Моє кохання — моя отрута (екстра-глава про Мілу і Віру, рейтинг R / Teen)

Мені шістнадцять років, я ділю світ на чорне та біле, хороше і погане, люди — святі або грішні, вчинки — добрі або погані. Батько — немов Господь, суворий але справедливий, матір, як діва Марія — чиста, ніжна і любляча. Той світ ще простий і непорочний, все в ньому просто, на все є відповіді. А як ніхто не знає — запитай у Всевишнього. 

Я була чистою і цнотливою, як ранкова роса, і мріяла про те, що й усі християнські дівчата — вийти заміж чистою, народити чоловіку синів і померти з відчуттям виконаного завдання. І ось ця чиста і непорочна я опинилася на вечірці свого двоюрідного брата Сергія, на честь його дня народження. Зазвичай батько не пустив би мене на таку подію ні за яких обставин, але дітям своїх братів він довіряв. І ще вірив, що ніхто не приносить туди алкоголь. Даремно. Мої двоюрідні брати грали чистих і непорочних, коли ж насправді були грішниками ще тими. 

Але я вірила, що одного дня вони візьмуться за розум, бо ж вони не погані — завжди прикриють, коли виникне неочікуване бажання увімкнути бунтарку (втекти до подружки дивитися фільм жахів), бо знали про строгий нрав мого батька. У моїх очах грішники це якісь погані люди без хороших рис, і їх у моєму оточенні нема і бути не може. 

Хоча якби виникло таке бажання — була б у безпеці, я не пила. Справа була у моїх принципах. Я мала чудовий самоконтроль перед спокусами і дуже пишалася цим. Бо ще не зіткнулася зі справжніми. 

На вулиці темно, лише штучне світло робить простір видимим. Я сиділа за столом та пила солодкі напої, коли ззаду підійшов Федя. 

— Віро, я хочу тебе з деким познайомити.

Коли я озирнулася, поруч з ним стояла дівчина. Вона відразу викликала недовіру — зелене волосся, яскравий одяг. Про таких мені батько казав «сатаністки», або ще гірше: «блудниці». Усі дівчата з мого оточення одягалися однаково до мене — сукня не вище коліна або штани, закрита кофта або футболка, а ще краще — гольф, бо за ним точно нічого не видно. Ніякої мови про майки, топи, шорти, дивної форми мішки (читати: оверсайз) і мови не йшлося.

Але я не з тих, хто наїжджає на людей просто так, тож встала і простягла руку. Дівчина простягла її у відповідь і сказала:

— Мілана. Або Міла. Рада знайомству.

«Симпатична, — подумала про себе я, — не вистачає скромності».

— Навзаєм. — посміхнулася я і додала: — У тебе гарне ім’я.

Міла засміялася. Сміх у неї теж був чарівним.

— У тебе теж. Сестер раптом не маєш?

— Маю. Люба і Надя.

— Справді? — брови піднялися. — У тебе оригінальні батьки. Софії не вистачає.

— Софія це моя мама.

— У них набожний батько. — вставив слово Федя.

— Я мала б здогадатися. 

Обстановка навколо стала привітною. Міла змогла розсіяти напругу і змусити забути про свій вигляд.

— Ви разом? — наївно запитала я.

— Ні-ні. — відкинула моя нова знайома. — Ми давно дружили в інтернеті й ось зустрілися. Мені не подобаються чоловіки.

У відповідь на це я захіхікала:

— А хто подобається?

— Нечоловіки.

Я не зрозуміла, про що Міла говорить. Жартує, — подумала. Серед припущень виникло те, що можливо, вона не планує виходити заміж і піти в монастир натомість. Тоді я нічого не знала ані про геїв, ані про лесбійок, — батько казав, що це мужикоподібні жінки і жіноподібні чоловіки, а про те, що я можу їх знати особисто, і більше того, — бути, — я навіть і подумати не могла. Знову ж, у моєму житті все було просто.

У той день я дізналася про Мілу декілька деталей: все життя вона прожила у богобоязнених діда й баби, мама їздила на заробітки в Польщу, а тато пішов від них. Мені віра її сім’ї здалася хорошим знаком, і відразу ж припустила, що цінності сім’ї мали передатися і їй. Від зеленого волосся ти меншим християнином не стаєш. Але кращими подружками стати ще не встигли — батько не одобрив би її в моєму оточенні. 

Минув місяць. Літо, канікули, ми разом за столом з батьками і маленькою Любою вечеряємо і говоримо про різне. За спиною чується звук зачинення дверей — Надя прийшла. Вона завжди була веселою і товариською, друзів було хоч відбавляй. Щоранку її кликали на прогулянку подружки, а близько шостої сестра поверталася додому на вечерю та розказувала про свій день. Мені іноді здавалося, що в деяких історіях вона підбріхує, аби приховати свої бешкетування, бо інакше батько почне лекції про нравственність. Їй було тринадцять, тож я була переконана, що думаю правильно.

