Розділ 4

Десять років тому. День третій. Лора

— Лора, ти мене чуєш? Таке враження, що ні… — тільки я хотіла припинити його сумніви, як він продовжив: — Я тобі давав сценарій не для того, щоб ти просто роздала його акторам. Ти розумієш, що вони повинні його знати?

Він і далі щось теревенив, ніби я винна, що вони не роблять свою роботу. Я ж, здається, стажер режисера, а не його собачка на побігеньках, яка робить усе за інших. Я цей клятий сценарій разів десять перечитала й знаю настільки добре, що можу цитувати з початку до кінця.

Я не винна, що ваш сценарій — туфта. Тут не тільки актори, а й увесь інший персонал не розуміє, як на це взагалі дали бюджет. Навіть я — «недосвідчена», як усі кажуть, яка не знала «справжньої роботи» — напишу краще.

Просто за таке, як це, усе могло би бути кращим.

Як там далі було… «Ти ніколи не станеш продюсером, так і бігатимеш за мною».

— Як зі стіною говорю! Ти ніколи не станеш продюсером, так і бігатимеш за мною, а мені ти постійно не потрібна будеш, я молодшу знайду. Зрозуміла?

— Так, сер, — я видавила з себе останні сили, щоб не послати його, коли він уп’яте повторював одне й те саме.

Як же я хотіла звільнитися до бісової матері звідси. Але тут хоч якісь гроші платять, а зазвичай — взагалі нуль без палки. А жити ж за щось треба.

Чому я просто не можу бути як Кейт? Вчилася на одне, мріяла про інше, а працює взагалі не там. Мені б хотілося бути більш безтурботною, от як у неї так виходить? Я досі в шоці, як вона на минулій роботі зробила скандал: кричала на всіх підряд, а потім ще й тортом шпурнула в покупця, а залишки розмазала по начальниці.

Я б так не змогла.

Просто терпіла б, як і зараз.

Його розповіді продовжувалися — що те, що це треба… Все одно все дасть письмово. Слухати — просто зайва трата часу й нервів.

Я поглянула на годинник — ми вже запізнювалися на читку сценарію з акторами. А це продовжувало теревенити, не даючи мені й слова вставити.

І скільки йому років? Пам’ятаю, десь за сорок. А вже волосся пересаджене — кидається в очі, бо ніяк не поєднується зі старечим зморшкуватим обличчям. Стівен, так його звали, був нижчим за мене, але постійно ніби спеціально наголошував, що це я «дилда», а не він маленький.

Цікаво, якщо я почну носити декольте, як інші його підлизи, він перестане постійно триндіти?

Мабуть, ні.

Запала тиша. Нарешті.

— Вибачте, сер, ми вже хвилин десять запізнюємося на читку сценарію.

— Щооо?! — заволав він. — Чому відразу не сказала? Ходімо швидше, я деталі по дорозі розкажу!

— Я не сказала, бо не змогла вас перебити.

— Правильно… але неправильно. Як точніше сказати… . —  Боже, він сам розуміє, що в голос каже? — Перебивати можна, якщо важливо. Якось так. Зрозуміла?

Він запитав це так, ніби сам не зрозумів, що мав на увазі.

— Так, — сухо й неемоційно відповіла я, почавши рухатися в бік зборів.

— Та не біжи так!

Якби він зараз бачив моє обличчя… воно виражало б усе розчарування від некомпетентності цього кадра. Я не сповільнилась, а він, біжучи за мною, бурчав далі.

Ми дійшли до кабінету. За скляними стінами було видно, що чекають тільки нас.

Я залетіла першою і на автоматі вигукнула:

— Вибачте за запізнення, дуже щільний графік.

Мене відштовхнув Стівен і, продовживши за мене, мовив:

— Так, як вона каже. Почнемо, щоб не втрачати часу.

— Ми й так уже почали, бо вас не діждешся, — обурився один з акторів.

— Дякую за очікування, — продовжила я й нарешті сіла за стіл, почавши розбирати папери.

