Зелений Тайфун

Бували дні, коли над палацом немов збиралися чорні хмари, а задушливий дим заполоняв увесь простір. Справа була не в погодних умовах — це було те, що витало в повітрі, відчувалося шкірою та внутрішнім інстинктом. Слуги розбігалися, спльовуючи собі під ноги, хтось звільнявся, хтось витирав заплакані очі, і тільки Тайхуа змучено хмурив брови, потирав перенісся та важко зітхав.

Неодмінно наставав період, коли кількість скарг на відносно нового мешканця переходила всі межі. Зелений демон казився, вивалюючи на й без того обтяженого главу дому в скаженому темпі всю ту дикість, нестабільний норов та бруд, що були властиві йому так само, як рибам — мати зябра. І дикий раб його знає, цього божевільного, як йому вдається перевершувати самого себе. В такі дні Цяньцю готовий був заплатити будь-що, лишень би це лихо вгамувалося й повернулося до заводських налаштувань власної ненормальності.

Кохати когось схожого на Ці Жуна загалом важко, а коли до цього додається фонова сверблячка кулаків, то й зовсім можна завити. Підноси з фруктами летіли в стіну, меблі трощилися, з брудного лайливого рота бризкала слина, і здавалося, що от-от піде піна, як у скаженого пса. Напади люті змінювалися чистим екстазом від власного божевілля та того хаосу, який він улаштовував. Істеричний сміх, що так скидався на ридання, викликав біль у животі та запаморочення, що посилювало відчуття густого туману відчуження від реальності.

Нерви Тайхуа були не із заліза. Лишень він звикне до звичайних вибриків демонічного виродка, як той набирає нових обертів.

– Генерале Тайхуа, він… він… Лі Чан… — слуга важко дихав, обличчя його почервоніло, погляд був наляканий і розгублений, очиці бігали в різні боки, а пересохлий рот намагався видати з себе щось змістовне.

– Ходімо швидше… — на більше зараз прислужник не був здатний, і Лан Цяньцю це бачив.

У бога й самого десь під серцем зав’язався вузол, який нив і підказував, що сьогодні трапиться щось, що змінить усю картину його співмешкання з тим, хто, вочевидь, довів слуг до неможливості складати слова у речення.

Коротко кивнувши, прискореним кроком Тайхуа попрямував зі свого кабінету за чоловіком, який дорогою лепетав щось незрозуміле. І ох як для бога все прояснилося, коли вони дісталися кімнати зеленого лиха. Дивлячись на це, слово «лихо» для Ці Жуна здавалося компліментом, а жодного нового цензурного слова в голові Лан Цяньцю не виникало, аби описати ним автора апокаліпсису. Те, що ще нещодавно він міг назвати у власних думках красивим обличчям, яке, звісно, часто кривилося від злоби, тепер сміливо можна було наректи «мордою». І морда ця не справляла враження ані людської, ані демонічної. Це була морда тварини.

Розмазана кров, що ще не запеклася, стікала з підборіддя, плямуючи зелене ханьфу, подароване принцом Юнаню. Вишкірені в оскалі порозовілі зуби та витріщені, божевільні, неспокійні очі видавали насолоду й готовність продовжувати бенкет. В протилежному боці, біля дверей, у прорізі яких застигло божество, корчилася від болю прислужниця Лі Чан. Навколо неї зібралося кілька жінок, які метушливо намагалися зупинити кровотечу. Посередині кімнати лежала кисть її руки. Відірваний шматок плоті в калюжі крові пульсуючою плямою миготів в очах Лан Цяньцю, відмежовуючи какофонію звуків, що складалася з плачу, криків та схибленого, ненормального сміху.

– Викличте лікаря, — твердим тоном, за яким ховалося дрижання голосу, віддав наказ небесний генерал.

Служники, що до цього моменту перебували у стані дезорганізації та шоку, наче пробудилися від страшного сну й миттю кинулися виконувати вказівку.

