Глава 1: Вбивця Безсмертних

«Кожен сон, як і кожен сплячий, – унікальний.

Та єдине, що об’ всі разом сни, – це мінливість.

Сни постійно змінюється, розвивається, перетворюють нові найбільш звичні краєвиди на світ вражень і відкритий.

Я надто довго повертав собі своє. Відновлював втрачене. Але сьогодні ми лишаємо минуле в минулому. І Марення відроджується».

«Брати і сестри, я стою у своїй галереї і кликаю родину до себе. Це я – Доля з Безмежних, кличу вас».

Безмежні – це, мабуть, найнезвичніша сім’я, яку тільки можна відшукати у всьому безкрайньому всесвіті. Семеро братів і сестер, зв’язаних між собою, але таких різних і таких особливих. Вони виникли на зорі самого буття, ще до богів і будь-яких сутностей, були свідками того, як світ ставав таким, яким ми знаємо його зараз. Кожен із них був не стільки богом, скільки уособленням тих сил, які керували світом, керували всіма, хто коли-небудь був народжений і кому ще судилося народитися. Вічні та безмежні у своїх володіннях і обов’язках. Безсмертні й напрочуд можутьні.

Але, як часто буває в будь-якій сім’ї, стосунки між ними були далекими від ідеалу. Навіть більше – важко сказати, що між ними була якась особлива любов чи взаємоповага. Принаймні, не між усіма.

Морфей любив свою сестру Смерть. Вона була для нього найближчою серед усіх. Він поважав старшого брата Долю за його мудрість і за його стійке притримання всіх тих обов’язків, які лягли на нього. Руйнування, трохи молодший від нього, пішов – і цього Сон нічого не міг зрозуміти. А всі інші… На всіх інших Морфей зважав слабко, хіба що хтось із ними став йому поперек горла, як-от Жадання. Саме жадання серед усіх він зневажає найбільше.

Вони збиралися вкрай слабко, і це завжди було не просто так. Востаннє це сталося, коли пішов Руйнування. Це був важкий удар, але кожен, принаймні Сон, продовжив жити далі й виконати свої обов’язки.

Тому цього разу, коли Доля покликав, Морфей довго не вагався і вирушив до замку старшого брата. Хоч у Маренні все ще було багато справ, які потребували його випадкового втручання.

Вони зібралися в бенкетній залі. Круглий стіл, сім стільців, один із яких пустував, і було досить важко зробити вигляд, що так і має бути. Морфей намагався навіть не дивитися в бік Жадання. Він усе ще злився на те, як той підступно намагався змусити його пролити рідку кров. Лише повага до старшого брата стримувала його від відкритого прояву гніву і зневаги.

Звістка про те, що в саду Долі сьогодні вранці з’явилися три сестри в образі трьох граїв, неабіяк спантелічила Морфея. Милостиві були можутьніми створеннями, і їхня поява слабка, коли передвіщала щось хороше. Але відкинути їх пророцтва могло обернутися для кожного з них чимось іще гіршим. Молодиця, жінка і стара не славилися своєю точністю і, звісно, не сказали нічого ясного та однозначного.

«Король відмовитися від свого Царства. Життя і Смерть зійдуться в битві. Стародавня сила повернеться і все змінити».

А далі – пояснення Долі про те, що їхня зустріч запустить щось, що призведе до змін і потрясінь.

— Що нас чекає за потрясіння? — у голосі Морфея чулося здивування й острах.

Відповіді він не отримав, тільки запрошення до розмови.

На мить Морфея охопила злость. І для цього він відірвався від своїх справ? Невже ніхто тут не розуміє, як багато роботи в ньому і якою важливою вона була? Він не любив грати в чиїсь ігри, а ще менше – марнувати свій час на пусті балачки, особливо з тими, хто йому був неприємний. Бажання піти зростало з шкірною хвилиною. Про що йому говорити зі своєю сім’єю? Вони завжди були далекими один від одного, і за деякими іншими не знаходилися спільної мови. Тільки Смерть була нам.

