розділ. єдиний

Ранок Хьонджини почався традиційно: ранковий підйом, розбудити всіх, приготувати сніданок, відправити Джисона з Бан Чаном в іграшковий магазин. І поки ці двоє обирають подарунок з нагоди дня народження Йонбок, разом з Чанбіном запакувати всі необхідні речі у валізи. 

У шлюбі з Джисоном жінка вже майже звикла до дивних традицій його родини. Але була одна, яка її завжди напружувала: на кожне сімейне свято обовʼязково треба було виїздити за місто на декілька днів. «Для чого?», — запитала якось Хьонджина у чоловіка. «Не знаю. Так просто завжди було», — ніяково відповів Джисон.

— Мааааам, — Чанбін кричить на весь будинок. — Я свою валізу і речі Бан Чана покладу в багажник, добре?

— Так, сонечко. Ключі візьми на полиці у вітальні. 

Хьонджина довго думає, що ж брати. Ніби і їдуть ненадовго, але прогноз погоди не дуже тішив. Чи брати куртку? Може, варто обрати щось більш жіночне? Господи, все як завжди: купа одягу, але немає нічого путнього. Жінка снує від одного кінця кімнати до іншого, намагаючись зрозуміти, що ж ще варто спакувати. Потім згадує, що треба подбати про речі для чоловіка. Але єдине, на що її вистачає — схопитися за голову і голосно зітхнути.

— Кохана, ти вже зібралася?

— Ні, — розгублено відповідає жінка. — У мене враження, що я щось забула. І твої речі не зібрала.

— Не переймайся, — Джисон кладе руки на талію дружини. Він завжди був ніжним до неї. — Для себе я зараз візьму все необхідне. До всього, ми ж не їдемо в глухий ліс. Поруч точно будуть якісь магазинчики. Усе буде гаразд.

Спокійний тон чоловіка і його неочікувана впевненість трішки заспокоїли стривожену жінку. Хьонджина розвертається до чоловіка і цілує його у ніс. Той лише посміхається у відповідь. «Якби у нас було хоч трішки часу», — десь у шию каже він. «Давай поговоримо про це, коли приїдемо на місце святкування», — жінка вивільняється з обіймів та виходить з кімнати. Треба швидко збиратися і вирушати.

Коли речі були завантажені у багажник, а діти — розміщені на задніх сидіннях, родина вирушила за місто. 

— Ти взяв подарунок?, — питає Хьонджина.

— Так. І подарунковий пакет, — відповідає спокійно Джисон.

— А аптечку? Раптом Бан Чан знову переїсть смаженого мʼяса.

— Мам, я аптечку перевірив. Усе гаразд, — втручається Чанбін. 

Хьонджина стискає кермо. У неї було стійке відчуття, що щось вона, все таки, забула. Ніби мала щось зробити, але памʼять підвела. Проте, вони вже в дорозі і повертатися не було часу. Тому вона продовжувала їхати і лише періодично зиркала на дітей у дзеркало. Щоб бути певною, що хоч з ними все гаразд (при таких батьках — це справжнє диво).

Трішки більше, ніж за годину вони приїхали до заміського комплексу. Невеликі будиночки розкинулися навколо великого озера. Дитячий майданчик, зона для барбекю, величезний спортивний майданчик. Ліна спеціально забронювала це місце за два місяці до святкування дня народження доньки, бо хотіла «найкращі умови». І не прогадала. 

— Бан Чан, сину, бери свій рюкзачок і подарунок для Йонбок, — Хьонджина дістає з багажника речі. — Коханий, візьмеш валізи? Чанбін, ось твої речі. Ліна написала, що вони будуть трішки пізніше, тому поки можемо заселитися. Наш будиночок — 0105.

Родина вирушає в бік необхідного будиночка. 

— Чанбін, у тебе кімната на другому поверсі. Обережно на сходах, — Хьонджина, як завжди, намагається все тримати під контролем. — Бан Чан, твоя кімната тут, поруч з нашою. Розкладайте поки речі і відпочиньте з дороги. Раптом що, ми з татом у своїй кімнаті. 

Поки всі обживалися в кімнатах, встигли приїхати й інші родичі: бабуся з дідусем, сестра Ліни Єна. І, звісно, іменинниця з батьками.

— Бан Чан, подаруй сестрі подарунок, — скерував Джисон. Але хлопчик лише міцніше стиснув пакет у руках. 

