ДОМОВЛЕНІСТЬ

Сльози не висихають легко, але висохнути повинні. Зрештою, обидва сидять у кімнаті Сатору, посеред його речей, ніби два різні мертвяки.

Сльози прокляття не зникають, застигаючи дьогтем на блідих щоках. Коли воно намагається витерти їх, ті лише розмазуються по долонях — незмивні докази людського горя. Суґуру весь онімів. Складені долоні лежали на колінах і мали вигляд відокремлений, віддалений від тіла. Він тримав прокляття цими руками, благав того бути таким, яким йому було потрібно.

Це не відчувалося правильним.

Серце немов відʼєдналося від розуму, кожна частина тіла — оніміла, і відокремлена, і крива. Він задумався, чи був Сатору магнітною силою, яка тримала його зібраним, чи то смерть виявилася настільки деструктивною, що розірвала Суґуру на частини. Думав над тим, чи буде коли-небудь цілим знову.

Прокляття… прокляття Сатору… Сатору… усі можливі варіанти назвати створіння сприймалися химерними і правильними одночасно.

Сатору загинув і воднораз жив, він пішов і воднораз залишився, він був людиною і воднораз прокляттям, та нічого не мало сенсу.

Чи буде егоїстичним вчинком прийняти це прокляття за Сатору? Чи буде для нього мерзенним удавати, що друг живий, а всередині серця немає невиправного гнилого отвору? Сидів він тут, дивлячись на прокляття, і брехав сам собі? Переконував себе, що прокляття є тим, чим воно не було, бо для нього менш болісно повірити в брехню? Чи не було це неадекватно, чи не було підло потребувати від тіні людського серця прикинутися його другом тільки заради того, щоб на душі не було так гидко? Чим це відрізнялося від того, аби нафарбувати труп і вдавати, либонь той досі дихає?

Але також чи не грубо заперечувати ідентичність створіння, яку воно, як само вважало, мало? Це створіння, народжене тільки-но вчора з болю, страждань і розпачі, породилося і не знало нічого, окрім люті та страху, однак не складалося лише з них. Воно злилося, коли стикалося з несправедливим ставленням, поводилося зухвало, коли хотіло дражнитися, оплакувало власне народження і смерть, яка до нього призвела. Воно було, очевидно, удосталь розумним, щоби знати про свою відмінність, розумним удосталь, аби відкинути цю саму відмінність. Воно знало, як до нього мали ставитися — знало достатньо, щоб сумувати через це.

Раніше жодне із Суґурових проклять не чіплялося за щось на кшталт ідентичності. Вони існували тими, ким і були, — сплеском вчасно зупинених емоцій, що діяли винятково завдяки інстинктам і командам. Коли Суґуру випускає їх як зброю, вони не тупають ногою, не відмовляються від своєї ролі. Це ж хоч і залишалося прокляттям, проте мало достатньо розуму, аби хотіти бути особистістю.

Не було можливості вгамувати власний біль і не розбещити прокляття. Не було можливості дотриматися бажань того без посилення страждань Суґуру. Він гадки не мав, як справедливо вчинити для них обох.

— Напевно, варто дати тобі нове імʼя…

Прокляття моментально наїжачилося, вишкірявши зуби:

— У мене є імʼя, Суґуру. Ти не перейменуєш мене, як якогось бродячого собаку!

Суґуру притиснув до лоба кулаки й заплющив очі, щоб не стикатися із засудливим поглядом. Це б усе одно не спрацювало, навіть з іншим найменням. Обличчя безсумнівно належало Сатору, не мало значення, наскільки воно спотворене й криваве.

— Я не знаю, що робити, — зізнався він. — Що, по-твоєму, я повинен вдіяти?

Прокляття глузливо пирхнуло, хоча голос був вологим від ридань:

— Що тут незрозумілого? Усе як і завжди. Ми разом. Це нічого не змінює.

— Це змінює все.

— Не дай цьому статися. — слова прокляття були гострими, мов лезо, і коли Суґуру розплющив очі, то лице того опинилося за кілька сантиметрів від його. — Ось що я від тебе хочу. Щоб ти не дав нічому змінитися. Я — Сатору. Я все ще Сатору. І завжди буду Сатору. — бурхливий вираз раптом прояснився, і воно подарувало Суґуру яскраву усмішку, яка була знайомою в усіх найболючіших сенсах. — Просто тепер я твій Сатору.

Суґуру поперхнувся новим видом горя і сховав обличчя в долоні.

— Не кажи так.

— Чому? Це ж правда? Я один із твоїх проклять. Значить, я твій.

— Просто не треба.

— Суґуру.

Він не відказав відразу, а втім, коли прокляття не продовжило, підняв голову й укотре зіткнувся із цими очима. Воно дивилося із зухвалою посмішкою, яку так часто натягував Сатору. Але в очах містилося дещо відмінне: глибоке, правдиве, прокляттєподібне — раніше невідоме для Суґуру.

— Я належу тобі тому, що дозволив собі бути твоїм. Я сам вирішив так, зрозуміло? Я усвідомив, що все ставало дедалі більш незрозумілим і подумав, що, ну, принаймні можу довірити Суґуру свою спину. Тому ти не маєш права оступитися; я не дозволяю.

І що Суґуру мав сказати?

Як він повинен був відповісти, коли прокляття дивилося очима хлопця, якого він кохав і загубив? Коли власне серце, ранений звір, страждало, щоби прийняти це за їхню правду? Він провів пальцями по волоссю, ногтями пошкрябав голову, захопивши вільну прядку.

Це було болісно. Егоїстично. Підло. Суґуру відчував себе одночасно жертвою і агресором, коли дозволяв прокляттю подовитися так, коли дозволяв йому влаштуватися на пустому, покинутому Сатору, місці.

Але питання «а раптом?», мов нерозчисаний свербіж, проповзло під шкіру. Суґуру не вірив у привидів, у те, що можна застрягнути у звичайному світі через незавершені справи. Подібне не стосувалося проклятих духів, проте… чаклуни, як Сатору, зʼявляюлися раз на тисячу років; якщо хтось і міг змусити своє прокляття поводитися подібним чином, то це він.

Суґуру зробив глибокий вдих, який тріпотнув у грудях занадто крихко, щоб назватися надією.

— Сатору, — сказав Суґуру другий раз за день. І якщо перший відчувався як впивання пальцями в криваву рану, то цей був зшиванням її і прийняттям, що там лишиться шрам. — Сатору.

— Це я, — відгукнувся Сатору, зуби якого були занадто довгими, а голос — високим. — Багато ж часу тобі знадобилося.

Він наблизився, сів поряд і зʼєднав їхні плечі разом. Озноб пробігся по тілу, тому Суґуру інстинктивно відпрянув, удавши, що не помітив болі в очах Сатору. Вони були близькими раніше; вони були невимушеними один з одним раніше. Утім тепер усе відрізнялося, складно зрозуміти, як саме, але відрізнялося. Він бажав дистанції між собою і цим Сатору. Принаймні невеличкої. Принаймні зараз.

Сатору відхилився назад — краєм ока Суґуру побачив, як той, дивлячись у стелю, стиснув кулаки на колінах. Він ніколи не був настільки близьким до нього та ніколи не був настільки далеким.

Кров кипіла від емоцій, які не належали йому, але то була холодна, віддалена подоба звʼязку. Суґуру міг простягнути китицю через завісу, а не прибрати її. Чинити так, поводитися отак було найгіршим. У горлі відчувалася вагота щоразу, як він говорив, однак усе ж промовив ті слова:

— Вибач мені.

— Що вибачити? — голова схилилася на бік, кожне з пронизливих очей не покидало Суґуру ні на секунду.