Але цього дня Надя не підійшла до столу. З натягнутою радістю привіталася з нами, роззулася і відразу ж пішла до себе в кімнату. Ми спочатку подумали, що вона скоро повернеться, але минало десять хвилин, двадцять, пів години, а від неї ні звуку. У серці почало закрадатися погане передчуття. І не одна я помітила щось дивне — батько глянув у бік виходу з кухні і запитально розвів руки:

— Та де ж вона?

— Може з нею щось сталося? — стурбовано припустила мама.

Тато піднявся з місця й пішов до неї в кімнату, я пішла за ним. Не встигла я увійти, як почула з того боку дверей його голос:

— Чому ти плачеш?

Мовчання. Надя продовжувала схлипувати. У грудях заболіло від підозр про жахливе. 

— Не мовчи. Вдарив хтось? — голос батька був занадто грубим поруч із засмученою дочкою, але ніжність йому ніколи не була притаманна. 

Надя досі мовчала. Я хотіла зайти і теж поговорити з нею. Мене вона не боїться. Але я непокоїлася через батька, який не любив, коли його поправляють. 

— Я не піду, поки не скажеш.

— Ми були в Насті вдома. — нарешті почувся голос сестри між схлипами. — Її тато був удома. Вона з іншими подружками пішли в магазин, а мене довірили слідкувати за грою. Її тато покликав мене до себе.

А Надя знову замовчала та продовжила плакати. Я вже підозрювала, що сталося, але ці підозри були такими болючими, що я не хотіла в них вірити. У грудях боліло, а плач сестри лише погіршував цей біль.

Знову грубий голос батька:

— А далі що? Надю, я не вмію читати думки.

— Він почав мене чіпати. Мені було бридко. 

— Де чіпати?

Минула секунда. Я не бачила, що показала чи прошепотіла моя сестра, але будинком відразу пройшовся крик:

— Надю, ти взагалі чим думала? Це не знайомий чоловік, а ти з ним наодинці лишаєшся!

Я відчинила двері більше не в силах себе стримувати. Батько не помітив мене в пориві гніву:

— Ти взагалі пробувала це якось спинити?!

— Мені було страшно! — у Наді почалася істерика. — Я не знала, що робити!

— У сенсі ти не знала?

— Тату! — крикнула я, але мене не почули.

— Чому ти не пішла звідти? У тебе взагалі мізків нема?

— Тату! — ще раз закричала я.

— Чому ти взагалі пішла до нього?!

— Тату! 

— Що ти хочеш? — повернувся він нарешті до мене.

— Їй тринадцять років!

Мій батько часто був неправий, іноді він цим навіть дратував, але ніхто не наважувався піти проти нього. Але в ту мить я не витримала. Як можна було після того, як до твоєї дочки домагалися, почати кричати на неї? Я не вірила в те, що чула від нього. Він же не такий. Це мій батько! Він хороший!

— У тринадцять років дівчата блудницями бути не можуть?!

— Хіба Надя могла знати, що тато кращої подруги може нашкодити? Це ж твоя дитина! Ти її виховав!

— Тобто ти натякаєш, що це я в усьому винний?

Ну ось знову. Не встигнеш йому слова сказати, як тато відразу переводить усі стрілки на себе.

— Я такого не казала!

До нас втрутилася мама:

— Владику заспокойся. — з гірким переляканим виразом вона поклала руки йому на плечі. — Ми відведемо її до церкви і Надя розкаїться.

У гніві та криках батько не помітив, що мама обережно вивела його з кімнати і залишила мене з сестрою на самоті. Я кинулася до неї й обійняла:

— Надю, все добре, я з тобою.

Плач досі продовжувався. Маленьке підліткове обличчя вкрилося сльозами й почервоніло. Її очі не мали побачити зла так рано.

Ми сиділи на ліжку удвох, за дверями глухі звуки криків батька. Люба злякалася, тому побігла до нас. Тепер ми сиділи утрьох: Надя схлипувала, Люба притискалася до Віри, а Віра ставила собі запитання: «Як таке можна було вчинити з малою дитиною?» і «Як можна було покарати за це свою дочку?».

Я досі не вірила, що тато сказав усе це. Не хотіла вірити. Мені хотілося плакати не менше за Надю, але зараз я була потрібна їй, щоб захистити, тож трималася.

— Це я в усьому винна. — тихо й понуро сказала Надя. — Мені дійсно не варто було до нього йти.

— Не кажи такого!

Ті самі слова чути від неї було навіть болісніше, ніж від батька.

— Віро, не заспокоюй її. — крикнув з того боку дверей вищезгаданий. — Залиште її саму — хай подумає над поведінкою.