— Зайченя, — Хьонджина присідає біля сина, — у Йонбок сьогодні свято. Це її подарунок. Тому треба віддати цей пакетик. Але я впевнена, що ви зможете потім вдвох погратися. Гаразд?

Хлопчик підходить до сестри і протягує їй пакет. Та, у звичній манері, хвацько бере подарунок і одразу біжить з мамою його розпаковувати. Бан Чан витирає сльози, які вже встигли виступити на очах. Але коли на горизонті зʼявляється Йонбок з іграшковим луком у руках, то він забуває про образи і біжить за сестрою. 

За святковими клопотами минає день. Хьонджина і не помічає, як її чоловік встиг добряче випити і знову почав кокетувати з Ліною. Чанбін десь зник з Єною. Жінка тільки хотіла випити свій законний келих вина, як до неї підбіг стривожений Бан Чан.

— Мамо, я зараз буду блювати, — малий тягне її за низ кофтинки.

— Господи, — вигукує жінка. — Ти знову обʼївся смаженого мʼяса.

Вони швидко біжать у будиночок. Бан Чану зле: він блює, плаче, міцно стискає мамину руку. Хьонджина біжить до аптечки, щоб взяти необхідні ліки. І тут таки виявляє те, що забула — вона не купила ліки від блювоти. Жінка стривожено озирається по кімнаті. «Може, десь у валізу вкинула? Я не могла забути!», — проноситься тривожна думка в голові. Коли Бан Чану стає дещо краще, жінка вибігає з будиночка в пошуках необхідних ліків. 

— Ліна, у тебе раптом немає таблеток від блювоти?

— Ні, я не брала аптечку.

— Та що ж ти будеш робити. А на рецепції тут немає? 

— Зараз зʼясую. Скажи лише назву, — Ліна біжить до адміністрації. Але повертається з невтішною відповіддю.

Хьонджина лишає біля малого бабусю і біжить до машини. Поруч є цілодобова аптека. Усього 7 хвилин машиною. Добре, що вона не встигла випити вина і може сісти за кермо. Жінка прокручує ключ, але нічого не виходить. Ще раз і ще раз. Але нічого не відбувається. Авто просто «потухло» і невідомо що у цьому випадку робити.

Хьонджина виходить з машини і зазирає під капот. Картина — не з приємних. І жінка згадала ще одну річ, яку забула зробити. 

— Та щоб тебе. Я забула замінити акумулятор. Господи, — вона знову хапається за голову і намагається не панікувати. Але виходить погано.

— Джинні, що сталося?, — Синмін здивовано дивиться на родичку.

— Та я. Акумулятор. Забула. Блін, — вона ледве стримує сльози. Але емоції беруть гору. Вона відходить в бік лісу і присідає навпочіпки. Знову не проконтролювала, знову все сиплеться. Таке могло статися тільки з нею. І сльози починають зрадливо котитися щоками.

— Та що ти? Не плач. Чуєш? Зараз все вирішимо, — Синмін тримає дистанцію, аби не підвищити тривогу всередині Хьонджини. 

— Ну як не плакати? Малому погано, йому треба ліки. А я навіть не можу забезпечити нормальне авто. Дідько, — жінка різко підводиться і знову йде в сторону машини.

— Не нервуй, — Синмін легко бере жінку за запʼястя. Він завжди максимально зібраний і (майже завжди) спокійний. Здавалося, що він посилав якісь невидимі вібрації, чим стримував емоційний порив жінки. — Бери мою машину. Я просто вже випив. Хочеш, можу поїхати з тобою. Для душевного спокою. 

Хьонджина коротко киває і чує коротке «Чекай, зараз попереджу всіх». Синмін зникає за великим парканом, а Хьонджина повертається до свого авто. Закручує гайки, закриває капот, блокує двері. Оглядає автомобіль ще раз і промовляє в нікуди: «А якого чорта я взагалі маю цим всім займатися? Для чого мені тоді чоловік?».

З думок її виводить Синмін, який швидко забігає на парковку і кидає жінці ключі.

— Лови і сідай за кермо. У мене автомат, тобі буде легко їхати. Давай-давай, поїхали.