Час минув непомітно. Тільки глянула на годинник — уже майже шоста. І, на диво, читка сценарію пройшла успішно. Уже навіть пішли розмови, що наступна зустріч буде на знімальному майданчику. Залишилося тільки подбати про локації, стилістів і ще кілька дрібниць.

Я збіса замучилась.
Ця робота з мене всі соки вип’є.

Ще треба після роботи подивитися, що там із комуналкою і закинутими частинами дому.

Може, змусити Кейт? Хоч у неї й так повно роботи.

Коли, нарешті, в мене буде вихідний?

Я зібрала речі в сумку й тільки-но відкрила двері, щоб поспішити додому, як дно сумки просто розійшлося — і всі речі розлетілися по підлозі.

Цього ще сьогодні не вистачало.

Я спокійно, хоч і змучено, почала все це збирати, коли почула діалог двох акторів, який мене зацікавив.

— Кажуть, він тепер бездомний, — прошепотів один.
— Невже батько все ж викинув сина з дому?
— А що з нього взяти? Бездарність. Не хоче успадковувати бізнес, та ще й жах який тупий.
— Та не настільки вже.
— Там, здається, мізків нема, от і все.
— А звідки в тебе така інформація?
— Та він сам до мене вчора приходив, просив пожити якийсь час. Казав, типу, платитиме. Ага, я йому повірив…

Далі я вже не слухала, але здається, мій наступний мешканець сам мене знайшов.

Я блискавкою підхопила речі, запхала їх у пакет разом із сумкою й побігла до тих двох.

Не очікувала, що вони стоятимуть за поворотом — я налетіла прямо на них.

— Вибачте! А не підкажете, про кого ви говорили?
— А вам навіщо?
— Дуже треба. Не для пліток, просто треба.
— Ну… добре, — чоловік невпевнено подивився на мене, не розуміючи, навіщо це мені, але все ж продовжив: — Я про Шакі.
— Кого?
— О, вибач, Річард Калдвел. Я думав, ти зроз…
— Так, зрозуміла, — перебила я. — Він ще шукає, де жити?
— Так ніби. Не знаю, давно його не бачив.
— То ти не знаєш, де він? — уточнила я.
— Знаю. В ігровому клубі сидить і досі, той, що на вулиці Мейпл для багатіїв, коротше.
— Ага, дякую, — я побігла, а чоловік навіть не встиг зрозуміти, чого я від нього хотіла.

Без поняття, хто це, — хоч ніхто, хоч знаменитість, головне, що йому потрібен дах над головою і він платитиме. Ідеально. З ним витрати на дім стануть меншими, і всім буде порівну.

А з рештою розберусь пізніше.

Я поспішила за тією адресою. Далеченько, звісно, але хоч щось…

Через кілька хвилин після зупинки автобуса я знайшла це непомітне підвальне приміщення. Стояла перед входом, глибоко вдихаючи, щоб заспокоїти хвилювання.

У мене все вийде!

Тільки зробила крок до закладу, як мене зупинила охорона. Я невдоволено перевела погляд на нього — що це за клята забігайлівка? Написано «комп’ютерний клуб», але нащо охорона?

— Ваше запрошення? — він стояв непорушно переді мною.
— Я по Річарда Калдвела. — Він мовчки дивився, навіть не рушив із місця. — Шакі забрати звідси. — Може, так спрацює.
— А, боже, нарешті! — він відступив убік, запрошуючи мене. — Проходьте.

Що це за кадр, що від нього прагнуть позбутися? Для мене те, що треба. Сподіваюся, він такий же чудик, як і Кейт, і витримає весь цей хаос.

Нарешті я опинилася всередині. Мої очі почали звикати до темряви. В кінці коридору була рецепція. Лише я підійшла до неї, як співробітниця почала говорити завчений текст:

— Добрий день або вечір. Ви бажаєте усамітнитися чи пограти компанією? У вас є бронь, чи вам просто на загальну кімнату?