— Ідіть. — повторила за татом сестра, досі посуплена. — А то на вас теж накричить.

Залишившись, я б зробила лише гірше, тож попри своє бажання, пішла. Наступного дня я, мама, батько і Надя пішли в церкву на сповідь. Мене не кликали, але найменш за все в житті я хотіла, щоб маленька травмована душа залишилася одна без підтримки.

У той день у мені щось пустило тріщину, якщо взагалі не зламалося. Я дивилася, як Надя стоїть на колінах, каїться в тому, в чому не винна, і плаче. І я теж хотіла плакати. Плакати, кричати, істерити, злитися, кидатися речами і розтрощити церкву вщент. Але я мала бути завжди спокійною. Мені довелося і в цей раз бути спокійною, адже поруч стояв батько. На його обличчі навіть натяку на біль не було: лише суворий вираз густих брів на зморшкуватому від років обличчі.

Роки. Я завжди думала, що більше вік, то більша мудрість, але дивлячись в очі власному батьку я вперше перестала її бачити. Я вперше поставила собі запитання: «А чи дійсно він розумний?». 

Священник з Надею вийшли — сестра досі заплакана. Отець сказав батькові:

— Краще слідкуйте за нею.

«Краще слідкувати»? Та вона ж дитина! Вона ніколи не стикалася ні з чим подібним, у неї оточення праведних людей! І ця людина говорить від імені Бога? Що він вивчав у духовній семінарії? Невже так думає сам Господь? Я не хотіла вірити в те, що Всевишній здатен так вважати, але ж тоді чому він дозволяє говорити це?

Ми їхали додому. Я досі хотіла плакати, рвати й метати. Я хотіла накричати на батька, але не могла. Вкотре. Я дивилася йому в очі — жалю немає, мамі — їй сумно, але вона слухняна дружина, тому навіть обійняти власну дочку не може. Дивлюся на Надю — вона теж, теж вважає себе винною. В якому потворному світі ми живемо. Хіба таким сотворив цей світ милостивий Господь?

Закричати я не могла, але груди від емоцій розривало. Я відпросилася в магазин, насправді ж я знайшла на вулиці першу самотню лавочку, сіла і заридала. Плач був мені не підконтрольний — сльози лилися, лилися, наче річка. Я відчувала себе недолугою, люди проходили повз і дивилися на мене, через що було соромно, але й спинитися я не могла. Я заховала обличчя в руках, аби мене не бачили.

Я відчула руку на плечі. Так швидко плач я ще не зупиняла. Погляд одразу кинувся на порушувача самотності.

— Міло? — розширила я очі. Навіть не думала, що зустріну її тут. 

— Привіт, я живу неподалік. Гуляла вулицями й помітила тебе. 

— Ясно. — я швидко витерла сльози зі щік.

— Що сталося? — закономірно поступило запитання від неї.

— Я не знаю, чи можна довірити тобі це. — я шмигнула носом. Мої сумніви були цілком логічні, я знала її всього місяць з тих пір, як Федя познайомив нас усіх з нею.

— Ти можеш спробувати. Я готова вислухати.

Ну, вона теж дівчина. Має зрозуміти. 

Я розказала їй усе. Не тільки про Надю, а про свою печаль, гнів, сумніви про милість Бога. А Міла мовчки слухала. Я нарешті змогла випустити все, що тримала на душі.

Коли я закінчила, вона висловила думку, яку я б ніколи не посміла озвучити:

— Твій батько хворий на голову жіноненависник.

— Що? — занегодувала я. — Він набожна людина!

— Ти себе чуєш, Віро? Він звинуватив дитину в тому, що до неї домагалися! Це звучить так, ніби в нього зовсім немає душі.

Моя лють на батька перемінилася на лють до Міли. Я підірвалася, хотіла сказати їй всякого, але не змогла. Ніякі слова на думку не приходили. Тому що насправді я була з нею згодна, просто до цього ніколи б не посміла поставити слово «батько» з усіма іншими словами в реченні, які сказала Міла.

Після усвідомлення, що насправді не маю джерела люті, я сіла назад і подивилася вперед. 

— У тебе ніколи не було відчуття, що все, у що ти вірила протягом життя, розтрощилося за одну мить? — я навіть не знаю, чому це речення раптом вирвалося з моїх губ. Можливо, мої приховані думки тепер говорили за мене.

— Так, було. — легко сказала Міла. — Коли стала атеїсткою і усвідомила, що лесбійка. Було важко про це думати, коли стояла на службі, але зараз уже все минуло.

Я не могла зрозуміти, про що вона говорить. Знову ж таки — усе буває або хорошим, або поганим. Усе хороше зараз біля мене, а погане — десь далеко. Міла не підпадала під «погане».