— Твоя смерть — моя провина, не варто було лишати тебе одного.

Сатору видав звук, який мав на меті бути сміхом, проте вийшов занадто високим і надривним, чим створив ефект лише тривожний.

— Мати дійсно зачепила тебе, еге ж? Не слухай її, ця жінка дала б прочухана сонцю, якби воно запізнилося зійти.

— Ні, — відповів Суґуру, нутро збовтнулося. Він бажав виговоритися і воднораз сховати слова за зубами й під язиком, щоб їх ніколи не почули. — Це стосується не її, а мене. Не треба було кидати тебе там, ти був пораненим. Я мав відправити їх далі й залишитися, ми могли перемогти Дзенʼіна разом, ти б не-

— Суґуру.

Несподівано Сатору опинився близько, дуже близько, перемістившись тихо, плавно, спираючись на коліно Суґуру. Їхні обличчя на такій короткій відстані, що той міг порахувати галактики в очах Сатору.

— Ти дійсно вважаєш, що винен більше за чоловіка, який проткнув мій череп ножем?

Погляд застряг на фонтануючій лобовій рані, на чорнилах із мерехтливими зірками, що падали з лиця на підлогу, і на уніформу Суґуру, і на його руки. Власний голос звучав порожнім, зношеним і розбитим:

— Я сумую за тобою.

— Я прямо тут.

— Сумую за тобою.

Сатору стиснув вуста, і Суґуру відчув себе мерзенно. Але як він міг відчувати будь-що інше, коли Сатору водночас був живим і мертвим, тут і деінде? Він знав, що це було несправедливо. Знав, що ранив почуття Сатору. Він був настільки ж жахливим, як і ті люди, що прозвали його безмозким прокляттям.

Але як ще Суґуру мав себе відчувати, знаючи, що це Сатору, але не зовсім?

— Мені потрібен час, добре?

— …файно.

Сатору відсахнувся, прослизнув в інший бік занадто плавними для людини рухами, притиснувся спиною до Суґурової тихо й стримано, навіть коли кров кипіла від болю.

Несправедливо.

Грубо.

Суґуру розривався між вибаченнями за кожне слово, яке випало з його рота, та криками про те, що він теж заслуговує на горе. Темна, маленька частина нього шепотіла, що все було б значно легше, якби Сатору дійсно загинув, якби його залишки виявилися остаточно безтямним. Він безжально розчавив ці думки, одначе ті продовжували тонути між струнами серця, застрягши в мʼязах. Мати цю частинку Сатору було благословінням і прокляттям, не мало значення, наскільки вона маленька. Він не відчув справжнього полегшення — не від того, хто народився з воскресіння, з належного горя і прийняття.

Суґуру сидів із Сатору, що прилягав до нього, у тихій, пустій кімнаті. Запитував себе, чи зупиняться його почуття на першому або другому одного дня. Чи зможе він прийняти ці залишки за Сатору або відпустити, як і будь-яке прокляття. Або ж навіки застрягне в цьому лімбо із суперечливих почуттів, що змушують почуватися жахливо й гризько.

— Ми нарубали дров, еге ж? — голос Сатору був хрипким і згрубілим, на що Суґуру майже засміявся.

— Мʼяко кажучи.

— Хоча це було чудово.

Суґуру сіпнувся, щойно голова Сатору, хруснувши шиєю, впала на плече. Він відчував хребет, який гостро впивався в спину. Міг бачити глибоку рану на шиї, яка кровоточила чорним і забруднювала одяг Суґуру. Сатору нібито й не помітив, як зігнув гамалик під настільки неприродним кутом, що став сильно схожим на труп. Очі вперто дивилися на Суґуру.

— Після смерті я не чув землі під ногами, ніби був Богом і Всесвітом. Це було неповторно, Суґуру.

Суґуру заплющив очі, згадуючи гігантську хмару галактик, що розросталася над мертвим тілом Дзенʼіна Тоджі. Згадував маніакальний регіт, грайливий голос спʼянілого силою прокляття. Згадував, як розширилася посмішка Сатору, коли він прослизнув до Суґуру.

— Як ти… як ти відчуваєш себе зараз?

Сатору гмикнув, повернувши голову в натуральне положення.

— Зараз? — прошепотів він ледь чутно, відтепер не дивлячись на Суґуру, спрямувавши голову прямо, а вічі — на акуратні купи речей і оголену кімнату. — …я думаю, що сумую за собою.

—

Яґа знайшов їх двома годинами після, коли кімната Сатору була майже прибрана, і двоє в ній відчували себе злочинцями.

Він дивився між ними, і Суґуру міг безмаль бачити, як шестерні вертілися в його голові, аби підібрати доречну промову. Але такої не було; ніхто ще не вигадав слів для подібних ситуацій. Яґа простягнув руку до Суґуру, буцім хотів поплескати по раме́ну. Він змінив рішення, глянув на Сатору й відвів погляд.

Зрештою Яґа поставив їх перед фактом:

— У нас є завдання для вас.

Суґуру почекав ще пʼять секунд, сподіваючись почути, що це був жарт. Але Яґа не зрушив із місця і нічого не додав, тому Суґуру прошепотів крізь зуби:

— Ми нещодавно були на завданні.

— Так, я загинув, памʼятаєте? Насправді, майже всі загинули, — доніс Сатору, голос якого вбивав зубила в хребет Суґуру. Зображення зʼявлялися перед очима: усмішка Ріко перед тим, як куля розбила її череп, закляклий пʼясток Курой, що простягався до воріт, де вона впала, незрячі вічі Сатору (пусті плівки, у яких відбивалися галактики).

Рука Сатору лежала на плечах такою холодною, і кожне з діамантових очей дивилося на Суґуру так, немов повністю поглибилося в душу. І, вірогідно, так і було, бо з моменту, як Суґуру поглинув його, у крові щось кипіло, щось тремтіло на ребрах. Щось таке, що не належало Суґуру, — на зразок другого серця.

— Ми не підемо. — пролунав вирішальний і різкий голос Сатору там, де його не міг. Яґа відмовлявся дивитися на того, і Суґуру втомився від спрямованих лише на нього поглядів.

— Не зрозумій мене неправильно, Суґуру, я виступав проти цього. — Яґа зробив крок уперед, простягнувшись до нього.

Сатору зірвався.

Несподівано він став більше прокляттям, ніж хлопчиком, розлившись на Суґуру рідиною. Галактики впивалися в шкіру й стікали з пальців занадто теплими, аби не нагадувати кров. Одна половина Сатору прилипла до нього, друга рухалася в бік Яґи, витягнутий поворот, величезні вічі, білі й голодні зуби. Яґа відсахнувся, очима бігав від Сатору до Суґуру та—

—на цей раз вдалося легше.

Він встромив пальці в тіло прокляття, змусивши зупинитися, і для цього навіть не довелося палати.

Його контролю не сперечалися, однак і важко прийняли. Сатору здригнувся, накренився в бік, видавши злий, нелюдський звук. Очі потемнішали, ранкове небо змінилося на віддалену галактику, коли вони зрівняли Суґуру своїм блиском.

Суґуру не дозволить зірватися. Навіть якщо новинка в кровині обернулася холодом чергової зради, навіть якщо друге серце між ребер зупинило свій звичний ритм на достатньо довгий час, щоби вважатися мертвим. Він схопився за свою волю так, як схопився б за плече Сатору лишень учора, коли той ще жив, і відтягнув від тупої, божевільної ідеї, що спала на думку.

Відтягувати його від небезпеки і навʼязувати свою волю — кардинально різні речі, Суґуру знав.

І все ж. Він не дозволив.