Вона продовжувала, ніби й не було кінця. Я дістала телефон і знайшла фото Річарда. На диво, він виглядав симпатично: високий, підкачаний блондин, у брендовому одязі, що поєднувався і підкреслював його унікальний стиль. Блакитні очі, світлі як небо. На вигляд, як усі ці онлайн-красавчики, не зовсім зрозуміло, чи так він виглядає в реальності.

Дівчина досі говорила. Я видихнула з усією втомою, що була в мені, і просто повернула телефон до неї:

— Він у вас?

Її обличчя різко змінилося, вона замовкла і вийшла з-за стійки:

— Прослідуйте за мною, будь ласка.

Я поспішила за нею. По дорозі вона не промовила жодного слова, і натягнута тиша навколо робила все ще цікавішим.

Ми дійшли до кімнати, де стояли десятки комп’ютерів. Я зрозуміла, що це та загальна зала, про яку вона говорила.

— Прошу, забирайте, — показала вона пальцем на одного з сидячих у останньому ряді, — і зі швидкістю світла пішла.

Я пройшла майже всю кімнату. Він сидів за останнім рядом. За комп’ютерами, що загороджували його, було видно відчай: брудний одяг, змучене обличчя, погляд, ніби він хоче спати, але тримається з останніх сил.

«Ось і ваше багатство. Поки є гроші, усі лижуть тобі зад, а ти — тільки проблеми. Ти нікому не потрібен: ні гарним, ні добрим. Мовчу вже про моральних виродків. Для всіх ти тільки проблема. Не більше».

Він сидів, витріщившись на екран. Невже спить?

— Річард, прошу… — звернулася я.

Він відсмикнувся, ніби від прокаженої.

— Шакі, прошу… — потер очі. — Хто ви і що вам від мене треба?

Замість того, щоб промовчати, він продовжив тираду:

— У мене немає коштів. Якщо ви одна з прислужниць батька… ні, я з вами не піду. Краще бути бомжем…

Він пиздить дуже багато.

Як казала Кейт, досить бути всім зручною. Навіть якщо він не погодиться, не велика втрата — ще знайду жильця.

— Слухай! Шакі, чи як тебе там! Може, вислухаєш перед тим, як триндіти без кінця?

Він затих і відсунувся на стільці назад, злякано.

— Я не все, що ти там говорив, чула, і мені плювати на твої психологічні проблеми. Я просто почула, що тобі потрібна дах над головою. А мені потрібен жилець, який раз на місяць буде платити шістсот баксів за це. — Він намагався мене перебити, але я не дала змоги. — Я почула про тебе від якихось людей і прийшла сюди. Я тебе не знаю, хто ти настільки знаменитий, і твоїх друзів теж. Ось і все. Так що скажеш?

Річард сидів у шоці від неочікуваного волання в його бік, але невпевнено перервав тишу:

— Як вас звати?

— Лора. Ще питання.

— Ви справді хочете мені запропонувати житло? Зазвичай мене проганяють, та ще й так дешево.

Я скривилася:

— Мені підняти платню, і тоді ти будеш впевненішим?

— Ні, не потрібно. Просто зараз я не можу так сходу заплатити, бо на роботі дали лише аванс, і я просто помру без їжі.

— Нема питань. Мені зараз не потрібно, заплатиш з початку місяця.

— Дякую вам… — мовчки і невпевнено промовив він.

— Ти збираєшся тут сидіти? Пішли, покажу, де житимеш.

— А… так, — хаотично почав збиратися, більше розкидаючи речі, ніж приводячи їх до ладу. Який він багатенький сноб, більше схожий на невпевнену дитину.

— Давай допоможу.

— А, так, дякую, — повторював він по колу.

Коли ми нарешті виходили, погляди всіх відвідувачів і персоналу говорили більше, ніж слова. А Річард під цими поглядами виглядав ще пригніченішим, ніби йшов за мною, але його кроків не було чути. Так і їхали в тиші: я попереду, а він — ззаду, пленталося з останніх сил.