— «Усе минуло» значить, що ти знову праведна? — я здогадувалася, що моє запитання звучить тупо, але світи, в яких ми виросли, були подібні до олії та води.

— Це значить, що я прийняла свою невіру в Бога і любов до жінок та більше не переживаю з цього приводу.

Мені здалося, зі мною говорять арабською.

— А що тебе зупиняє від гріха? — вскинула я бровами.

— А тобі для того, щоб не вчиняти погано, потрібен бар’єр у вигляді страху перед пеклом? — пирснула Міла.

— Невже тобі не страшно від того, що людство існує саме по собі? Що не існує справедливості і покарання за злі вчинки, а всі ми самі відповідальні за себе?

— Мені здається, це лякає саме тебе. Чому ти так щиро хочеш переконати мене? Це не принесе тобі жодної користі. Можливо, ти намагаєшся переконати саму себе?

Вона мала рацію, але я цього не визнавала. Я вірила в Бога і думала, що це істина за замовчуванням, як блакитне небо або зелена трава.

— Гаразд. Колись ти прийдеш до Бога сама. — загадково мовила я. — Але з чого ти взяла, що тобі подобаються жінки?

— Чоловіки ніколи не викликали в мені того захоплення своєю зовнішністю і найсильнішу форму прив’язаності, як жінки. Для жінок я готова оди співати, цілувати до нестями, жадати понад усе. Вони захоплюють мене серцем і головою. А чоловіки… ну, для дружби придатні. Але коли уявляю, як мене цілує чоловік, стає бридко.

— Слухай, мені теж подобаються жінки. Вони гарні, ніжні і тендітні. З ними приємно знаходитися і простіше прив’язатися, але це тому, що Бог їх такими створив. Ці риси дані їм разом з маткою для того, щоб стати матерями. Адам погодився відкусити яблуко саме через Єву — через те, наскільки ніжна, чудова і гарна вона була, та наскільки сильно він її кохав. Бо вона була жінкою.

— Ти зараз намагаєшся переконати мене в тому, в чому я намагалася переконати себе рік тому.

— Не приписуй мене до таких, як ти! — занегодувала я, відчувши підтекст.

Міла розгублено глянула на мене, та я була переконана — вона насміхається наді мною.

— Я нічого не мала на увазі, це ти почула щось своє. Я сказала про те, що твої слова були в моїй голові теж, але вони не витримали дійсності. — я досі дивилася на неї зі скепсисом, чекаючи, коли Міла почне жартувати наді мною, але натомість почула лише зітхання. — Слухай, я не намагаюся тебе в чомусь переконати, бо я тебе зовсім не знаю. Я пропоную забути все, про що ми сьогодні говорили і продовжити спілкування, як зазвичай.

Міла мене здивувала. Не так я уявляла собі атеїстку-лесбійку. Я теж не хотіла продовжувати цю дискусію, бо цей день вже зіпсував мені настрій (а також десь всередині відчувала, що Міла має рацію). 

Я не обговорювала цього більше, але думала про неї. Думала дуже багато. Кожна наступна ніч потроху ставала безсонною, адже я далі й далі прокручувала в голові все сказане нею. 

А раптом Міла має рацію? Раптом я дійсно боюся усвідомлення того, що людство насправді самотнє? Господь був частиною всього мого життя, щонеділі я ходила на службу і не пропустила жодного Великодня, кожен свій день я присвячувала Богу, і навіть свою пристрасть — малювання, — я планувала перетворити в іконопис. Я з дитинства малювала святих, мріяла, що в церкві стоятимуть мої ікони. А зараз моя одержимість Всевишнім розбивалася в друзки, варто було статися тому злощасному дню.

Усі ці думки настільки сильно катували мене, що в якусь мить я почала боятися Мілану. Я гадки не мала чому. Я постійно думала про неї, серце калатало від однієї її появи, я знову хотіла розпитати її про Бога, і знайти в цій розмові одну лазівку, яка нарешті виведе мене із виру сумнівів. Але ж вона більше не бажала це обговорювати. 

«Чому я так сильно її боюся?», — питала себе я. Чому мій шлунок крутить від її вигляду? Що зі мною не так?

Місяць потому. Пізня ніч. Мене знову запросили на вечірку — на те саме місце, де ми з Мілою познайомилися. Я старалася уникати її і це суперечило моєму бажанню поговорити з нею. Я собі дозволила це зробити лише тоді, коли раптом наштовхнулася на неї п’яну. Чи вона була напита всім алкогольним, що було на столі, чи випила натщесерце, я не знаю. Я не вважала її за це поганою, бо в основному та була доброю, отже, як завжди, ще одумається.

Ми сиділи за двором абсолютно одні, десь вдалині музика й веселощі, а навколо нас шум листя й холодний вітерець. Я дивлюся на зоряне небо.