Сатору дивився на нього ще якусь мить перед тим, як відступити й повернутися в людське тіло. Тепер коли він кинувся до Суґуру, то обвив руки довкола плечей, а не розкинувся в усі сторони.

— Ось чому, так? — пробурмотів Суґуру, дивлячись на Яґу. Простягнув долоню, і Сатору ткнув в неї щокою — щось у крові налагодилося.

— Саме тому, — підтвердив Яґа, підійшовши ближче вдруге, але не намагаючись доторкнутися до Суґуру. — З твоїми вміннями та… — завагався і вирішив пропустити частину, у якій усвідомлює, як називати Сатору. — Ми згодні, що не можна витрачати таке в пусту. Але тільки за умови, що ти можеш контролювати його. Якщо ні, то це надто велика відповідальність, ми не можемо допустити загрози для інших чаклунів.

Суґуру кивнув. Звучало логічно — навіть коли всередині нього була пустота. Він мав техніку маніпуляції прокляттями, він працював на школу. Тримати Сатору — розумна думка, додаткова стріла в сагайдаку. Допоки ця сама стріла готова бути натягнутою на тятиву, допоки готова бути відкладеною, коли вони не потребують її.

Це мало сенс. Суґуру все одно не ставало легше.

— Мені шкода, — бовкнув Яґа, Суґуру зиркнув на нього. Той зняв окуляри, витерши чоло, набувши застарілого вигляду; глибокі лінії впивалися в кутки очей. Суґуру ніколи не бачив його настільки жалюгідним. — Знаю, що це несправедливо. Ситуація надзвичайна, і ми не можемо- — він махнув на Сатору, укотре провалившись у наданні йому імені. — …Але я знаю, що це жахливо для тебе. Якщо хочеш… якщо хочеш поговорити, то я поряд.

Чи хотів він поговорити?

Чи хотів він поговорити?

Поговорити про що? Про те, що його найкращий друг загинув? Про те, що залишки того перетворилися на прокляття? А він поглинув це прокляття, взявши відповідальність? Про те, що він не міг зрозуміти власні емоції, вдячність і жаль, огиду, яка пульсувала в крові, коли Сатору підходив так ідеально, либонь вони були одним єством? Про потребу стримувати Сатору?

Чи хоче він поговорити про це?

Якщо Суґуру чогось і хотів, то тільки кричати, коли емоції деренчали в легенях, піднімалися по горлянці й забивали її. Усередині занадто багато всього: думок, почуттів — і він ніяк не міг відділити одне від одного й сказати: «Ось, це мене турбує». Один біль обіймав інший, і лише думка про розплутування всього викликала втому й кволість.

Окрім того.

Як Суґуру може жалітися?

Не він же загинув.

— Зі мною все добре, — збрехав, та Яґа не повірив, тому Суґуру мовив інакше. — Зі мною все буде добре.

Пальці Сатору чіплялися за плечі, а очі впивалися в потилицю. Суґуру не волів говорити більше, бо це б остаточно закінчилося сльозами, на які часу вони не мали. Стільки всього треба було закінчити. Усі хотіли знати, що Сатору безпечний, що він нікому не нашкодить. Стільки всього пішло не так через них двох, і єдине, що Суґуру міг зробити — це припинити гаяти час і повернутися до роботи. Він заборгував забагато іншим — заборгував забагато Сатору. Суґуру був розбитою руїною, але вже знав, як зшити рану задосить туго, аби відобразити цілістність.

Тому що для цієї справи він потрібен був зібраним.

— Якщо ти впевнений, — сказав Яґа, вирішивши не тиснути. — Ти знаєш, де мене знайти, як знадоблюся.

— Знаю, — відказав Суґуру, відчуваючи як Сатору притиснувся настільки щільно, буцім пробрався під шкіру. — Що за місія?

—

Сатору стих, щойно вони відійшли від школи та Суґуру викликав прокляття для польотів. У рамʼях відчувся тиск, зіниці зіщулилися, як той показав свої ікла. Щось гостре й важке ринуло через кров Суґуру, остаточно не таке, як решта бурхливих і холодних почуттів Сатору.

— Що не так? — спитав він.

Сатору мовчав.

Суґуру змарнував своїх найсильніших проклять у боротьбі з Тоджі, але принаймні йому залишилися декілька корисних. Пролетіти пів міста було в рази легше, ніж сісти на поїзд, тим паче в компанієї Сатору. Суґуру не хотів перевіряти його самоконтроль перед нечаклунами.

Він посадив Сатору на прокляття, але той поводився дивно: гарчав на духа, щойно наблизився, а після напружено, мов натягнута тятива, усівся зверху й засичав, вискаливши зуби. Суґуру відчував своїх рядових проклять гірше, проте міг сказати точно.

Воно боялося його.

Коли настільки напружений Сатору перебував поряд, Суґуру ледве мав змогу дихати, ледве міг сконцентруватися на управлінні духом для польотів. Ніколи раніше прокляття не осідало так глибоко в порожнині грудей. Він роздумував, чи то через те, що Сатору був особливим рангом, чи тому, що він був Сатору.

Зосередитися, він мав зосередитися. Вони не могли продовжувати так, із Суґуру, що тонув у сумнівах, і Сатору, що лютував у венах.

— Ти сердишся на мене? — спитав він, і прозвучало це дурнувато навіть для власних вух, проте Сатору промовчав. — Через… через те, що я зупинив тебе…? Ти не можеш вчиняти вибрики, ти ж не дурний, знаєш же, що так не можна.

Він чекав на відповідь Сатору, на спробу довести своє або злісний плювок у свій бік за те, що поводився з ним як і з рештою проклять. Але той нічого не сказав, його постать була нерухомою, а очі — гострими, і відчуженими, і незрячими. Суґуру не розумів, що робити, бо його прокляття ніколи не поводилися так, Сатору ніколи не поводився так.

— Якщо ти не можеш… якщо ти не здатен стримувати себе перед людьми, я повинен тебе зупинити. Я не намагаюся- трясця твоїй матері, я не намагаюся маніпулювати тобою, але ти не можеш ускладнювати все, якщо хочеш, щоб я дозволив тобі робити те, чого забажаєш! — крикнув він. Було класно ось так лаятися, відчувати стукіт своїх зубів від гніву. Суґуру майже хотів, аби Сатору залементував у відповідь, тому що тоді вони б сперечалися, як і завжди.

Але Сатору сидів тихіше води, нижче трави й був таким протягом усієї поїздки.

—

Вони дійшли до потрібної локації — старої лікарні з дряхлими стінами й вибитими вікнами. Двері ледве трималися на петлях. Бляшанки пива й намальовані графіті свідчили про популярність цієї точки серед підлітків-бунтарів, які, вірогідно, тестували тут відвагу — так подумав Суґуру. Особливо якщо додати той факт, що зрештою увагу школи до цього місця привернуло розірване на шматки тіло старшокласника із застиглою від жаху фізією.

Сатору поряд трусився.

Хоча слово «трусився» не пасувало ситуації, коли це радше скидалося на вібрування, вивертання, ковзання людської шкіри Сатору над масою галактик, послідовне загострення і згладжування зубів, пульсування очей від блакиті до темряви. На нього неможливо було дивитися, неможово було зрозуміти. Суґуру відчував, як кожна клітина крові перетворювалася на шпиль.

Спокійно, він мав сприймати все спокійно. Потрібно було розслабитися, зосередитися і направити свій фокус на Сатору в одному напрямку, або ж іншому—

Щось у лікарні ворохнулося, довгоноге, з намистинками кривавих очей, що визирали крізь розбиті вікна. Змарніла долоня простягнулася назовні, і Сатору вже не був поряд із Суґуру.

