Роздів перший “Початок вітру в степу”

 

Розділ I. Кінець старого світу (2000 рік)

Казахстан вступив у нове тисячоліття з тінню старої імперії за спиною.
Формально — держава незалежна, зі своїм прапором, гімном і президентом. Але за блиском нафтодоларів і дипломатичних посмішок ховалася правда, яку знали всі: країна залишалася уламком Радянського Союзу — і ментально, і економічно.

В Алматі ще стояли пам’ятники Леніну, але поруч уже блищали вітрини нових банків. На базарах продавали китайські телефони й радянські шинелі поруч.

Армія налічувала лише двадцять сім тисяч чоловік. Повітряні сили — п’ять. Літаки, що ще пам’ятали Афганістан, рипіли на злітних смугах, а пілоти літали більше за звичкою, ніж за наказом.

Економіка, розтерзана дев’яностими, трималася на слабкому профіциті — три сотні мільона доларів, крихта на світовій шахівниці. Державний борг — понад тридцять мільярдів.

Але найбільший ворог жив не за кордоном, а в середині — корупція, що пожирала систему зсередини. Від міністрів до поліцейських, від судів до військових складів — усе продавалося.

І все ж, навіть у найтемніші роки історії, є ті, хто відчуває — під шаром іржі ще жевріє мідь. У степу, де вітер пам’ятає старі кочові дороги, знову народжується щось невидиме.

Це не держава ще. Це — відчуття. Передчуття.
Історія тільки готується зробити свій перший крок.

Січень 2000 року ознаменувався першим серйозним кроком Назарбаєва на полі економічного й політичного балансу. Росія погодилася інвестувати в інфраструктуру Кизил-Орди, і президент швидко схвалив проект.

Цей крок був не лише економічним — він символізував початок стратегії задобрювання олігархів. Назарбаєв розумів, що справжня влада будується не на законах, а на зв’язках, компромісах і дрібних капітуляціях еліт. І поки степи мовчали, а вітер пам’ятав старі дороги, нова гра сил почала тихо розгортатися під поверхнею держави.

На початку лютого 2000 року степи світу дізналися про новий поворот: Чечня, що довго тримала бій, капітулювала і перетворилася на маріонетку Росії.

Вулиці Грозного замовкли після гулких пострілів, а на горизонті знову піднялися прапори чужої влади. Для пострадянського простору це стало нагадуванням: сила може здатися миттєвою, але за кожною перемогою стоять тисячі душ, які платять ціну тиші.

В той же час у Казахстані Назарбаєв уважно спостерігав за подіями, знаючи, що подібні уроки не проходять безслідно. Кожен крок сусідів стає уроком для тих, хто намагається будувати власну державу на зламі епох.

Лютневий вітер 2000 року приніс нові знаки змін у степи Казахстану. Народ почав обертати погляди до національних партій — їхня популярність зростала на хвилі дрібних, але помітних кроків уряду з “задобрювання” олігархів. Кожен фінансовий компроміс, кожен подарований контракт лише підтверджував: влада живе не законами, а грою впливів і прихованих зв’язків.

Та на тлі політичних маневрів економіка, що ще зовсім недавно трималася крихкого профіциту, зупинилася. Прибутки, що мали слугувати опорою нової стратегії, зникли, нагадуючи про тендітність держави, яка все ще боролася за своє місце у світі. Степ мовчав, але під цим мовчанням збиралися хмари — небо над Казахстаном ставало все більш мінливим, а майбутнє залишалося невідомим.

20 лютого 2000 року уряд зробив ще один крок у тій тонкій грі виживання держави: було вирішено зменшити державні пенсії та інші соціальні витрати. Вимушена економія стала відчутним ударом для тих, хто покладався на державу у скрутні часи.

Для еліт це був розрахунок, стратегія контролю над ресурсами; для простих людей — нагадування, що навіть у мирні дні влада керує не серцем, а холодним балансом цифр. Степи залишалися мовчазними свідками цих змін, а вітер, що пам’ятав кочові дороги, знову ніс запах часу, коли рішення про життя і виживання вимірювалися не долею людей, а обліковими книгами.

Кінець лютого приніс нові зміни, цього разу у сфері контролю над людьми та їхнім пересуванням. 28 числа уряд ухвалив посилення контролю над мігрантами — заходи були викликані зростанням безробіття і страхом перед економічною нестабільністю.

