Розділ 2: Голос у проводах

Тіло боліло навіть тоді, коли дівчина робила вдих, тому навіть відкрити очі видалося ще тією каторгою. Але коли Келлі все ж розплющила їх, вона майже нічого не бачила. Піднявши руку до обличчя, змогла роздивитися лише силует долоні. Зрозумівши, що в місці, де вона перебуває, немає світла або воно вимкнене, дівчина навіть зраділа.

Келлі намагалася якомога обережніше сісти, ледь чутно зашипівши від болю. Вона відгорнула ковдру, якою була вкрита, та спустила ноги на підлогу. Поставивши лікті на коліна, опустила голову та обома руками почала терти очі, а потім скроні.

— Що?.. — хрипким голосом ледь чутно промовила Келлі, відчувши на голові якусь пов’язку. Обмацавши голову, вона зрозуміла, що бинт обмотаний навколо неї, закриваючи рану на потилиці.

Одразу дівчина почала згадувати, що з нею сталося, і тієї ж хвилини, незважаючи на біль, швидко почала обшукувати навпомацки місце, де лежала, в пошуках своєї сумки та худі, у яке сховала енергонакопичувач.

За цей час очі дівчини нарешті звикли до темряви, і Келлі почала краще бачити. Помітивши, що лежала на лікарняному ліжку, а її речей ніде не було, вона перевела подих. Трохи заспокоївшись, почала оглядатися навколо, щоб зрозуміти, де перебуває. Одразу вона помітила дверний отвір, прикритий шторою, крізь який пробивалося ледь помітне світло, що ставало дедалі сильнішим разом зі звуком кроків, які чула дівчина.

— «Лише один. Краще не робити різких рухів», — подумала вона, нашорошивши вуха й напруживши тіло, готова до будь-яких дій — ворога чи друга…

Штора відгорнулася, і за нею з’явився один із тих зелених йокаїв. Цей був у синій бандані та худі такого ж кольору, тримаючи в руках невеликий пристрій, який дівчина згодом згадала як телефон, що й давав світло.

— Так, ти вже прокинулася, я…

— Де я? — перебила його дівчина.

Хлопець лише посміхнувся дещо єхидною посмішкою, повністю зайшов у кімнату й, поклавши руку на перемикач, сказав:

— Ти не проти, якщо я увімкну світло?

Дівчина кивнула на знак згоди й одразу пошкодувала про це рішення. Світло було не надто яскравим, але вона все одно примружилася від пронизливого болю, прикривши очі рукою й намагаючись швидше звикнути до освітлення. Вона не знала, чого очікувати від співрозмовника, тому почувалася досить уразливо, особливо в такому стані й без своїх пристроїв.

— Ти там нормально? — запитав хлопець у блакитному, сідаючи навпроти, на інше ліжко.

Протерши очі, Келлі поглянула на нього дещо злішим поглядом.

— Ще раз. Де я і хто ти такий?

— Боже, пробач за мої манери. Мене звати Леонардо.Я черепашка-мутант.

— Мутант? — здивовано перепитала дівчина, трохи нахиливши голову й уважно оглянувши його з ніг до голови. — Тобто ви чимось відрізняєтеся від йокаїв?

— А?.. Так. Ми були перетворені зі звичайних черепах на мутантів.

«Мутант… Так, вони дещо схожі на мене. Цікаво, це справа рук тієї ж корпорації? Потрібно дізнатися більше», — думки Келлі так її поглинули, що вона навіть не чула, що Лео говорить.

— …Ти мене чуєш? Гей! Земля тебе викликає!

— Я?! — повернувшись до реальності, дівчина сама здивувалась своїй необачності.

— Слухай, може, хоч ім’я своє скажеш?

— Келлі, — сухо відповіла вона. — Так, це місце — ваш дім чи щось подібне?

— А ти, я бачу, не дуже любиш про себе розповідати.

— Я не знаю ні тебе, ні це місце. Плюс усі мої речі зникли. Тож я хочу знати, чи становиш ти небезпеку для мене?

