Ласкаво просимо в Ту-Лейкс, населення – 3 507 люд. ( Частина 2)

Коли Дейв Депеш заїхав в Ту-Лейкс, він очікував побачити захаращене провінційне містечко, яка відставала від цивілізації та сучасних трендів на роки так десять. Та коли він переїхав вітальну табличку “Ласкаво просимо в Ту-Лейкс, населення – 3 507 люд.” то зрозумів, що стереотипного тихого північного поселення, яке виживало лише завдяки туризму тут нема.

Першим ділом Дейва зустріли охайні дерев’яні одно- та двоповерхові будинки з викладеними з червоної цегли димоходами. Передні подвір’я були охайними, десь були клумби з садовими гномами, десь гралися діти з мечами джедаїв зроблених з пластику, десь пенсіонери жарили котлети та сосиски на грилі, десь молодь лежала на лежаках та приймала сонячні ванни, поки є можливість зловити безхмарне небо. В центрі міста його зустріли трьохповерхові цегляні будівлі, на перших поверхах були розміщені продуктові лавки, перукарні, магазини коміксів та навіть магазини прокату відеокасет. Трішки далі була біла ратуша, яка піднімалась над всім містом на пагорбі. Біля ратуші був величенький парк з крихітним озером та лавочками, де сиділи підстаркуваті та годували качок, які ліниво плавали в озері. По дорозі він побачив декілька церков: дві – католицькі, три – протестантські (одна належала методистам, дві інші – баптистам). Також були декілька ресторанів та пабів. А біля пабу, який називався “У Джейкоба” розмістився цілий кінотеатр.

На іншій стороні міста він побачив те, чим і славилось це місто: два великих озера – Крім та Ху. Ці озера розділяли 200 метрів суходолу, яке впевнено, вже декілька тисячоліть розділяло ці озера одне від одного. На озері Крім був зроблений чудовий пляж: привезений з півдня пісок розсипався по всьому березі озера, яке було всіяно крихітними магазинчиками з великими парасолями, надувними кільцями та наїдками – від морозива до хотдогів, попкорну та пива. На озері було з сотню людей, хтось плавав, хтось робив загар, а хтось відганяв від озера дітлахів. По центрі озера розмістився червоно-білий в плоску буй. Як стверджувала вивіска біля озера, максимальна глибина озера – 9 метрів.

А ось на сусідньому озері – Ху, все відрізнялось. Озеро було в три рази більшим за Крім, ніяких відпочивальників там не було, та й на вивісці було написано, що в цьому озері плавати заборонено, так ще й штраф за порушення був кінським – 300 доларів. Біля озера розмістилась велика сіра будівля з причалами та декількома човнами з двигунами. На будівлі великими білими буквами було написано “РИБОПЕРЕРОБНА КОМПАНІЯ “БІЧ БОЙЗ”. ПРИВОЗИМО ВАМ СВІЖИХ ОСЕТРІВ З 1903 РОКУ!”. Все озеро було всіяне сітками та двигунами, які насичували озеро киснем для постійної ревіталізації її.

За декілька миль від озер розмістився великий тюремний комплекс. Велика хрестоподібна п’ятиповерхова будівля, оточена п’ятиметровими бетонними стінами з колючкою по якій йшов струм та баштами з ліхтарями. Ім’я цьому комплексу був “Лісова криниця”. “Криниця розпачу та депресії, хіба що”, підмітив в думці Дейв та поїхав від цієї місцини далі.

А ось і те місце, де йому обіцяли золоті гори – лікарня ім. Вільяма Пеппера. Ця трьохповерхова велика біла будівля дійсно була щойно побудована, слідів “побитої часом” місцини тут не було. Будівля була виконана в стилі мінімалізм, сама вона була оточена клумбами з тюльпанами та двома дерев’яними альтанками, в яких сиділи та грали в карти пацієнти, яким вже дозволялось виходити на двір. Біля самої будівлі був широкий парковий майданчив, на якій припаркував свою “ауді” Дейв. Місцина була приязною, тим більше, що біля неї була крихітна свіжо збудована субурбія.

– Напевно, я там і буду жити, – вийшовши з машини пробурмотів Дейв, повернувшись до будівлі лікарні. – Ну, що ж, сподіваюсь, мене не виженуть через те, що я пахну як безхатько.

——-

Пробув всередині лікарні він одну хвилину: Дейв попросив дівчину на рецепції покликати на парко-місце головного лікаря. Спочатку вона не зрозуміла, чого він не хоче почекати містера Старра всередині, але коли вона трішки принюхалась, то зрозуміла, чому.

За цей час, Дейв швидко підбіг до машини, витяг з багажника велику сумку, а звідти ж дезодорант та парфум. Обливався він ними до поки з будівлі не вийшов старий чоловік з зачесаним назад довгим сивим волоссям. Коли містер Старр вже підходив до авто Депеша,  Дейв зі всієї сили кинув ще не закінчені флакони в дальню клумбу.

– Містере Депеш? – Гукнув його головний лікар. – Містере Депеш, то ви тільки-но обливали себе чимось?

– Блять… – вирвав з себе Дейв та швидко закинув в багажник “ауді” свою сумку та закрив кришку, щоб з авто не виліз сморід. – Так, то я, містере Старр!

– Могли не заливати себе парфумами, – засміявся старий лікар, – мені на рецепції все розказали, та й в мене давно пропав нюх. Травма носа.

– Вибачте за мою розсіяність, містер, я повинен був заїхати в хоч якийсь мотель, та мене жаба давила віддавати за якусь клопівню п’ять баксів.