Опинився перед вікном, напівлюдина й напівгалактика, зуби вчепилися в руку прокляття. Вона зламалася навпіл, мов сук, і створіння видало жахливий визк. Вирвавшись із хвату Сатору, воно помчало назад у лікарню.

— Сатору-

— Моя територія, — випалив він перед тим, як забіг туди слідом в потоці зірок і чорнил.

У Суґуру не лишилося вибору окрім як піти за ним.

Він забіг у приміщення, помітивши проблиск Саторового тіла, яке перетворилося на смертельну пастку із зубів перед тим, як розгромити налякане прокляття в жом.

— Сатору, не тікай від мене! — крикнув Суґуру, проте Сатору не чув або ж не хотів, тому просто завалився в наступну кімнату із жахливим гарчанням, що вилітало з кожної зірки на тілі.

Воно так не спрацює. Вони мали довести, що здатні працювати разом, що Сатору прислухатиметься до Суґуру. Давати ж йому можливість шаленіти зовсім не доводило це. Про що він узагалі думав, коли рвався самотужки? Сатору був необачним, утім не туманом вісімнадцятим — не міг він зайти так далеко, що аж забути їхню первинну місію.

Суґуру слідував за Сатору, намагаючись наздогнати надприродню швидкість масивного тіла. Сатору пульсував і розливався, немов голодна чорна діра, яка поглинала все на своєму шляху. Суґуру навіть не знадобився жоден із його інших духів, Сатору нічого не пропускав. Будь-яке прокляття, яке потрапляло на очі Суґуру, Сатору поглинав у наступну ж мить. Там розташувалося їх значно більше, ніж він уявлял із початкового звіту. Прокляття з пустими очима, прокляття з кровоточивими ртами, прокляття, які вічно кашляли, прокляття, чия шкіра лущилася купами, прокляття, які билися у вікна та молили про визволення, прокляття, що чіплялися за його руки й благали про порятунок. Прокляття, прокляття, прокляття, які зникали, щойно їх помічали, і перетворювалися на фарш поміж Саторових зубів і пазурів.

Проте не це було їхньою метою.

Він не міг ухопитися за Сатору; звʼязок відчувався слизько, нестабільно. Сатору бігав від кімнати до кімнати, поглинаючи прокляття і розбиваючи стіни, — поводився радше як звір, ніж людина. Суґуру намагався триматися міцно за їхній звʼявзок, але кров гостро вібрувала, а в підсвідомості вирувало щось: голод, подібний до якого він ніколи не відчував раніше.

Нездоланний і темним, голод Сатору скрутив шлунок, поширюючись як вірус, поки зір застилався червоним. Чому він так сильно лютував, чому там було так багато проклять, чому Суґуру не міг зупинити його? Усе в ньому кипіло, дичавіло й скаженіло. Хижак на полюванні, жихак, що охороняє свою землю. Гнів горів на його вилицях. Суґуру не вистачало повітря, а вони ледве дійшли до другого поверха. Кімнати перемішувалися в серпанок, його легені хрипіли, ніби дихали за двох. Сатору не мав більше людського вигляду. Зникли яскраво-блакитні вічі й білосніжне волосся — зникла зухвала посмішка.

Залишилася лише беззупинна маса проклятої енергії, чорної, яскравої і смертельно небезпечної.

Якесь прокляття полетіло до них, обігнуло Сатору та направилося до Суґуру. Він став у бойову позу, але Сатору виявився спритнішим, розгорнув свою аморфну голову й поглинув прокляття в повітрі.

Суґуру не розміркував.

Він полетів уперед, засунувши пʼясток в мінливе тіло Сатору, намагаючись учепитися за що-небудь. Те відчувалося холодним і гарячим одночасно, ніби його долоня застрягла в льоді, й у воді, і в багнюці, і в лаві. Усередині пустувало; лише хвилі гною, що переливалися, й іскри на шкірі, що мали бути зірками. Він не знав, що сподівався там знайти — поховану людську голову Сатору? Більшість проклять мала стабільну форму, проте той був мінливою моторошною потворою, яка була нічим і всім воднораз.

І якимось чином Суґуру повинен був достукатися до нього.

— Отямся вже нарешті, — прошипів він, намагаючись побороти плаваючий крізь кровину лід, намагаючись донести свою волю в мозок Сатору, аби той звернув увагу. — Сатору, послухай мене.

— Навіщо? — голос шипів, і тріщав, і гарчав. Очі вилізли із чорного простору тіла, щоби глянути на Суґуру. — Я можу вбити їх. Я виконую свою роботу. Пусти мене.

Суґурові пʼястки ніби палали, проте він тримався сильніше. Сатору був гнучким і мінливим, але неможливим для формування. Усе могло б стати легшим, якби він був звичайним прокляттям. Якби він не був Сатору. Тоді б змусити його слухатися виявилося для Суґуру більш простою задачею.

Але щоразу, як він це робив, шлунок перекручувався. Він хотів — він мав — переконати Сатору працювати з ним, а не примушувати до цього.

— Ми повинні працювати разом. — Суґуру намагався зберігати спокій, навіть коли вічі Сатору змістилися, сфокусувавшись на нових прокляттях. Ті підглядали з кінця коридору, дратувалися від новоприбулих, проте боялися присутності Сатору. — Разом або ніяк.

— Це не важливо; вони не дізнаються, що сталося. Лише те, що проклять більше немає, — голос Сатору дедалі змінювався, спотворювався, гарчання підкреслювало кожне слово.

— Це важливо для мене. — Суґуру посилив хват, намагаючись донести тягар емоцій із серця до Сатору, якщо це виявиться переконливим.

Щось сіпнулося під його пальцями. Великі очі очікували, проскользнули назад і поглянули на Суґуру.

— Це важливо для мене, — повторив він мантру, обіцянку, дивлячись прямісінько в одне з кристалічних очей. Ледве не істерично він промовив, — усе ж таки, Сатору, ми — найсильніші.

На мить увесь світ застиг. На мить під його пальцями застиг Сатору.

І потім він перетворився.

Він не був хлопчиком, якого Суґуру знав, — зуби прорізалися крізь щоки, очі зісталися гігантськими та кожна пора на тілі кровоточила зірками. Він давно припинив бути людиною, але залишався досить близьким, щоби стояти й сяяти для Суґуру усмішкою, за яку лишень день тому той віддав би все.

— Ми найсильніші, ти і я разом.

— Правильно, — підтримав Суґуру, намагаючись не звучати так, немов укручував хвоста лютому звірові, — ми виконаємо завдання разом також.

— Це погана ідея. — прозвучав мелодійний і зіпсований голос Сатору, як дитяча пісня з розбитого радіо. — Тут так багато проклять — зверху ще більше. — очі прокрутилися на шиї, спостерігаючи за духами, що товпилися біля входу й уважно спостерігали. — Я можу відчувати їх, Суґуру, я можу відчути кожне. Там так багато їх. І є щось небезпечне тут.

Суґуру навіть не здивувався — звісно ж, це була пастка, звісно ж, Старійшини не дали б їм завершити місію. Щось не від Сатору, холодне й темне, розмістилося в його шлунку. Він роздумував, чи сподівалися вони, що Суґуру провалить завдання, помре від якогось прокляття чи від голодного й непідконтрольного Сатору? Жоден із них не подобався Старійшинам, але Суґуру зазвичай краще співпрацював, тому що знав, коли прикусили язика й погратися у формальності. Якщо вони хотіли покінчити з прокляттям Сатору, то єдиною перешкодою був Суґуру.

Але він не збирався полегшувати їм роботу.

Суґуру спробував кров на своїх зубах, коли посміхнувся у відповідь Сатору, відчуваючи, як той збуджено дригається під пальцями.

