Розділ 2 “Новий порядок або ж як степ кочевників міняв “
від Дмитро Дробница4 січня завершилося будівництво інфраструктурного комплексу в Кизил-Орді — результат спільного проєкту Казахстану та Росії. Нові дороги, електромережі й оновлені промислові об’єкти стали символом «дружби двох держав», як це називали у державних новинах.
8 січня подібна церемонія відбулася в Атирау. На тлі розгорнутих прапорів та телекамер Назарбаєв урочисто заявив:
— Ми будуємо майбутнє разом із нашими партнерами. Це шлях стабільності, прогресу та процвітання!
Серед присутніх пролунало стримане, але обов’язкове «ура», проте в натовпі можна було помітити й тих, хто дивився мовчки — робітників, які знали, скільки поту й крові коштували ці проєкти.
Вітер степу ковзав крізь нові бетонні арки мостів, ніби нагадуючи: навіть серед сучасних конструкцій старий дух землі не забутий.
20 січня, о третій годині ночі, у тиші, яку порушували лише віддалені звуки моторів і кроки військових чобіт, почалася масштабна політична чистка. Офіційно — «зміцнення державної безпеки», неофіційно — розправа над усіма, хто міг бодай натякнути на інакодумство.
Під удар потрапили залишки комуністів і соціалістів — тих, хто ще намагався говорити про справедливість і рівність. Але не лише вони. Полювання торкнулося й радикальних націоналістів із «Дикого степу», і аграріїв з партії Ауил.
До світанку арешти прокотилися від Алмати до Костаная. У кожному місті, де ще вчора звучали гарячі політичні дебати, тепер панувала мертва тиша.
Популярність партій стрімко впала — «Дикий степ» тепер мав 18,3%, Ауил — 18,8%. Та навіть попри це, обидва рухи залишалися живими у серцях людей.
— Вони можуть посадити нас, але не можуть посадити степ, — тихо сказав один із членів Дикого степу, спостерігаючи, як поліцейські вантажать у машини його товаришів. — А степ пам’ятає всіх, кого він виховав.
І над цим усім, наче спостерігач із минулого, здіймався вітер — холодний, байдужий, вічний.
Цього ж дня, 20 січня, почалася активна фаза придушення опозиції — офіційно під цим поняттям влада мала на увазі партію Ауил. Десятки її осередків були розгромлені, сотні активістів арештовані або змушені втекти в підпілля. Преса мовчала. На телебаченні — лише офіційні заяви про «ліквідацію загрози національній єдності».
6 лютого уряд урочисто повідомив про відновлення армії після громадянської війни. Казали, що бойові підрозділи знову готові до дій, техніка — на ходу, дисципліна — відновлена. Та між рядками промов читалася правда: нестача досвідчених офіцерів відчувалася гостро. Багато з них загинули або були усунені після перевірок лояльності.
10 лютогона офіційному засіданні уряду прозвучала фраза, яка прозвучала як постріл:
— Операцію з нейтралізації опозиції завершено. Держава очищена від загроз.
Після цього в країні настала тиша — важка, підозріла тиша. Люди перестали приєднуватися до демократів, адже будь-який прояв політичної ініціативи тепер прирівнювався до зради.
Проте в цей самий час у тіні великих подій з’явилася інша новина — Казахстан підписав контракт з Україною на поставку двадцяти танків Т-80В. Це мало стати початком створення нового танкового батальйону, який уже почав проходити навчання на полігонах поблизу Семипалатинська.
— Ми будуємо не лише армію, — промовив на засіданні генерал Знанюзаков, — ми будуємо силу, яка більше ніколи не дозволить нікому диктувати нам умови.
А степ, як завжди, слухав. Він чув брязкіт гусениць, далекі вибухи тренувальних стрільб і слова, які могли стати прологом до нової епохи — епохи залізної стабільності.
14 березня о п’ятій годині ранку світові інформаційні агентства передали коротке, але символічне повідомлення: останні бойовики УНІТА в Анголі склали зброю. Громадянська війна, що тривала десятиліттями, офіційно завершилась перемогою комуністичного уряду.
Для світу це стало ще одним нагадуванням, що епоха старих ідеологічних протистоянь ще не згасла — вона лише змінила обличчя.
«Вогонь революції загасили, але попіл ще теплий», — сказав один африканський журналіст у прямому ефірі.
Африканський континент залишався нестабільним: збройні угруповання не зникли, лише перейшли в тінь, готуючись до нових конфліктів. Для Назарбаєва ж це була корисна новина — доказ того, що світ змінюється, але сила завжди перемагає.
У його кабінеті, десь серед нічної тиші Астани, він кинув короткий погляд на карту світу й мовив до свого радника:
— У кожного континенту своя Ангола. Ми свою вже пережили.
