ГНИТТЯ

Їх відправили на наступну місію.

Та ще одну.

Та ще одну.

Та ще одну.

Виправдання відтепер не полягало в тому, що їхню надійність варто перевірити, воно переросло в потребу використовувати їх через надзвичайну цінність. Сатору був невразливим чудовиськом, яке пожирало проклять, проти яких більшість чаклунів би загинули, а Суґуру тримав його на повідці.

«Ми запобігаємо багатьом смертям», — Суґуру казав це собі знову, і знову, і знову, коли спостерігав за Сатору, який гарчав, галайкотав і палав у власному шаленстві.

«Ми запобігаємо багатьом смертям».

Сатору почувався краще. І почувався гірше. Чим більше проходило часу, тим більш по-людські він був здатен поводитися навколо інших. Проте Суґуру підозрював, ніби це була лише маска, яку Сатору навчився надягати, що це були лише поверхові розмови, які він навчився вести. Відчував, як осердя Сатору, те саме, що вижило після його смерті, ставало дедалі менш людським із кожним вигнаним прокляттям.

Заохочення дикої поведінки недобре впливало на його розум.

Але що Суґуру був ладен зробити? Вони не могли не виконувати свої обовʼязки. Суґуру тепер був найсильнішим. Вони тепер були найсильнішими. Вони не могли просто відповісти «ні», не коли їх просили допомогти.

Суґуру й Шьоко провели багато безсонних ночей, сидячи над нотатками. Ніхто ніколи не намагався зрозуміти психологію проклять, не намагався усвідомити, що думали і відчували перетворені на них чаклуни. Хоч Суґуру й ділив частину Саторового серця, його істина ховалася за сімома печатями. Тому він і Шьоко сперечалися і теоретизували, а Сатору переслідував тіні кімнати Суґуру, безкорисний, коли справа стосувалася його ж природи. Іноді той засідав на вершині шафи й витріщався на них. Якщо Суґуру залишав його так надовго, Сатору відключався і починав бурмотіти імʼя Суґуру собі під ніс знову, і знову, і знову, поки другий не виведе його із цього стану.

І Суґуру приймав це, приймав усе так, як міг. Кожну моторошну поведінку й шалений інстинкт. Прийняв і сказав собі, що це теж був Сатору. Щонайменше тепер.

Він святкував маленькі перемоги.

Віднині Сатору був здатен повністю контролювати себе навколо людей. З одними людьми було легше, порівняно з другими. Шьоко, Яґа, Хайбара й Нанамі — усі четверо були прийняті лише після кількох днів. Решта ж чаклунів, люди з Кіото, старійшини змушували Сатору почуватися як дріт під напругою. Навіть Утахіме й Мей Мей бачили, як той вишкірював зуби більше ніж один раз. Проте Сатору не атакував нікого — і лише цей факт мав значення. Він гарчав і гримав, та якщо хтось доторкався до Суґуру, то міцно обвивався навколо того й дивився на них, поки не припинять. Але не атакував нікого та більшість днів не потребував нагадувань від Суґуру не робити цього.

Суґуру не був певен щодо думок решти стосовно цієї ситуації. Чи було їм легше, коли Сатору поводився як прокляття, чи коли поводився як Сатору. Вони втратили його, студента, однокласника, друга. Суґуру мучався з власними емоціями щодо смерті Сатору, і тепер інші дибали своїми шляхи, приходячи до якогось прийняття. Шьоко була Шьоко, незалежно від її втоми, вона не відверталася від них, залишаючись тихою і надійною підтримкою. Яґа не бажав повністю приймати існування Сатору, однак використовував свій новий авторитет директора, аби допомагати, де міг. Хайбара намагався поводитися звичайно, проте все ж сіпався щоразу, як Сатору повертався до нього. Нанамі намагався ігнорувати ситуацію.

Вони часто лишалися на самоті.

Зважаючи на власництво й територіальність Сатору відносно його здобичі, їм було важко працювати з іншими чаклунами.

Тож вони часто лишалися на самоті.

Сатору обвивав себе довкола Суґуру, мов нескінченна хмара, або слідував за ним, як наполегливий собака, і вони йшли від одного місця до іншого, виганяючи одне прокляття за іншим. Суґуру називали найсильнішим чаклуном серед живих, але він ніколи не почувався більшим ледарем, ніж зараз.