Вулиці міст відчули напруження, а громадські настрої поволі зміщувалися в бік націоналістичних партій. Особливо сильно це відчули члени радикальної партії «Дикий степ», чия риторика набула нового життя, підживлювана соціальною невпевненістю та страхом перед чужими.

Степ мовчав, але над ним розгорталася нова гра сил: влада намагалася втримати контроль, народ шукав своє місце у світі змін, а вітер, що пам’ятав кочові дороги, ніс запах політичного напруження та зародження нових течій, що могли визначити долю країни на десятиліття вперед.

На початку березня 2000 року напруга в країні досягла нового піку. Одразу кілька нападів було скоєно на членів Комуністичної партії Казахстану. Підозри традиційно падали на радикальну партію «Дикий степ», яка вже користувалася зростаючою популярністю серед невдоволених.

Здивовано, але невідворотно, ці дії лише підсилили вплив «Дикого степу». Народ, спостерігаючи за боротьбою між старими і новими силами, дедалі більше віддавав перевагу яскравим, рішучим голосам радикальної політики.

Степ залишався мовчазним свідком цих подій, але кожен вітер, що зносив пил доріг і пам’ять про кочівників, ніби шепотів: нації народжуються і вмирають там, де панують страх і рішучість, а нові сили завжди з’являються на уламках старих.

Тим часом Назарбаєв розпочав масштабну кампанію зі зменшення державних витрат, піднімаючи на максимум машину пропаганди. Кожен плакат, кожне повідомлення на радіо та телебаченні мало за мету переконати народ у необхідності економії.

Вулиці, де вже почали з’являтися рідкі демонстрації, відчули невидимий тиск: влада розуміла, що навіть невеликий спротив може розповсюдитися, тож контроль інформації став найважливішою зброєю.

Степ мовчав, але вітер, що ніс запах пилу і пороху старих доріг, ніби шепотів, що правда завжди має два обличчя: одне для тих, хто дивиться на екрани, і друге — для тих, хто бачить реальність під ними.

На початку квітня 2000 року Назарбаєв зробив спробу встановити абсолютну лояльність олігархів — прагнення, яке мало зміцнити владу, але натомість розділило еліту і послабило позиції президента.

Політичні маневри партії, що ще недавно здавалися беззаперечними, почали втрачати учасників. Серед населення ріст радикальних настроїв не заставив себе чекати: вже 4,4 % громадян віддали перевагу партії «Дикий степ», а їхній вплив на політичну атмосферу країни поступово зростав.

Степ залишався тихим свідком цих змін, а вітер, що гуляв над безкраїми просторами, ніби нагадував: сила влади не вимірюється лише словами і законами — вона народжується там, де є довіра, і зникає там, де її немає.

Кінець квітня 2000 року ознаменувався введенням закону про «тотальну економію». Пенсії скоротилися до мінімуму, фінансування органів охорони здоров’я ледве трималося на плаву, а витрати на освіту були зменшені до критичної межі.

Проте народ, пропитаний пропагандою, прийняв ці заходи без опору. На вулицях не було масових протестів, а на екранах телевізорів і в газетах постійно лунали слова про необхідність жертв заради майбутнього. Держава трималася балансом між суворою економією і контролем свідомості, і степ мовчки спостерігав за тим, як життя людей підпорядковується законам цифр та маніпуляцій.

На фоні суворих заходів економії Росія вирішила інвестувати в інфраструктуру Атирау. Вулиці міста ожили від будівництва нових об’єктів, а в інформаційному просторі це подавалося як ознака турботи та розвитку.

Пропаганда використала цей жест максимально — народ сприйняв його як благодать, не усвідомлюючи, що більшість грошей осідає в карманах олігархів. Виник парадокс: економія в одній частині країни, розкіш і вигоди в іншій, а степ, мовчазний і безкрайній, знову став свідком тонкої гри влади і довіри.

На початку травня 2000 року Назарбаєв зробив черговий крок у зміцненні своєї влади. Він заявив, що завдяки суворій економії країна нарешті вийшла на профіцит.

Пропаганда працювала на повну, переконуючи народ у мудрості урядових заходів. Проте деякі уважні громадяни почали помічати цікаву деталь: за весь цей час ніхто не зменшував фінансування поліції та армії. Держава сувора до людей, але щедра до силових структур. Степ мовчав, але вітер, що ніс пам’ять старих доріг, шепотів про те, що справжня влада завжди має свої пріоритети, а народ — лише інструмент у руках тих, хто керує.

