Розділ 7. Прояви турботи

Коли Коннор прибув на місце, машина Хенка вже була припаркована біля будівлі. Коннор був нечастнии відвідувачем Нового Єрихону, хоча Маркус запевняв, що йому завжди раді. Глибоко всередині Коннор відчував провину перед усіма андроїдами і був переконаний, що досі були ті, хто не хотіли б його тут бачити.

Коли він увійшов, погляди одразу спрямувалися на нього. Чимало андроїдів займалися своїми справами тут, у приймальні, в той час як інші очікували на допомогу. Приміщення було заставлене столами і кушетками і трохи нагадувало приймальне відділення банку. Трохи далі в холі Хенк і Маркус вже розмовляли. Помітивши Коннора, Маркус ступив крок назустріч.

«Був би радий бачити тебе при інших обставинах, друже, але що поробиш…»

Вони потисли одне одному руки. Коннор побачив фрагмент спогаду Маркуса: світловолосий андроїд сидів на підлозі, спершись спиною на скляну серверну шафу. Блакитні очі широко відкриті, погляд відсутній. Шум на моніторах.

Маркус кивнув в сторону ліфта і вони втрьох зайшли в нього.

«Дейл поводився дивно ще два дні тому, але я не надав цьому значення». Сказав Маркус, натискаючи кнопку 5 поверху. «Спочатку він реагував з затримкою. Йому здавалося, що він чує щось, типу інший голос. А сьогодні вранці я знайшов його у серверній…

«Чому ти повідомив нам, а не звернувся одразу до ремонтників КіберЛайф?» запитав Хенк.

«Він не має видимих пошкоджень.» Продовжив Маркус. «Все виглядає дуже підозріло. І той шум на моніторі…»

Ще до того, як увійти в кімнату, Коннор знав, що це може бути.

Дейл сидів дуже прямо, його спина спиралася на серверну шафу, руки і ноги прямі. Жодних фізичних пошкоджень, тіріум на місці. Коннор підійшов оглянути тіло, а Хенк тим часом роздивлявся кімнату на предмет можливих доказів стороннього втручання.

Перш ніж спробувати підключитися до програми Дейла, Коннор помітив незначні викривлення скла, на яке спиралося тіло. Обережно посунувши його трохи вперед, він побачив знайому картину. Скло деформувалося, ніби від дії тепла. Коннор повільно випростався, на мить затримавши погляд на викривленому склі.

«Ти вже це бачив, так?» тихо кинув Хенк, не обертаючись.

«Так», коротко відповів Коннор. «Температурний вплив без джерела тепла. І… залишковий цифровий шум.»

Він обережно підняв руку, торкаючись скроні андроїда. Світлодіод Дейла залишався нерухомим – мертвим, без звичного імпульсу.

«Коннор», голос Хенка став серйознішим. «Якщо ця штука… перескакує… ти впевнений, що це безпечно?»

Коннор затримав руку на мить і повернув голову на друга.

«Ні.»

Хенк фиркнув.

«Але це єдиний спосіб зрозуміти, чи воно досі всередині. І чи можна з цим щось зробити.»

Хенк махнув рукою, невдоволено цикнувши. Маркус стривожено дивився, як Коннор знову торкнувся скроні Дейла і закрив очі.

Він знав, що часу буде небагато. Треба за змоги отримати хоч якусь корисну інформацію.

Спершу – темрява. Він ніби фізично тонув у ній, відчував як щось густе і вʼязке. Система Дейла була ніби не вимкнена, а спустошена.

Потім – спалах. Фрагмент спогаду. Коридор. Новий Єрихон. Дейл іде повз інших андроїдів, але їхні обличчя розмиті, ніби алгоритм не встигає їх обробити.

«… мені… потрібна форма…»

Голос був не його. Картинка смикається. Серверна, та сама кімната. Монітори мерехтять.

На одному з екранів – шум. Але тепер Коннор бачить більше: це не просто перешкоди. У хаотичних спалахах даних прослизають фрагменти… «ехо» намагається говорити доступними йому шляхами.

«Впусти мене…»

Коннор бачить все очима Дейла. Той різко відступає від монітора, але щось все ж торкається його свідомості. Немов електричний імпульс, що пронизує усю систему. Коннор різко відсмикує руку і ледь не падає на підлогу. Хенк і Маркус терпеливо чекають, поки той щось скаже.

«Ехо» – це частина свідомості. Увесь цей час воно намагалося знайти форму.»Сказав Коннор і підвівся. «Наскільки я зрозумів, воно не змогло «вселитися» в людей, але завдало їм шкоди і вбило. Тут же… воно змогло увійти в систему андроїда».

«Воно… досі в ньому?» Невпевнено запитав Хенк, ступаючи крок вперед.

«Здається ні…» Коннор ще раз поглянув на Дейла, його тіло так само нерухоме в неприродній позі.

«Ми зможемо повернути його назад?» Запитав Маркус.