— Ви чули останні новини? — запитали Жадання, яке розляглося на своїй стільці, виклавши ноги на стіл. Морфей ледве стримався, щоб не закотити очі. — У світі людей хтось убив бога.

— Бога? – перепитала Смерть. Здивування на її обличчі занепокоїло Морфея. Кому, як не їй, знати про смерть, хоч би й богів.

— Так, сестрице, бога, — весело відповіли Жадання. — Самого Пана*. Останні роки він подався в рок-музиканти, щоб хоч якось утримувати свій культ. І після останнього концерту його стали мертвими.

— Хіба богів можна вбити так просто? — перепитала Страждання.

— Не можна, — відповів Морфей тоном, ніби говорив до малих і трохи тупованих дітей. — Богів може вбити інший бог, або ж бог може померти, коли не лишається нікого, хто б у нього вірив. Ти сказав, що його вбили?

— Такі ходять чутки. Що його вбив ніхто інший, як смертна.

Жадання насолоджувалися розгубленістю, яку посідали серед родини. Всі виглядали стурбованими, хіба що Доля сидів і мовчав. Жадання повідомляли, що він і так знає все, що було сказано і буде сказано, тому не втручався. Серед усіх найбільш наляканою виглядала Страждання. Смерть теж була збентежена і ніби занурилася у свої думки. Сон же виглядав, як завжди, похмурим і беземоційним. Жадання завжди інстинктивно хотіли його зачепити, якось задіти за більче, вивести на емоції, але вони пообіцяли найстаршому брату не докучати Володарю снів.

— Смертна, жінка чи чоловік, не могла б це зробити. У них немає сили на таке, — Морфей підвівся зі свого стільця. Залишатися тут і говорити про які дурниці чи людські чутки, у цього не було жодної користі. Його обличчя виражало суцільну незацікавленість і нудьгу. — Впевнений, що дане є якесь логічне пояснення.

Він уже розвернувся, щоб відкланятися, але його зупинила репліка Жадання:

— Ти правий лише в одному, братику. Логічне пояснення є. Смертна мала силу — силу вбивати Безсмертних.

Страждання, яка сиділа поруч із Жаданням, впустила свій келих. У залі запанувала гнітюча тиша. Також Делірій, яка майже не слухала їх, прикрила губи руками, ніби злякалася. Морфей насупився, знову повернувшись до столу. Смерть мовчала і щось дуже зосереджено обдумувала.

— Хіба ми вже не зустрілися з Вбивцею Безсмертних? — Делірій першою порушила тишу. — Хіба він не дуже давно мертвий?

Усі переглянуті між собою, час від часу затримуючи погляд на Стражданні. Про це ніхто ніколи не говорив і не згадував. Здавалося, що всі вже давно забули. Події, після яких вони знищили Старий Некрополь, сягали так далеко в минуле, що могли здаватися вигадкою. Не говорили про це й з поваги до теперішнього Страждання, яка з’явилася, коли загинула перша. Коли смертний, якого прозвали Вбивцею Безсмертних, убив її. Відтоді нічого подібного іншим світам й передусім вони не бачили. Той смертний не був першим, хто мав таку силу, але серед усіх він єдиний, хто виступив проти Безмежного. В цьому були на тій своїй причині, але це не виправдовувало його злочин і провину. Тоді ніби як вони зробили все можливо, щоб смертні більше ніколи не народжувалися з такою силою. З тих пір пройшло кілька мільярдів років.

— Вбивця Безсмертних — рідкісне явище, але нам давно відомо, — нарешті озвався Доля. — Так, ми вже зустрілися з одним із них. Ніхто так і не зрозумів, як і чому люди народжуються з такою силою, але це трапляється раз на десять тисяч років як прояв космічного балансу. Як нагадування всім безсмертним, що і вони не вічні.