— Тобі не потрібні ніякі прокляття, окрім мене, — мовив Сатору перед їхньою другою місією, очі такі яскраві й гострі, що прибили Суґуру до місця, як метелика у вітрині.

І потім він зʼїв прокляття, яке Суґуру збирався забрати.

І наступне.

І наступне.

Іноді він вичищав місцевість до того, як Суґуру встигав кліпнути. Його сила була настільки величезна, що Суґуру немов тонув, поглинутий нею. Віднині він не був Суґуру маніпулятором проклять; він був Суґуру, тим самим, що контролював прокляття Сатору Ґоджьо.

Старався не замислюватися над тим, як багато його особистості було поглинуто Сатору. До того ж, Сатору так само був поглинутий ним, перетворений із хлопця на прокляття і на власність. Не такий дикий і вільний, яким міг би бути, якби Суґуру не накладав правила й моралі на його існування.

Так було справедливо, ніжний компроміс. Сатору був хлопцем, якого кохали, втратили й віднайшли. Суґуру був хлопцем, зміненим назавжди. Вони віддзеркалювалися в очах один одного, як дві частини зламаного свічада. Хлопчики й чудовиська. Сатору із чужерідної істоти перетворився на частину Суґуру. Одне ціле, що дихало легенями Суґуру й билося пазурями Сатору.

Рік тому Суґуру сумнівався, чи змиреться з подібним існуванням. Вони були зшиті так щільно, що він учував биття Саторового серця в такт із власним пульсом. Одначе тепер це здавалося правильним. Тепер це здавалося єдиною правильною розвʼязкою. Сатору міг бути монстром, наскільки дозволяла природа, і Суґуру однаково зрозумів би його.

Тому що Сатору належав йому, і він належав Сатору, — один факт, який ніхто не мав змоги забрати в них.

—

Юкі Цукумо зловила їх у зайнятий період, між однією місією та другою.

Та, до якої вони готувалася, спершу мала дістатися Хайбарі й Нанамі, проте вони вже виконали свою, тож взяли й цю також.

Останнім часом вони брали багато місій.

Локація розташовувалася далеко, потребуючи раннього підйому й довгої подорожі, тож Суґуру вихопив кілька митей для відпочинку. Вони мали так мало шансів на відпочинок останніми днями, навіть просто взяти душ і викрасти пару хвилин, щоб посидіти в тиші, маючи лише власні думки й компанію Сатору, творило дива з душею Суґуру. Сатору згорнувся в одну з менших форм — нескінченну маленьку сферу з тіней і зірок, що ліниво пливли в ранковому сонці. Він був тихим у серці Суґуру, теплим і нечітким. Суґуру сумнівався, чи достоту Сатору мав потребу уві сні, — ловив його на тому, як той ходив кімнатою в надто дивні години ночі, аби бути впевнений, — але схоже, що він принаймні насолоджувався цим. Вони обидва заслуговували на маленькі задоволення наразі.

— Ґето, правильно? — голос перервав його дрімоту, змушуючи розплющити очі, щоб побачити жінку, яка стояла перед ним, поки її погляд перебігав від нього до Сатору. — І це буде Особливий Ранг Сатору Ґоджьо, так? Не такий страхітливий, як я собі уявляла.

— Хто ти? — Суґуру підвівся, зрівнюючи її позіром. Він не полюбляв, коли хтось глузував із Сатору.

— Чаклунка Особливого Рангу Юкі Цукумо, — гордо заявила жінка, — ти певно чув про мене.

Він чув про неї. Чаклунка особливого рангу, що ухилялася від обовʼязків і зникала з радарів на місяці, а то й на роки. Усе заради власних експериментів і теорій. Менш ніж рік тому він вважав її безвідповідальною, та й нічого більшого. Тепер зуби ніби скреготали від звуку її імені. Їм би не завадила допомога від особливого рангу в школі.

— Так, ти та безтолкова. — слова вилетіли перед тим, які він устиг їх зупинити, гострі й байдужі до ввічливості й реверансів.

Цукумо насупилася на нього, але не була зупинена цим.

— Я прийшла, щоб зустріти відому пару чаклуна й прокляття, — вона відійшла від Суґуру, нахилившись до сфери Сатору.