— Розумію. Саме тому ми й забрали твої речі, бо вести незнайомку у своє лігво — теж та ще лотерея. Але не хвилюйся, усе твоє у безпеці. Тим паче браслет усе ще на твоїй руці.

Лео вказав пальцем на її зап’ястя. Келлі чомусь зовсім про нього забула. Розвернувши екран до обличчя, вона почала щось натискати.

— Що ти робиш?

— Перевіряю свій стан, — відповіла вона. Не хотіла брехати й поки що не бачила в цьому сенсу.

Екран показав невеликий струс мозку, багато синців і тріщину в одному ребрі.

— Слухай, мені потрібна моя сумка… Ні, не так. У сумці є колба із синьою рідиною. Це ліки, і вони мені потрібні.

Келлі розуміла, що краще бути тактовнішою й спершу набратися сил, щоб хоча б встати з ліжка, перш ніж приймати рішення тікати звідси. Зараз сили були не на її боці, навіть якби довелося битися лише з одним із них.

— Хм… — хлопець поглянув на свій телефон і щось почав натискати. — Синя рідина, кажеш?

— Так… — невпевнено відповіла Келлі Леонарду, який навіть не поглянув на неї, коли спитав про це.

Одразу почувся гуркіт, ніби якесь стадо бігло коридором, і у дверях з’явився мутант у помаранчевому.

«Майкі. Начебто так його звати?»

Келлі не встигла як слід його роздивитися, як тієї ж секунди його збив із ніг червоний здоровань, який впав просто на помаранчевого. Переступивши цю купу, до кімнати спокійною ходою зайшов мутант у фіолетовому. У його руках була та сама колба, яку просила дівчина.

Погляд Келлі одразу прикувало до неї.

— Познайомтеся, це мої брати: Донні — ось той у фіолетовому, цей здоровань — Раф, а це Майкі, — представив Лео свою сім’ю. — Хлопці, це Келлі.

Майкі одразу підбіг якомога ближче до дівчини.

— Боже, ми так раді тебе бачити! Дякую, що врятувала мене! Ти була такою крутою!

Коли дівчина зрозуміла, що дистанція між ними стала для неї критично малою, вона спробувала відсунутися, через що в ребрах пронизливо кольнуло. Келлі рефлекторно обійняла себе руками.

— Вибач, ти як? — запитав помаранчевий, якого Раф підняв і відвів подалі.

Дівчина лише простягнула руку, не розгинаючись, у бік Донні.

— Колбу.

— Спочатку скажи, що це, — підозріло глянув він на неї.

— Це ліки. Поверни їй, — сказав Лео, підійшовши до брата.

— Є докази? — встиг запитати Донні, але Лео вже вихопив у нього колбу. — Гей!

Підійшовши до дівчини на відстань витягнутої руки, він присів біля неї.

— Давай так: я тобі віддаю це, а ти, у свою чергу, поводишся добре й без жодних викрутасів. Добре?

Дівчина здивовано глянула на нього.

— Домовилися, — тихо промовила вона, простягаючи руку.

Отримавши колбу, Келлі швидко її відкрила й так само швидко випила вміст. Вона випрямилася, поклавши руки на ліжко й прислухаючись до свого тіла. Відчула, як біль почав відступати, розливаючись теплим потоком від кінчиків вух до кінчика хвоста.

Видих.

Вона поклала руку на плече, розминаючи шию й розслабляючи тіло.

— Дякую, — цього разу голос Келлі звучав значно гучніше й спокійніше, а тіло було розслабленим.

— Що це було? — усе ще насторожено дивився на неї фіолетовий.

— Ліки. Вони знімають біль і прискорюють відновлення пошкоджень, — щоб хоч якось зняти напругу, дівчина вирішила розповісти.

— Я ніколи такого не бачив.

— Чому в нас досі немає такої крутої штуки, Донні? — підбіг Майкі й почав смикати брата за руку.

— Скажімо так, це розробка мого друга. Штука недосконала, і з нею потрібно бути обережним.

— Хто ти? І звідки? — червоний, який досі тримався позаду, вирішив підійти ближче.