Машина Синміна заводиться легко. Декілька маневрів — і вони вже на трасі. Хьонджина набирає швидкість, Синмін — нервово стискає пасок безпеки. Жінка їздила швидко, хоч і по правилах. У неї ніколи не було часу думати, треба було діяти: розвезти дітей у садочок і школу, відвідати батьків чоловіка, встигнути на роботу, зʼїздити у магазини, забрати Бан Чана з садочка, а Чанбіна — з тренувань. І так щодня без змоги повільно кататися містом.

— Ти завжди так швидко їздиш?, — питає скептично Синмін.

— Так, — коротко. — Боїшся за машину?

— Ні, я знаю, що ти гарно їздиш. Але трішки страшно за себе.

— Вибач, я щось рознервувалася.

— Я помітив. Чому так?

Хьонджина на декілька секунд зависає. Чи є сенс жалітися на його байдужого брата, втому, завали на роботі, підготовку Бан Чана до школи і купу-купу інших різних речей? Сама винна, сама допустила такі умови.

— Це неважливо.

— Важливо. Це ж про тебе, про твій добробут. 

— Це мої проблеми. Я не хочу їх перекладати на когось.

Авто підʼїжджає до аптеки і жінка паркується.

— Я зараз. Пару хвилин. Можеш поки зателефонувати мамі і запитати, як Бан Чан?

Синмін киває і дістає телефон. А Хьонджина — буквально біжить до аптеки. Упаковка ліків, мінералка, вологі серветки. Для себе — пластинку заспокійливих і снодійне. Вона давно тримається лише завдяки цьому дуету. Оплата і так само швидко — до машини.

— З малим усе гаразд. Він заснув. Мама каже, що більше не блював. Можеш поки не поспішати.

— Не можу. Не поспішати, — жінка повертається до Синміна і знову починає плакати.

Синмін бере її за руку і легко стискає. Хьонджину трясе, їй важко і страшно. Вона відчувала, що на цьому етапі життя вона, по суті, сама. Хоч поруч — калейдоскоп облич. Але ніхто не міг бути для неї опорою. Вперше за останні років 10 жінка була у настільки жалюгідному стані. Вона прекрасно бачила, що життя змінюється не в кращий бік. Діти постійно хворіли, будинок потребував ремонту, на роботі були негаразди (які навіть не залежали від Хьонджини). І чоловік, який ніби і був турботливим. Але всі ці ситуації з Ліною вже в печінках сиділи.

— Давай я сяду за кермо. Бог з ним. Хочеш, заїдемо кудись? 

— Мені требе заспокійливе. Дай пакет з ліками, будь ласка, — руки жінки трясуться і вона ледве може взяти потрібні речі.

— Чекай, — Синмін дістає пляшку з водою і пластинку ліків. Відкручує кришку і протягує воду Хьонджині. Вона жадібно її пʼє, ніби це була не просто вода. Ковтає таблетку і кладе голову на підголівник. 

Синмін дивиться на цю картину з певною тривогою. Завжди усміхнена і рішуча, впевнена у собі, відповідальна і чітка. Зараз Хьонджина виглядала як маленька мишка, яка ледь не втрапила у мишоловку. І чоловіку хотілося її захистити від всіх негараздів, які привели до цієї точки. Навіть якщо для цього доведеться розбити обличчя рідного брата. Але поки він просто тримав жінку за руку, повільно гладив долоню великим пальцем і ледве вловимо шепотів: «Ти — молодець. Ти стараєшся для всіх. І це помітно. Ти завжди можеш покластися на мене, якщо буде потрібне міцне плече поруч».

Хьонджина видихає. Вона знала, що Синмін не буде просто кидатися словами. Але було соромно. Йому вистачало своїх проблем. Хоч би взяти розлучення з Ліною, яке тривало вже купу років. Яке почалося ще до народження Йонбок, якій сьогодні виповнилося 4 роки. 

— Чи воно тобі треба? 

— Я б не казав такі речі, якби мені було всеодно. Ти заслуговуєш на найкраще ставлення до себе. Тебе мають носити на руках, а не кидати з розрядженим акумулятором машини у критичний момент. Розумієш? Я, напевне, скажу непотрібні речі. Але вважаю, що ти маєш їх чути: якби я був твоїм чоловіком, я б молився на тебе. Я б оточив тебе турботою і нескінченною любовʼю. Робив би усе, щоб ти не плакала і не відчувала себе самотньою. Якби тільки ти була моєю…

— Припини! Просто припини!, — Хьонджина знову плаче. Їй боляче, прикро і так жаль. Жаль, що вона чує такі важливі слова не від коханого чоловіка, а від його брата. Який, по суті, зростав на її очах. І який розпалив всередині давно забуте відчуття — вона жінка, яка заслуговує просто бути.