Радник не відповів. За вікном шумів вітер — такий самий, як над африканськими саванами, тільки холодніший.
19 травня о 8:00 ранку Астана, столиця Казахстану, була офіційно перейменована на Нурсултан. Попри відсутність масових протестів чи мітингів, народ сприйняв це рішення негативно, вбачаючи в ньому черговий прояв культу особистості.
У відповідь на зростання невдоволення, рух «Дикий степ» почав активно просувати ідею створення «Союзної Тюркської Ради», який офіційно мав на меті покращення міждержавних відносин між тюркськими народами. Проте фактично ця ініціатива мала приховану мету — підвищення популярності «Дикого степу» всередині країни та пошук потенційних союзників за кордоном.
7 липня було офіційно створено Тюркську раду, до якої увійшли Азербайджан і Туреччина — два головні стратегічні партнери Казахстану в новому союзі.
Попри початкові надії на широку тюркську єдність, Киргизстан, Узбекистан і Туркменістан відмовилися приєднуватись, посилаючись на внутрішні обставини та небажання втягуватись у політичні альянси, що могли б вплинути на їхній суверенітет.
Для Казахстану ж створення ради стало дипломатичною перемогою «Дикого степу», яку уряд активно використовував у внутрішній пропаганді як символ міжнародного визнання та зростаючого впливу Назарбаєва.
13 липня о 9:00 ранку по закритим каналам “Дикого степу” було передано сигнал — початок підготовки до операції “Свобода”, яку пізніше історики назвуть “Ніччю степових вогнів”.
Згідно з планом, о першій ночі 14 липня мала початись революція, покликана остаточно усунути стару владу.
На той момент вплив “Дикого степу” сягнув рекордних 31,4%, і в їхніх очах настав вирішальний момент для дії.
Завдяки таємним домовленостям та дезінформаційним кампаніям, усі авіакрила уряду були тимчасово розформовані під приводом “технічної перевірки безпеки”. Це дало змогу змовникам залишити небо над країною беззахисним, що стало ключовим фактором успіху майбутнього перевороту.
У ніч із 13 на 14 липня, коли темрява здавалася густішою, ніж будь-коли, революція розпочалася.
Постріли пролунали майже одночасно в Астані, Шимкенті та Караганді — країна прокинулася вже іншою.
Коли революційні загони вже проривалися до резиденції, Назарбаєв стояв біля вікна свого кабінету, дивлячись на вогні, що охоплювали Астану.
Здалеку було видно, як горіли адміністративні будівлі, чулися крики — то народ, який колись він обіцяв “підняти з колін”, тепер ішов палити його ім’я.
Він повільно відставив келих із водою, вдихнув і прошепотів:
“Я ж будував… я ж хотів стабільності… Ви не розумієте… Без мене все розвалиться…”
Його охоронець, побілілий від страху, спробував вмовити втекти:
— Пане президенте, вертоліт ще на даху, треба йти!
Назарбаєв глянув на нього — не з люттю, а з якоюсь втомленою поблажливістю:
“Якщо тікати — то куди? Від свого народу? Від себе?”
Двері тріснули від вибуху. У кімнату вдерлися озброєні люди — солдати Дикого Степу в пилюці й чорних пов’язках.
Вони не вигукували лозунгів. Один лише тихо сказав:
— За степ. За людей.
Назарбаєв стиснув кулаки, на мить підняв голову й, дивлячись прямо в очі командиру загону, промовив:
“Ви думаєте, що свобода починається з моєї смерті? Ні. Вона помре разом зі мною.”
Його вивели під дощ, що почав лити над столицею. Натовп зустрів його гулом, схожим на рев звіра.
Перед тим як мотузка торкнулася його шиї, він встиг прошепотіти — тихо, але чітко:
“Пробачте мені… якщо ще є кому пробачати.”
Через кілька хвилин тіло колишнього президента вже висіло на дверях палацу, мокре від дощу, а над ним віяв вітер степу — той самий, що колись співав йому славу, а тепер співав його кінець.
Нурсултан Назарбаєв разом із більшістю своєї родини був захоплений і страчений. Його тіло, за свідченнями очевидців, повісили на дверях президентського палацу — як символ падіння старого режиму.
На боці повстанців під проводом Армана Амангельдієва було лише вісім тисяч людей, більшість із яких — колишні військові, фермери та студенти, але вони діяли з точністю і фанатичною вірою.
Проти них виступили тринадцять тисяч солдатів урядових сил, однак більшість частин розгубилися без авіапідтримки та чітких наказів.
Єдині території, що залишились вірними старій владі, були східні області, де колись піднімали червоний прапор комуністичного повстання. Там тимчасово утвердився Нуріслам Єрянов, проголосивши себе “виконувачем обов’язків глави держави”.
Так розпочалася нова громадянська війна — вже між старими фантомами минулого та новими фанатиками майбутнього.