— А також чому за тобою гналися? — додав Лео, стаючи поряд із братами.

Дівчина опустила погляд, замислившись.

«Усе їм знати не потрібно… Готель!»

— Спочатку я хочу дещо запитати, — Келлі підняла голову, оглянувши всіх.

— Ні! Споч…

— Донні, — червоний поклав руку на плече братові. Той замовк і похмурився. — Лише одне питання. Гаразд?

— Добре… Що ви знаєте про готель «Гранд Нексус» і «Маму»?

— О, так ти перейшла дорогу Мамі? — помаранчевий із цікавістю розглядав дівчину.

— То ви?..

— Не хвилюйся. Ми одні з перших у списку на знищення. Тож у цьому плані ми тобі не вороги, — Раф говорив це з дивним азартом.

— То навіщо ти Мамі? — знову запитав Донні.

— Мені потрібне те, що я заховала в худі.

— Ти про той металевий прямокутник?

— Мій… друг попросив викрасти його. Коли я дізналася, що він у тому готелі, то й полізла туди. План утечі виявився недосконалим, тому я й опинилася в такій халепі.

— Що це таке і навіщо воно твоєму «другу»? — Донні здавався напруженим і знервованим, і дівчина не могла цього не помітити.

— Послухай мене уважно. Я розумію, що ти мені не довіряєш, але, по-перше, якби я була вам ворогом, то втекла б у той момент, коли ті двоє переключилися на вас, а не допомогла. По-друге, мені потрібна ця штука — від неї залежить життя мого друга…

На цих словах Калі ніби осяяло. Її обличчя змінилося з роздратованого на панічно-усвідомлене.

— Скільки часу минуло?!

Вона в паніці глянула на браслет і помітила, що минуло понад десять годин із того моменту, як вона востаннє перевіряла час у готелі. Тривога накрила ще сильніше — з усвідомленням, що часу залишилося мало, перш ніж свідомість Естер остаточно згасне.

— Мені потрібно швидко повернутися. — Вона встала на ноги й похитнулася, ледь не впавши. Лео підбіг, щоб підтримати, але вона відсахнулася, втримавши рівновагу. — Віддайте, будь ласка, пристрій! Мені треба врятувати її, інакше вона помре.

Голос Келлі був наче натягнута струна, а її пронизливий погляд був спрямований на Донні. Той здивовано дивився на таку реакцію. До Донні підійшов здоровань.

— Ми маємо допомогти їй.

— Добре, але я їй не дуже довіряю, — Донні розслабився, і з «панцира», як раніше думала дівчина, його механічні клешні дістали її сумку та енергонакопичувач.

— То які координати? — запитав Лео.

— Координати твого друга? — уточнив Донні, поглянувши на дівчину.

На секунду Келлі завагалася, але натиснула кілька кнопок на своєму браслеті, і той одразу спроєктував у повітрі карту. Вона показала пальцем на червону крапку.

— Ось це місце.

Свист.

— Далекувато, але ми швидко туди дістанемося. То як будемо добиратися? — Лео поглянув на братів.

— Краще коротшим шляхом, бо їй буде важко з такими ранами, — відповів Раф, глянувши на дівчину, яка намагалася твердо стояти на ногах.

Ліки були дієві, але щоб вони повністю подіяли, потрібен був час, а його в неї було замало.

— Добре, тоді всі готові? — запитав синій, дістаючи з-за спини два мечі.

Усі кивнули на знак згоди. Лише Келлі не розуміла, що відбувається.

Лео простягнув один із мечів перед собою — лезо почало сяяти синім світлом. Зробивши широке коло в повітрі, він відкрив блакитний отвір у просторі. Дівчина завмерла.

— Що це? — запитала вона.

Синій лише посміхнувся.

— Коротка дорога. Дами — вперед.

Лео злегка вклонився, жестом запрошуючи до проходу.

Келлі пильно дивилася на портал і не знала, що сказати. Вона не хотіла йти без своїх речей, але й не хотіла злити їх — особливо фіолетового, який весь час уважно за нею стежив.