— Нахуй все, ми — найбільша небезпека в цій будівлі.

Сатору зареготав, гучно й пронизливо, і звук вібрував у кістках Суґуру. Він розтанув під пальцями в рухливу спіраль галактик, проте замість того, щоб побігти вперед, закрутився навколо Суґуру. Його холодне, гладке тіло терлося об щоку, як відданий кіт. Те відчуття правильності повернулося в кровину, два серця в грудях билися як одне. Суґуру глибоко вдихнув, даючи собі стабілізуватися, даючи відчути присутність, життя, пульсацію і голод Сатору. Дозволив собі прийняти все, яким воно було, а не яким він волів його бачити.

Він подумав, що хотів би зробити, і Сатору рушив гладко, як власна кров Суґуру.

Він направив їх на наступний поверх, прокляття легко розбігалися під кігтями Сатору. Суґуру відправив деяких своїх менших духів розслідувати верхні поверхи й тримав Сатору поряд, навіть коли той дзижчав від потреби у свободі.

Спокійно, просто. Він міг зробити це. Вони могли.

Кров Суґуру досі штирхала, Сатору досі тримався за край, щоб не втратити контроль, але Суґуру міг впоратися із цим. Він поступово оббувся до агресивного голоду, яким той ділився з ним, повільно усвідомлював, як заколисати його завдяки холодній концентарції. Вони рухалися наосліп, Сатору просувався до дозволу, Суґуру сумнівався надто довго перед наступним кроком. Вони не поводилися синхронно (не так, як потрібно), але Суґуру брав Сатору в шори і той погоджувався слідувати. Синхронність, єдність, гармонія — усе це вони вдосконалять пізніше. Зараз найважливішим було звикнути один до одного, зрозуміти один одного.

У лікарні роїлися прокляття. Тепер стало очевидним, що багато, багато людей загинуло там; так багато, багато жалю було поховано. Але все ж більшість була низькоранговими прокляттями, у великій кількості, але простими для побиття. Сатору розривав їх мов папер, і Суґуру швидко позбавлявся від одиниць, що змогли промайнути з-під Сатору. Це змушувало Суґуру відчувати легке напруження, зокрема тому, що Сатору продовжував висіти на краю.

Сатору повідомив, що відчув щось небезпечне в лікарні (і, схоже, відчував це й досі). Не мало значення, як багато проклять були поглинуті вихрем його тіла, він не розслаблявся. Було бентежно бачити його таким, більше схожим на дикого звіра, ніж на будь-що. Бачити, як він стає на всі чотири перед тим, як повернутися до форми прокляття. Бачити, як гарчить на кожен наближений звук, відчувати цю дивну пульсацію, яку настрій Сатору посилав у кров. Суґуру не міг ідентифікувати це, але його зуби відчувалися надмірно гострими. Чимось схоже на злість, але не зовсім. Чимось схоже на власництво, але не зовсім. Чимось схоже на справедливість, але не зовсім.

Однак все було в нормі, з кожним прокляттям він усе швидше й швидше звикав до цього. Щоразу, як те почуття в Сатору погрожувало пробратися назовні, дедалі легше вдавалося заспокоїти його. З кожним помахом пазурів голова Суґуру яснішала. Битви були тим, що вони обидва знали краще за будь-що. Усе буде добре.

У залі знизилася температура.

Сатору поряд застиг. Він підняв голову, зосереджуючись на стелі. Щелепа відкинулася, розкриваючи шість рядів неймовірних зубів. Глибокий рев здригнув тіло та відбився в Суґурових кістках.

Якесь створіння повзло вниз сходами, повільно й тихо. Одне за одним кожне з посланих далі проклять Суґуру загинуло. Сатору здійнявся завірюхою, шкіра розділилася на басейни з галактик, обличчя розмазувалося в незрозумілу форму. Звʼязок між ними здригнувся настільки сильно, що серце Суґуру закалатало.

Він не міг дихати.

Довга, зморщена й викручена рука простягнулася вниз до входу. Гнила плоть відпадала від тіла, демонструючи пожовклі кістки. Тіло повзло за поглядом, настільки ж людське і нелюдське, яким був Сатору. Ребра вільно звисали під шкірою, ряд внутрішніх орнагів волікся позаду. У гнилій, вкритій гематомами, шкірі звивалися живі хробаки — сморід від тління був нестерпним. Голова була розколотим черепом, розбитою щелепою, що відкрито звисала в огидному глумливому крику. Очниці пустували. Але Суґуру відчував його погляд.

Воно дивилося прямо-таки на нього, і Суґуру захопило подих — він не міг зосередитися, зображення тіл Ріко, Курой, Сатору витанцьовували перед очима щоразу, як він кліпав. Озноб пробігся через тіло, змусивши мʼязи напружитися. Сльози полилися по щоках. Земля під ногами хиталася, зір розпливався, а думки ставали розмитими й важкими.

— З ким, по-твоєму, ти розмовляєш, га?

— Я-я теж тебе люблю!

— Я хочу…побути з іншими хоча б ще трохи…

Покляття зробило крок у залу, рушило зі звуком розбитих ребер, голосів на похоронах, ногтей, що шкрябають віко труни.

— Матусю, — прошепотіло воно голосом дитини, голосом дорослого чоловіка, голосом, який кашляв, голосом, що помирав, — коли ми підемо до дому?

Суґуру впав на коліна, вага трауру в грудях була важкою як залізо. Прокляття продовжило рух, тягло себе на гнилих руках, очима зорило на нього. Суґуру ухопився за тепло в нутрощях, за звʼязок із Сатору, змушуючи його здичавіти зараз, якщо він того захотів.

Але хапатися за це було тим самим, що триматися за долоню мертвої людини.

— Сатору. — Суґуру задихався, відчуваючи, що якщо продовжить відкривати рота, то виблює весь жаль, який коли-небуть поглигув. Було складно обернутися, знайти Сатору, побачити його крізь сльози, що застилали зір.

Сатору був розколотим, зламаним. Хлопчиком одну секунду та чудовиськом наступну ж. Тіло виверталося в жахливих тріщинах і борознах, кожне із шести очей вібрувало, зіниці роздулися до розміру глибоких чорних дір. Прокляття підповзало все ближче, ближче, і Суґуру усвідомив, що хробаки на шкірі зовсім не були хробаками. Вони були руками. Людськими руками. Деякі були маленькими й короткими, як у дітей, деякі кістлявими й сухими, як у старців. Усі крижані й бліді, як холодний дотик смерті. Усі стирчали з прокляття, простягалися вперед, простягалися до них.

Суґуру не думав.

Він відтягнув себе в протилежний бік, схопившись за нестійку форму Сатору, відтягуючи її далі сходами до нижчого поверху.

Сатору виявився на диво легким.

Незважаючи на величезні розміри, він важив не більше за повітря. Хоч вивертався і пульсував під пальцями, та був легким для перенесення. Його тіло поповзло липкими завивками вверх по руці Суґуру до фізії. Відчуття від нього були холодними й свіжими, немов від трупа.

Але Суґуру не відпускав його.

Він втратив рівновагу й впав на останніх двох сходинках. Желатиновий і нескінченний Сатору стиснувся навколо нього щільніше, помʼякшивши тим самим удар, але зануривши голову Суґуру у своє тіло на надто довгий час.

Зображення пробіглися через розум; скажена посмішка Дзенʼіна Тоджі, відчуття леза, що пронизає горло, спускаючись до торса, проколює стегно, проходить через череп. Відчуття роздовбаної землі, яка впивається в спину, коли його кінцівки стають німими й холодними. Думки дзвеніли в голові: «нехай із Суґуру все буде добре, нехай із Суґуру все буде добре, нехай із Суґуру все буде добре».