— І що ми будемо з цим робити? — запитала Страждання.

— Нічого, — відповів Морфей. — Кожен повернеться до свого Виміру і продовжить виконувати свої обов’язки, як це й має бути.

— Невже тобі зовсім не цікаво й не страшно, що ця потвора може зробити цей раз? Нам треба її знайти і…

— І що? Вбити її? — перебила її Смерть. — Ми не маємо права на це, якщо вона не стане загрози нам самим.

— Цілком погоджуюсь, сестро, — на губах Сну з’явився легкий натяк на посмішку. — Вона стане нашою проблемою лише, якщо ми самі прикличемо її з мечем на свій поріг. Я сподіваюсь, що всі мають тут достатньо розуму, щоб до цього не лізти. А до тих пір я маю важливіші справи.

Морфей встав зі свого місця і окинув поглядом усіх присутніх, відчувши легку відразу, коли його очі зустріли із золотими зіницями Жадання. Це почуття було взаємним і виникло майже відразу, щойно вони з’являться на світі. Морфей би не здивувався, якби будь-який брат намагався Вбивцю Безсмертних і своїх інтригах проти нього. Можливо, це і була сама така інтрига. Бо все, чим були Жадання, викликало в Лорда Снів гидливість і відразу. А Жадання не перенесли на дух усе, чим був Сон.

— Звичайно, дорогий брате. Куди тобі — сидіти з такими, як ми? Ти ж щиро віриш, що кращий за всіх нас, і що твоє царство примар і вигадок, твої обов’язки важливіші за наших. Ти зневажаєш нас.

— Годі, Жадання! — попросила Смерть.

— Як ти смішиш щось говорити? — голос Морфея був тихий, але ясний, загрозливий, і в ньому відчувався весь його божий гнів і загроза, яких би злякав будь-якого смертного, але перед ним все ж таки були його брат, — коли через тебе я ледь не пролив рідну кров?

— Припиніть уже! Ви обоє! Не треба сваритися! — у голосі Страждання відчувався страх, який вона намагалась сховати, але виходило погано. — Не можна гризтися! Нас і так лишилося шестеро. Особливо зараз, коли небезпека знову так близько.

— Немає ніякої небезпеки, Страждання. Нам все просто варто триматися осторонь і робити свою справу. Тут справді немає про що говорити!

Морфей навіть не намагався приховати відрази у своєму голосі. Щоразу, коли вони зустрічалися за цим столом чи просто разом, усе завжди закінчувалося взаємними образами, спалахами безумства від Деліріуму, скигленням Страждання і насмішками Жадання. Колись, коли їхній брат ще не залишив їх, він, якщо міг згладити, спокійно, але тепер його не було, і перебування в компанії своїх братів і сестер стало ще більш нестерпним.

— Що ж, — Жадання, як завжди, не витримали й кинулися в атаку на брата Сна. — Може, тоді поговоримо про тебе. — Вони розтягували кожне слово, не ховаючи своїх намірів познущатися і зачепити Сна. На їхньому обличчі красувалася нахабна посмішка. — Розкажеш, як любовне життя? Вбивав недавно нові дівчата? Чи, може, кого ще заслано до Пекла?

— Що ти таке кажеш?

— Невже ти забув про Наду? Ну ж бо! Королеву перших людей

Щось у грудях болісно стиснулося, а перед очима спалахнули образи жінки з виразними темними очима й м’якими, як шовк, губами. Нада! Людське ім’я, яке завжди викликало в нього бурю емоцій і почуттів. Почуттів, які вибивали Короля Снів із рівноваги. Від яких холодніли руки й безсмертне серце ніби пропускало удари. Відчуттів, що заповнювали його внутрішньо тягучим і неприємним, ледь осяжним болем. Морфей уже не слухав Жадання, яке продовжували щось говорити. Він завмер, наче надто натягнута струна, що ось-ось урветься. Це треба припинити! Він не потерпить!