Напруга, що давно тліла під поверхнею показного спокою, нарешті спалахнула. Комуністична партія Казахстану (КПК), користуючись народним невдоволенням і чутками про зловживання владою, підняла революцію.

Першим загорівся регіон Алмати —,місто де завжди відчувався дух старих ідеалів. Мітинги швидко переросли у відкриті бої на вулицях. Половина армії та значна частина авіації перейшли на бік революціонерів, заявивши, що «присягали народу, а не владі».

Назарбаєв оголосив надзвичайний стан, але було вже пізно — країна розкололася надвоє, і запах диму від палаючих складів у Алмати став першим подихом громадянської війни.

О восьмій ранку 11 травня грім війни докотився до міста Тараз. Там революційна повітряно-десантна дивізія КПК зіткнулася з механізованою дивізією, вірною Назарбаєву. Бої тривали з жорстокою впертістю — обидві сторони велися як за своє майбутнє.

Вуличні сутички, артилерійські удари, авіаційні нальоти — місто кілька разів переходило з рук у руки. Тільки до 18 години 17 травня урядові сили остаточно взяли Тараз під контроль.

Однак на східному фронті ситуація залишалася критичною. Тамтешні гарнізони були слабко укомплектовані, і комуністичні загони зуміли просунутися глибше в степ. І лише прибуття повітряно-десантних дивізій з центру змогло стабілізувати фронт, зупинивши подальший прорив.

Уперше за десятиліття Казахстан знову відчув, що війна може торкнутися кожного міста, кожної родини.

21–23 травня 2000 року.

О 15:00 21 травня 36-та повітряно-десантна дивізія урядових військ провела стрімку операцію в східному напрямку, захопивши стратегічно важливий населений пункт Аягоз. Цей успіх відкрив можливість для глибокого прориву в тил революційних сил.

Уже через дві доби, о 9:00 23 травня, десантники зімкнули кільце оточення навколо трьох основних ударних з’єднань комуністів — 4-ї механізованої, 1-ї моторизованої та 37-ї повітряно-десантної дивізій.

Оточення стало серйозним переломним моментом у війні. Армія Назарбаєва отримала першу велику тактичну перемогу, а державна пропаганда одразу назвала її “Тріумфом Аягозу”.

24 травня 2000 року.

Після успішного оточення революційних сил під Аягозом, командування урядових військ вирішило скористатися моментом. 36-та повітряно-десантна дивізія, посилена новоствореною з курсантів та резервістів 78-ю танковою дивізією, отримала наказ здійснити марш-кидок у напрямку Алмати.

Метою операції було захоплення штабу КПК та ліквідація керівництва повстання, перш ніж революціонери зможуть відновити координацію сил.

Попри нестачу пального та слабку підготовку новобранців у 78-й дивізії, наказ було виконано без зволікань. Колони техніки рушили в ніч із 24 на 25 травня, під постійною загрозою засідок та авіанальотів.

Це рішення стало початком нового етапу громадянської війни — гонки за Алмати, де вирішувалася доля всього Казахстану.

31 травня 2000 року.

Після двотижневих боїв, виснажливих маршів і нескінченного кровопролиття громадянська війна в Казахстані добігала свого кінця.

За весь конфлікт, що тривав трохи більше місяця, було втрачено 1 307 людей. За офіційними даними уряду, лише 7 солдатів належали до регулярної армії Назарбаєва — цифра, що мала символізувати «чисту перемогу» влади, але насправді викликала мовчазний сум навіть серед переможців.

31 травня о 22:00 урядові сили увійшли до Алмати, де в той момент проходило засідання Верховного керівництва КПК. Штаб революціонерів був захоплений без бою.

Уже 1 червня о першій годині ночі повстанці офіційно склали зброю.

Громадянська війна завершилася так само швидко, як і почалася. Але країна, що втратила своїх синів і довіру до власного майбутнього, залишилася розділеною всередині. Народ мовчав, а на вулицях знову з’явилися портрети Назарбаєва — тепер не лише як президента, а як «рятівника нації».

Червень 2000 року. Після війни.

Ледь стихли останні постріли, як над Казахстаном знову з’явився знайомий силует — Москва. Російська Федерація, називаючи себе «старшим братом і гарантом стабільності», запропонувала «тимчасову військову допомогу для відновлення армії».