– Вийдіть, будь ласка, — на чолі та шиї генерала пульсувала вена, а отже, змушувати Тайхуа чекати не варто було.

Так, звісно, зараз доречніше було б замкнути Ці Жуна й приділити увагу Лі Чан, проте у такому збудженому стані Цяньцю навряд чи був спроможний підтримати дівчину. Лють застилала собою все, миготіла червоною завісою та наче трясла кімнату. Коли всі вийшли, а двері зачинилися, залишилися тільки два схрещених погляди. Один — божевільний, абсолютно непередбачуваний, з нотою нахабного азарту та самовдоволення (о, він розважався!), а інший — це погляд людини, яка от-от теж упаде в лапи божевілля святого гніву й утратить контроль.

Рвучкими, точними рухами бог наблизився до демона й ударив у щелепу. Зелений Ліхтар опинився на підлозі. Лан Цяньцю підняв шматок плоті й з ненавистю та остервенінням почав заштовхувати її Ці Жуну в закривавлений рот.

– Подавися, мерзото, — кожне слово було чітким, наче він намагався викарбувати ці слова під черепною коробкою істоти, що виривалася з його рук. — Ти перейшов межу і помиляєшся, якщо думаєш, що я збираюся це терпіти! Я пробачав, заплющував очі на дуже багато речей! Я терпів крики, які виходили з твого брудного рота! Я терпів твої капризи, твій гострий язик й інші твої вибрики. Замість навіть мінімальних старань я отримав поведінку закінченого психа. То хай ця кінцівка застрягне в твоєму горлі так само, як застряг у моєму ти!

Сил на крик не залишалося, ненависть випалювала їх разом з усією ніжністю, яку, здавалося, ще нещодавно хотілося подарувати цьому неймовірно сумнівному створінню. Кімнату заповнили хрипи, глузливі смішки, що нагадували схлипування, важке, наче камінь Сізіфа, дихання та звуки нещадних ударів. Лан Цяньцю не дивився, куди саме він бив. Руки самі робили свою роботу, а очі фіксували майже посиніле тіло, що розпласталося на підлозі.

Сміятися треба було багато та голосно. Ці Жуну ж не боляче. Йому байдуже, йому весело — як завгодно, тільки не боляче. Потрібно вишкіритися прямо в обличчя ворогу, показати рожеві зуби й сказати щось, що спровокує нову хвилю гніву. Тільки сміятися ставало все важче, кашель брав чимдуж, горло було роздратоване шматком плоті, який випав із рота демона після одного з найсильніших ударів у потилицю. Хотілося якось вколоти бога. Це бажання було змішане із задоволенням дитини, що зруйнувала чужу пасочку або мурашник.

Чому тоді в гортані застряг клубок? Може, якась частина відірваної руки відділилася й залишилася всередині? Кутики губ здригалися, від чого усмішка здавалася ламаною. Все тіло жахливо боліло, даруючи Ці Жунові іронічне відчуття того, що він живий. Так жорстоко, мабуть, не бив його навіть Хуа Чен. А може, це суб’єктивне відчуття було породжене самою фігурою, що завдавала ударів. За свій язик і гнилу натуру Ліхтар отримував за століття існування величезну кількість разів. Проте з часів батька такої нещадності він не пам’ятав.

Тайхуа взяв демона за комір із наміром ударити головою об колону, та щось у погляді зелених очей його зупинило. Багрове обличчя, вкрите потом, трохи світлішає, груди важко й ритмічно здіймаються, а погляд бачить творіння рук своїх. Вирвані пасма волосся, зуби, гематоми, розірване ханьфу й абсолютно загнаний в кут погляд переслідуватимуть цього бога в кошмарах до кінця його днів. Лиш тепер Лан Цяньцю відчув, з якою силою болять його кулаки.

