Кроулі був приречений на смерть коли побачив Той Погляд на обличчі Азирафаїла.
Він бачив цей погляд так багато-багато-багато-багато-багато…ну, незліченну кількість разів. Він точно знав, що цей Погляд означав. Він означав, що Кроулі збиралися попросити зробити щось, чого він би не хотів робити, і коли б він відмовився це робити, його янгольський найкращий друг підвищив би ставки, піднімаючи брови, широко розплющивши очі й надуваючи свої ідеальні губи.

Кроулі завжди піддавався Цьому Погляду.

Це був звичайнісінький день пізнього травня. Вони обідали, потім гуляли по парку, а зараз повернулись у книгарню. Кроулі розвалився на софі, попиваючи вино із бокалу, яке йому запропонував Азирафаїл. Він підмітив, що це було особливе, вишукане вино, унікального, виняткового врожаю і це його насторожило. Він майже бачив, як у голові Азирафаїла закрутилися шестерні думок. Приспати його пильність їжею, приємною прогулянкою і якісним алкоголем перед тим як скинути бомбу.

– Тож, – сказав Кроулі, аби швидше перейти до суті справи, – що трапилось?

– Трапилось?- Азирафаїл сів у крісло за столом, склавши руки з абсолютно невинним виглядом. – Чому щось мало трапитись?

– Ти зводив мене у «Ritz» на обід. Купив заморожений горошок для того, щоб я погодував качок, а тепер ти пригощаєш мене вином, яке, я майже впевнений, було розлито десь в ХІХ столітті у французькому шато. – Із запитанням підняв брову Кроулі. – Так чого ж тобі треба від мене, га?

– Ну справді, хіба хтось не може побалувати свого найкращого друга хорошим днем?

–Ні. – Кроулі випрямився і нахилився вперед, пронизуючи Азирафаїла своїм фірмовим Пронизуючим Поглядом. – Просто скажи мені, що саме я мушу зробити, що я не хочу робити. Негайно.

Азирафаїл склав руки. Після цього кілька разів прочистив горло.

– Насправді нічого жахливого. Просто крихітна маленька послуга. Це не займе багато часу. Всього лиш один вечір ­— дві-три годинки максимум.

– Угу, гаразд. І що саме я маю робити протягом цих двох-трьох годинок? Якого вечора?

– Двадцять п’ятого числа. Цього місяця.

– Це ж всього за три дні.

– Так, але часу для підготовки більш ніж достатньо!

О, трясця. Там ще й підготовка потрібна?

– ДО ЧОГО мені готуватися? Припини ухилятись від відповіді  і поясни нормально!

– Добре, звісно, авжеж. Гм. – Азирафаїл ще трішки пойорзав на кріслі, а потім глибоко вдихнувши, випалив пояснення за один присяд. – Справа у тому, що у вечір цієї суботи відбудеться щорічний бал Асоціації власників магазинів і вуличних торговців Вікбер-стрит, і я маю бути присутнім тому, що обіцяв доставити кілька тортів. Очікується, що люди проведуть там як мінімум дві години, аби поспілкуватись, поїсти й потанцювати, і це було б жахливо грубо з мого боку просто залишити торти та піти. Але мені також потрібна пара на вечір, бо інакше містер Браун нізащо не повірить, що я справді заручений.

Кроулі витріщився на нього.

–Заручений?! І хто, в біса, такий — ох, чорт, це той самий тип із килимами?
Азирафаїл кивнув.

– Єдиний і неповторний. Він знову мені надокучає.

– Дозволь мені просто відправити його на Сибір.

– Звісно ж ні! Я не бажаю ніякого зла колезі. Я просто хочу, аби він залишив мене в спокої. Він тут був вчора, уявляєш, розпинався хвилин десять, що моїй крамниці конче потрібен м’який ворсистий килим — і так двозначно наголошував на слові «ворсистий» — а потім почав теревенити про щорічний бал… і підморгнув мені!

– Сибір для нього занадто хороший. Як щодо того, щоб відправити його в галактику Андромеди?