— Не хочеш? — запитав блакитний і швидко додав, не давши їй вставити й слова: — Тоді я піду першим. Не затримуйтеся.

Хлопець відсалютував і зайшов у портал.

— Кретин. Ну, тепер твоя черга, — Донні кинув дівчині енергонакопичувач. — Усе інше отримаєш, коли я переконаюся, що ти нам не збрехала.

Келлі кивнула, міцно стискаючи пристрій. Зробивши глибокий вдих, вона зайшла в портал.

Пройти крізь нього було просто — ніби на секунду тебе огортав потік вітру, і ось дівчина вже стояла посеред густого лісу, від якого віяло спокоєм і свіжістю хвої. Вона глибоко вдихнула, наповнюючи легені чистим повітрям. Здавалося, що давно не відчувала нічого настільки приємного — ніби сам ліс надавав їй сил. А можливо, це просто ліки почали діяти повною мірою?

Келлі одразу помітила Лео, який стояв, спершись на дерево, й дивився кудись углиб лісу. За спиною вона почула, як із порталу по одному виходять інші члени команди. Не чекаючи, поки всі зберуться, дівчина почала перевіряти, як далеко вони від корабля.

Портал зачинився.

— Куди нам тепер? — спитав Донні, озираючись довкола й переконуючись, що поряд нікого немає.

Келлі ніби розпирало від енергії — вона перестрибувала з ноги на ногу.

— Недалеко, в тому напрямку. Пропоную трохи пробігтися.

Вона не хотіла тікати — потреби в цьому не було. Але тіло ніби благало про рух.

— Я так і знав! — обурився фіолетовий.

— Не психуй, я ж усе ще тут. Просто мене ніби розпирає. Якщо хочеш, можу повернути енергонакопичувач.

«Чому я це роблю? Чому так поводжуся? Не можу стриматися?..»

Думок було багато, але тіло не реагувало на них — воно лише прагнуло руху.

— Добре, віддай його Донні, а ми побігаємо, — сказав Лео, підходячи ближче. — Рафе, Майкі, приєднаєтеся? Хто останній — той миє посуд наступної неділі.

Блакитний стрибнув уперед, не дочекавшись відповіді. Рафаель і Мікеланджело переглянулися, знизали плечима й побігли за братом.

Келлі підійшла до Донні, віддала пристрій і в ту ж мить зірвалася з місця — настільки блискавично, що фіолетовий навіть похитнувся. Отямившись, він закотив очі, пробурмотів щось на кшталт «придурки», одягнув окуляри й натиснув кнопку на браслеті. Його панцир трансформувався, перетворившись на реактивний ранець. Піднявшись над деревами, він полетів за братами.

Тіло Келлі ніби вібрувало від задоволення, а думки стали напрочуд спокійними. Вона навіть не помітила, як обігнала спершу одного, потім іншого — ось уже наздогнала Лео.

— Якого біса? — здивувався синій, коли його перегнала дівчина.

І раптом вона вискочила на галявину, посеред якої височіла купа каміння.

Щойно Келлі це побачила, її ніби облили холодною водою. Тіло раптово відчуло втому, а з очей наче спала пелена.

— Що це в біса було? — дівчина поглянула на себе, а потім повернулася в той бік, звідки прибігла, намагаючись зрозуміти, що сталося.

З лісу одразу виринув Лео. Переводячи подих, він озирнувся навколо. Одразу почувся звук пропелерів. Синій повернувся на звук і побачив, як спускається Донні. Одразу за ним прибули Майкі та Рафаель.

— Ну що, братику, наступного разу пощастить, — посміхнувся синій, підморгуючи йому.

— Це нечесно! Донні шахраював, — завередував червоний.

— Навіть не дивись на мене, я в цьому не брав участі.

— Не сумуй, Рафаелю, наступного разу точно пощастить. — Майкі підійшов до здорованя й поплескав його по спині, підбадьорюючи.

— Це хоча б те місце? — запитав Рафаель із надією, що ще є шанс відігратися.