— Я не знаю, чому я тебе боюся. — сказала я пошепки, у сподіваннях, що не почує. Але Міла повернулася до мене, отже вони були марні. Що ж, все одно на ранок забуде. — Та розмова викликала в мене відчуття, яких я ніколи не відчувала. Я постійно хочу повернутися до неї, але ти не хочеш. Щойно я бачу тебе — шлунок крутить, серце б’ється сильніше, долоні пітніють. Я не знаю, що зі мною. Не знаю, чому боюся тебе. Ти дуже розумна, добра, я змогла тобі довірити історію про свою сестру, і коли мені потрібен був хтось поруч — ти опинилася поруч.

Міла поклала руку мені на плече і я здригнулася від неочікуваності. Коли знаходишся з нею поруч світ завмирає, біль припиняється, і все довкола здається таким правильним. Її очі наче пестили мою душу. 

Я продовжила:

— Я хочу бути подругами з тобою. Ти приємна дівчина, хоч наші світогляди відрізняються. Але ти змусила мене думати про речі, які я боялася навіть уявити. Що зі мною не так?

Ніякої відповіді словами я не почула. Її ніжний погляд продовжив пестити мене, а я не могла припинити дивитися їй в очі. 

Перед тим, як я скажу, що сталося, треба зазначити — я мастурбувала. З самого дитинства. Я знала, що це гріх, мені було соромно, але я продовжувала це робити. Помастурбувала, закінчила, і відразу кидалася до ікони замолювати гріхи. Я хотіла зізнатися в цьому на сповіді, але так і не наважилася.

Тож, як можна зрозуміти, відчуття збудження мені відоме в деталях, хоч я ніколи не дивилася порнографію, через що я тривалий час не могла зрозуміти джерело.

Повернімося до Мілани.

Ми дивилися одна одній в очі. Вона злегка посміхнулася, а я досі зі скупими сльозами сиділа навпроти. Довкола нас лише тиша і шум вітру.

Минуло декілька секунд. І за ці декілька секунд їй вдалося ніжно взяти моє обличчя, наблизити до свого й захопити мої губи в ніжному, але тривалому поцілунку. Ще більше секунд знадобилося мені, аби усвідомити, що коїться. Але я не хотіла зупинятися. Моє тіло залишилося нерухомим, доки ніжні дівочі губи впивалися в мої, а руки обіймали лице. Я знала, що це неправильно, але не хотіла зупинятися. Стільки суперечливих емоцій. Знову. Але вже інших. А може й тих самих, просто під іншою обгорткою.

Її рука перемістилася з обличчя на талію й притисла сильніше, а я продовжувала бути нерухомою, наче ганчір’яна лялька. Щоки палали. Знову крутило шлунок. Я хотіла й не хотіла це зупиняти. Дідько, як важко визначитися. 

І раптом одне зрадницьке відчуття десь знизу. Блять. Це збудження. Я збудилася. Мені що, подобається?!

Я хутко схопила Мілу за плечі та зі швидкістю світла відсторонила від себе і витріщилася їй в очі. Щоки досі горіли, серце досі гепало, шлунок крутило, але тепер губам було холодно. Ми витріщалися одна на одну. З широко розплющеними очима. Декілька хвилин. Я була повністю розгублена. Так тихо в голові ще не було.

Міла вийшла з трансу перша й коротко прошепотіла:

— Блять. — її брови нахмурилися, кутки губ опустилися, вона неочікувано підірвалася з місця: — Сука, о Господи, я занадто п’яна. Мені треба піти всередину поспати.

— Міло, — я спробувала її зупинити, але та швидше покрокувала в бік дому. Я залишилася сама, зі своїм спантеличенням і невідомого роду розчаруванням.

Я не хотіла її засмутити, я всього лиш розгубилася від неочікуваних відчуттів знизу, а натомість відштовхнула її. Хоча, кажучи чесно, я не була до кінця впевнена, чому зупинила.

Я сиділа близько години сама, з’їдаючи себе у розпачі, смутку, спробах знайти відповіді на тисячі запитань, якими ніколи раніше не переймалася. Жорі навіть довелося вийти до мене, бо я довго не з’являлася в будинку.

— Що трапилося? — нахилився він до мене.

З поглядом у порожнечу, тихо і досі поза контактом з реальністю я відповіла:

— Ми з Мілою цілувалися. — немов проговорення цього речення вслух допомогло б мені усвідомити, що відбувається.

— Це добре чи погано? — спантеличне засміявся.

— Я не знаю.

— А тобі сподобалося?

— Я не знаю.

Жора повернув мене в дім і вклав спати, бо час був пізній. Я не помітила як, але заснула. Проспала аж до обіду (часто так роблю, коли батьків немає поруч, які розбудять рано вранці), і спала б далі, якби мене не розбудив Тоша, бо ми через три години мали повертатися.