«Я не певен. Після усього що сталося, я б не довіряв КіберЛайф навіть у питаннях ремонту і відновлення пам’яті.»

«Ми можемо спробувати зробити це самостійно.» Продовжив Маркус. «Дейл якраз займався нашим власним сховищем.»

«Я боюся,» втрутився Хенк, «як би Дейл не заразив усю вашу систему…»

Маркус призадумався, зважуючи варіанти. Поліцейський мав рацію. Але перспектива втратити товариша з не зовсім зрозумілих причин також здавалася не найкращою.

«Слухай,» продовжив Коннор, підійшовши до Маркуса ближче, «я розумію, що ти хочеш повернути Дейла. Але прошу тебе дати нам трохи часу. Ми маємо зʼясувати, як зупинити «ехо». Якщо ти помітиш хоч якісь найменші зміни поведінки серед інших андроїдів – повідомляй виключно мені чи Хенку. Цю справу закрили на вищому рівні… Але ми це так не залишимо.»

Маркус тяжко видихнув, поглянувши ще раз на нерухоме тіло Дейла.

«Сховай його і не кажи нікому про цей інцидент». Сказав Коннор. «Коли ми розберемося, то повернемо його до життя».

__________

Вечір був сухим, але прохолодним. Осінь все більше входила у свої володіння, покриваючи дерева золотом і потроху зриваючи листя. І хоч як гарно не працювали комунальні служби, за ніч воно встигало нападати і шаруділо під ногами. Тисячі вогнів відбивалися у відображенні калюж і річці.

Людей на набережній було небагато. Зустрілися поодинокі закохані пари, не зовсім тверезі персонажі, а також ті, хто вигулював собак. Якраз як Хенк із Коннором.

«ФБР закрило справу.» Сказав Коннор, підкинувши однією рукою монетку. Ця звичка заспокоювала його і допомагала сконцентруватися. «Як я маю подати звіт про те, що сьогодні сталося?»

«Не уточнюй, що це було «ехо». Вкажи, що якийсь незрозумілий вірус.» Як ні в чому не бувало запропонував Хенк.

«Але ж… це брехня».

«Але тоді це залишатиметься справою поліції. Бодай поки що. І ми зможемо хоч щось зробити.»

Хенк мав рацію. На мить Коннор призупинився, швидко кліпнувши кілька раз.

«Що таке?»

«Все нормально, просто отримав повідомлення.»

«Від дами твого серця?» Хенк підмигнув.

Коннор закотив очі, але тут же легко посміхнувся, бо товариш був правий. Він не помітив моменту, коли перестав намагатися логічно пояснити цей збій в його програмі. Але і не класифікував ці почуття, просто приймаючи їх як данність.

«Лікарі дозволили мені перейти на домашній режим. Зможеш завтра забрати мене, будь ласка? У будь якому разі, ключі від моєї машини досі в тебе».

Не задумуючись, Коннор тут же відправив відповідь:

«Звісно, якщо не буде термінового по роботі, заїду об 11.»

Він ще раз кліпнув, після чого рушив наздоганяти Хенка і Сумо.

«Отже?» не втримався лейтинант.

«Їй дозволили завтра поїхати додому. Попросила мене забрати її.»

Хенк фиркнув. «Ну звісно. А кого ж іще.»

Вони пройшли ще кілька кроків у тиші. Листя під ногами тихо шаруділо, а десь неподалік гавкнув інший пес. Сумо відреагував миттєво – насторожився, потягнув повідець, але, зрозумівши, що конкуренції немає, знову заспокоївся і почав діловито нюхати бордюр.

«Ти хвилюєшся.» Раптом сказав Хенк, кинувши оцінючий погляд на андроїда.

«Я не…» Почав той автоматично, але зупинився. «Так. Є невелика… невизначеність у моїй системі.»

«О, це тепер так називається?» хмикнув Хенк.

Коннор знову ніяково посміхнувся, але нічого не сказав. Далі вони йшли мовчки, насолоджуючись вечором.

_________

По поверненню додому, Коннор сів за ноутбук лейтинанта, аби відправити звіт.

ЗВІТ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕВІАНТА
Об’єкт: Андроїд
Ім’я: Дейл
Місцезнаходження: Новий Єрихон

Курсор блимав в очікуванні. Коннор втупився в екран, після чого підняв руку і завмер.

Він міг би написати правду.

Аномальна когнітивна передача.

Невідомий нематеріальний вплив.

Повторюваний патерн, що відповідає попереднім інцидентам «ехо».

Його система вже підготувала формулювання. Готовий, логічний і правдивий звіт. Але Коннор подивився на монітор ще трохи і… стер усе.

Потім він знову почав друкувати.

Короткий опис:
Спостережувана поведінка андроїда свідчить про наявність невиявленої самопоширюваної програмної аномалії.