Опинившись біля будинку, я вирішила заговорити з ним:

— Річард…

— Шакі, — перебив він мене.

— Шакі, як прибудемо, треба буде підписати контракт оренди і вказати всі деталі. Потім я покажу тобі кімнату, і ти зможеш спокійно відпочити. Добре?

— Так… — це більше схоже на мичання, ніж на відповідь.

Ми звертали на потрібну вуличку, і за поворотом уже виднілася стежка до будинку. Я підійшла до дверей, відімкнула замок і жестом запросила Шакі. Він мовчки стояв позаду.

— Заходь, відчувай себе як вдома.

У відповідь — лише мичання. Він неквапливо тягнув свою валізу.

Нарешті вдома, я так втомилася. Коли я взагалі їла?

Я подивилась на Шакі. Йому що, треба кожен рух пояснювати?

— Проходь, сідай. Зараз принесу контракт, і ти підеш у кімнату.

Я поспішила в свою кімнату за надрукованим завчасно контрактом. Забігла, схопила його і побігла назад. По дорозі побачила таку картину: Нік сидів із кавою, книгою, поглядав у бік вітальні, а на дивані розвалилася Кейт, а Шакі стояв поруч і не знав, куди себе подіти.

Вона знову за своє.

— Казала ж не спати тут! До кімнати важко дійти чи що? — я підійшла до Кейт і просто скинула її з дивану.

— Сідай, Шакі. Зараз швиденько все розберемо, і підеш відпочивати.

Мій вчинок шокував його: він невпевнено переступив Кейт і все ж сів. «Невже я так схожа на тирана?».

— А з нею все добре буде?

— Так, не переживай, їй не вперше.

Я дала роздруківку і чекала, поки він прочитає, щоб обговорити все. Зі столу почулося незадовільне виття:

— Якого біса, Лора, можна ніжніше! — піднімаючись і позіхаючи, почала Кейт.

— Може, тебе ще в ліжечко віднести?

— Можна було, — її обличчя розтягнулося в посмішці.

— Ага, а ще тобі зробити?

Кейт повільно прокидалася і зрозуміла, що позаду неї сидить незнайома людина.

— Опа, а ти хто такий? — уважно дивилась на Шакі. Він, чи то від несподіванки, чи від ситуації, сидів мовчки. — Ти що, німий — Тиша. —  Дійсно чи що?

Вона присіла поруч і пальцем намагалася тикнути його в обличчя.

— Я Шакі, — промовив він, витягуючи їй руку.

— Не німий! — схопила її Кейт і почала телепати. — Я Кейт, приємно познайомитися. Тут новенький, не бійся, бити не будемо.

— Так, дякую.

— За що? — уточнила Кейт. — Ще рано дякувати, ти хоч почни жити.

Боже, це буде довго.

— Кейт, не заважай, нам треба розібратися з документами, — вона незадовільно фиркнула і пішла в сторону кімнати.

— Хей, білявий! Ще побачимося, влаштовуйся, я думаю, тобі тут сподобається! — Кейт знову за своє, як шторм у ясний день.

По дорозі до кімнати вона ще й Ніка покривляла, а той беземоційно просто дивився їй у слід.

На диво, Шакі сидів уже не з пониклим обличчям, а посміхався. Добрий знак.

Ми нарешті обговорили весь контракт оренди, додали декілька пунктів про конфіденційність — на цьому все. Він нарешті підписав, і я видихнула.

Треба оновлений контракт відправити Кейт і Ніку, щоб і вони підписалися. Не розумію: він ніби медійна людина, але боїться розголошення про своє перебування. Ну і хрін з ним.

Я показала йому кімнату, дала копію ключів і залишила його в спокої.

Коли зайшла у свою кімнату, відчула себе ватною — сил майже не було. Цей день вижав із мене все, що міг.

Лише прилягла на зручне м’яке ліжко, і провалилася в прекрасний сон.