Уже до кінця місяця до Казахстану прибули перші ешелони техніки: 273 реактивні системи “Град”, 894 бронемашини БРДМ-2, 235 комплексів ППО “Оса”, 539 самохідних артилерійських установок “Гвоздика”, 1710 багатоцільових транспортерів МТ-ЛБ і 162 вертольоти Мі-8.

Офіційно це подавалося як «братня підтримка союзної держави», але в кулуарах уряду дедалі частіше лунали інші слова — “залежність”, “контроль”, “вплив”.

Назарбаєв приймав поставки з публічною вдячністю, однак навіть серед його найближчих радників росло розуміння: разом із бронею та артилерією до країни повертається тінь колишньої імперії, яку ще вчора всі вважали мертвою.

Через дев’ять днів після капітуляції комуністів, Назарбаєв підписав указ про зміну державного прапора. Новий символ мав зберегти традиційні кольори, але став більш суворим і позбавленим старих орнаментів — тепер над степовим фоном здіймався золотий орел у військовому стилі.

Офіційно це пояснювали як «оновлення державної ідентичності після перемоги над екстремістами», однак багато хто побачив у цьому перший крок до відвертого авторитаризму.

Тим часом у тіні політичної ейфорії партія “Дикий степ”, що вже мала 9,5 % підтримки населення, почала проводити закриті збори. За чутками, там лунали заклики до «повернення величі тюркських народів» і «очищення країни від зовнішнього впливу».

Влада не звертала на це уваги. Президент і його оточення упивалися перемогою, вважаючи, що заборона КПК остаточно знищила будь-яку опозицію. Поліція мовчала, армія святкувала, а в темряві степів зароджувалася нова небезпека

Після кількох тижнів тиші та тріумфальних заяв про «повне відновлення стабільності», уряд Назарбаєва розпочав масштабні військові навчання. У маневрах брали участь 78-ма танкова та 35-та повітряно-десантна дивізії — ті самі, що здобули вирішальні перемоги під час громадянської війни.

Офіційно навчання мали на меті «підвищення боєготовності та перевірку нової техніки, наданої Росією». Проте аналітики бачили в них інше — демонстрацію сили, спрямовану на зміцнення авторитету президента всередині країни.

Військові колони рухалися степами, над містами лунали гвинтокрили, державне телебачення день і ніч транслювало урочисті репортажі.

Але за цією блискучою картиною парадів та навчань ховалися нові тріщини — дисципліна в частинах падала, а серед офіцерів ширилися чутки про партійний вплив “Дикого степу” навіть у військових структурах.

18 червня 2000 року.

В рамках масштабної післявоєнної реорганізації Назарбаєв підписав указ про генеральне переформування військового командування. Армія, виснажена громадянською війною, потребувала нової структури, і президент використав момент, щоб поставити на ключові посади людей, яким довіряв.

Новим головнокомандувачем сухопутних військ став генерал Сакен Знанюзаков, відомий своєю жорсткою дисципліною та лояльністю до влади.
Командування повітряних сил було передано Нурлану Орбанбетову, колишньому бойовому пілоту, що здобув популярність за операції під час боїв за Алмати.

Через нестачу досвідчених офіцерів після революції було здійснено низку раптових підвищень у званні, серед яких і командир 36-ї повітряно-десантної дивізії — герой боїв під Аягозом, який тепер отримав генеральське звання.

У зв’язку з цими змінами до червневих навчань було включено і 36-ту повітряно-десантну дивізію, щоб продемонструвати “нове обличчя армії”.

Але за фасадом реформ крилася проблема: багато підвищених офіцерів мали обмежений бойовий досвід, а нова ієрархія народжувалася в поспіху — у державі, де ще не встигли висохнути сльози після війни.

30 червня 2000 року.

У Росії завершили відновлення легендарного радянського космічного шатла «Буран», який тепер урочисто демонстрували як «символ відродження спільної спадщини народів колишнього СРСР». Подію широко висвітлювали російські та казахстанські ЗМІ, що одразу викликало неоднозначну реакцію в суспільстві.

Для Москви це був технічний і політичний тріумф. Для частини казахстанців — нагадування про втрату самостійності.

Уже за кілька днів у країні активізувалися націоналістичні медіа та діячі партії «Дикий степ», які почали поширювати тези про «повернення під тінь імперії» та необхідність «нового тюркського пробудження».