Повітря залетіло в легені, коли голова виринула назовні, зголодніло ковтаючи кисень. Прокляття опинилося за межами бачення, але Суґуру відчував його наближення. Повільне, але моментальне, як сама смерть. Сатору продовжував витися під ним, безформений і потворний. Суґуру не знав, що й робити. Йому було відомо лише те, що якщо вони не дадуть бою цьому прокляттю, то збожеволіють.

— Сатору, візьми себе в руки, — прошипів він, заглибивши пальці в тіло Сатору, а розум — у їхній звʼязок. Мозок розділився на частини, коли зображення прорвалися через нього, Ріко, Курой, Сатору, Дзенʼін, лезо, кров, холод, Суґуру. Спогади його власні та ні. — Нумо, заспокойся, піднімися. — благав він більше, ніж наказував, не знаючи, що робити, коли на протилежному кінці їхнього звʼязку жив удушливий страх смерті замість звичного швидкого підкорення, яке він отримував від проклять. Замість запальної рішучості, яку він отримував від Сатору.

У кімнаті знов похолодало, і плескіт нутрощів, що випали на сходи, оголосив про спуск прокляття. Суґуру вилаявся, піднявшись на ноги навіть коли ті тремтіли. Кожна клітина кричала голосом Сатору, що наново переживав свою смерть у жахливих деталях, однак Суґуру заглибився в себе й випустив назовні нове прокляття, аби виграти їм трохи часу.

Підлога перетворилася на лід, коли Юкі-Онна прослизнула позаду нього. Її довге чорне волосся розвивалося на зимовому вітрі, який вона принесла із собою, коли ковзнула в бік ворожого проклятого духа з безтурботністю впевненого хижака. Прокляття не зупинилося, навіть не зволікало на нового претендента. Воно просто продовжувало волоктися вниз, пусті очниці так і зорили прямісінько на смертну душу Суґуру.

Суґуру вдихнув крижане повітря, даючи голові охолонути. Усе тіло горіло від болю, страху та надії на виживання, яка все згасала, — утім вони не належали йому. Сатору розпливався під ногами чорною галактикою, набуваючи форми лише на декілька секунду, аби потім повернутися в стан кісток і каші.

«Легко», — промайнуло в голові, і Суґуру пустив цю думку подорожувати венами до двох сердець, які тепер ділили порожнину грудей. Він уявив, як відкидає весь жах, що його Сатору перекачував по артеріях, і замінює на вгамування і спокій. Якщо Сатору сумував, то Суґуру мав втішити його. Якщо він сумнівався, Суґуру мав пообіцяти, що з ними все буде гаразд.

Йому ніколи в житті не доводилося робити подібне зі своїми прокляттями. Ставало боляче, коли їх настигала смерть, одначе вони без жодних сумнівів вступали в бій незалежно від небезпеки.

Юкі-Онна підповзла до ворожого прокляття, мов та гадюка, встромивши нігті в голову того без натяку на відразу, посилаючи бурульки по тілу, — на неї жодним чином не вплинула енергія прокляття.

Сатору був не таким.

Він був хлопчиком до того, як став монстром.

— Усе добре, — сказав Суґуру, намагаючись утримувати дихання рівномірним, намагаючись тримати думки подалі від крові й смертей та зафіксувати на літніх днях і дружніх усмішках. — Усе добре, Сатору, я не дам тобі загинути. Довірся мені, я не дам тобі загинути.

«Тільки не знову», — пообіцяв він собі, — «я не дам йому загинути».

Маса тіла Сатору розлилася басейном під ногами, холодна, темна, нескінченна, з неї вилізли очі тільки заради того, аби подивитися на Суґуру. Він дихав, вдихав і видихав, відчуваючи злість, і голод, і біль, і страх Сатору як власний. Сатору був прокляттям — підконтрольною Суґуру зброєю. Але Суґуру теж міг бути зброєю, або принаймні каналом. Він міг заземлювати Сатору, коли тому потрібно, міг стати провідником, міддю для його блискавки. Сатору повністю складався з емоцій, з реакцій без продуманих дій. Суґуру міг бути його заземлювачем, Суґуру міг зібрати всю вибухому злість у спис.

З його допомогою Сатору міг почуватися в безпеці, щоб дозволити йому робити все це.

— Я тут, я прямо тут і нікуди не піду, я прикриваю тебе, а ти мене, усе як і завжди, ми розберемося із цим як і зазвичай, розберемося разом!

Сатору вскипав під ним, завивки піднімалися по нозі, і Суґуру стояв на місці, стояв твердо, даючи Сатору звестися. Юкі-Онна заверещала, пʼясток ворожого прокляття схопив її, розриваючи білосніжну шкіру й чорнильне волосся. Суґуру відчував, як життя її поступово згасало, і здійняв китицю в повітря, щоб відігнати її та прибрати останню перешкоду між ними й прокляттям.

— Сатору, — покликав він.

— Суґуру. — відгукнувся Сатору, збираючись по його раменах у повітря, наново формуючи масу померлих зірок; чорна мерехтлива кров падала на лице Суґуру.

Прокляття спускалося на нижні сходи, сопух гнилого тіла наповнював кімнату, як його руки простягнулися до них.

— Усе нормально.

— Усе нормально.

Сатору линув до нього, подібні до зірок кігті впилися в плече Суґуру, ікгла прорізалися крізь неможливу, мінливу форму. Суґуру простягнув китицю, проводячи пальцями по темноті, що пульсувала. Два серця всередині билися як одне, рівномірно й тепло. Якщо Сатору тримав страх у своєму, то Суґуру був готовий нести його частинку вічно.

Вороже прокляття підбиралося все ближче й ближче, а неприємні спогади булькали в слізних канала Суґуру, трупи старшокласників, і вчителів, і нечаклунів, яких вони не змогли захистити, вишукувалися під повіками в нескінченну процесію.

Суґуру відмовився кліпати.

Стиснув зуби та подумав про різкі зауваження Шьоко, і про суворе обличчя Яґи, і про роздратовані визки Утахіме, і про стомлені зітхання Нанамі, і про яскраву усмішку Хайбари, і про Сатору — Сатору, який сміється, допоки сльози не линуть з очей, і йому не стане важко дихати. Подумав про себе, що тримається за плече Сатору, відчуваючи, як сміх накопичується в легенях, доки тіло не здаватиметься створеним із сонячного світла. Подумав про Сатору в цьому амплуа — страшному, і нестабільному, і точно не схожому на себе. Подумав над тим, як навчитися так само сміятися із цим Сатору. Смерть впивалася кігтями в горлянку, і він думав лише про те, заради чого варто жити.

Прокляття наблизилося, його лабети настільки близькі, що Суґуру міг розгледіти поламані нігті й сині вени. Він загартувався, відчуваючи зуби Сатору як свої власні, і прошепотів:

— Ми — найсильніші.

— І це наша територія.

Сатору рушив туди, море чорнил і зірок, які розбивалися об прокляття. Голкоподібні зуби поросли із зірок і встромилися в мʼясо та кістки ворога. Пазурі впилися в спину, здіймаючи в повітря відрубані руки.

Суґуру зосередився, тримався стійко. Він дав Сатору здичавіти з упевніністю, що стоїть поряд, аби стабілізувати його, якщо знадобиться. Сатору мав ікла й пазурі, але найбільшою його прерогативою було тіло. Аморфне й желатинове, якщо воно могло поглинути прокляття цілком, то все скінчиться. Як Суґуру й думав, Сатору линув уперед. Він ліз в очниці, пролізав через ребра, удушливий і незупинний.