– Не переймайтесь, мені байдуже на те, як ви пахнете. Головне – те що в вас в голові та вміння ваших рук. Моє ім’я Тревіс, можете мене так називати.

Тревіс простягнув праву руку до Дейва, той її пожав і відчув, що в цього дідугана хватка, як у ведмедя. “Чорт, та він мені руку розтрощить!”.

– А ви сильні, – висловив свої чисті враження Дейв під соусом компліменту.

– Жав зі всієї сили, як у вас в Техасі заведено. – Щиро посміхнувся Тревіс. – В моєму віці бажано займатись більше фізичними вправами, щоб підтримувати себе в тонусі, тож три роки тому я записався в зал. Непогано, чи не так?

– Еге, чудова форма.

– Я дуже радий, що ви приїхали до нашого містечка. Після того, як ми відкрили окружну лікарню, нам потрібні робочі руки, бажано молоді. Старі упертюхи з Портленду навіть не розглядали наше місто як місце для роботи, не дивлячись на те, що наше місто пропонувало їм велику суму грошей за переїзд. Ті ніби приросли до своїх стільців. Таких як ви зараз в нашому місті багато. Є хлопець-кардіолог, який сюди прилетів з Аляски. Молодий, та вмілий!

– Радий це чути, мені буде з ким тут потусуватись. – Дейв знов глянув на крихітну субурбію. – Наскільки я здогадуюсь, жити я буду там?

– Так, цей район раніше був будівельним містечком, який ми швидко переробили в місцину для проживання наших лікарів, які приїхали з далечіні. – Тревіс дістав зі свого білого халата ключі. – А це – ваш ключ від будинку. Ваша оренда вже оплачена.

Дейв взяв ключ і глянув на нього. На головці ключа був вибитий номер – 202.

– Це номер вашого будинку, Дейве. Можете прямо зараз піти до свого нового дому, трішки в ньому обжитись, сполоснутись в ванній та піти прогулятись містом. Завтра я вам проведу екскурсію по лікарні, а вже післязавтра ви візьмитесь за роботу. Графік роботи і як ви в нас будете працювати я поясню завтра. Приходьте о десятій ранку.

– Добре, містере Старр, – обмовився Дейв, – завтра о десятій!

На прощання вони кивнули головою. Зустрінуться вони лише завтра.

——-

На дворі була вже четверта вечора. Сонце вже ще жалило, і поки воно не сяде за обрій, Дейв пообіцяв собі не виходити на вулицю. В нього були важливіші справи. Першим ділом, він ви грузив всі свої нажитки, які він привіз з Остіну у свій новий дім. Будиночок був дерев’яним та одноповерховим. Багато кімнат в ньому не було, лише ванна з туалетом та пральною машиною, кухня та спальня. В домі вже була сантехніка, хоч і стара, та вже добре, що не доведеться витрачати свій скромний капітал. Кухня була зі старою газовою плитою на дві конфорки, раковиною та невеличким столом. В спальні було одномісне ліжко, крихітна тумбочка з лампою на ній та Біблія. Також був і гараж, та він був повністю пустим, допоки туди не заїхала “ауді”.

Подвір’я було пожовклим: хлопчаки, які стригли газони за долар зістригли весь невеличкий газон перед домом майже під корінь, тож трава швидко пожовкла від спеки.

Друге, що зробив Дейв, це викинув всі свої речі, які були на ньому в пральну машину і чкурнув в прохолодний душ. Не вилізав він звідти протягом години. Це був перший душ за тиждень поїздки.

Після того, як він змив шар поту зі свого тіла, той перевдівся – весь його набір був ідентичним до того, в чому він їхав. Єдина різниця була в тому, що речі були свіжими. Ні шафи, ні полиць в домі не було, тож розкласти свої речі було нікуди, а це значить, що їм доведеться побути в сумках ще декілька тижнів, допоки Дейв з першої зарплатні не купить меблі.

А третє, що зробив Дейв – це ліг на ліжко та задрімав. Нарешті це не заднє сидіння “ауді”, а нормальне, чорт забирай, ліжко з подушкою та ковдрою. Дейв проспав до самого ранку. Прогулянка по місту почекає.

——-

Над Ту-Лейкс розтягнулась темінь. Зорі розсіялись по безхмарному небу, а головною прикрасою був місяць – сьогодні він був повним та сяючим, ніби до неба хтось прикріпив срібну тацю. Ліхтарі, біля яких вже юрбилась мошкара та совки теплим оранжевим світлим робили місто більш видимим для нічних гуляк. В центрі міста були відкриті паби, в яких робітники відпочивали після довгих змін на підприємствах граючи в карти та більярд, охолоджуючи себе холодним пивом. Та загалом майже весь Ту-Лейкс вже спав.

Були і ті, яким спати було заборонено. Охорона рибного підприємства “БІЧ БОЙЗ” патрулювали всю територію та берегову лінію озера Ху, бо були ті, хто хотів на шару отримати безплатного осетра собі до столу, залишивши компанію без цінного м’яса риби та чорної ікри, за яку ресторани Нової Англії платили чималу суму.

Однак, дещо вибивалось з загального виду містечка. “Лісова криниця” – в’язниця, яка поступалась по своїй строгості та жорстокості лише Шоушенку в Новій Англії була на диво тихою. Ні охорони на баштах, які мали б підсвічувати всю територію комплексу потужними прожекторами, ні світла від тих же самих прожекторів. Наче вся в’язниця вимерла.

Єдиним, хто почув постріли біля в’язниці був старий старший лікар Старр.