Я не бачила Мілу з самого ранку, вона прокинулася раніше, тож снідали ми в різний час. Мені вдалося відійти від усього того, що було вночі, але я досі ставила собі запитання про те, що я взагалі відчуваю.

Мені закортіло вийти на вулицю. День був сонячним, жодної хмаринки, а останніми роками сонце шпарить, як ненормальне. Я ніколи не вірила в глобальне потепління, бо «Бог усе виправить» (якщо не готує чергове винищення людства), а зараз я сиділа спітніла в лляних футболці й штанах під деревом. Або Господь готує Судний день, або його ніколи не існувало і ми безпорадні перед волею хворих капіталістів. 

— Ми можемо поговорити? — пронеслося біля мене і я озирнулася. Там стояла Міла з гірким виразом обличчя.

— Так, авжеж. — я відсунулася, щоб вона сіла поруч. Досі було ніяково знаходитися біля неї.

Вона сіла та не відразу почала говорити. Переминала пальцями та дивилася вниз, певно, збирала слова до купи.

— Пробач мене. — нарешті заговорила. — Я не пам’ятаю, що ми робили минулої ночі, окрім того, що було в кінці. Мені шкода, що я засмутила тебе.

Напевно, вона запам’ятала лише поцілунок і мій розгублений вираз, але гадки не має про розмову. Чудово. Але не чудово, з якою гіркотою та щирою провиною дивилася на мене.

— Я намагаюся подружитися з тобою, — продовжила, — але натомість роблю лише гірше. Я поважаю твою віру, але під алкоголем втрачаю контроль.

— Усе добре, Міло. Я не злюся. Ти даремно переймаєшся. — я посміхнулася. Я обдумала все, що сказала тієї ночі і це, напевно, виглядало, як зізнання в коханні, Міла не змогла критично оцінити ситуацію і полізла цілуватися. До чого ж вона мила і добра. Я занадто упереджено ставилася до атеїстів.

— Я не пам’ятаю контексту розмови, але здалося, тобі було неприємно в кінці.

— Ні, я просто розгубилася. Ти дуже хороша дівчина.

Вона захіхікала. Тихим ніжним сміхом, що лоскоче вуха.

— А що ми обговорювали? Не пам’ятаєш?

Пам’ятаю. Але це все я сказала тобі п’яній, тому що не хотіла, аби ти це запам’ятала. Я вже мала б отримати полегшення від вивільнених думок.

— Ні, не пам’ятаю. Пробач.

— Шкода. — привітно хмикнула вона і між нами повисла тиша.

Щось цього полегшення не було. Я мала б переказати, але боялася — раптом подумає, що я дивна?

— Я тобі подобаюся? — не знаю чому, але відповідь на це питання я хотіла дізнатися понад усе.

— Лесбійкам не подобаються всі дівчата підряд.

— Вибач, не подумала. Просто я не люблю, коли в дружбі від мене щось приховують з будь-якої причини. Я ціную чесність.

Міла засміялася:

— Але ти зі мною теж нечесна. Хто забуває діалог минулої ночі? Ти не п’єш алкоголь.

От негідниця. Могла б і увійти в положення, якщо зрозуміла, що розмова була незручною. Але ж я теж нечиста — хто взагалі питає на повному серйозі про закоханість?

— Вибач. — притихла я в голосі.

— Так, ти мені подобаєшся. Але я нічого від тебе не чекаю і робитиму все, аби ми продовжили спілкуватися, як звичайні подруги. Сподіваюся, колись ти розкажеш, про що був діалог.

Я відразу відчула, що все на місцях, все правильно. Саме цю відповідь я й хотіла почути. Але чому ж хотіла?

Від легкого зніяковіння й хвилювання язик почав жити власним життям.

— Ясно. Я рада цьому. Ой, тобто, я мала на увазі…

— Та я зрозуміла. — засміялася Міла.

Гадки не маю, що вона там зрозуміла, бо навіть я не зрозуміла, що верзу. Але її погляд нарешті пощасливішав, а я почула все, що хотіла, тож тепер мені краще.

— Дякую, що поділилася.

До цього дня ми листувалися, а після нього почали лише частіше, що посилило мою кризу. Я вище вже стільки розказала про те, що відчувала до цього і нема сенсу повторювати, тому що після було схожим. Усе було так само, але посилено, і додалися думки про те, що я розчарування сім’ї. Хто серед християнських дівчат цілується з атеїсткою, потім вислуховує зізнання в почуттях і продовжує з нею спілкуватися?

Хеловін. Усі разом ми прийшли додому до Жори подивитися старі фільми жахів. Ті самі, які зі скрімерами, а потім заснути не можеш. Мій батько вважає це святом для ідіотів і тупих америкосів та не хотів пускати, тож Сергію довелося сказати, що ми просто фільми подивимося, без нагоди свята.