Але це не дало жодного ефекту. Прокляття стійко й безсумнівно продовжило путь. Навіть коли Сатору кидався на нього та в нього, воно йшло далі. Далі волокло себе на тонких руках. У бік Суґуру.

Суґуру був єдиним ще живим єством у приміщенні.

Сатору видав проголовшливий крик. Кіготь прокляття пронизав його, смуги зірок падали з кістлявих пазурів. Через зяючу рану Суґуру побачив ті очниці, що зорили на нього. Щелепа смикалася немов у німому іржанні. Кінець звʼяку Сатору корчився від болю, зображення його розрізаного торса вискочили перед Суґуру. Одна тонка рука простягнулася до тремтливого тіла Сатору. Суґуру не міг стояти на місці довше.

Він схопився за руку прокляття перед тим, як те спіймало його. Долоня була слизькою через тремкі частини Саторового тіла, але Суґуру зміг утримати баланс і побігти вперед. Воно хилилося, щоби вкусити його, але Сатору сильно влупився в нього, зупиняючи рух. Він був удосталь сильним, щоб зупинити прокляття, та все ж його тіло збиралося разом по шматочках. Суґуру мав виграти трохи часу.

— Хочеш мене? Так візьми! — він ухопився за ті пусті очниці, використавши з метою забратися на голову.

Периферичним зором Суґуру бачив, як прокляття витягувало кігті з тіла Сатору, тепер намагаючись зловити його. Але з такого кута це було неможливо, він знайшов ідеальну позицію для утримання дистанції.

Щось схопило його за ногу.

У нього було достатньо часу перед утратою балансу, аби побачити стару, суху руку, що обсадила щиколотку. Руки охопили його. Прибивали вниз його ноги, тягнули за уніформу, шкрябали лице. Ніжна блакитна шкіра і старі поламані нігті. Серце закалатало в грудях, коли він спробував витягти себе, але вони виявилися сильнішими, ніж здавалися. Вони оберталися навколо його долоней, ледве залишаючи місця для виклику прокляття. Рій комах оживився, кусаючи й жалячи руки, яких, одначе, було надто багато. Навіть коли деякі з них починали відбиватися, більшість чіплялася за Суґуру. Вони рвали волосся і одяг, закопуючи під своєю масою. Одна долоня стиснула горло, і Суґуру видавив із себе придушений плач, коли ті затягнули його вниз. Мʼясо прокляття під ним було холодним і пульсуючим. Він топився там, немов у гної, упираючись, аби залишитися на плаву навіть якщо тонув.

— Суґуру! — повітря вирвалося пронизливим криком, і це виявилося останнім, що Суґуру почув.

Було холодно. Холодно й темно, і він задихався. Серце билося так гучно, що було чутно і йому. Сморід розкладання оточував його. Тіла, залишені занадто довго на сонці, мʼякі й гнилі. Тіла, що стікали по річці, роздуті й затхлі. Висохлі тіла, що їх покинули всі, окрім мух і хробаків, які поглиблювалися в мʼясо та жир.

Він був у величезній могилі — глибоко під землею. Ніхто не знав, де він. Ніхто не йшов за ним. Його поховали помилково, і саме тут він загине, удушений зогнилими тілами. Не було куди тікати, не було де сховатися. Смерть була правдою, яку неможливо оминути. І все, що він міг робити, так це чекати на неї.

Могила заколихалася.

Тіла брязчали, вдавлюючись у нього, закопуючи глибше. Але щось ударило по віку труни, яскрава молнія. Щось спостерігало за ним. Потворний рев струсив гробницю, і дещо всередині Суґуру сіпнулося — потягнулося. Спалах яскравих блакитних очей.

— Сатору! — він перехилися вперед, встромлюючи пальці в тіла та використовуючи їх як опору. Вони перетворилися на багнюку, важку та від якої неможливо втекти. Вона хлюпала на нього, перекриваючи поле зору, а серцебиття закладало вуха.

Не його серцебиття.

Якась штука лежала під ним. Така тверда, тепла, вона пульсувала в ритмі серцебиття. Суґуру відпустив себе. Він припинив спроби вилізти й дав собі потонути, доки не зміг встромити пальці в яскраве й червоне серце в нутрощах прокляття. Нігті впивалися туди, проте воно виявилося твердим, мов камінь, а Суґуру не мав зброї.

Новий крик зверху, новий удар по тілу прокляття.

Багнюка потрапила до рота, коли він відкрив його, відчувши смак зіпсованого мʼяса, але продовжив кричати:

— Сатору, внизу!

Темрява ринула туди. Він мав злякатися через навколишню мряку, але її наповнювали зірки й блакитні очі. То була його темрява. Суґуру прибрав багнюку від серця, розкриваючи яскраво-червоний простір для зірчастих ікл, навіть коли бруд перетворився на руки й роздирав плоть.

Сатору пролився туди — яскравий, темний і нездоланний. Його зірки перетворилися на зуби, тіло захисно притискалося до Суґуру. Руки хапалися за Суґуру, хапалися за Сатору, відштовхували їх подалі. Проте Суґуру тримався міцно, аби залишати серце відкритим. І Сатору всадив у нього зуби.

Цілий світ навколо здригнувся.

Потворний звук розривання мʼяса лунав довкола, тріщини вкрили тіло прокляття. Сатору обернувся навколо Суґуру щільніше, і на секунду той тонув у ньому знову, однак тепер єдиним зображення перед очима було власне лице. Зірки пролетіли повз вуха, вологий звук чавкання і різанини відлунювали крізь тіло Сатору.

Вони вилетіли звідти, просякнуті гниллю і кровʼю. Суґуру вислизнув із рук Сатору й покотився, а другий послідував за ним по бризках і калюжах.

Прокляття волало на все горло пронизливим дитячим виттям і глибоким триньканням старої могили. Воно плавилося, розкладалося, вицвітало, не так розвіювалося, як убувало, скорочувалося в себе. Печінкові плями зʼявилися на руках і розносилися по всьому тілу, цілковито поглинаючи його. Шкіра посивіла, вицвіла, відʼєдналася, впала з тіла похованим попілом.

Суґуру линув до стіни, Сатору впав на нього. Він змінився, галактики відшарувалися, розкрили криваве й тремтливе тіло. Кровина вкрила рот, застрягала між зубів, крапала з очей. Усе тіло було однією раною, що сочилася. Він сильно притиснувся до Суґуру, рев відбивався в тілі, як Сатору направив зуби назад на прокляття. Готовий до нового нападу.

Однак воно зникло. Прокляття розсипалося, сіра шкіра відпала, руки вʼянули, мов зірвані квіти, скелет руйнувався сам по собі, поки не став купою старих кісток. Сатору ослаб, мляво розлився на руках Суґуру, навіть якщо пазурі продовжили скромадити старі плитки. Коли він заговорив, то голос його був скрипучим і високим, як нігті, що шкребуть дошку. Вуста не рухалися.

— Збираєшся забрати його?

Суґуру спостерігав за тим, як прокляття повільно випаровувалося. Пальці сіпнулися в інстинктивному жесті.

Він стиснув кулаки та линув до стіни.

— Ні, я не хочу.

—

— Тож усе було повністю сплановано, так?

 

Сатору зупинився на нижній сходинці лікарні, щоб подивитися на Суґуру. Вони ледве зуміли витягти себе звідти після конфронтації з прокляттям. Усе тіло Суґуру відчувалося як гігантський синяк, одне око почало поступово набрякати. Його вкривали подряпини й порізи, якісь від падіння зі сходів, якісь від прагнення прокляття розірвати його — руки залишили глибокі фіолетові вмʼятини на шкірі. Сатору обʼєктивно повинен був мати гірший вигляд, враховуючи те, що його розірвали навпіл. Але отримані в битві рани швидко зшилися. Сатору витер кров із рота, і вона забруднила рукава, одначе, якщо не брати до уваги рани від Тоджі, що стабільно хлюпали, обличчя було чистим.