— Не знаю. Я зупинився, коли побачив, що вона також стоїть, — синій показав великим пальцем на Келлі, не повертаючись до неї обличчям.

— А з нею все добре? — запитав Майкі, з нерозумінням дивлячись у бік дівчини.

Лео повернувся до переможниці, щоб поглянути, у чому справа, і побачив, як вона спантеличено дивиться кудись у ліс. Він почав підходити й, коли був уже зовсім близько, простягнув руку, щоб покласти їй на плече й стряхнути, ніби зі сну.

— Келлі?.. Ти в порядку?

Дівчина одразу відбила його руку, приходячи до тями, і злобно глянула на хлопця.

— Не торкайся мене.

На це блакитний лише підняв руки вгору й почав відходити.

— Вибач, ми просто хотіли дізнатися, де ми.

Після цих слів дівчина повністю прийшла до тями. На її обличчі читався смуток. Вона повернулася до купи каміння, підійшла ближче й поклала руку.

Купа каміння наче почала розпадатися на пікселі, мов завіса, що падає додолу, показуючи космічний корабель, який ховався за нею. Масивний і важкий на вигляд, із темним матовим корпусом, він був прорізаний тьмяними зеленими лініями, що ледве мерехтіли вздовж обшивки. Бічні модулі витягувалися назад, нагадуючи грубі крила або стабілізатори, а попереду виступала компактна кабіна з блакитним захисним склом.

Він виглядав дещо пошарпаним і подряпаним: у деяких місцях обшивка була пошкоджена, оголюючи внутрішні шари, а подекуди чорніли дірки в корпусі. Проте навіть у такому стані корабель справляв враження чогось потужного й небезпечного — ніби створеного не лише для польотів, а й для бою. Хлопці мимоволі завмерли, вражені його виглядом.

Уся команда почала підходити ближче, і в їхніх очах читалися захват і здивування.

— Вау!

Промовив хтось із братів. Келлі не поверталася. Вона підійшла ближче до космічного корабля, натиснула на екран свого браслета — і частина корабля почала опускатися до землі, утворюючи сходи всередину.

— За мною, — дівчина навіть не повернулася, коли сказала ці слова, і просто пішла всередину.

Хлопці переглянулися й пішли за дівчиною всередину. Зайшовши на палубу, вони розглядали все навколо. Тут було достатньо просторо, але дещо пустувато: кілька прикріплених коробок, з одного боку стіни — щось на кшталт крісел, щось схоже на велику шафу, а також декілька речей, призначення яких хлопці не розуміли.

Дівчина піднялася ще одними сходами, що були на іншому краю корабля від входу й вели до закритих дверей. Вона натиснула кнопку в центрі дверей — і ті відчинилися. Брати рушили за дівчиною.

Черепашки зрозуміли, що вони знаходяться в кабіні пілота. Позаду Келлі стояло крісло, за яким був пульт управління з різними кнопками й важелями. Особливо дивувало велике прозоре вікно, яке заходило на стелю й трохи на бокові стіни.

Дівчина опустилася на коліно, поклавши руку на панель, яка одразу відкрилася. За нею був важіль. Вона потягнула його на себе — поряд відкрилася досить широка кругла панель.

— Рафаелю? Правильно? — запитала дівчина, поглянувши на здорованя.

— Так.

— Допоможи, будь ласка. Тут потрібно прикласти трохи сили.

Донні нахилився вперед, але старший брат зупинив його рукою, лише поглянувши на нього. Потім він підійшов ближче до дівчини й став поряд із нею на коліно.

— Що мені робити?

— Візьми он ту ручку.

Раф заглянув усередину отвору й побачив ручку. Він повторив те, що його попросили.

— Тепер поверни ліворуч до клацання.

*Клац*

— Добре, а тепер тягни вгору.

Червоний зробив так, як його попросили. З’явилося багато проводів, а всередині був пристрій, схожий на той, що тримав Донні. Рафаель відпустив ручку й зробив кілька кроків назад.

— Дякую, — сказала Келлі, розглядаючи проводки й починаючи від’єднувати їх від пристрою.