У пресі з’явилися гасла:
«Ми самі — не уламок імперії, а спадкоємці степу!»

Влада офіційно не реагувала, але в кулуарах уряду вже відчувалася напруга. Патріотичний запал, який ще недавно об’єднував країну після війни, почав перетворюватися на нову політичну силу, не підконтрольну Назарбаєву.

12 серпня 2000 року.

Внутрішньополітична арена Казахстану зазнала чергового потрясіння. Назарбаєв замінив багатьох великих політиків у ключових структурах на членів власної сім’ї, перетворивши уряд на фактичний клановий орган управління.

Нові призначення дали президенту абсолютний контроль над державним апаратом, проте це викликало напруження серед частини еліти, яка раніше мала вплив у Кабінеті.

Щоб не втратити підтримку олігархів, Назарбаєв почав активно просувати ідею «дружби між державою та великим бізнесом». Кожне рішення, кожен указ тепер супроводжувався заходами, що вигідно відображалися на найбагатших — від податкових пільг до контролю над державними контрактами.

Степ, як завжди, мовчав, а на вулицях міст простежувалося відчуття стабільності, створене не реальними реформами, а вмілою грою влади і багатих людей. Проте за фасадом миру поступово зростав новий соціальний розлом, який згодом мав перерости у відкрите протистояння.

30 вересня 2000 року.

Закінчився строк дії закону про «тотальну економію», який місяцями тримав країну на межі виживання. Пенсії залишалися мінімальними, освіта і охорона здоров’я ледве функціонували, а уряд не вважав за потрібне пояснювати народові подальші кроки.

Офіційно було оголошено, що фінансування підвищено лише для бюрократії та державного апарату, щоб забезпечити «стабільність роботи органів влади». Громадянам же пообіцяли, що з 30 жовтня буде підняте фінансування медицини.

Населення сприйняло це з невеликою надією, але також з усвідомленням, що бюрократичні інтереси залишаються головним пріоритетом держави. Степ мовчав, але навіть у його безкрайніх просторах відчувалася прихована тривога: економія завершилася, а реальних змін для людей ще не наставало.

8 жовтня 2000 року.

О 6:00 ранку вступив у силу указ про збільшення фінансування медицини — повернення до рівня, що існував до введення закону про «тотальну економію». Влада попередила населення, що через це пенсії будуть обмежені, але запевнила, що бюджет буде переглянутий максимально швидко, щоб компенсувати втрати для соціально незахищених.

Тим часом пропагандисти партії «Дикий степ» скористалися часом очікування та відсутністю контролю з боку уряду. Вони встигли наростити підтримку до 20,2 % населення та почали просувати свої кадри у нову владу, яку формував Назарбаєв.

Степ, мовчазний свідок цих політичних маневрів, нагадував, що навіть після перемоги над революціонерами країна залишається розділеною всередині, а сила пропаганди може впливати на долю держави не менше, ніж танки та гвинтокрили.

1 листопада 2000 року.

Економічна статистика засвідчила помітне прискорення темпів росту в Казахстані. Якщо раніше країна демонструвала лише стабільний, але повільний розвиток, тепер з’явилися ознаки швидкого зростання виробництва та інвестиційної активності.

Влада ухвалила рішення не втручатися додатковими стимулаційними заходами на ринку, вважаючи, що економіка здатна розвиватися самостійно. Офіційно це пояснювалося як ознака «дорослішання фінансової системи» та «стабільності держави».

Тим часом у тіні політичних досягнень продовжував рости вплив партії «Дикий степ», яка поступово освоювала ніші, поки уряд концентрувався на економіці, а населення вивчало нові горизонти після короткої, але жорстокої громадянської війни.

3 листопада 2000 року.

Після кількох місяців політичних консультацій і внутрішніх перестановок була сформована нова влада Казахстану. Попри спроби президента Назарбаєва встановити повний контроль через «сімейну вертикаль», нова структура влади вийшла значно більш плюралістичною, ніж очікувалося.

За підсумками розподілу політичних місць і впливу:

• Сім’я Назарбаєвих утримала лише 35,6% контролю,
• «Дикий степ» — 20,1%,
• «Ауил» — 20,1%,
• Аграрна партія — 10,7%,
• Громадянська партія — 8,9%.

Таким чином, Назарбаєв уперше зіткнувся з обмеженням своєї політичної монополії, а в парламенті утворилася нова багатополярна система, де навіть дрібні фракції почали відігравати роль у прийнятті рішень.