— Досить! — зірвався на крик Сон. Він не хотів ані чути, ані думати ні про Наду, ні про ті часи, коли людство тільки зароджувалося. Це було занадто боляче навіть просто визнати, що через десять тисяч років зла Наді йому досі болити. Атмосфера у повітрі швидко стала загрозливою. Гнів охопив Морфея, і він був готовий вже вивільнити його на Жадання. — Скажеш ще одне слово, — прошипів він, — і я…

— Тут ти нічого не зробиш, брате! — різко піднявши голос, Доля не дав йому домовитися. — Хіба що переведеш подих, щоб зібратися!

Старшого брата Морфей поважав, як нікого в цьому світі. І йти проти нього було б найвищим проявом дурості. Доля — наймогутніший і найстаріший з них. Вони в його вимірі, і він, мабуть, був найможливішим серед усіх них. Сну не залишилося нічого, окрім як послухатись. Будучи гордим богом, він усе ж, із поваги до брата, перепросив:

— Прошу вибачення!

Але залишитися перед усіма, побачити їхнє відверте глузування й осуд, Морфей не став. Ще раз окинувши поглядом своє сімейство, він покинув банкетну залу й швидко втратився серед нескінченних коридорів. Він сподівався побути трохи на самоті, дати собі час заспокоїтися і витіснити з голови думки про своє невдале кохання до смертної — першої й останньої. Після зради Наді він більше ніколи не дивився на людей так, як дозволив собі подивитися на їхню першу Королівство. Якщо вона не оцінила його почуттів і дарунку, то жоден із тих, хто згодом населяв землю, не був вартий його уваги.

Його охопили тихий гнів і злость. А ще — меланхолія. Звічний стан для Володаря Снів, здавалося б. Він звик до самотності й не потребував жодного поруч. Усе його життя було суцільним служінням своєму Виміру. Це занадто важливе поняття, щоб відволіктися на когось чи на щось, особливо якщо це принесе лише біль і застосування. Він вважав, що просто не створений для стосунків. Усі вони, Безмежні, не створені для цього. Вони занадто величні й занадто всеосяжні, щоб впустити когось у своє серце. Тепер їхні батьки — Час і Ніч — не беруть участь разом і не спілкувалися вже багато мільйонів років. І єдина в сім’ї його спроба створити родину відзнала катастрофи. Він не потребував кохання і зайвих настроїв, і всіх цих розчарувань, які слідували за цим. Жодна жінка не була готова прийняти його таким, яким він є. А бути іншим він просто не міг.

Сон не почув кроків Смерті, але відчув її присутність. Їй єдиний він був радій, один йому міг показати тріщину у вашій броні, у яку так часто намагалися влучити Жадання. Але й Смерть могла іноді уколоти його в більче місце — не з бажанням дошкулити, а з чистою любові та прагнення відкрити братові очі.

— Якщо ти хочеш поговорити про те, що сталося, то я не маю на це бажання, — відразу попередив він, не дивлячись на сестру, яка стала поруч.

— Як хочеш, брате, але я все ж таки хотіла перевірити, чи з тобою все добре.

— Все добре!

В його голосі звучала сталь, і це явно свідчило, що добре точно не було. Але навряд чи у Смерті вийде витягнути хоч слово з вуст брата! Якщо він уже й замикався в собі, то залишилося тільки чекати, поки його трохи попустити. Та Смерть збрехала б, якби сказала, що прийшла сюди лише, щоб втішити молодшого братика. Ще від початку розмови вона мала намір поговорити з ним.

— Наша розмова… про ту смертну, — обережно почала вона.

— Тільки не кажи, що ти, сестро, серйозно переживаєш за неї.

Хоч в його голосі відчувався натяк на насмішку, Морфей все ж таки був радій, що вони могли підтримувати до більш безпечної теми. Не дуже йому цікавої, але все краще, ніж говорити про Наду і ті принизливі звинувачення їхнього сіблінга. Якщо Смерть хоче говорити про смертну, яка враження могла б убити їх, то хай так і буде. Але ключове у всій цій темі — слово «потенційно».