Їм повезло, що те прокляття виявилося останньою серйозною загрозою. Там лишилося ще кілька відсталих, яких Сатору обвив і поглинув під час відбуття, проте вони були всього-на-всього рангу третього чи четвертого. Тому, на щастя, не знадобилися спільні зусилля. Суґуру відчував себе втомленим і розірваним на частини. Сатору був поряд весь час, захисно обвивав Суґуру, навіть коли тіло стискалося, а зуби дзеніли кожен раз, як він відчував запах іншого прокляття. Суґуру сумнівався, що коли-небудь зможе викинути те зображення Сатору з голови. Дикого, скаженого звіра, яким він тепер міг бути. Відверту насолода, яку отримував від розривання інших проклять на шматки. Відповідний дзвін у крові, який вказував на те, що Сатору жадав більшого. Суґуру намагався прогнати ці думки геть, намагався зосередитися на позитивному.

Вони вижили. Вони все ще перебували там. Суґуру відчув, що може нарешті дихати.

Незважаючи на те, як важко було бачити Сатору таким, Суґуру так само бився пліч-о-пліч із ним, так само довіряв йому свою спину. Сатору відрізнявся і лишався ідентичним. Коли він думав, то відповідно відкривав рот і притискав язика до зубів. Біг далі від Суґуру після битви, неспокійний і охочий більшого. Так само кидався на опонента з усім, що мав. Однак зараз те, що він мав, остаточно відрізнялося.

Воно не було таким як раніше, уже ніколи не буде. Сатору ніколи не буде таким знову. Вони ніколи не будуть такими знову. Без Сатору навіть Суґуру не міг утриматися за цілісність свого єства. Дещо загинуло всередині й дещо зароджувалося наново. Суґуру відмовлявся називати це чимось хорошим, якщо воно породилося зі смерті Сатору. Але також вагався ставити на нього клеймо поганого.

Коли він відповів на запитання Сатору, то міг стійко зустріти його погляд:

— Можливо. Та штука точно була високим рангом, якщо взагалі не особливим.

— Вони намагаються вбити нас.

— Я б не робив такі гучні заяви, — прорік Суґуру, але слова залишили гіркий присмак на язиці.

Їм повідомили, що в лікарні було виявлено численну кількість проклять із непідтвердженими рівнями. Це не мало стати проблемою; зрештою вони обидва були особливими рангами… так чи інакше. Але прокляття такого високого рангу не могло просто вислизнути. Тим паче не те, що змусило Сатору завмерти на місці, що майже змусило їх втратити самовладання. Він згадав, як промайнули перед очима зображення смертей, що нібито викарбувалися в мозку.

Його не влаштовувало, як саме на них напали.

— Вони намагаються вбити нас, вони намагаються вбити нас, вони намагаються вбити тебе. — наполягав Сатору цим розбитим, переривчастим голосом, що належав більше прокляттю, ніж йому самому. Криваві галактики ран пузирилися і хлюпали. Він прокрався назад до Суґуру, тіло напружене й шалене воднораз. Суґуру відчував, як починає боліти голова. Було занадто багато всього, над чим варто подумати, через день після смерті Сатору.

— Вони намагаються вбити нас, Суґуру.

— Так, я почув, — мовив він, сівши на нижню сходинку, спостерігаючи за тим, як Сатору крокував довкола, мов закритий у клітці лев, проливаючи зірки на потрісканий асфальт. — Що ти від мене хочеш?

Сатору зупинився і глянув кудись удалечинь — подився на небо. Надто яскравий, чистий і позитивний мальопис, який не підпадав під настрій Суґуру, не підпадав під похмурість ситуації загалом.

Життя рухалося вперед.

— Нам варто валити звідси, — сказав Сатору й заворушився, підкравшись до Суґуру надто плавними рухами, більше сповзаючи до його ніг, ніж переступаючи через них. — Нам треба звалити зараз, Суґуру, тільки ти і я, нам треба звалити.

— Звалити й піти куди?

— Не знаю, ми зрозуміємо це потім, ми ж найсильніші, нам краще піти зараз.

— Ми не можемо.

— Чому?

Сатору дивився на нього до неможливості яскравими очима, і Суґуру просто не міг знайти відповідь. Чому? Тому що він втомився. Втомився глибоко всередині й не хотів бігти та вчитися жити по-новому. Чому? Тому що Старійшини певно змовилися проти них, і якщо вони підуть геть, то за них буде видана справжня винагорода, та ситуація лише погіршиться. Чому? Тому що він щойно втратив Сатору та не міг витримати прощання ще із Шьоко, Яґою, Нанамі, Хайбарою. Чому? Тому що Сатору стояв перед ним і не був Сатору. Тому що Сатору стояв перед ним і розмовляв та ходив як прокляття. Тому що Суґуру до сих пір не мав бажання залишатися з ним на одинці.

Чому?

Тому що Суґуру поки що не міг бути сильним.

Але він не сказав це, не сказав нічого із цього.

Натомість він видав найнесправедливішу річ у світі:

— Ти мені не довіряєш?

І цього виявилося достатньо. Вуста Сатору стиснулися у тверду лінію, але він зітхнув і присів поряд із Суґуру, притиснувшись занадто близько, тому майже проливався на його плечі.

— Звісно ж, я довіряю тобі.

Вони завжди були близькими, але зараз Сатору поводився більш тактильно. Це було дивно й трохи тривожно — як холод віяв від його тіла, як чорна кров крапала на коліна Суґуру. Однак до цього йому доведеться оббутися також. До цієї морозної дивакуватості, яка здавалася неправильною з усіх найгірших сторін. Але Сатору не міг припинити бути прокляттям, тому Суґуру повинен просто прийняти це як факт. Це давалося тяжко, адже присутність Сатору нагадувало про смерть Сатору. Він дав собі подихати, дав собі подумати. По маленькому кроку за раз. Він линув до Сатору.

— А що там трапилося з тобою? — спитав. — Ти не був схожий сам.. — лишив речення незавершеним. «На себе» не звучало як правильні слова для Сатору тепер.

Сатору хмикнув, зірки на тілі ніжно завібрували. Він облизнув зуби, які відтепер не були настільки гострими, як у лікарні, але значно гострішими, ніж коли він повністю був людиною.

— Не знаю. Я був голодним. Злим. Ні, це не те слово…

Він глянув у небо знов, губи злегка розділилися, щоб розкрити ікла. Суґуру сумнівався, чи той так посміхався, чи кривився.

— Тут, у цьому блядському місті ,так багато проклять, Суґуру. Я можу бачити, як вони вештаються всюди, ніби мають на це право. Ніби воно їхнє. Але це не так. Я найсильніший. Усе тут належить мені. І я хочу повбивати їх усіх за те, що посміли чіпати моє.

Суґуру згадав, як Сатору напружився, коли вони вийшли за межі барʼєру, що тримав заблудлих проклять подалі. Він подумав про його шалену поведінку в лікарні, про страх інших проклять, які вбачали в ньому небезпеку. Спостерігав, як Сатору дивився кудись удалечінь — кожне із шести очей були сфокусовані на чомусь невидному для Суґуру. Спостерігав за тим, як Сатору проводив язиком по кінчиках зубів, по одному гострому іклу за раз.

— Ти територіальний, — усе, що він зміг сказати.

Сатору зареготав — гортанно, і зламано, і потворно:

— Як срана тварина.