Його погляд зупинився на словах «програмна аномалія». Пальці зависли над клавіатурою. Це було… не зовсім брехнею. Але і не повною правдою. Він продовжив.

Аномалія має ознаки, подібні до вірусного втручання, зокрема перехоплення контролю над поведінкою, пошкодження пам’яті та нестабільність процесів прийняття рішень.

Його LED замиготів жовтим. Курсос на екрані знову блимав в очікуванні.

Недиджитальне походження.
Передача між одиницями без фізичного інтерфейсу.

Це те, що він мав би написати. Саме таке формулювання підказувала система. Але натомість, Коннор надрукував це:

Метод передачі залишається невідомим. Підтверджених доказів зовнішнього сигналу керування або прямого проникнення в мережу не виявлено.

Він злегка нахмурив брови. Немає підтвердження — не означає немає. Коннор ненадовго відвів погляд, зважуючи, що надрукувати далі.

Рекомендація:
Справу слід залишити під юрисдикцією Департаменту поліції Детройта для подальшого спостереження та стримування.

Коннор перечитав звіт. Жодного слова про «ехо». Жодного слова про те, що він бачив насправді. Лише… інтерпретація.

Він натиснув «відправити». І в ту ж мить щось всередині нього змінилося.

Це був усвідомлений вибір.

Коннор повільно відкинувся на спинку стільця. Він переконував себе, що рішення було необхідним. Вірніше, що ця брехня була необхідною. Тоді повернувся на стільці і поглянув на товариша, який дивився телевізор.

«Хенк.»

«М?»

«Дякую.»

Той скосив на нього погляд.

«За що цього разу?»

Коннор трохи помовчав, ніби підбирав формулювання.

«За… пораду. І за те, що не дозволяєш мені діяти виключно за протоколом.»

Хенк хмикнув. «Хтось же має тебе псувати.»

Коннор дещо награно посміхнувся, після чого приєднався до лейтинанта на дивані дивитися новини.

__________

Сандра почувалася дещо ніяково після вчорашнього. Забагато усього сталося і викликало суперечливі емоції. Злість і прикрість від закриття справи. Полегшення і водночас нерозуміння повернення Вейнера. Розчулення (?) неочікуваними ревнощами Коннора і сумніви, чи не поспішила вона привідкрити свої почуття. Хоча прокруючи в пам’яті цей момент знову і знову, їй ставало тепло на душі. Але і страшно зустрітися з ним очима зараз, коли він зайде.

Певні рухи ще давалися з болем. Перевдягнутися займало чимало часу. До того ж, єдиним одягом крім лікарняного наразі залишався той, в якому її привезли… І то, лише джинси, бо сорочку розрізали перед операцією, а улюблену вітровку нереально було відіпрати від крові. Тому Сандрі залишили лікарняну футболку. Вона могла б попросити Коннора спочатку заїхати в квартиру і взяти їй якісь речі, але сама думка як він буде ритися в її речах була ніяковою.

У двері постукали, після чого Коннор повільно увійшов в палату і посміхнувся у знак привітання. Сандра сиділа на краю ліжка, зібрана, хоч і трохи напружена, не поспішаючи вставати. Вона уникала погляду йому в очі, але водночас його присутність не відчувалася такою ніяковою, як вона очікувала.

«Як ти себе почуваєш?» 

«Достатньо добре, щоб мене звідси випустили». Вона випросталась і встала, ледь стримуючи гримасу болю.

Звісно, Коннор в ту ж мить кинувся ближче, готовий підтримати її. «Тобі потрібна допомога.»

«Я впораюся.» Відрізала Сандра і взяла з тумбочки пакет зі знеболючими, які їй видали для особистого користування.

Коннор мовчки дивився, ніби перевіряючи щось у власних розрахунках. Потім зняв куртку і підійшов до Сандри. Вона не одразу зрозуміла, що саме він хоче зробити.

«На вулиці нижча температура, ніж рекомендовано для твого стану.» Спокійно пояснив він, уже тримаючи куртку ближче до неї. «І в тебе немає верхнього одягу.»

Сандра затримала погляд на ньому, потім перевела на куртку. Неохоче, але вона підняла руки і розвернулася, аби просунути їх в рукави.

«Дякую.»

Куртка була завелика, але зберігала приємне тепло. Сандра задумалась, чи усвідомлював Коннор романтичність цього моменту, або ж просто виявив формальну турботу.

Далі вони пройшли стійку рєстратури, де Сандра виписалася з лікарні, але обіцяла прийти за кілька днів на огляд.

Хонда була запаркована недалеко від центрального входу. Чистенька, вимита і сяюча.

“Привіт, красуне.” Сказала Сандра і легко постукала авто по капоту. «Він добре дбав про тебе?»

«Ти говориш з… машиною?» Здивувався Коннор.

“Так, а що такого?”

“Ну, це ж просто машина.”