У кулуарах все частіше лунали чутки, що «Дикий степ» готується перейти від тіньового впливу до відкритої політичної гри, скориставшись ослабленням президентської родини.

2 грудня 2000 року.

Після кількох тижнів напруження в урядових колах партію «Ауил» було визнано незаконною та офіційно забороненою. Формальним приводом стали “порушення національної єдності” та “підрив стабільності держави”, проте багато аналітиків бачили у цьому спробу Назарбаєва усунути потенційного союзника «Дикого степу».

Однак за лаштунками політики сталося інше: лідери «Ауилу» та «Дикого степу» таємно уклали угоду про взаємну підтримку. За умовами домовленості, «Ауил» мав піти в підпілля, продовжуючи діяти через своїх прихильників у місцевих адміністраціях, тоді як «Дикий степ» — зовні залишався лояльним до влади, але почав поступово розширювати свій вплив у парламенті.

Цей союз став переломним моментом, який визначив подальшу еволюцію політичної системи Казахстану: уперше підпільна опозиція отримала підтримку частини легальної політичної еліти, створивши небезпечний прецедент для режиму Назарбаєва.

9 грудня 2000 року.

Після ухвалення Закону про національну консолідацію, Назарбаєв розпочав серію таємних чисток у державному апараті. Формально закон мав зміцнити єдність суспільства після громадянської війни, але насправді став інструментом для усунення політичних суперників.

У той самий час різко зросло фінансування бюрократичного апарату, особливо в структурах, підконтрольних членам родини Назарбаєва. Це дало змогу централізувати владу в руках сімейного клану, посиливши особисту лояльність чиновників до президента.

Основною ціллю репресій стала партія «Ауил», яку влада офіційно вже заборонила. Спецслужби отримали дані про таємні фінансові канали із Заходу, зокрема з Туреччини, що використовувалися для підтримки підпільних осередків партії. Цей факт став приводом для масштабних арештів, закриття кількох регіональних ЗМІ та посилення контролю над міждержавними переказами коштів.

Хоча офіційно влада заявляла, що “захищає суверенітет і стабільність”, у політичних колах було зрозуміло — Назарбаєв готує країну до переходу у стадію м’якої диктатури.

29 грудня 2000 року.

Указом президента Назарбаєва 7-ма механізована дивізія була нагороджена медаллю “За бойові заслуги” за участь у звільненні міста Тараз під час громадянської війни.

Цей акт мав не лише символічне, а й політичне значення — влада прагнула підкреслити вірність армії режиму та створити образ “героїв стабільності”, які врятували державу від “червоної загрози”.

Для більшості офіцерів нагорода стала підтвердженням їхньої лояльності до Назарбаєва, однак серед частини військових ширилось невдоволення: премії отримали не всі підрозділи, що брали участь у боях, а деякі з тих, хто реально втрачав людей, залишилися без відзнак.

У той час, як преса вихваляла “вірних солдатів держави”, у військових колах зароджувалось глухе бурчання, яке ще не мало форми відкритого протесту, але ставало передвісником тріщин у моноліті армійської єдності.

1 січня 2001 року. Підсумок року.

Рік 2000 увійшов у новітню історію Казахстану як рік випробувань і перелому.

Після громадянської війни, що розколола країну, Назарбаєв вийшов переможцем — але перемога ця мала гіркий присмак. Від старої армії залишилося лише 14 300 солдатів, розсіяних по країні, виснажених і деморалізованих.

Державний борг, попри обіцянки “економії заради процвітання”, зріс і тепер становив 31,018 мільярда тенге.

Народ — змучений, але притлумлений пропагандою. Еліта — розділена між страхом і вигодою. А партія “Дикий степ” — мовчазна тінь, що вже ступила на шлях майбутнього реваншу.

У новорічному зверненні Назарбаєв сказав:

“Ми пройшли через вогонь, але не згоріли. Ми стали сильнішими, бо змогли приборкати хаос. Нехай цей рік запам’ятається як початок нового сторіччя казахстанської величі. Ті, хто сумнівається, ще побачать — стабільність і порядок завжди переможуть безлад і зраду.”

Його слова транслювали всі канали. Люди слухали, мовчали й аплодували.
Але дехто, дивлячись на зиму за вікном, думав інакше: чи не занадто дорогою ціною прийшла ця “стабільність”?