– Не потрібно нікуди відправляти містера Брауна. Коли він запитав чи хочу я піти з ним на бал, я запанікував і сказав йому, що не можу, тому що у мене вже є пара.

Кроулі відчув гнітюче передчуття.

– Кого ти мав на увазі, янголе?

Азирафаїл ковтнув, а потім спробував посміхнутись Кроулі якомога чарівніше.

– Тебе?

– Грр.

– А кого ще я міг назвати?

– Будь-кого! Нікого! Чому ти не сказав, що ти монах чи щось типу  того? Ну знаєш, обітниця безшлюбності! На все життя!

– Ох. Я  про це й не думав. – Азирафаїл нахмурився. – Хоча він, знаєш, не розуміє натяків. Одного разу я намагався пояснити, що технічно я не є ґеєм, а він просто засміявся.

Кроулі закотив очі.

– Що ж, я не здивований. Це просто смішно. Чому б тобі не отримати судову заборону чи не подати скаргу за домагання?

– Тому, що я ангел, звичайно. Це було б не дуже люб’язно.

Прекрасно.

– Тобто ти серйозно очікуєш, що я піду з тобою на той щорічний, як він там, бал крамарів Вікбера, чи як воно правильно називається, в ролі твого кавалера, тільки тому, що тобі ніяково бути грубим із тим покидьком?

– Так. І це ж лише на кілька годин. – Азирафаїл припідняв брови. – Будь ласка? Нам навіть не обов’язково танцювати, якщо не хочеш.

– Перестань бавитись з бровами. Я тебе розкусив.

– Не розумію. Я ж прошу ввічливо. – Азирафаїл розширив зіниці й стиснув губи в ідеальній, ображеній гримасі.

Агггрррр. Кроулі потер обличчя руками й застогнав. Йому потрібно було випити ще вина, але келих уже був пустим.

– І ти впевнений, що один-єдиний вечір змусить його зупинитися?

– О, так, я абсолютно впевнений, що це спрацює. За умови, що ми будемо поводитись як можна було б очікувати від пари, що недавно заручилась, звісно ж.

– Заручилась. – Кроулі згадав, як Азирафаїл говорив про це раніше. – Ти це мав на увазі? Ти сказав йому, що ми заручені?!

– Мені дуже шкода. Але коли я сказав містеру Брауну, що ти – моя пара на бал, він просто відмовився в це вірити.  Він сказав, що часто бачив нас разом на вулиці, за кавою, іноді у пабі — але ніколи не помічав жодних явних проявів прихильності між нами, і думав, що ми просто друзі. – Азирафаїл жував губи.  – Він думав, що я брешу, щоб його відшити.

– Тому, що ти брехав, щоб його відшити!

– Схоже це не принесло бажаного результату.

– Правильно.  І він все одно не прийняв відмови? –  Галактика Андромеди була занадто хорошою для цього виродка.

– Він виглядав дуже скривдженим.  Мені було його дуже шкода.

Якби ж Азирафаїл бодай на мить, дав волю тій дрібці мерзотности, що, як знав Кроулі, у ньому жила — замість того, щоб знову корчити з себе небесного праведника.

– І тоді ти сказав йому, що ми заручені, як я розумію?

– Так.  Я сказав, що жодному із нас не подобаються надмірні прояви прихильності в громадських місцях, і що ми справжні романтичними партнери, а йому справді потрібно припинити намагатися запросити мене на побачення, тому що моєму нареченому це не сподобається.

– Твій наречений все ще вважає, що Сибір є хорошим варіантом.

Азирафаїл проігнорував це.

– Не будь дурником.  Нам потрібно буде купити кільця.  До суботи.

– Я не піду.

– Але…але…Мені потрібен мій демон-охоронець поруч!

– Пекло зріклось мене, пам’ятаєш?  Вже й не певен, чи у мені залишилось щось демонське.

– Тоді мені потрібен мій занепалий ангел-охоронець.  Це ж лише дві годинки. Будь ласка? Для твого найкращого друга? ” Азирафаїл підняв брови, розширив очі й ще більше нахмурився.

Бляха. Він ніколи не міг твердо протистояти Погляду. Однак Кроулі скорчив гримасу, щоб впевнитись у тому, що його найкращий друг усвідомлював, що він мовчи погоджується, але йому явно це не до вподоби.

– ДОБРЕ.  Я піду на дурний бал як твій ідіот наречений.

Азирафаїл перестав дутися і радісно засяяв.

– О, дякую. – Він взяв пляшку вина. – Хочеш ще бокальчика?

Кроулі підвівся, протягнув руку і вирвав в Азирафаїла вино.

– Ага.

Потім він опустився на диван і почав пити прямо з пляшки.

– Варвар, – пробурмотів Азирафаїл.

– Наречений-варвар. – посміхнувся Кроулі. – Тепер ти й справді застряг зі мною!

– Оу, любий. –  Азирафаїл піднявся. – Думаю, я просто піду принесу ще одну пляшку.

– Тягни увесь ящик, раз таке діло!

І він притяг.

*

 

Азирафаїл якось не подумав про всі наслідки свого ухиляння від відповідальности. Через паніку, яка охопила його, він просто ляпнув перше, що спало на думку — аби тільки зупинити містера Брауна.

Але тепер, коли він із Кроулі стояли біля ювелірної вітрини, розглядаючи обручки, до нього нарешті дійшло: це затягнеться не на кілька годин суботнього вечора. Заручини означали серйозні стосунки. Тепер вони пара. Пара ідіотів, звісно, але все ж таки разом.

Не те щоб вони не були разом і раніше — зрештою друзями вони були практично завжди — але бути парою дурнуватих, найкращих друзів зовсім не те саме, що бути зарученими, від яких усі, хто про це почув, очікують весілля.

– От ця хороша, – сказав Кроулі, тримаючи золоту обручку з внутрішньою чорною смужкою. – Подивись, як вона блищить, коли її повертаєш.

Азирафаїл уважно придивився до кільця, яке його наречений крутив так, щоб світло магазинних ламп загравало на металі.

– О, так. У чорному видно крихітні блискітки. Дуже гарні. – Він усміхнувся. – Наче зоряне сяйво.

– Ага. Більше й дивитись не треба. Я визначився.

– Оу. Ти впевнений? – Вони ж майже не переглянули інші обручки. – Можливо, варто витратити трохи більше часу на таке важливе рішення?

Кроулі підняв ту саму брову, яку завжди піднімав, коли збирався висловити презирство, недовіру або сарказм.

– Серйозно?

Азирафаїл склав руки на грудях.

– Так, серйозно! Людина має лише одну нагоду обрати обручку. Ну, якщо вона обрала правильного партнера. – Трішки зневажливо пирхнув він. – Я хотів би переглянути більше кілець.

– Гараааазд… е-е… ти ж пам’ятаєш, що ми просто прикидаємось зарученими, так?

– Ем… звісно, я пам’ятаю. – Він глянув на обручки. На щастя, продавець був зайнятий іншими клієнтами, інакше Азирафаїл почувався б ніяково через байдужість Кроулі. – Але я люблю робити все як слід. Навіть якщо це… ну, просто заради розваги. – Він демонстративно нахилився над вітриною, розглядаючи кільця з надмірною серйозністю.

– Так, але ця обручка гарна, навіщо витрачати час?

Азирафаїл його проігнорував і почав перебирати інші кільця.

– Якщо ти так кажеш.

– Янголе.

– Так, любий? — Він усе ще не дивився на свого набридливого друга. Натомість підніс до світла каблучку з синьо-білою вставкою.

– Ця каблучка не просто гарна. Вона ідеальна.

– Га? – Він прищурився, розглядаючи свою каблучку. – І чому ж? Бо вона перша, яку ти взяв до рук? – Таку легковажність не можна було терпіти. Так, це лише удавані заручини, але ж вони були найкращими друзями, які щиро дбали одне про одного, і Азирафаїл хотів би висловити ці почуття відкритіше. Можливо, він зумів би знайти спосіб зробити це зараз, і, можливо, міг використати ці фальшиві заручини, щоб підготувати ґрунт — але тільки якщо його найкращий друг не буде чинити опір.

– Ні, не тому, – м’яко відповів Кроулі.

Азирафаїл, здивований зміною тону, поклав каблучку, на яку дивився, назад.

– Тоді чому ж вона ідеальна?

– Бо вона нагадала тобі про зорі. Саме там ми вперше зустрілися.

О. Він ковтнув, відчуваючи приплив тепла в грудях, і вже збирався щось сказати, як раптом з’явився продавець.

– Вітаю, панове. Знайшли щось цікаве?

Чорт. Азирафаїл усміхнувся Кроулі, знімаючи з його пальців золото-чорну обручку.

– Так. Беремо це. Саме те, що ми шукали.

Кроулі відповів усмішкою.

– Дякую, Янголе. Після того, як ми закінчимо з цим, як щодо обіду в «Ritz»?

-Звучить чудово, любий.

Й воно справді було.

*

Захід, який розпочався о 20:00, проходив в орендованій бальній залі. Невеликий оркестр стояв на підвищенні в кінці просторої кімнати з високою стелею, граючи софт-рок та поп-мелодії.

Кроулі подбав про те, щоб вони прибули із запізненням, після того, як небезпека слухати будь-яку промову минула. На щастя, Азирафаїл передав свої торти організаторам ще вдень. У протилежному кінці зали стояло з десяток круглих столів, де гості їли, пили і перемовлялися. Між столами та сценою — дерев’яний танцювальний майданчик, на якому вже кружляли кілька пар.
Вздовж однієї зі стін, під рядом двоповерхових вікон, тягнулися довгі прямокутні столи, заставлені їжею та напоями.

– Спершу перекусим? – запитав Кроулі свого супутника.

– Безперечно. Вечеря була ситна, але Асоціація завжди пригощає якимись надзвичайними смаколиками. І, до речі, мої торти вже оцінили — бачу звідси.

Вони рушили через залу до банкетних столів, і Кроулі помітив, як до них прямує містер Браун, а також — раптову тривогу в очах Азирафаїла.

– Залиш це мені, – прошепотів він.

– А! Містер Фелл! – вигукнув Браун, сяючи усмішкою на всі зуби.

Проте вона трішки зів’яла, коли Кроулі невимушено обійняв Азирафаїла за талію і притягнув ближче.

– Добрий вечір. Браун, так? – промовив він із тією самою шовковою ввічливістю, яка завжди приховувала щось небезпечне.

–  Ем… так, – пробурмотів той, насупившись. – Ви ж знаєте, «Килимовий світ Брауна»?

– А, точно, – усміхнувся Кроулі. – Ворсистий тип.

– Е-е… ну, це трохи… тобто… – Браун помітно розгубився. – Тобто так, я продаю всілякі види килимів. – Потім примружився. – А ви, дозвольте запитати, чим займаєтесь?

– Я? На пенсії. Повний нероба. Цілими днями нічого не роблю, окрім як тішу свого майбутнього чоловіка і належно… розважаю.

Азирафаїл видав невиразний звук, а потім раптово хрипко засміявся.

– Ха! Який жартівник! – Він обійняв Кроулі і боляче щипнув його за талію. – Ходімо, любий. Я зголоднів!

– Ай, – пробурмотів Кроулі, коли вони звернули убік від містера Брауна. – Це боляче!

– Ти змусив мене почервоніти, жахливий нечестивцю!

– Я тебе захищав!

–  Так, дякую, але надалі я б волів, щоб ти не натякав, що ми… ну… що ти і я… е-е… ну, ти розумієш.

– Що ми трахаємось, як кролики? – солодко уточнив Кроулі, коли вони дійшли до столів із частуванням.

Азирафаїл аж захлинувся і знову щипнув його.

– Ай! – Кроулі вислизнув з обіймів. – А що я мав сказати тому килимнику? Спрацювало ж!

– Мабуть, так. Але я наполегливо прошу тебе утриматися від таких… гм… пікантних висловів у майбутньому. Мені не подобається, які образи це може викликати в головах людей.

– Гаразд. Ми будемо зарученою парою, чиє особисте життя — чисте, як сніг на вершинах Альп.

– Дякую. – Азирафаїл взяв тарілку і почав рухатися вздовж столу, накладаючи закуски та десерти.

Кроулі пішов слідом, вибираючи собі дрібнички тут і там. На іншому кінці столу стояли напої, і він одразу попрямував до шампанського.

– Добре, що ваша братія не пожаліла алкоголю.

– Ми любимо святкувати зі смаком. Сідаймо?

Вони знайшли невеликий столик у глибині зали, і Кроулі вже передчував, як тихенько відсидиться там, попиваючи шампанське у промислових масштабах. Але цей чудовий план миттєво зійшов нанівець, коли десь неподалік пролунав радісний голос:

– Містере Фелл! О, ось ви де! Я така щаслива за вас!

Кроулі скривився. До них підскочила білявка з музичного магазину — Пеґґі чи Мінні, чи як її там — тягнучи за собою темноволосу пані з кав’ярні — Тіну, Ніну, чи щось таке.

– Це просто неймовірно мило! – защебетала білявка. – Містер Браун усе нам розповів про ваші заручини!

О, чорт.

– О, я бачу, – пробурмотів Азирафаїл, щоки його налилися червонуватим відтінком. – Е-е… дякую, Меґґі. – Він підняв брови на Кроулі. – Це було… ну, доволі несподівано.

– Та вже час був, – втрутилася кав’ярниця суворим, трохи буркотливим тоном, з яким Кроулі на той момент міг повністю себе ототожнити. – Ви ж обидва ідіоти, створені одне для одного.

– Ніно! Поводься! – усміхнулася Меґґі, хоч і з докором.

– Отже, – продовжила вона, – ми просто мусимо дізнатися, як можемо допомогти!

– Ми не мусимо, – зітхнула Ніна, закочуючи очі.

Кроулі вже її любив.

– Дякуємо, але ми впораємось, – відповів він із нахабною усмішкою, хапаючи Азирафаїла за руку й стискаючи її. – У нас усе просто чудово. Правда ж, мій коханий янголе?

– Е-е… звісно, мій… е-е… мій любий, – пробелькотів Азирафаїл, поклавши другу руку зверху.

– Але ж ми з Ніною дуже хочемо якось долучитися до підготовки весілля! – захоплено вигукнула Меґґі. – Можу допомогти з кейтерингом, запрошеннями, чим завгодно! До речі, коли це велике свято?

Очі Азирафаїла округлилися, а Кроулі тим часом просто втупився в нього, вмикаючи свій Фірмовий Погляд, Що Пронизував Наскрізь.

– Дата? – перепитав Азирафаїл. – Тобто… дата весілля? Коли саме? Е-е… ми ще не вирішили! – Він судомно ковтнув і міцно стиснув Кроулі руку. – Можливо, ми захочемо… е-е… довгі заручини. Дуже довгі. Перш ніж… стрибнути у вир цього… е-е… шлюбу.

Кроулі нахилився до нього і прошипів:

– Ти мені руку ламаєш.

-Ой, пробач. – Азирафаїл одразу послабив хватку і відпустив руку Кроулі.

– Не смішіть, – втрутилася Ніна. – Уже кінець травня. Літні весілля — саме те. Встигніть усе зробити, поки ви двоє не передумаєте.

– Так! – Меґґі заплескала в долоні. — Літнє весілля просто неба! З аркою, обвитою трояндами! Це було б чудово!

– Дякуємо за пропозицію, але ми лише нещодавно заручилися, ще звикаємо до самої ідеї, і…

– ООЙ, це ваша обручка!? Можна подивитися ближче?

– Звісно, – відповів Азирафаїл і простягнув руку, щоб Меґґі могла роздивитися каблучку.
Ніна нахилилася ближче до подруги, і вони разом почали розглядали золоту каблучку з внутрішньою стяжкою, яка мерехтіла чорними іскрами.

– Гарна. Наче зірки.

– О так, саме така була задумка, розумієте, бо ми вперше зустрілися… е-е… тобто, ми якраз дивилися на зорі.

– Як мило, – Меґґі ніжно усміхнулася Ніні, і вони обидві відступили назад. – Хіба це не романтично?

– Ага, так. Це чудово. Вітаю вас обох, – буркнула Ніна, хапаючи Меґґі за руку. – Ходімо, потанцюємо.

Меґґі весело махнула їм на прощання і дала себе повести.

І це був лише початок. Протягом наступної години майже кожен член Асоціації власників магазинів і вуличних торговців Вікбер-стрит навідався до їхнього столика, щоб привітати і, звісно, запитати про дату весілля. Кроулі встиг випити лише два келихи шампанського — його постійно перебивали, а Азирафаїл мусив швидко хапати закуски між візитами.

Коли останні гості нарешті пішли, Кроулі повернувся до Азирафаїла і сказав:

– Я хочу розлучення.

– Не сміши. Ми ще навіть не одружені.

– Знаю. Але, схоже, ми одружуємось цього літа.

– Ох… – Азирафаїл зітхнув. – Люди справді надзвичайно захоплені цією ідеєю.

– Я помітив. – Ці удавані заручини виявилися значно складнішими, ніж Кроулі очікував. – Знаєш що? Давай просто втечемо.

– Що? – Азирафаїл аж задихнувся. – Втечемо? Ти збожеволів?

-Ні-ні, послухай. Все, що нам треба — це зникнути з Лондона на кілька днів, ну, максимум тиждень. Неважливо куди. А коли повернемося, скажемо, що не хотіли зайвого галасу, тож просто одружилися десь тихо. – Він був явно задоволений своїм планом. – І тоді нас залишать у спокої. Правда?

– Ну, але… люди ж засмутяться. Особливо Меґґі. Вона вже уявила наше особливе свято… ну… особливим.

Кроулі застогнав:

– Янголе, це не наш особливий день! Ми ж насправді не заручені, і не збираємось одружуватись!

– Тс-с! Тихіше!

– Ти казав, що це лише на кілька годин! – Маленька послуга явно перетворювалася на щось значно масштабніше. – А тепер я з каблучкою, обіймаю тебе за талію, тримаю за руку…

– Тобі подобається тримати мене за руку. Ми вже робили це! І ти обожнюєш ту каблучку. Сам казав, що вона ідеальна!

– Каблучка ідеальна, але не в цьому річ. Річ у тому, що ми не люди, і немає жодної причини влаштовувати людські церемонії, які не для таких, як ми. Це абсурд. Але ми можемо все виправити. Що не так з моїм планом фальшивої втечі? Він чудово пасує до твого дурнуватого плану фальшивих заручин, якщо хочеш знати мою думку.

Азирафаїл склав руки на грудях і сердито зітхнув:

– Те, що ми не люди, ніколи не заважало нам робити людські речі!

– Їсти, пити, спати, водити авто і читати книжки — це не рахується. Це просто щоб не виділятись. – Кроулі знизав плечима. – Ну гаразд, і ще тому, що це весело і нам подобається. Але це не означає, що ми повинні робити все, що роблять люди.

Кроулі був рішуче налаштований провести межу, перш ніж його найкращий друг остаточно зірветься і почне говорити про медовий місяць, купівлю будиночка з садом, де вони могли б поратись, як старе подружжя, і… і… гм. Він насупився. Раптом ця божевільна ідея не здавалася такою вже й навіженою… Будинок звучав не так уже й погано. Йому подобалась думка про сад.

-Я не хочу тікати, – голос Азирафаїла став наполегливим. – Я не хочу розчаровувати всіх цих добрих людей, які нас щойно привітали. Я хочу справжнє весілля!

– Тс-с! – прошипів Кроулі. – Ти привертаєш увагу! Що з тобою не так?

– Зі мною все гаразд!

Кілька людей за сусідніми столами обернулися. Кроулі скреготнув зубами, підсунувся ближче до Азирафаїла, знову схопив його за руку і прошепотів:

– Янголе, тебе заносить.

– Мені байдуже. – Але голос він таки знизив. Потім уважно глянув на Кроулі, з легенькою зморшкою між брів. – Це не лише про те, щоб не засмутити інших, – тихо сказав він. – Я хочу, щоб усі знали… – Він ковтнув, переплітаючи їхні пальці разом. – Про мої почуття до тебе. Я хочу, щоб усі знали, що я відданий тобі.

– О. – Кроулі раптом відчув дивне тепло в грудях. – Ти… серйозно? Справді?

– Так. – Азирафаїл усміхнувся. – Я давно хотів це сказати. І тепер розумію, що моя маленька вигадка про заручини, мабуть, вирвалася з глибини душі — бо я хотів, щоб це було правдою. – Він стиснув руку Кроулі, провів пальцем по каблучці. – Але… якщо це тебе справді непокоїть, я готовий усе виправити. Я встану просто тут, у цій залі, і скажу всім правду.

Він відсунув стілець і підвівся.

– Ні! – Кроулі підскочив, не випускаючи його руки. -Ти не посмієш! – Він помітив, як на них знову звернули увагу, і, щоб уникнути сцени, просто потягнув Азирафаїла крізь столи до танцмайданчика. – Ходімо, Янголе. Ми будемо танцювати.

– Ой…

Саме в цей момент оркестр заграв повільний вальс. Кроулі знав ці кроки – він вивчив їх ще тоді, коли танець тільки набував популярности. Він обожнював танці, слідкував за всіма тендеціями протягом історії, і хоча давно не займався бальними танцями, рухи були досить прості, щоб їх можна було запам’ятати.

Він поклав руку на талію Азирафаїла.

– Ти вмієш вальсувати?

– Авжеж. Я навчився в джентльменському клубі понад століття тому. Якщо ти ведеш — я зможу слідувати. Але навіщо ми танцюємо?

– Бо ти щойно збирався влаштувати сцену. Бо я більше не проти всього цього весільного абсурду, і бо заручені пари танцюють.

Кроулі взяв його праву руку в свою ліву і повів у ритмі музики.

Поки вони повільно кружляли по залу, Азирафаїл поступово розслабився. Їхні рухи стали природними, плавними, і з кожним кроком Кроулі відчував, як між ними виникає гармонія. Він притягнув Азирафаїла ближче, прагнучи відчути його поруч, загубитися в цій солодкій єдности.

Вони рухались по великій залі широкими колами, і часом Кроулі здавалось, що вони танцюють так усе життя. Тримати свого Янгола було так просто. Рухатись разом — так легко. Музика наростала, спадала, знову здіймалась, наповнюючи його радістю. Він більше не бачив інших танцюристів — лише Азирафаїла. І більше не хвилювався через удавані заручини, бо вони були справжніми. Завжди були. І слова «заручини» чи «весілля» — лише людські ярлики для того, що між ними існувало з першого світла зірок.

Коли вальс закінчився, заграла ще повільніша мелодія. Кроулі усміхнувся, обійняв Азирафаїла обома руками за талію.

– Янголе?

– Гм? – Азирафаїл мав замріяний вигляд, обіймаючи Кроулі за плечі. – Так?

– Ти вийдеш за мене?

Азирафаїл усміхнувся і кивнув:

– Звісно вийду.

Поки вони повільно погойдувались у ритмі, Кроулі притулився щокою до його обличчя і прошепотів:

– Я зрозумів, у чому суть.

– О? То скажи мені.

– У коханні. У нас із тобою. У відданості. У тому, що ми робимо людські речі, бо нам це подобається… включно з весіллям. – Він ніжно поцілував Азирафаїла в скроню. – Все це — бо ти мене кохаєш, правда?

– Так. Я кохаю тебе дуже, дуже сильно.

– Так і думав. – Кроулі трохи відступив. – Я теж тебе кохаю. Можна тебе поцілувати?

– Е-е… – Азирафаїл озирнувся. – Я казав містеру Брауну, що ми не схильні до публічних проявів ніжності… Ти його десь бачиш?

Кроулі оглянув зал, поки вони повільно кружляли. Уже майже здався, коли — о диво! — сам килимовий магнат з’явився біля столів із напоями.

– Е-е, можливо, тобі не варто хвилюватися, що тебе викриють, Янголе.

– Що ти маєш на увазі?

Кроулі розвернув Азирафаїла так, щоб той теж бачив зону частувань.

– Це виглядає так, як я думаю?

Біля столів містер Браун весело розмовляв із чоловіком, якого Кроулі не впізнавав. Обидва пили шампанське, сміялися і постійно торкалися один одного за руку. Супутник Брауна був кремезним, із кучерявим світло-русявим волоссям. Очевидно, у Брауна був певний тип.

– Святі небеса. Я щойно бачив, як містер Браун щось шепоче тому чоловіку на вухо?

– Ага. Ти його знаєш?

– Так. Він один із барберів у моїй перукарні. Здається, його звати Філч. Я ніколи не користувався його послугами — не люблю одеколон, яким він пахне. Таке ніби квітковий магазин у розпал продажів.

– О, подивись на них! – Кроулі усміхнувся, спостерігаючи, як ті двоє ставлять келихи і, взявшись під руки, прямують до виходу з бальної зали. – Яка мила парочка. Важко повірити, що килимовий хлопець так швидко пережив твою відмову.

– Тс-с. Я радий, що він, схоже, рухається далі.

– Я в захваті, що він рухається далі.

– Так… тепер мені більше не треба хвилюватися через свої маленькі вигадки. – Азирафаїл поклав руку на щоку Кроулі. – Тож ти можеш мене поцілувати.

І він поцілував. Лише легкий дотик, ніжний і м’який — цього було достатньо, щоб сказати: ти — мій найкращий друг, якого я кохаю.

Вони ще трохи покружляли, поки повільна мелодія не стихла. Коли оркестр заграв щось швидше, Азирафаїл рішуче похитав головою і потягнув Кроулі з танцмайданчика.

– Що, не хочеш «твіст і шаута»? — запитав Кроулі.

– Ніхто не має бачити, як я намагаюся «відриватися». Повір мені, прошу.

Кроулі засміявся.

– Гаразд. То що тепер? Їсти ще? Пити ще? Чекати на наступну повільну пісню і знову танцювати? Чи можемо вже піти додому і обійматися на дивані?

– Додому. Диван.

– Прийнято.

Щойно вони вийшли з бальної зали й опинилися в порожньому фоє, Кроулі швидко обійняв Азирафаїла.

– Дякую, Янголе. – Він трохи відступив, залишивши руки на плечах. – Дякую, що дозволив своїм підсвідомим бажанням вирватися назовні. Я не усвідомлював, як сильно мені потрібно було їх почути.

– Будь ласка, любий. – Азирафаїл взяв його за руку. – Дякую, що був відкритим до ще одного людського звичаю. То, може, призначимо дату на це літо?

– Так, мені це підходить.

– Тоді ходімо додому.

– Гаразд. У мене є ідея — розповісти тобі про котедж у сільській місцевості з садом, у якому ми могли б поратись, як старе подружжя…

– Ой, лишенько. – Азирафаїл усміхнувся. – Ти, бува, не занадто захопився всією цією темою заручин і весілля, любий?

Кроулі усміхнувся:

– Давай захопимось разом.

– Домовились.

– Я тебе кохаю. – Він поцілував Азирафаїла в чоло.

Азирафаїл поцілував його в щоку.

– І я тебе кохаю.

І вони пішли у своє нове життя, тримаючись за руки.

 

*