“Доволі дивно чути це від тебе.” Вона сказала це швидше, ніж подумала. Усвідомивши наскільки різкі були її слова і помітивши як піднялися у здивуванні брови Коннора, вона тут же додала, «Вибач, я не те мала на…”

“Все гаразд. Тепер я розумію.” Він відповів спокійно і відкрив перед нею двері.

«Для мене машини мають особистість. Навіть якщо це залізо і творіння людини. Щось у них точно є.» Продовжувала Сандра, повільно сідаючи в авто. «Або може ми, люди, їх цим наділяємо. Скільки історій, коли в аварії машина в хлам, а водій залишається цілим, ніби янгол-охоронець зберіг його, а машина віддала своє життя за нього.»

«Це все досягнення інженерії, і рівень безпеки у різних авто відрізняється.» Продовжив свою думку Коннор і завів двигун.

«Просто ти – агент Дейна Скаллі, а я – Фокс Маулдер.» Хихикнула дівчина.

«Що ти маєш на увазі?»

«Ти що, не дивився з Хенком X-files? Це ж легендарний серіал.»

«Та дивився кілька серій, але навіть Хенка вибішує що кожну серію новий феномен.»

«Суть не в цьому. Ти – агент Скаллі, який вічно піддає все сумніву і логіці. Я – агент Маулдер, який хоче вірити.» На цих словах вона засміялася.

Авто рушило в напрямку її будинку. Навулиці дійсно було прохолодно і салон встиг охолонути. Сандра сильніше закуталася в куртку, обіймаючи себе руками. І хоча Сандра не могла повністю розслабитися, поруч з Коннором було спокійно і затишно. Стан, який вона могла собі дозволити напевно з дуже малою кількістю людей. Вона могла сміятися і вдавати відкритість з іншими, але насправді всередині було чимало стін. Чимало історій, через які їх довелося звести.

«Можна поставити тобі особисте питання?» Раптом запитав Коннор, на мить повернувшись в її сторону.

«Можна. Але я не обіцяю відповісти». Вона вже стала перебирати в голові варіанти, про що він міг запитати. Точно не хотілося говорити про ту сцену вчора в коридорі. Бо зробити жест часто було простіше, ніж говорити про це і намагатися пояснити.

«Чому ти попросила саме мене відвезти тебе додому? Не батьків, не друзів?»

Сандра зітхнула, опустивши очі, і після невеликої паузи відповіла:

«Мої батьки живуть в Оквуді й не надто в захваті від моєї роботи. Чесно кажучи, я не говорила їм про поранення… Не хочу, щоб вони переживали. Друзі теж лишилися там, а дехто в Квантіко. Словом, я не надто компанійська людина.» Вона зробила ще паузу і додала, ніби виправдовуючись: «А колеги з ФБР тут… ну, це лише колеги».

Коннор зважував її слова. З одного боку, йому було приємно, що вона довіряла йому. З іншого, якийсь сум і певна самотність відчувалися в її словах.

Сандра помітила, що Коннор притих і вирішила перевести розмову в інше русло. Більш важливе, до речі, на її погляд.

«Що там за справа була вчора з Хенком?»

Коннор на секунду поглянув на неї, ніби вдумуючись в питання, і знову сконцентрувався на дорозі. Пауза, яка була перед відповіддю і миготіння його LED між блакитним і жовтим свідчили про аналіз варіантів. Він зважував, що сказати. Брехати їй точно не хотілося. А сказати не все – теж було б брехнею. Повна правда ж викличе хвилювання, небажане в її стані.

«Коннор?»

Запитання ніби витягло його з-під водовороту думок, змусивши все ж обрати варіант відповіді.

«Ми були в Новому Єрихоні. Один з андроїдів…» він підбирав слова, «був у відключеному стані. Але коли я підключився до його програми…»

По ще одній паузі і його видиху, Санда все зрозуміла. «Ехо?»

Коннор подивився в її сторону, його очі бігали туди-сюди, хоча ніби і дивилися в одну точку.

«Так…»

Сандра зітхнула, забувши що подібний рух одразу відкликається болем у грудях.

«Я не вказав цього у звіті…» продовжив Коннор, говорячи вже трохи тихіше. «Інакше ФБР забрало б справу і закрило її… А ми мусимо зрозуміти, як його зупинити. Бо я не знаю, чи воно досі у програмі того андроїда, чи… Словом, Хенк порадив мені не писати у звіті, що це «Ехо».

«То Хенк – капітан «погана порада»?

Її здатність пожартувати завжди допомагала хоч трохи розрядити обстановку. Далі вони обговорювали деталі справи і що саме Коннору вдалося зʼясувати. Зараз окрім як чекати і спостерігати нічого не залишалося.

Час у дорозі непомітно промайнув і вони приїхали. Коннор знайшов найближче можливе паркомісце і поспішив вийти з авто та відкрити двері для Сандри. Він простягнув їй руку – жест можна було розцінювати як джентельменський, але перш за все він просто переживав за її стан і хотів допомогти. Вона спочатку закотила очі, адже не звикла до безпорадності. Але оскільки кожен зайвий рух давав про себе знати неприємним відчуттям, допомога Коннора була доречною. Почуття слабкості власного тіла починало дратувати Сандру.