— Будь ласка, не плач. Я не хотів. Просто я не розумію, як можна з тобою так. Як це робить Джисон.

— Бо він побачив Ліну. Бо у його фокусі місця для мене і хлопців останнім часом не знаходиться. Це його вибір. Але я всеодно його кохаю і не зможу ставитися по-іншому. 

— Тоді дозволь і собі кохати ще когось, — майже благально.

— Відвези мене до сина, — сухо, на видоху.

Вони повертаються назад до місця святкування. Хьонджина байдуже дивиться у вікно, поки Синмін маневрує на парковці. Вона не хоче повертатися до родини. Їй чомусь було сумно і прикро. Ніби це не її місце. Ніби їй дійсно треба зібрати синів і десь зникнути. 

— Я піду до малого. Дякую тобі, — і Хьонджина протягує руку Синміну. 

— Ти що? Іди сюди, — і Синмін міцно обіймає жінку. — Якщо тобі буде страшно чи тривожно, то приходь. Чи телефонуй. Я завжди поруч.

Хьонджині ніяково. Від їх діалогу в машині, від ситуації довкола. І від того, що їй значно комфортніше бути в обіймах Синміна, ніж разом із законним чоловіком. 

— Дякую, — жінка повільно відходить. — Іди, вони на тебе чекають.  

Синмін розвертається і йде в бік альтанки, де всі відзначали день народження його доньки. А Хьонджина біжить у бік будиночка. Син спав, а поруч, на підлозі, дрімав Джисон.

— Кохана, ми в порядку. Вибач, що я трішки перебрав.

— Він не прокидався? 

— Прокидався. Але ми все вирішили. До ранку все буде гаразд. У всіх. 

— І у нас з тобою?, — ніяково в тишу кімнати. У відповідь – коротке і заспане «Угу».

Хьонджина дивиться на чоловіка, який знову заснув. На Бан Чана, у якого вже зарожевіли щоки. За вікном було чути збуджений і щасливий голос Чанбіна, який розповідав Єні про зорі і різні сузірʼя. У кишені задзвенів телефон.

«Усі вже розійшлися. Але я чекаю на тебе. Ти заслужила на келих вина у цей вечір», — Синмін надсилає фото декількох пляшечок білого вина. 

Хьонджина цілує сина у носик, накриває чоловіка ковдрою і виходить з будиночка. Минає ряди акуратно підстрижених кущів і бачить велику альтанку. Синмін, загорнутий у картатий плед, пив вино з келиха. Коли він побачив жінку, то радісно підскочив на місці. Недаремно його в родині порівнювали з щеням лабрадора.

— Вибач, не зміг дочекатися. 

— Та ви всі мене не дочекалися, — сміється жінка і тягнеться за келихом. — Дозволиш тост?

— Звісно, — Синмін підводить захоплений погляд.

— Наше життя часто подібне на море. Тихі гавані змінюються сплавами на човнах у шторм. Але чим вищі хвилі, тим більше змивається зайвого. Наша родина — шалений крейсер, який іноді спричиняє великі хвилі, але так само маневрує між ними. І нехай так буде завжди. Принамні для тих, хто зараз спить у своїх кімнатках, або намагається робити вигляд — для наших хлопців та чудової Йонбок. Вони заслуговують на краще. Тому за дітей і наше в них продовження!

— Гарні слова, — Синмін протягує келих. — Нехай наші діти будуть хоч трішки розумніше за нас. 

Виявляється, після напруженого дня можна спʼяніти і від одного келиха. Виявляється, Синмін і Хьонджина мають багато спільних інтересів і цікавих історій. Виявляється, Ліна все ще ревнує свого чоловіка. Тому вона спочатку зиркає на Синміна через вікно. А коли Йонбок засинає, йде до альтанки — випити вина і трішки завадити ідилії цих двох. Виявляється, щоночі Джисону сниться його дружина і там, поза межами свідомості, він і досі — закоханий хлопець з гітарою, який присвячує всі свої пісні єдиній жінці серця. Виявляється, у цій родині «штормить» не одне покоління. Але по-іншому було б якось нецікаво.