Ми розкинули матраци і подушки на підлозі, вимкнули світло, ввімкнули величезну плазму й сіли дивитися «Сяйво».

Ми сиділи тихо, іноді обмінювалися репліками «Їбать, що це таке?», а потім реготали, коли хтось кричить від страху. Я ні разу не закричала. Так, я смикалась, бувало, але в основному була спокійна.

Я розмістилася з самого краю від усіх, біля мене Федя, а поруч з ним Міла. Утрьох ми сиділи на одному матраці, але я трохи почувала себе третьою зайвою. Об’єктивних причин так вважати не було, але вони сиділи занадто близько одне до одного.

У випадкову мить мій погляд застряг на Мілані — вона з кумедною й розважливою посмішкою витріщалася на екран. Раптом — скрімер. Я хутко повернула голову до телевізора, але занадто пізно — мить була втрачена. Я сказала собі: «Ну, буває», і повернула з цікавості погляд на Мілу. Та встигла схопити його за руку і притиснутись. Вони засміялися від реакції одне одного. Якби я бачила їх вперше, подумала б, що між ними є почуття.

Я не знаю, що змусило мене тихо піднятися з місця та покинути кімнату. Я не знаю. Мені не хотілося, щоб вона обіймалася з ним. Чому їй взагалі захотілося сісти по той бік від мене? Чому зі мною так не можна? Я почувалася зрадженою. 

Я обперлась на кухонну тумбочку, поки була в тьмяному світлі вуличного ліхтаря ззовні. Прикривши очі, я намагалася привести думки до ладу. Мені було чудово ясно, що це дурість і мої думки не мають сенсу. Що я подобаюся їй, але це невзаємно. Я до кінця не розуміла, чого хочу. Можливо, моїм бажанням було те, щоб вона притислась до мене? Чому? Відповідь лежить на самій поверхні, але щойно ледве торкаюся її, стає погано від себе. Бо ця відповідь означає, що я неправильна.

Ну от чому я знову пускаю сльози? І чому ці зрадницькі кроки на шляху до кухні звучать саме зараз? І чому це, як на зло, Міла?

По її напруженому вигляду, щойно та побачила мене, стало ясно, що мої емоції чітко відбиваються на обличчі. Я так не хотіла, аби мене хтось бачив зараз в такому стані. Але це сталося.

— Ти як? — відразу запитала вона.

— Усе добре. Повертайся, я скоро прийду.

— Я ж бачу, що тобі погано. Можемо поговорити — нас ніхто не почує. Усе одно мені той фільм не подобається. — хіхікнула.

— Мені здалося інакше.

— Чому?

— Ти посміхалася і сміялася. Чи справа не у фільмі?

— Авжеж, ні. — Міла досі простодушно сміялася, до кінця не розуміючи суті розмови. — Я вас два місяці не бачила. Рада опинитися тут знову.

— Тоді чому весь вечір ти спілкуєшся лише з однією людиною?

На кухні повисла тиша, мене нагородили розгубленим поглядом. А потім фразою:

— Таке враження, наче ти зла на мене.

Та якби ж я сама знала, що відчуваю.

— Я не зла. Ти відчуваєш щось до Феді?

— Віро, ти чудово знаєш, хто мені подобається і я щиро намагаюся це побороти. Не змушуй мене це повторювати. Вибач, але будь я стороннім спостерігачем, подумала б, що ти ревнуєш.

Остання фраза була як удар під дих. Я замовчала. Мені наче очі вставили, але ці очі не підходять, тож вони печуть. Я більше не могла себе обманювати. Особливо, коли вона починає це помічати.

Я заховала обличчя в руках і заплакала. Було дуже соромно за це перед Мілою, але я більше не могла терпіти. 

Ніжна рука обійняла за плече. Скоріш за все, вона дивилася на мене, як на ідіотку — спочатку я не відповіла на почуття, а тепер влаштовую сцену, бо не сподобалося, як та притулилася до свого друга. Я жалюгідна.

— Я не знаю, що зі мною. Пам’ятаєш той діалог улітку?

— Так. — мене погладили по руці.

— Мені було соромно повторювати сказане, коли ти твереза і все запам’ятаєш. Я казала, що ти змусила себе боятися. Ти викликала в мені сумніви про Бога, яких у мене не було ніколи в житті. Мало з тим, я сказала, що постійно думаю про тебе, бо боюся. Хочу подружитися, але боюся. У кінці ти мене поцілувала… і мені сподобалося. Тоді я відштовхнула тебе у спантеличенні. — я казала все це між схлипами, і здавалося, що несу нісенітницю. Слова витікали з рота самі по собі. — Мабуть, я дійсно тебе ревную. Мабуть, я дійсно така, як ти. Я думала про це ще задовго до зустрічі з тобою. Ти посилила мою екзистенційну кризу. Я гадки не маю, чи є Бог на світі, я не знаю, хто я і що відчуваю. Мені здалося, я опинилася в зовсім іншому місці, стала зовсім іншою людиною. Я розчарування для своєї сім’ї, я неправильна, я жалюгідна, я хвора…

Міла закрила мені рот своєю рукою.