Коли вони увійшли в підʼїзд, той зустрів їх запахом пилу й старої фарби. Будівля була відносно стара і давно не бачила ремонту. Але найгірше – табличка «Out of service», що криво висіла біля ліфту, ніби знущаючись.

«Який поверх?» Коннор поглянув вгору на сходи.

«Благо лише третій». Сандра зупинилася перед першою ж сходинкою, ковзнувши пальцями по деревʼяному поручню. Вона глибоко набрала повітря у груди і відразу відчула біль під правою грудиною, як нагадування.

«Я впораюсь», сказала вона ще до того, як Коннор встиг щось запропонувати.

Він стояв на півкроку позаду, не сміючи торкатись. Але готовий у будь який момент підстрахувати. Коннор знав, що запропонувати їй донести її на руках буде поганою ідеєю перш за все через фізичний біль, який викличе це положення. Сандра осилила перші скілька сходинок.

«Ти вже двічі затримала подих перед тим, як зробити крок», рівно зауважив він. «Це ознака того, що біль посилюється.

«Це ознака того, що ти занадто багато аналізуєш,» відрізала вона і поставила ногу на наступну сходинку.

М’язи під ребрами натягнулися, і Сандра ледь помітно нахилилася вперед, ніби це могло обдурити біль. Не могло. Вона стиснула зуби і продовжила.

«Ти можеш спертися на мене,» сказав Коннор, ввічливо простягнувши руку.

«Я можу спертися на поручень».

«Поручень не зреагує, якщо ти втратиш рівновагу».

Вона фиркнула – більше повітрям, ніж голосом – і ступила ще кілька сходинок. На середині прольоту зупинилася. Тіло відмовилось іти далі без паузи. Сандра заплющила очі на секунду, притискаючи долоню до правого боку.

«Це дурна ідея,» пробурмотіла вона.

«Я пропонував альтернативу. А ще ти нагадуєш Хенка, коли поводишся вперто».

«Не буду розцінювати це як комплімент». Вона хмикнула, і зрештою взялася за його предпліччя. 

Хватка була слабкою лише першу мить, потім пальці стиснулися сильніше і вона дозволила собі перемістити вагу, спираючись на нього. Коннор трохи змістився, підлаштовуючи крок під її темп.

«Повільніше», сказав він. «Розподіляй вагу рівномірно».

«Не коментуй кожен мій рух.»

«Це допомагає.»

«Це дратує.»

«Ефект той самий: ти концентруєшся.»

Вона видихнула – щось між сміхом і стогоном – і зробила ще один крок. І ще. Так дійсно було легше. Не без болю, але більш контрольовано. Його присутність зменшувала не біль, а… невизначеність. Вона знала, що якщо оступиться – не впаде. Спираючись на нього, помалу Сандра дійшла до квартири.

Вона знімала невелику двокімнатну квартиру. Передпокою, як такого не було, приміщення одразу зустріло їх вітальнею. Біля вхідних дверей лише був встановлений вішак для верхнього одягу і поличка для взуття. Біля вікна у кімнаті стояв диван, трохи далі – письмовий стіл, завалений купою паперів, папок, фотографій. Над ним також висіла дошка з папірцями-наліпками і фото-доказами – типовий робочий інструмент для агента ФБР.

Зліва, відділена барною стійкою від вітальні, була кухня. А в кінці кімнати були ще одні двері, одні з яких вели у спальню, інші – у ванну кімнату. В цілому квартира була чистенька і не захаращена, ніби у ній не планували жити надто довго.

«Я б запропонувала тобі чаю чи кави, але ти не пʼєш…» Сандра відкрила холодильник, однак той був практично порожнім.

«Ти голодна? Я не їм, але можу скласти тобі компанію, якщо хочеш. І можу сходити в магазин. І приготувати тобі їсти теж». Запропонував Коннор, підгледівши вміст холодильника.

Сандра повернулася до нього, все ще не в змозі звикнути до його доброти. Частково нездатність прийняти його увагу була захисною реакцією і звичкою все робити самій.

«Коннор, тобі слід фільтрувати свою доброту, люди можуть неправильно це сприймати».

Її відповідь здивувала його. Він дещо нахмурився. «Я такий не завжди і не з усіма».

«Справді?»

«Наприклад коли я лише почав працювати в поліції, детектив Рід з самого початку не взлюбив мене. Якось він наказав мені зробити йому кави. Я відповів, що слухаюсь лише лейтинанта Андерсона».

«І що було далі?»

«Він вдарив мене у живіт».

Сандра видала смішок і поперхнулася. «Гаразд, вибач, я сама попросила тебе допомогти, а тепер відштовхую… Я просто не звикла до…»

Він чекав, поки вона продовжить, вивчаючи вираз її обличчя.