Суґуру наїжачився, несподівано розуміючи, як почувався Сатору, коли вишкірював зуби на будь-кого, хто підійде надто близько.

— Я зустрілася із чаклуном, а зараз хотіла б побачити прокляття.

— Він не циркова мавпа, — роздратувався Суґуру, сподіваючись, що Сатору прокинеться, оскільки в його нутрі раптово з’явилося сильне бажання мати того поруч.

— Але ти здатен змусити його показатися, правильно?

— Як я і сказав, він не циркова мавпа, я не змушуватиму його нічого робити.

— Такий чутливий. — Цукумо свиснула й потім, без жодного слова, доторкнулася до форми Сатору й натиснула на неї.

— Здуріла? — Суґуру підвівся, щоб відтягти її подалі від Сатору, але той уже рухався.

Він кипів. Шість яскравий очей показалися, щоб глянути на Цукумо. Він розкрутився, вирвавшись з її долоні, обертаючись навколо неї. На короткий момент Суґуру був впевнений, що той атакує.

Але потім Сатору відступив, зашипів, загарчав. Він відсахнувся і намість кинувся до Суґуру, змінюючи форму десь на півдорозі. Коли Сатору впав у його руки, то здебільшого був людиною, кінцівки й остюки обмоталися навколо Суґурових плечей, коли він поклав голову йому під підборіддя.

Кожна кістка в тілі вібрувала гнівом Сатору. Суґуру заглибив пальці в Саторове волосся, хоч і не був впевнений, заспокоював таким чином чи стримував, не був впевнений, робив це для нього чи для себе.

Якщо Сатору не вкусив тоді, то ніколи не вкусить, Суґуру не сумнівався, проте безпека була безпекою.

Цукумо спостерігала за ними з відвертою цікавістю, яскраво посміхаючись, ніби щойно не встромила длань у тіло Сатору й серце Суґуру. Суґуру згорбився над Сатору, плечі напружені й тремтливі. Усередині нестерпно свербіло, а кров дійшла до температури кипіння. Почуття жорстокої неправильності закарбувалося в кожній клітині тіла. Злість Суґуру зіткнулася зі злістю Сатору, поєднавшись. Він сильно стиснув зуби й проковнув почуття, тому що мав надавати Сатору стабільнісь, а не примножувати лють.

— Не думала, що він може бути таким покірним. — Цукумо кивнула на них, і пальці Суґуру захисно заглибилися під шкіру Сатору. — Навіть мило.

Сатору гарчав, і Суґуру зачув це у власному горлі.

— Він здатен ідеально контролювати себе. Ти ж, з іншого боку, переступила межу.

Цукумо однаково наблизилася, знизуючи плечима, немов сказане Суґуру було дещицею.

— Я чула про його розвиненість, він достатньо розумний, щоб говорити?

— А ти? — Сатору гаркнув на неї крізь зціплені зуби, і Цукумо розреготалася, навіть коли її очі стали гострішими, більш заінтригованими.

— Вибачте, я не збиралася образи жодного з вас. Хоча ситуація напрочуд цікава. Ви не можете дорікати мені за допитливість.

Вона всілася на лавку поряд із ними. Сатору притулив голову до грудей Суґуру, згорнувшись у клубок, щоби стати компактним і підконтрольним. Суґуру міцно тримав його, не зводячи очей із Цукумо. У той момент обоє почувалися як одна дика, загнана у кут бестія.

— Неймовірно. Існує багато користувачів шикіґамі — маніпулятори проклять, на кшталт тебе, зустрічаються рідко, проте не є нечуваними, — але ж це щось зовсім інше, чи не так? Ти виставляєш кордони, а не контролюєш його.

— Сатору мій партнер; я не повинен контролювати його, — процідив Суґуру, Сатору зсунувся на його грудях достатньо, щоб висунути язика Цукумо.

— Сумніваюся… він усе ж таки прокляття.

— У цієї розмови є якась мета?

Цукумо нарешті відхилилася, піднімаючи долоні в жесті капітуляції:

— Здебільшого я просто хотіла побалакати. Як я і сказала, ваша ситуація цікава. Я досліджую проклять і прокляту енергію, наскільки це можливо зараз, тож з кожного унікального випадку можна чогось навчитися.

Це привернуло увагу Суґуру. Він випростався, дивлячись на неї більше ретельно.

