Пролог: Між світлом і тінню

Смерть

Грудень 1995 року

Серед усіх місць, де колись працювала Смерть, лікарні, мабуть, були її найменш улюбленим місцем. Тут завжди пахне стерильністю і відчаєм. У цих коридорах є щось штучне, щось неприємне і холодне. Ці стіни ніби заповнені людським болем, страхом і кров’ю. На жаль, працювати тут в останні десятиліття доводилось майже постійно.

Ще не звечоріло, а Смерть уже провела на той світ декількох пацієнтів лікарні святого Томаса: літню пані Сільвію і молодого хлопця на ім’я Стівен. Залишилась тільки одна смертна, яка імені поки що не отримала.

Чесно кажучи, забирати дітей Смерть справді не любила. Особливо тих, які тільки-но з’явились на світ. В чому ж тоді сенс народження, якщо твоя доля обривається так швидко? Але її робота, її призначення було не в тому, щоб задумуватись над сенсом, чому тій чи іншій душі відміряно мало чи багато часу. Вона існувала для того, щоб цей перехід зі світу живих у світ інший відбувався. І вона завжди старанно виконувала свою роботу, хоч це і не завжди буває приємно.

Якби вона не старалася спізнитись, вона завжди приходила вчасно. Піднімаючись сходами в пологове відділення, вона гадала, яким могло бути життя цієї дитини, якби вона, Смерть, за нею не прийшла. Ким би вона виросла? Кого покохала? Що б про неї було написано в книзі долі, яку завжди носить з собою її старший брат? Чого б вона бажала, і що б приводило її у відчай? Чи була б вона гостею сестри Деліріум? І які сни подарував би їй брат Сон.

Думка про молодшого, і чого вже там приховувати від самої себе, улюбленого брата Морфея болісно вдарила її. Уже 79 років він був відсутній, полонений. І ніхто з них не міг нічого з цим зробити, на жаль. Вони, Безмежні, не мають права і не можуть втручатися в те, що не є їхньою прямою відповідальністю. І навіть якби вона, старша сестра свого брата, знала, де зараз є Сон, вона не змогла б його звільнити. А їй так сильно не вистачало його.

Двері пологового приміщення легко відкрилися перед нею. Ніхто нічого не помітив. Світловолоса жінка кричала, лежачи на ліжку, лікарі-акушери довкола неї робили все можливе, щоб вона таки розродилась. Десята година пологів, тяжкий випадок, надія зникала з кожною хвилиною, кожною секундою.

– Ще трішки, я бачу голову! – каже доктор Емілія Сміт. Не одне життя пройшло через її дбайливі руки, і ще не одне пройде.

Чудо народження нового життя завжди заворожувало Смерть. Є в цьому щось сакральне, щось неймовірно гарне, те, чого їй, мабуть, до кінця ніколи не збагнути. Але життя без неї не мало б тієї глибинної цінності. Народження – це перший крок до Смерті. Життя – це зупинка на дорозі до небуття.

Ні, їй таки було сумно. Крихітка, яка ось-ось має покинути утробу своєї матері, не ступить на цій дорозі й кроку. Вона вже бачить, що вона вже майже однією своєю ніжкою на іншій стороні. Залишалося тільки сподіватися, що там їй буде краще.

Знову крик заповнив простір палати. Смерть стала поруч і з ніжністю оглянула Матір. З нею все буде добре, і вона ще проживе довге життя зі своїми двома старшими доньками і люблячим чоловіком. Можлива ця утрата і вдарить по ній, але не зламає. Інші обличчя медичного персоналу вона теж впізнавала. Рано чи пізно вона прийде і за ними, але не тут і не зараз.

Тіло таки з’явилося, але замість дитячого першого плачу настала тиша. Гнітюча, така, в якій відчай і страх відчуваються в повітрі прямо на смак. Смерть не спішить, тільки спостерігає, як лікарі обрізають пуповину, відрізають дитину від матері, відділяють те, що колись було частиною іншого – дитину від матері. Материнство — це ще одне чудо, яке їй ніколи не пізнати. З усіх них тільки Морфей мав честь стати батьком, але згадувати його сина було не менш болісно, ніж брата.

Крок назустріч. Лікарі оглядають нерухоме тіло дівчинки, намагаються зрозуміти, чому вона не дихає. У хід ідуть усі можливі прилади, якісь електроди. Те, що Смерть любила в людях, так це те, як сильно вони борються за те, щоб не потрапити їй в руки. І те, як вони борються за своїх. Їй приємно бачити, як лікарі борються прямо зараз за цю крихітку. Яка вона гарна, пухкенька, хоч і бездиханна. Життя ось-ось покине її новонароджене тіло.

Ще крок назустріч. Розряд! Ще один крок! Розряд!

– Мені так шкода, сонечко, ти навіть ще не маєш імені, – говорить Смерть у пустоту. Побачити її можуть тільки ті, хто при смерті, але дитятко не встигло навіть очі відкрити, і вже ніколи не відкриє. І не відчує матері, тільки холодні обійми Танатосу.

Стук!

– Є пульс!

Щось змінилося! І так різко, як блискавка розсікає небо. Руку, яку Смерть простягає до дівчинки, пронизує легкий біль, наче електричний струм, а в вуха б’є раптовий ритм: тук-тук! Тук-тук!

Серце дівчинки починає битися! Маленьке, живе і таке швидке, що цей звук майже заглушує Смерть!

– Якого чорта?

Щось не просто змінилося, щось пішло не так. І зі списку життів, які має забрати Смерть, зникає одне. Так не має бути, але Смерть не встигає навіть задуматись над цим, як кімнату заповнює голосний, дзвінкий і такий прекрасний дитячий крик.

Смерть стоїть, заворожена моментом, і не може поворушитись. Це, мабуть, найпрекрасніше, що вона коли-небудь чула. По її щоці біжить сльоза. Дівчинка жива! Жива! І буде жити! Своїм криком, який, мабуть, чутно на все відділення, вона впевнено і нахабно заявляє світу про свої плани жити, дихати, бути. Це так сильно приголомшує, що вона навіть не знає, що робити далі.

– Моя дівчинка! Моя солодка дівчинка! Ти так мене налякала! Слава Богу, що ти… – Дитину віддали в руки матері, і та, огорнувши її своєю любов’ю і теплом, плаче, дивлячись у личко. – Яка ти красуня! Боже, яка ти красуня! Не плач, моя хороша! Все добре, мама поряд. Мама поряд! Ласкаво просимо в цей світ, люба!

Живі і безсмертні збираються довкола цього дива. А що ж це, якщо не Диво? Ще ніхто ніколи не минав своєї участі. А тут… Якщо це не диво самої Присутності, то що ж тоді? Змучені лікарі щасливі, хтось навіть плаче разом із матір’ю і шокованою Безмежною. І у всіх є чітке відчуття, що сьогодні вони стали учасниками чогось особливого і напрочуд важливого.

– Тео! Тебе будуть звати Теодора! Як твою прабабусю!

Теодора! Смерть думає, що це гарне ім’я! Вона знала величенну купу чудових жінок з цим іменем. І те, що малій пасує. Ох, а ви тільки подивіться на цей маленький носик і на ці рожеві щічки. Тео справжня красуня, як на свій вік. І, мабуть, щоб остаточно приголомшити всіх присутніх, вона на якусь хвильку перестає кричати і відкриває очі. А в тих очах…

В тих очах Смерть бачить безкінечність блакиті і… сяйво зірок!