«До проявів турботи».

Коннор витримав паузу, після чого підійшов трохи ближче і запитав: «То що ти будеш їсти?»

«Я не знаю, візьми щось на свій розсуд».

«Домовились».

Він мило посміхнувся і вийшов з квартири. Залишившись наодинці, Сандра мала час перевдягтися і подумати. Вона сама попросила його про допомогу. Ба більше, вчора вона явно дала йому зрозуміти, що він їй подобається. А від думки, що, скоріш за все, вона подобається йому теж – по тілу пробігли мурашки. Так, саме він видав ту сцену ревнощів. Сандра намагалася переконати себе, що це дійсно було так, а не звичайною цікавістю її відносин з Вейнером.

Тож тепер вона намагалася пояснити самій собі свою закритість. Це ніяк не було пов’язано з тим, що Коннор був не зовсім людиною, ні. Просто їй водночас хотілося його уваги, і вона боялася близькості, яка потроху виникала. Боялася бути слабкою, боялася відкриватися, аби знову не поранитися і не ранити його.

Її минулі стосунки тривали два роки. Як і в більшості випадків, все починалося добре. Але далі її хлопець все частіше жалівся на роботу Сандри. Ненормований робочий день, сидіння за ноутбуком допізна, нерідко робота на вихідних. Звісно таке мало кому сподобається і не всі готові це прийняти. Сварки, які ставалися все частіше, виснажували.

Вона знала, що якщо у них з Коннором щось вийде, тут буде інакше. І переносити попередній досвід на майбутні стосунки було б неправильно. Але реакції, які випрацьовулися роками, було поки важко пересилити. До того ж, вона не могла зрозуміти, чи доброта Коннора була прописана його програмою, чи він дійсно був сам по собі такий, або ж проявляв це виключно до неї.

Стоп. Сам факт того, що вона спіймала себе на думці про можливість стосунків з ним, здалася дивною. Наскільки взагалі нормальні стосунки з… андроїдом? Наскільки б людяним він не був. Чи міг він відчувати так само, як вона? Що вже казати за практичний аспект тлінності людського тіла…

З вирію думок Сандру вирвав фізичний біль, коли вона підняла руки, аби перевдягнутися. Тягнуло і ззовні, і всередині. Організм швидко втомлювався, хотілося лягти і відпочити. Стиснувши зуби, Сандра зняла лікарняну футболку, далі кинула її на ліжко. Напівоголена, вона сіла на ліжко перевести дух. Всередині все більше підіймалося роздратування, що звичайні дії було важко виконувати. Через хвилинку Сандра підійшла до шафи і одягнула теплу домашню сорочку.

Контроль. Ось що завжди рятувало її. У роботі, в житті, у стосунках – поки вона тримала дистанцію, вона тримала ситуацію під контролем. А Коннор…

він цей контроль ламав. Не тому, що робив щось неправильне. Навпаки, він був надто правильним. Надто уважним, надто щирим у своїй логіці. І це лякало більше, ніж будь-яка непередбачуваність. Вона провела рукою по обличчю і тихо видихнула.

І тут раптом її осяяло. Можливо ця ніяковість була спричинена тим, що вони поки мало знали одне про одного? До цього їх обʼєднував контекст спільної справи. Але зараз це було на паузі і вони могли говорити про що завгодно. Вона хотіла дізнатись більше про Коннора. Що його цікавить, що йому подобається, чим він займається у вільний час. 

Перевдягнувшись, Сандра повернулася на кухню і поставила чайник. Через його шум, вона не одразу почула, як відчинилися вхідні двері.

«Ти повернувся швидше, ніж я очікувала.»

«Магазин був у радіусі 120 метрів,» спокійно відповів Коннор, знімаючи взуття. «І черги не було.»

Вона ледь усміхнулася, глянувши на величенький пакет, що приніс Коннор.

«І що в меню?»

«Я приготую курячий суп. Корисно для відновлення організму».

«Це ж так запарно, не варто було… або кажи з чим допомогти.» Сандра вже збиралася встати зі стільця, коли андроїд жестом показав їй залишатись на місці.

«Не турбуйся в пий свій чай».

Це звучало майже як наказ. Але Сандра хмикнула і здалася. Вона залила чашку окропом і поки та стигла, спостерігала за Коннором. З машинною точністю він розкладав продукти і далі прийнявся чистити картоплю.

«Коннор?» Раптом звернулас вона.

«Так?» Він повернувся лише трохи в її сторону, не полишаючи готування.

«А що ти робиш, коли… не працюєш?»

Він на секунду завмер, його LED все ще був блакитним, але почав обертатися.

«У мене немає чітко визначеного “вільного часу”».

«Ну, добре. Коли ніхто не дає тобі завдань.» Сандра уважно дивилася на нього, не відводячи погляду навіть коли зробила ковток чаю.