— Мені здається, я знаю, хто це може бути, — голос Смерті трохи тремтів. Не від страху, а від хвилювання. очі її дивилися не на нього, а кудись у порожнечу, чи то, ймовірно, у спогаді.

— Знаєш? — нахмурився він.

— Так. Здається, я зустрічалася з нею кілька разів: один раз, коли вона народилася, і я… — Смерть наче згадувала чи обдумувала минуле. — Майже тридцять років тому я мала забрати немовля, тільки що народжене. Вона вже не дихала в момент, коли мати її народила. Але варто мені до неї підійти, як вона зробила першого вдиху. І тоді… наче… не знаю, — вона обвела повітря руками, наче щось описуючи ними, — все змінилося, і я більше не мала влади над її життям. Вона зникла з мого списку, так, наче її там ніколи й не було.

Сон, хоч і бачив, як працювала його сестра, ніколи не розумів, як саме. Ніхто не розумів. Ваші обов’язки, її призначення були серед братів і сестер найбільш таємничими й незрозумілими. Як вона зрозуміла, чий час настав, а чий — ні? Як вона встигла зібрати стільки душ? Люди ж помирають постійно. Як це все працює? Морфей ніколи не питав. Але зрозумів зі слів сестри, що те, що сталося тридцять років тому, було дивним і надто незвичним.

— Ти говорила з Долею? — він розвернувся до неї.

— Так, ще тоді. Пішла до нього, хотіла спитати про долю цю дівчинку. Але він нічого мені тоді не сказав. Тільки те, що так буває. Але тепер, — вона глянула в очі Сну, — я згадала, що таке зі мною вже було кілька разів. Діти, яких я мала забрати, несподівано продовжували жити. І через якийсь час у світі з’явилася Вбивця Безсмертних.

— Ти впевнена, що це дійсно пов’язано?

— Ні, але щось мені підказує, що так і може бути. Ми мало що знаємо про них, але якщо я права, то, можливо, те, що сталося тоді з тією дитиною, і є ключем пробудження в смертних такої сили.

— Хмм, — тільки й видав він, поринаючи у свої роздуми.

Це все виглядало неймовірно і надто заплутано. Раптом тема, яку йому було нудно навіть обговорювати, зацікавила Володаря Снів. Тобто, є яка ознака таких явищ? Якісь механізми? І до цього може бути причетна сама Смерть? Це могло б означити, що Вбивця Безсмертних — смертний, якщо його сестра не змогла їх забрати? Але вони точно знали, що вони помирали в минулому. І що це має значення для всіх них? Він вірив в інтуїцію своєї сестри, і її безпосередня близькість до цього феномена не могла залишити його байдужим.

— Ти сказала, що зустрічалася з нею кілька разів? — перепитав він.

— Так, я перетиналася з нею, коли забрала її батька, а пізніше — подругу. Одразу її впізнала. Мені на якусь мить здалося, що вона мене побачила. Я б і не здивувалась.

— Нам треба розказати про це родині. — Морфей уже почав крокувати назад, до бенкетної зали, але сестра перегородила йому дорогу.

— Ні, чекай. Це не найкращий варіант. Страждання налякана, а жадання… Жадання можна використовувати її у своїх іграх. Краще цього не робити. Доля, якщо щось і знає, то не скаже нам.

— То що ти пропонуєш зробити?

— Я, — несподівано її губи розтягнулися в тій самій посмішці, яка завжди з’являлася, коли сестра щось задумувала або просила його про послугу, — збиралася попросити тебе приглядіти за нею у снах.

— Мене? — він здивовано підняв брови. — Приглядити? Сестро, ти знаєш, що у мене купа справ.