На зміну люті прийшов страх. Ненависть була зрозумілішою. Ці Жун отримав лише малу частину того, на що заслуговував. Але в грудях все одно щемить тривога. Тайхуа кидає від бажання приголубити, заспокоїти, обійняти мученицьке тіло демона до імпульсу зникнути у своїй спочивальні. Одного разу він уже втратив Зеленого демона, і сьогодні міг втратити знову.

Повіки ледь помітно тремтіли, а зелені очі блукали по силуету карателя. Зараз Тайхуа був воістину богом для Ці Жуна. Плечі здригалися, як при нервовому тику або від ридань. Він не розуміє, чи це кінець екзекуції, чи на нього ще чекає продовження, так само не може збагнути, чому сміх не виривається з горла, а неприємно сидить вузлом десь у животі. І це найстрашніше, що могло статися. Смерть? Муки? Зневага? Плювати. Не могти сміятися — це страшно. Абсолютно все під силу доти, доки є здатність сміятися в обличчя перешкодам. Щось дало збій.

Врешті-решт демон знаходить сили відкрити рот.

– Отакий ти милосердний бог? У наставника, певно, вчився, — смішок виходить здавленим, жалюгідним, голос тремтить, а горло стискає спазм.

Цяньцю глянув в стражденне обличчя, в очі, що дивляться на нього і нікуди одночасно, й переповнювався болем, що роздирав серце на шмаття. Він притиснув до себе тіло демона, в якого не було потреби дихати, проте він задихався, немов проплакав не одну годину. Розбиті кулаки знову перетворилися на ніжні долоні. Пальці акуратно пестили волосся, яке нещодавно стискали, потирали лопатки, які втискали в підлогу, а сам бог видавав тихі заспокійливі звуки, що заполоняли розум.

Здається, у четвертого лиха пульс забився у скронях. Раптово з’явилася потреба дихати, і як на зло, подих перехопило. Це складна суміш з нерозуміння, шоку, злостивості та гордості. Те, що відбувається, здається таким незбагненним, як астрологія для трирічної дитини. Воно породжує злість в душі на неможливість перетравити подію. Воно паралізує тіло і волю, а гордість підживлює злобу й диктує почати вириватися й втекти від дотиків.

Виходить тільки покірно завмерти, як мармурова статуя. Тіло стало ватяним, як ганчірка, якби бог не тримав його, демон би впав і так залишився лежати, доки оціпеніння не минуло б. Ці Жун не розуміє, чому його заспокоюють. Не розуміє ані що він такого зробив, ані різкої зміни Тайхуа, він просто піддається маніпуляціям цієї квочки, на яку перетворилося божество. Сил відкинути від себе ці жорстоко-ніжні руки немає, Зелений Ліхтар повністю здається на милість переможця, сам тому не вірячи.

Він приймає усі доторки, кожне погладжування і поцілунок у скроню. Незвично бути притиснутим обличчям до чужої шиї не для того, щоб вирвати зубами адамове яблуко. І ще дивніше — відчувати носом шкіру та пульс замість холодної підлоги. Ці Жун губиться у відчуттях і раптом розуміє, що пропав.

Більше немає демона — є налякана, безсила дитина в його руках, яка тремтить, не розуміючи, що відбувається всередині, чому його обіймають, чому не б’ють. Коли тебе гамселять, то все зрозуміло — отримав по заслузі, але коли кара припиняється — це страшно, це дезорієнтує, на такий випадок у зеленого лиха немає стратегії поведінки. Ці Жун не опирався, давав себе обіймати, ховався в грудях Тайхуа, намагаючись вгамувати свої м’язи, які зрадливо тремтіли.

Це було німим риданням створіння, що не може себе відпустити. Він не каявся, ні про що не шкодував, і не було йому ні гірко, ні весело — демон не міг знайти слів, які могли б описати те, що відбувається в його душі. Фоновим залишалося розуміння, що краще б його продовжували бити. Можна було б намагатися знову залитися сміхом, продемонструвати, наскільки йому байдуже. Зрадливе тіло не дає можливості продовжувати цю виставу, воно вимагає виходу сліз, більше немає сил прикривати їх реготом.