— Я не розумію. Ти ж говорила, що тобі треба когось врятувати? — з деяким роздратуванням запитав Донні.

— Я цим і займаюся, — перегорілий пристрій уже лежав на підлозі. Глибоко видихнувши, дівчина піднялася й підійшла до пульта управління. Екрани засвітилися, і вгорі почулося рипіння. Черепашки підняли голови — їхнім очам відкрилася колба, у якій була блакитна рідина, у ній плавали мізки, до яких було під’єднано багато проводів. — Знайомтеся, це Естер, і вона помирає. Тому, будь ласка, віддай пристрій.

Одразу після слів Келлі, колба почала повертатися в початкове місце подалі від сторонніх очей.

В очах хлопців зчитувався жах і нерозуміння.

— Чому?.. — Раф повернувся до дівчини, але вона одразу його перебила.

— Пристрій! — вона простягнула руку, і Донні, хоч і вагаючись, усе-таки віддав їй енергозберігач. Калі одразу сіла підключати його — зробити це було швидше, ніж від’єднувати.

Після цього вона натиснула на ручку, механізм заїхав назад і одразу автоматично зачинився з тим самим клацанням. Дівчина сіла в крісло й почала все підключати.

— За вашу доброту я вам усе поясню, але почекайте, поки я все перевірю.

— Хто ти така? — із повним нерозумінням того, що відбувається і хто перед ними, запитав фіолетовий.

— Я все поясню, обіцяю, але пізніше.

Усе потроху почало гудіти й поступово вмикатися. На склі почали з’являтися діаграми й незрозумілі символи.

— Супер, корабель функціонує. Естер? Ти мене чуєш?

Почулося шипіння, що нагадувало радіоперешкоди, але незабаром пролунав досить приємний, м’який голос дівчини.

— Чую. Як довго я спала? — імітуючи позіхання, промовила Естер.

— Я рада тебе чути. — Дівчина встала й із посмішкою протерла очі від втоми.

— А це хто такі? — зі стіни з’явився невеликий пристрій, схожий на камеру, який почав оглядати гостей.

— Ну… ми… кх! Ми врятували її від лиходіїв, які ледь не вбили її, — гордо промовив Майкі, стаючи в героїчну позу.

— Що?! — це було настільки голосно, що довелося затулити вуха. Сама камера швидко наблизилася до дівчини так, що та ледь не впала. На її обличчі зчитувався страх, а на лобі виступив піт.

— Ну це було не так страшно, лише кілька синців…

— А ще рана на потилиці, струс мозку і тріщина в ребрі, — Донні стояв у задумливій позі, але на його обличчі можна було помітити ледь вловиму посмішку.

— Ти, бляха, не допомагаєш! — гнівно зиркнула дівчина на фіолетового.

— Ти… я… гррр. Тобі пощастило, що в нас гості. А вам я дуже вдячна, що врятували мою подругу. — З різних боків з’явилися невеликі металеві клешні, які почали потискати руки всім чотирьом черепашкам. — Мене звуть Естер. А вас?

— Я Мікеланджело. Це Рафаель, Донателло і Леонардо, ми брати. — Помаранчевий одразу забув, що нещодавно бачив мізки, і з надмірною енергійністю потискав клешню.

— А тепер можна пояснити, хто ви такі і звідки ви взялися? — Донні вже самого дратували ці постійно повторювані запитання, але цікавість була сильнішою, особливо після всього, що вони побачили.

Камера повернулася до Келлі, та лише відмахнулася, розвернула крісло й важко впала в нього.

— Ну добре. Калі сама по собі землянка. Також раніше вона була людиною.

— То ти мутантка? — здивовано запитав червоний, поглянувши на Калі.

— Мене мутували якісь дослідники тут, на Землі. Я не знаю, хто вони і чого хотіли. Мені тоді було років шість-сім, я вже майже нічого не пам’ятаю, — швидко проговорила вухаста.