Прохання сестри було абсурдним і недоречним. Йому потрібно було відбудувати свій Вимір, який сильно постраждав за час його участі і від дій інших смертних, таких як Роуз Вокер і її друзі. Від людей занадто багато клопоту, щоб він ще й з ними бавився.

— У мене теж купа справ, брате. Але поки я буду збирати душі, ти міг би глянути на неї через сни. Я знаю її ім’я і як її знайти. Тобі не буде важко заглянути в її сни. Можливо, ти там щось побачиш.

— Що, наприклад?

— Я не знаю. Можливо, смерть Пана, якщо це вона. Думаю, після такого її мали б мучити кошмари.

— Сестро… — Сон уже збирався наполягти на себе, але Смерть не дала йому домовитися.

— Брате, я що, так часто тебе про щось прошу?

— Ні, але це безглузда затія.

— І все ж таки, Сон, я тебе прошу. Всього один раз. Якщо ти нічого не побачиш, чи це взагалі не вона — я від тебе відстану.

Вони замовкли й якийсь час дивилися один на одного, не відриваючи погляду. Морфей уже знав, що погодитися, що не відмовити сестрі. Але хотілося розтягнути очікування ще на трішечки, щоб ця перемога не далася їй занадто легко. І все ж таки… він погодився.

— Добре, я зроблю це. Прямо зараз. Скажи нашим сестрам і братам, що у мене з’являються термінові плани!

— Ти мій найкращий і найулюбленіший брат серед усіх. — Вона посміхнулась ще сильніше і приобняла брата за плечі. — Справді найкращий.

— Ти це, мабуть, кажеш усім нам.

Прощаючись, лорд Морфей подарував їй одну зі своїх рідкісних посмішок і перемістився у світ Марення. Якщо сказати чесно, він був радий не повернутися за стіл.

В рідному Вимірі йому завжди було добре і спокійно — його місце сили. По суті, Марення — це і є він. Мабуть, за дуже довгий час він вперше почувався щасливим саме в той день, коли повернувся сюди зі столітнього полону. І кожен раз, коли він знову повернувся до сюди, хай після чоловіків, Морфей коротко відчув щось таке, хоч і менш інтенсивно.

— Володарю, вийшли повернулися! — до нього вийшла Люсьєна, його вірна бібліотекарка, а з недавніх пір його асистентка, як завжди привітна і з посмішкою на вустах. — Як пройшов сімейний обід?

— Краще, ніж могло бути. — Він повільно пройшов повз неї, жестом запрошуючи її слідувати за ним. — Я зміг піти раніше, бо в мене з’явилась одна важлива справа. — Вони рухались у сторону бібліотеки. — Люсьєно, треба, щоб ти знайшла книгу сновидінь однієї смертної. Її звати Теодора Блеквуд. Хочу виглядати в її сні.

Морфей опинився в темному дзеркальному коридорі. Перед ним стояла жінка спиною, її тонка фігура відбивалася у дзеркалах. Чорна шовкова нічна сорочка ледь прикривала її тонкі плечі, які ховалися під хвилястим каштаново-золотистим волоссям. Блукаючи по чужих снах, він міг сам вирішувати, показуючи сновидцям чи ні. йому сьогодні не треба було взаємодіяти з тою, в чий свідомість він перебував — він тут був лише спостерігачем, не більше і не менше. Тому його постать не відображалась у дзеркалах.

Віднайти сон Теодори Блеквуд не було складно. Знаючи зі слів Смерті, що вона народилася 30 років тому в Лондоні, та її повне ім’я, Люсьєна дуже швидко знайшла книгу з історією її снів. Як тільки смертна заснула, Морфей прийшов подивитися на її сновидіння. Врешті-решт саме цим і займається Король Снів.

Теодора, як усі, хто спить, бачила сни, але не усвідомлювала це, і все, що відбувалося, здавалося їй звичним і нормальним. Темний коридор не лякав. Оглянувшись, вона простягнула руку і долонею штовхнула вперед двері, що вели в її сновидіння.