— Досить. Це неправда. Усе з тобою нормально. Я розумію, що ти зараз проходиш — все це проходила і я. І ненависть це останнє, що тобі зараз потрібне.

Вона обійняла мене обома руками, я сховала обличчя в її плечі. Біля неї так тепло. Її поведінка завжди смиренна, від неї не очікуєш різких змін. Якщо ангели існують, то Мілана — одна з них.

— Коли ти говориш про себе погані речі, бо сім’я тебе не любить, то спитай себе: а як тобі самій? Сім’я не буде з тобою вічно, ми всі виростемо і покинемо батьківський дім. А твої побоювання про «розчарування сім’ї» стануть неважливі.

— Але ж вони мої рідні, як я можу не думати про них?

— Це важко. Я знаю. Моя сім’я, окрім мами, теж нічого не знають. Я наразі раджу навчитися спочатку думати про своє щастя. Бо родичі можуть покинути або померти, а ти від себе не втечеш.

Сьогодні Міла знову висловила зовсім нові для мене думки. Але в порівнянні з тим, що було попереднього разу, ці сприймаються легше.

Ми досі стояли в обіймах, наші обличчя були ближче, ніж зазвичай. Її губи червоні від помади, середнього розміру, гарні. Спокусливі. Я занадто багато думаю і цього разу вирішила дати собі волю хоча б зараз. 

Я взяла її в поцілунок. У мене немає досвіду в поцілунках. Було трохи соромно, бо здавалося, що я незграбна.

Я відчувала текстуру стійкої помади, що приємно пахла. Її губи відповідали, цілували, ніжно захоплювали мої, а метелики в шлунку оскаженіли. Принаймні в цю мить я дозволила собі просто насолодитися поцілунком із дівчиною, яка мені подобається.

Але довго він тривати не міг, бо хоч би як нам того не хотілося, — годину ми цілуватися не можемо. Я відсторонилася й подивилася їй в очі. Було трохи важко дихати. Захоплення миттю обірвалося словами Міли:

— Ти не готова до стосунків. Не зараз. — її обличчя вже не було таким усміхненим.

— Чому? — розчаровано занегодувала я.

— Опиши, що ти до мене відчуваєш. Три загальновідомих слова.

Я застигла. Я розуміла, про що вона говорить, але в душі досі було соромно себе приймати. Та все ж натисла на себе:

— Ти мені подобаєшся. — мені здалося це успіхом. 

— «Подобаєшся» можна сказати будь-кому. Є менш універсальне слово.

От дідько. Воно крутилося в голові, на язиці, та вслух його проговорити я не могла. Я так і мовчала, витріщившись на неї, поки та терпляче чекала.

— Ось бачиш. Якщо ми вирішимо зустрічатися, почнуться ігри «холодно-гаряче», «кохаю-не кохаю», тому що ти досі не прийняла себе. Ти лише зараз нарешті зрозуміла, що відчуваєш, але попереду ще боротьба з екзистенційною кризою. Я готова бути поруч, щоб підтримати, але зі стосунками варто почекати.

— Чому ти вважаєш, що все станеться саме так? — засміялася я.

— Тому що я була такою самою. Страшно уявити, як сильно я дратувала свою першу дівчину. Ми пробули разом три місяці.

— І скільки мені чекати?

— Залежить від тебе. Коли зможеш сказати впевнено і без запинок: «Я хочу бути твоєю дівчиною, бо я тебе кохаю», от тоді я вважатиму готовою.

Спочатку мене охопив сміх, бо це звучало дуркувато. Але коли уявила чи зможу повторити це тут і зараз — з розчаруванням зрозуміла, що ні.

— Я чекатиму на тебе. — сказала Міла, посміхаючись.

І вона дійсно чекала і дійсно була поруч, коли мені була потрібна людина. 

Я наважилась сказати їй в лютому, на день Святого Валентина. Мені вдалося дійти компромісу з собою і зрозуміти, що погляди агностика мені ближчі. І я перестала боятися назвати себе лесбійкою. Про це ще ніхто не знав, але я перестала картати себе за це.

То була вечірка в нашій компанії і Мілана виглядала просто неймовірно. Як і я, але спеціально для неї. 

На вулиці, під світлом ліхтарів і зоряним небом я сказала їй:

—  Я хочу бути твоєю дівчиною, бо я тебе кохаю. Бо ти робиш існування в цьому богохульному світі набагато кращим.