«Я аналізую дані. Іноді… спостерігаю за людьми.»

«Це звучить трохи моторошно.»

«Я намагаюся краще розуміти людську поведінку.»

«І як, виходить?» Сандра ніби провокувала його. Звичка, яка зʼявилася ще на початку їх знайомства, коли вона ніби намагалася зрозуміти краще, як працюють його алгоритми.

«З перемінним успіхом».

Сандра усміхнулася і зробила ще ковток чаю.

«Тепер моя черга,» сказав він.

Сандра підняла брову, але вже за долю секунди зрозуміла, що він має на увазі.

«Що ти робиш, коли не працюєш?»

«Ну-у, зазвичай можу подивитися якийсь фільм.» Сандра поставила чашку на стіл, простягнувши її вперед і випрямивши руки. «Взагалі люблю гуляти на природі. Поїхати кудись далеко на авто. Слухати музику в машині і ходити на концерти.»

Коннор уважно слухав, запам’ятовуючи кожну деталь. Паралельно він кидав нарізане мʼясо в кастрюлю на плиті.

«Ще, інколи, я допомагаю вигулювати песиків у притулку. Я люблю тварин і якби не робота, завезла б собі.»

«Тварини чудові.» Мʼяко сказав Коннор, тепер нарізаючи картоплю. «Такі безпосередні. Я люблю проводити час з Сумо. А ще вирощувати овочі на задньому подвірʼї».

«Цікаве заняття, враховуючи що ти не вживаєш їжу.» Сандра задумалася, після чого продовжила, «Звучить так, ніби тобі подобаються заняття, де треба концентруватися. Мені ж навпаки, де можна не думати.»

«Це звучить як спосіб відновлення. Ти багато думаєш.»

«Це частина роботи.» Вона знизала плечима.

«Ні,» тихо заперечив Коннор, «це частина тебе.»

Це влучило точніше, ніж вона хотіла б. Сандра відвела погляд.

«Обережно, Коннор. Ще трохи, і я подумаю, що ти намагаєшся мене зрозуміти.є

«Я вже це роблю.»

Серце Сандри на мить стиснулося. Ця його невимушеність і вміння переступити стіни, які вона поки не хотіла опускати, лякала її.

«І як успіхи?»

«Ти суперечлива.»

Скинувши всі інгрідієнти у каструлю, Коннор сів за стіл навпроти Сандри.  Він дивився на неї: не відкрито, не надто довго, рівно настільки, щоб не викликати дискомфорт. Але достатньо, щоб зафіксувати деталі.

| ПОЛОЖЕННЯ ПЛЕЧЕЙ: НАПРУЖЕННЯ ЗНИЗИЛОСЬ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ |

| ЧАСТОТА ДИХАННЯ: СТАБІЛЬНА |

| ПОГЛЯД: УНИКАЄ ПРЯМОГО КОНТАКТУ ДОВШЕ, НІЖ РАНІШЕ |

Неочікувано у памʼяті сплив спогад, який він намагався поки не аналізувати. Як вона повільно підійшла і піднялася навшпиньки. Дотик губ до його щоки, мʼякий і такий незвичний. Поцілунок. Тоді він класифікував це як емоційний імпульс.

Зараз – як змінну, яку варто дослідити. Чи вплинуло це на її поведінку зараз? Чи впливає це… на нього?

LED на скроні зробив повільний оберт. Коннор підвівся аби перевірити суп. Він взяв ложку, набрав трохи бульйону і на секунду затримав її в повітрі.

| ТЕМПЕРАТУРА: ПРИЙНЯТНА | 

| СКЛАД: ВІДПОВІДАЄ БАЗОВИМ РЕЦЕПТАМ |

| ЙМОВІРНІСТЬ ПОЗИТИВНОЇ РЕАКЦІЇ: 78% |

Недостатньо. Він зробив маленький ковток. Смак не був для нього “смаком” у людському сенсі. Але це були дані: баланс солі, жирність, текстура. Програма підказувала, що додавши трохи солі і спецій може покращити смак на 12%. Що він і зробив.

«Я думала тобі не можна вживати їжу». Сандра помітила його дії.

«Я можу лише спробувати у невеликій кількості, тоді речовина розчиняється у тіріумі. Це допомагає мені аналізувати результат,» спокійно відповів він. «Як із доказами.»

Вона тихо хмикнула. «Тобто суп зараз… доказ?»

«Ні.» Він підібрав формулювання точніше. «Твоя реакція — це зворотний зв’язок.»

Вона усміхнулась і змогла затримати погляд очі в очі довше, ніж раніше. Цього разу Коннор не став форсувати аналіз. Він залишився стояти біля плити, але повернутим до неї. Він фіксував не лише її реакції, а й свої. Що виявлялось… значно складнішим.