Варто було перейти поріг, як нічний одяг змінився на фантазійний обличчярський обладунок, а в руці з’явився меч. Сильний вітер вдарив їй в обличчя, миттєво сплутуючи довге волосся. Опинившись на середньовічному мурі, дівчина не здивувалася. Тут вона знала, що є принцесою цього королівства, яка вийшла бути за своє місто разом із народом. Ще хвилина — і, як це відбувається у снах, вона вже була в гущі боєм, справді орудуючи мечем і перемагаючи ворожих солдат. І ще мить — і перед нею стоїть головний лиходій: кремезний воїн-дракон у чорній закритій броні. Теодора кидає йому виклик і кидається в бій. Вони сходяться в запальному бої, і, проявляючи мужність і хитрість, воїтелька перемагає. Ворог знімає перед нею шолом. Виявляється, принцеса була проти свого колишнього.

Морфей спостерігав за нею збоку, розгладжуючи не стільки саму дівчину, скільки той світ, який вона вибудувала в уяві. Фарби були яскравими, атмосфера сну — героїчною. Тут не було нічого дивного чи незвичайного, як, наприклад, у снах Роуз Вокер, яка могла проникнути в чужі сни і зруйнувати стіни Марення. Просто звичайна, гарна людська фантазія. Досвід безпомилково підказував йому, що перед ним смертна, яка багато читає, любить пригоди і має багату уяву.

Сон раптово змінився, все навколо перетворилося, і тепер Теодора вже стояла на березі моря, поруч із нею були які люди — розмити обличчя, бо належали тим, кого вона ніколи не бачила, явні персонажі її історії. Лише одне обличчя було чітким — це та, що Теодора вважала подругою. Разом вони почали дертися на єдину в цьому просторі скелю. Чим вище вони збільшилися, тим гостріше стала вершина. Врешті-решт Теодора вже сама дерлася, не зважаючи на страх зірватися. Морфей опинився на вершині скелі в момент, коли вона туди тільки вилізла. Який час вони просто стояли, дивлячись на яскравий захід сонця. А ще він розглядав Теодора.

Мабуть, за людськими мірками її можна було назвати красивою — порцелянова шкіра, довге хвилясте коричневе волосся, тендитні і семеричні риси обличчя, яскраво-рожеві губи, трохи кірпатий маленький ніс і блакитні ясні очі. Морфей ніколи не мислив категоріями людської краси, його не цікавила зовнішність ні богів, ні людей. Його завжди вабивий внутрішній світ, талант, відданість. Проте він все-таки вмів оцінити красу. Захоплювало його інше — яскравість фарби у сні, реалістичність образів і те, як відчувався простір довкола дівчини.

Сни завжди багато говорили про людей, навіть можливо більше, ніж те, що відбулося поза сном. Вони розкривали таємні прагнення, бажання й мрії. Про характер теж говорили немало. Тож він не здивувався, коли Теодора з розбігу й пристрасним криком зістрибнула зі скелі в чистий океан.

Чиста вода відразу перенесла її в новий сон. Її підібрала старовинна римська трирема, яка відвезла її в старовинний Рим. Дівчина загубилася серед місцевих лавок, потрапила в сад, куштувала страви і вела розмову з Чезаре Борджіа, який теж опинився тут. Бо у снах можливо все, навіть цілуватися в Римі до нашої ери з людьми, які житиме там на 1500 років пізніше.

Саме Чезаре завів її у ліс. Темний, густий ліс, де змішалися різні види дерев із кронами, що ледь пропускали сонячне світло, з мільйонами стежок, серед яких вона довго вагалася і вибирала. Було щось хиже в тому лісі, щось, що чекало й лякало смертну. Десь у глибині хащів її чекав кошмар.

Будь-який кошмар був створений Морфеєм, як і весь простір, куди відвідали люди у снах. Але люди так чи інакше модифікували сни під собою. Їхній мозок — а скоріше їхня підсвідомість, що вдень була закрита на ключ — проривалася на світло і формувала тут ваші світи, а також кошмари.

Дівчина прийшла лісом і не поспішала прокидатися, хоч серце її в реальності було швидше. Вона боялася змій, який час від часу потрапляли їй під ноги. Багато хто з людей боїться змій, і в царстві снів під ними створили величезний тераріум.

Теодора вже не розуміє, чи йде вона до чогось чи когось, чи просто намагається вибратися з лісу. Вона кликала на допомогу, але ніхто не приходив і не міг прийти. Запах небезпеки посилувався що миті… Скоро він підніметься настільки, що тіло відреагує і викине її зі сну, розбудить. Так завжди буває.

Морфей відчув наближення когось раніше, ніж це помітила Теодора. Втілення її страху тихо підкрадалося збоку. Спочатку густе гілля ховало його, але ось він уже на стежці перед нею. Смертна дівчина пізнала його, і Морфей теж. Перед ними стояв уже покійний бог Пан — у всій своїй красі: козячі ноги з копитами, величезний фалос між ніг, оголений людський торс і ріжки в кучерявому темному волоссі.

Звісно, це був один із кошмарів, який просто взяв подобу того, чого дівчина боялась. Але, дивлячись, як тремтіло її тіло, він розумів: дівчина знає його. Знає бога Пана.

Сновидіння давно мало б розпастися. Пульс дівчини зашкалював, і в явосвіті вона, скоріше за все, пробує прокинутися і не може. Але поки в ньому перебуває сам Повелитель Снів — цього не станеться, аж поки він не накаже. Побачивши все, що треба, Морфей вирішив не лякати смертну більше і промовив:

— Цей сон завершено.

І знову опинився у своєму замку.

 

---

А на тій стороні, у свою ліжку, тяжко розкривши очі, прокинулась вона. Яскраве світло з вікна освітлювало кімнату. Вона швидко глянула на телефон, перевіряючи час — ще дуже рано, а їй у першій половині дня нікуди не треба.

Тео перевернулася на інший бік, обняла подушку і спробувала знову заснути. Майже завжди їй це вдавалося, але не сьогодні. Цей дивний сон — ліс і змії, і яка дивна присутність позаду, яку дівчину відчула, але не могла побачити. А потім знову це лице, яке викликало в її жахах. Лице, що переслідувало її всі ці дні, з моменту інциденту минулої суботи. Сказати, що вона ще не відійшла, — це нічого не сказати. Постійна тривога переслідувала її в день, а вночі, як би вона не намагалася сховатися у своїх снах, їй це не вдавалося. Вже тиждень їй снилася одна й та сама людина. Іноді вона навіть ввіжалася в щільному натовпі. Це було нестерпно.

Звичайно, вона розуміє, що це все — прояв травматичних подій, що з нею стали. Психолог казав, що скоро це пройде, головне — розуміти, що це просто гра її мозку.

Сон наче зняло рукою. Ще який час повалявшись у ліжку, Теодора спробувала кілька дихальних вправ — не допомогло. Тиха тривожність сиділа занадто глибоко в її тілі, відчувалася напруженість у тварині і холод в руках.

Трохи заспокоїла її тигрову кицьку Селену, що прийшла і розляглась просто на тварині своєї хазяйки. Тео гладила її, чесала за вушком, і тихе мурчання домашньої улюблениці приносило їй радість і спокійно. Але, зрозумівши, що більше не зможе заснути, вона змусила себе встати з ліжка.

Блеквуд увімкнула на домашній стереосистемі музики, насипала Селені корм і відправилася в душ, починаючи новий день.

 

* Бог(грец. Παν) — це грецький бог диких місць, лісів, пастухів і стад, а також музика та спокус. Його часто зображують із козячими ногами, рогами та іноді з флейтою Пана. Пан символізує первісну дику природу, інстинкти, страхи та раптові пориви — як фізичні, так і психічні.