О п’ятій ранку, коли ще не розвиднілося, до революції приєдналися сім тисяч бійців Національної поліції.
Вони були погано оснащені — стара артилерія, піхотні частини, що давно не бачили модернізації. Але їхня поява змінила все.
Разом із ними на бік повстанців перейшли 242 літаки, що досі стояли в ангарних базах. Решта — була замкнена на складах, відрізана від неба, мов крила, що чекали свого часу.
14 липня командування армією взяв на себе Алікхан, молодий, але рішучий командир, який умів говорити до солдатів просто:
— Ми не боремось проти країни. Ми боремось за неї. Пам’ятайте це, коли підете вперед.
17 липня о 23:00 відбулося перше бойове зіткнення.
36-та повітряно-десантна дивізія повстанців зіткнулась із 6-ю мотобригадою урядових сил дорогою на Шу. Нічне небо розривали трасери, луна від пострілів котилась полем, а степ горів — не від вогню, а від гніву.
18 липня біля Усть-Каменогорська було помічено російські війська. Москва заявила, що армія рухається в напрямку Киргизстану й не має наміру втручатися. Але 77-ма механізована армія, “випадково”, залишилася росквартированою в Аягозі.
19 липня о 11 ранку почався штурм Таразу.
Місто боронила 35-та повітряно-десантна бригада уряду, а штурмували його танкісти 79-ї повстанської дивізії. Гармати били з усіх боків, будинки осідали в пилу, і тільки короткі радіообміни прорізали хаос:
— “П’ята вулиця втримана… повторюю, втримана!”
— “Ми їх вибиваємо з центрального ринку!”
— “Тримайте позиції, браття, степ дивиться на нас!”
26 липня, о 23:00, 2-га артилерійсько-моторизована бригада, використовуючи свою мобільність і слабкість ворожих резервів, раптово увійшла до Шу. Вони оточили дві урядові бригади, відрізавши їх від тилу.
28 липня, о першій годині ночі, Тараз упав. У той самий час, коли Далай-лама повернувся до Тибету, степ казахський прокинувся — тепер він говорив голосом революції.
Через десять годин 6-та мотобригада здалася.
Дорога на Алмати була відкрита. “Офіційна влада” втратила більшу частину армії, 76 танків Т-72В і понад п’ять тисяч солдатів.
Втрати Дикого Степу — лише 46 людей.
1 серпня було створено Казахстанську молодіжну гвардію, що мала охороняти “нову надію степу”.
5 серпня, о першій ночі, Астана впала.
Російські війська, дислоковані в місті, не зробили жодного пострілу. Все закінчилося тихо — мов тінь, що сповзає зі стін після бурі.
6 серпня мобілізовані Нурісламом частини спробували прорвати оточення, атакуючи 7-му моторизовану бригаду під Зиряновськом. Це було останнє зусилля — спроба відновити сухопутне сполучення з Росією.
У ніч із 6 на 7 серпня, коли все вже було вирішено, Нуріслам Єрянов сидів у підземному бункері під уламками урядового комплексу. Важке повітря, запах мастила й пилу. Телефони давно мовчали. Радіозв’язок переривався. Навіть генератори працювали уривками — то загорялись, то затихали, наче й вони втомились боротись.
На столі лежала карта Казахстану, закреслена червоними й чорними лініями. Лінії вже нічого не означали — фронтів більше не було. Тільки розрізнені осередки опору, що згасали один за одним.
Нуріслам сидів нерухомо, стискаючи стару ручку, якою ще кілька місяців тому підписував накази про мобілізацію.
Його голос був хриплим, майже без життя:
— Ми трималися, поки могли… Вони не розуміють, що розбили не мене, а саму ідею держави.
Його заступник нерішуче зробив крок уперед:
— Пане, наказ про капітуляцію… Треба підписати. Інакше місто просто зітруть із землі.
— А навіщо? — тихо відповів Нуріслам, не відриваючи погляду від карти. — Якщо народ сам тягне мотузку на шию своїй країні — чим я можу допомогти?
Він встав, підійшов до невеликого дзеркала на стіні. Зморшки, сірі очі, втома, яку не сховаєш.
— Я ж колись мріяв про порядок… про сильну країну, про те що казав Назарбаєв. Хотів врятувати те, що лишилось після хаосу. І ось — я сам став хаосом.
Він повільно пройшовся бункером, ковзнув пальцями по металевому столу. Здалеку чулося — гул артилерії, уже зовсім поруч.
— Алікхан… — прошепотів він. — Ти виграв, хлопче. Але тепер подивимось, чи зможеш правити тим, що лишилось.
Один зі зв’язківців крикнув:
— Пане, передали з Таразу! Вони… прийняли капітуляцію.