Він знову повернувся до плити, але рухи вже не були настільки автоматичними, як зазвичай. Ложка в його руці на секунду зависла над каструлею. Коннор перемішав суп, потім знову набрав трохи бульйону і зробив ще один короткий ковток.

| КОРЕКЦІЯ УСПІШНА |

| ЙМОВІРНІСТЬ ПОЗИТИВНОЇ РЕАКЦІЇ: 89% |

Коннор вимкнув плиту і дістав черпак, після чого налив суп у тарілку.

«Обережно, гаряче,» сказав він, поставивши тарілку перед Сандрою.

Він сів навпроти, нахилив голову вбік і завмер в очікуванні. Сандра підняла на нього погляд.

«Ти зараз виглядаєш так, ніби чекаєш результат експерименту.»

«Частково так і є.»

Сандра хмикнула, після чого обережно набрала ложку супу, подула на неї і зробила ковток.

Його система почала обробляти мікрозміни міміки ще до того, як Сандра заговорила:

| РОЗСЛАБЛЕННЯ М’ЯЗІВ ОБЛИЧЧЯ |

| КУТИКИ ГУБ: ЛЕДЬ ПОМІТНИЙ РУХ |

| ІМОВІРНІСТЬ ПОЗИТИВНОЇ ОЦІНКИ: 91% |

«Смачно,» зрештою сказала вона, посміхнувшись і зачерпнувши ще ложку.

| РЕЗУЛЬТАТ ДОСЯГНУТО |

Коннор спостерігав, як вона їсть. Це могло б дещо напружувати, але зараз Сандра незважала. Він хотів краще її розуміти, тому уважно вивчав кожну реакцію. І водночас хотів їй догодити, порадувати, як от з супом. Чому це було для нього важливо – Коннор поки не міг собі відповісти.

Коли тарілка спорожніла десь на половину, рухи Сандри дещо сповільнилися. Дихання і повільне кліпання видавали втому.

«Ти втомилась.» Коннор сказав мʼяко, після чого встав з-за столу і почав ховати продукти до холодильника.

«Так помітно?» Сандра ледь усміхнулась, не відриваючись від тарілки.

«Так.»

Вона тихо видихнула. «Лікарі попереджали. Але я не думала, що настільки.»

«Я певно вже піду, щоб ти могла відпочити.»

Це було логічне і оптимальне рішення. Але одразу після цього виникла ще одна думка:

| ЧИ ЦЕ ЄДИНИЙ БАЖАНИЙ ВАРІАНТ? |

Коннор завмер на частку секунди. Сандра теж не відповіла одразу. Її погляд блукав між супом і ложкою. 

«Ти… не заважаєш,» сказала вона тихіше. «Просто мене дійсно клонить в сон. І здається, я зараз відключусь, якщо ще трохи посиджу.»

Він кивнув, складаючи помитий посуд.

| ВОНА НЕ ХОЧЕ, ЩОБ Я ЙШОВ |

| АЛЕ ПОТРЕБУЄ САМОТИ |

| СУПЕРЕЧЛИВІСТЬ – ПІДТВЕРДЖЕНО |

Коннор зробив крок вперед, але зупинився.

| ЧИ ДОПУСТИМИЙ ФІЗИЧНИЙ КОНТАКТ? |

| ОСТАННІЙ ДОСВІД: ПОЗИТИВНИЙ |

| ЙМОВІРНІСТЬ НЕПРАВИЛЬНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ: 47% |

Сандра сперлася на стіл, намагаючись підвестися, і тут же похитнулась. Цього було достатньо – Коннор обережно підхопив її за лікоть. М’яко і без тиску, тільки щоб стабілізувати. Сандра завмерла, але не відсторонилась.

| КОНТАКТ ДОЗВОЛЕНИЙ |

«Я дійду,» тихо сказала Сандра.

«Я знаю.» Коннор послабив хватку, але не відпустив її одразу. Лише коли Сандра зробила крок впевненіше, він забрав руку.

Біля дверей кімнати вона зупинилась і обернулась до нього, набравшись сміливості подивитися в очі. Чомусь в цей момент серце Коннора зжалося.

| ПОВТОР ВЧОРАШНЬОЇ ПОВЕДІНКИ: МОЖЛИВИЙ |

Але цього разу вона лише ледь усміхнулась.

«Дякую за суп.» Пауза. «І… за все.»

Подальші дії Коннора відбулися неочікувано для нього самого. Він віришів перевірити, чи допустимо зробити те, що вона зробила вчора. Коннор ступив крок до неї, нахилив голову і швидко поцілував у щоку. Брови Сандри піднялися у здивуванні, але вона не відсахнулася. На її щоках виступив румʼянець, вона відвела погляд і легко посміхнулася.

«Відпочивай. І дзвони, як тільки щось потрібно». Він сказав, відступаючи назад.

Сандра кивнула і посміхнулася, не в змозі швидко підібрати слів. Коннор поспішив вийти з квартири, тікаючи від самого себе і хаосу сповіщень, які виникали перед його очима.