— Потім вона потрапила в полон до Трицераптонів. Це раса воїнів. Іноді вони забирають бійців з інших планет. Так вони викрали Калі й ще кількох дітей. Трицераптони навчали їх бою…

Хлопці слухали з відкритими ротами, не перебиваючи. У них виникало багато запитань, але вони вирішили не дратувати Естер, поки та не закінчить.

— Коли я стала достатньо сильною, я вкрала Естер і втекла від них подалі… — перебила напарницю Келлі, продовживши свою версію історії.

— Так, Келлі мене звільнила, і так ми стали напарницями, — продовжила Естер, намагаючись зберегти рівний тон.

— У всіх кораблях Трицераптонів стоять такі «мізки». Звідки вони і чи мала Естер колись тіло — мені так і не вдалося дізнатися, — детальніше пояснила Келлі.

— А що означає це «звільнила»? — усе ж вставив слово Леонардо. Дівчина навіть забула, що він увесь цей час був тут.

— На такий інтелект накладають багато спеціальних обмежувачів, і вони взагалі не усвідомлюють себе та не можуть поводитися так, як Естер. Я, своєю чергою, просто зняла всі ці обмеження.

— А що ви робите тут?

— Змогла, здобувши волю, вирішила повернутися додому, щоб дізнатися більше про свою мутацію. Можливо, так ми зможемо створити тіло для Естер. Це все, що ми можемо розповісти вам зараз.

— У нас після вашої розповіді з’явилося більше запитань, ніж відповідей, — з розчаруванням промовив Донні, підійшовши ближче.

— Я б хотіла, щоб ви взагалі нас не знали. Що вам потрібно знати, — це те, що ми не хочемо нікому нашкодити і що сюди ніхто, крім нас, не прибуде.

— І ти думаєш, що ми повіримо?

— Прошу, Естер, розберись з ним сама, я втомилася від цього галасу, — дівчина розвернула крісло спинкою до черепашок.

— Прошу пробачити. Давайте спустимося вниз і поговоримо, — сказала Естер і відкрила двері.

Раф підняв Донні й, затуливши йому рот, вивів разом із братами за двері.

— Пробачте її за таку грубість. Вона пережила дуже насичений день, і коли вона втомлена, завжди така роздратована.

— Не хвилюйся. Як бачиш, у нас є такий самий придурок, — Синій показав на брата, який усе ще намагався вирватися з обіймів старшого.

— Дякую за розуміння. Я розумію, що ми не дуже викликаємо довіру, але ви знаєте, де нас знайти. Поки ми не все відремонтуємо, будемо стояти тут ще деякий час. Не знаю точно, скільки це займе, тож можете приходити в гості, якщо хочете. Але, будь ласка, не кажіть нікому, що ми тут.

— Звичайно. Дякую, що довірилася нам. Добре, ми краще підемо, бо Донні зараз вибухне.

Дівчина відкрила двері назовні. Майкі розчаровано видихнув, але, виходячи, прокричав:

— До зустрічі!

Рафаель усе ще намагався тримати брата, поки той виривався. Відійшовши на край поляни, Раф відпустив його.

— Якого дідька ти робиш?! — спихнув Донні, розлючено підходячи до Лео, на обличчі якого зчитувалась певна байдужість. — Ти ось так її відпустив? А якщо вона втече?!

— Будь ласка, Донні, не починай, — промовив Рафаель, стаючи між ними, щоб у разі чого розняти.

— Не думай про мене так погано. Я залишив маячок.

— Взагалі, це моя фішка, — роздратовано пробурмотав Донні.

— Плюс ми в будь-якому разі скоро з ними зустрінемося.

— Про що ти?

— Її сумка досі в тебе. Навіть якщо вона не прийде по неї, у нас є привід повернутися. Або, що краще, дізнатися більше про її технології. Тож краще піти звідси, поки вона не згадала про свої речі.

Леонардо почав створювати портал. Усередину одразу зайшов Майкі, за ним Рафаель. Донні заспокоївся й вирішив зробити, як йому сказали.

— До зустрічі, лисенятко, — наостанок Леонардо поглянув на корабель і заскочив останній у портал.

*****

Корабель “Естер”: