Дух повернення

Через час якийсь — стоїть він.
А воїн вже там — за спиною, за ним.

Навколо тиша; грім там, де воїн.
Попереду силует стоїть серед покóю.
Заважає йому, помічнику мрійноокого.
Дивиться очима, не дає пройти,
Хоч і стоїть без рухів яких.

Помічник ворухнеться,
Вітер здійметься.
Цвірчать цвіркуни,
Воїн — лети.

Та хіба ж бо повинний помічник врятувати
Воїна, який вміє багато здійматись?
Ні, бо легше в душі тоді буде…
І ніяких турбот — лиш воїну незгод.

А силует нехай ще тут побуде.
Постоїть, подивиться — і відбуде.
А цвіркуни най голосять,
І вітер хай торкає.
Помічник жалю вже немає.

Але воїн ще трохи —
І відірвуться від землі ноги.
Полетить щось в голові шукать,
Залишивши блискавку саму полихать.

А силует пильно дивиться, очі тримає…

..Та помічник пробігає.
І поки воїн вже літає,
Силует не відпускає.
Говорить: “Вигоди немає”.
Та помічник зітхає,
Біжить серед поля,
Біль відчуває.
А потім…
Стрибає його воля,
І воїна до землі він знов
Опускає.

Але, відійшовши подалі, втім…
Через час якийсь — стоїть він.
А воїн вже там — за спиною, за ним.