Нуріслам на мить заплющив очі. Потім глибоко вдихнув і сказав рівно, холодно:
— Запишіть у рапорт: “Війна закінчилась. Казахстан впав не від меча — від тіні власного минулого.”
Він узяв перо, поставив підпис і поклав документ на стіл.
Потім сів на стілець, опустив голову на руки.
За стінами гуркотіла канонада, але тут, у бункері, було дивно тихо — тиша, яка приходить тільки після остаточного кінця.
І лише одна думка звучала в голові Нуріслама, коли світ почав розвалюватися над ним:
“Ми всі хотіли майбутнього. Але ніхто не спитав, якою ціною.”
Та вже о першій ночі 7 серпня була підписана капітулюція.
Степ замовк.
Тільки вітер носив попіл від спалених складів і глухе відлуння далекої перемоги.
Дикий Степ переміг.
Але кожен, хто бачив ті світанки, знав: це була лише ціна першого кроку в нову епоху.
23 серпня
День, коли в тіні урядових будівель запахло димом старого світу.
Олігархія — серце старої системи — була знищена.
Її місце зайняла армія, тепер не просто силова структура, а опора нового ладу.
Танки стояли там, де колись підписували контракти,
а офіцери замінили банкірів — строгі, мов залізо степу.
24 серпня.
Було оголошено конкурс на новий прапор.
Серед сотень варіантів народ обрав той, що поєднував минуле й майбутнє:
старий блакитний стяг, але під золотим сонцем з’явилися два червоні схрещені мечі.
Вони символізували кров, пролиту за волю, і єдність народу,
який не схиляється — навіть перед власною історією.
2 вересня.
З трибун пролунало те, про що говорили пошепки в народі:
— Казахстан стає новим тюркським государством, — оголосили офіційно.
Одразу ж були пом’якшені закони про алкоголь —
не через слабкість, а щоб уникнути спокуси фанатизму.
Держава шукала рівновагу між традицією і розумом,
між вірою й тверезим розрахунком.
7 вересня.
Були нагороджені дивізії, що брали Тараз та Астану.
На плацу стояли ті, хто пройшов крізь війну —
молоді, виснажені, але з очима, у яких світився степ.
Коли командири вручали ордени, вітер здіймав пил,
і, здавалось, сам степ благословляв своїх синів.
21 жовтня.
Було створено Національну раду — символ нового порядку.
Перше рішення — відновлення економіки.
Зруйновані заводи, мертві цехи, обгорілі крани — усе мали повернути до життя.
Символічно — щоб метал, який учора вбивав, сьогодні працював на відбудову.
25 листопада.
Почалася операція підтримки того, що залишилось від СРСР —
для відновлення промислового комплексу Казахстану.
Серед руїн старих систем народжувались нові заводи,
а поруч із ними — нові солдати, інженери, мрійники.
27 листопада.
До армії приєдналася 78-ма танкова дивізія —
нова сила, що мала стати опорою держави на десятиліття.
29 листопада.
Було введено закон проти корупції,
який знизив її з “критичної” до просто “повсемісної” —
як іронічно писали незалежні видання.
Та навіть цей крок був перемогою:
бо боротьба з тінню починається не з чистоти, а з усвідомлення її темряви.
4 грудня.
Авіаносець «Варяг» пройшов Босфорську протоку.
Для багатьох це було лише повідомленням у новинах,
але для нової влади — символом:
“Китай стає новим игроком на арені моря “
Десять років незалежності.
Алікхан стояв на трибуні, а перед ним — 10 730 солдатів і 272 літаки які пролітали над ним
Його голос лунав рівно, твердо, але з глибоким спокоєм:
— Сьогодні ми не святкуємо минуле. Ми будуємо майбутнє.
Ми встояли, бо не забули, хто ми є. І хай кожен вітер цього степу нагадує про це нашим дітям.
18 грудня.
Звістка прийшла здалеку — Саудівська Аравія напала на Ємен.
Але Казахстан тепер дивився на це з боку.
Уперше за довгі роки він не був пішаками чужої гри —
він сам став гравцем.
31 грудня.
Ніч. Святкування Нового року.
Арман Амангельдієв, тепер президент незалежного Казахстану,
виступив перед народом у прямому ефірі.
Його слова були простими, але щирими,
мов тост, виголошений у темряві над чашею вогню:
— Ми пройшли через війну, втрати, і зраду.
Ми навчилися не боятися світу — і не боятися самих себе.
Наш борг зменшився втричі — до десяти мільярдів доларів.
Але справжній борг — перед історією.
І ми його віддамо не грошима, а працею, честю й вірою.
Камери показали його обличчя — спокійне, втомлене, але рішуче.
За вікном палали феєрверки,
а над столицею нової держави здіймався прапор з двома мечами під золотим сонцем.
Вітер знову ніс запах степу — не диму, а весни.
0 Коментарів