— Ти вивчаєш проклять?

— Саме так, — вона кинула в нього пару пальців-пістолетів, — я хочу знайти спосіб повністю позбутися проклять. Найкращій шлях — це їхнє вивчення.

Обидва він і Сатору застигли на секунду, кожен нерв напружений. Пазурі Сатору заглибилася у футболку, усі шість очей перевелися, аби уважно подивитися на нього.

Яке дивне відчуття то було, та тривожність, той холодний приплив паніки. Рік тому ідея того, що хтось шукає спосіб, як остаточно знищити проклять була б чудовою новиною. Тепер єдине, про що він міг думати, — чи стосувалося це Сатору.

Сатору нічого не сказав, але його серце несамовито билося в грудях Суґуру.

«Я не хочу йти».

— Ти вже зрозуміла, як зробити це? — обережно спитав Суґуру, не даючи своєму тону зрадити їхні емоції. — Важко уявити, що їх усіх можна було б так легко вбити.

— Ні-ні, я не це мала на увазі. Із цим розбираєшся ти й твоя школа, — Цукумо відмахнулася від нього, падаючи назад на своє сидіння і махаючи руками в повітрі, поки розмовляла, — я ж зосереджена на тому, щоб зупинити народження проклять. Мене не дуже хвилюють ті, що вже існують. Відразу ж як навала нових зупинеться, працювати з наявними має бути легше.

А це означало, що вони зможуть відбирати й обирати, від яких саме позбутися. Це означало, що Сатору міг лишитися. Плечі Суґуру розслабилися, і він спостерігався, як напруга виходила із Сатору, коли той скрутився на його колінах.

— Що ж цікавого тоді в нас? — пробубонів він, погладжуючи волосся Сатору.

— Ну, по-перше, ви вбили мою найціннішу знахідку, тож я трохи серджуся на вас.

Крижаний уламок поселився в горлі Суґуру, Тоджі Дзенʼїн укотре перетворився на тінь під його повіками, кривава посмішка змушувала Суґуру панікувати навіть у той момент. Як Цукумо могла так безтурботно говорити про це?

Вона продовжила, не помічаючи реакції, викликаної її словами:

— Але як я сказала, здебільшого це тому, що ви унікальні. Ти й твоє прокляття–

— Сатору.

— Так, ви двоє маєте надзвичайно симбіотичні стосунки. Як це відчувається? — вона вчергове нахилилася ближче, порушивши їхній особистий простір, і змусивши Сатору вишкіряти зуби. — Проклята енергія між вам, чи відрізняється вона від решти твоїх проклять?

Суґуру відштовхнувся від неї, відсовуючи їх обох до краю лавки. Увесь цей часу питання палало в кервавиці, слова даремно застрягли в горлянці. Яким чином він міг пояснити те, що вони із Сатору мали, такими простими й клінічними термінами, як проклята енергія.

— Відрізняється, — мовив він, тримаючи очі на Цукумо, навіть коли Саторові пропалювали дірки в ньому. — Не впевнений, як саме, але я можу відчувати те, що й він, та навпаки. Ми ділимося цим, гадаю… це найточніше пояснення. Я можу стабілізувати його, коли потрібно, коли він не може повністю контролювати себе, а він–

Суґуру зупинився напівслові. Очі Цукумо сяяли, дивлячись на нього уважно, мов належали соколові.

— Так, що він для тебе робить?

Не існувало відповіді на те питання, щонайменше тієї, яку Суґуру міг надати. Кожен день, який вони проводили звʼязані разом, загострював його зуби дещо більше. Проте він уже прийняв це — прийняв те, що змішування їхніх емоцій могло схиляти його власні в незнайомі кути. Воно того вартувало, доки він мав Сатору, усе того вартувало. Якщо його тіло було екосистемою, у якій проживала душа Сатору, тоді маленькі зміни в екосистемі для кращого задовільнення її потреб були нормальними. Доки Суґуру залишався Суґуру й Сатору залишався Сатору, ці дрібні жертви того вартували.

Але це знання, це рішення, ця жертва все ж належали тільки їм обом. Він не бажав, щоб незнайомка заглиблювала пальці в щось настільки приватне, як їхнє співіснування.

Він тримав рот закритим, і Цукумо зрештою втомилася чекати.

— Добре тоді, якщо ти не хочеш говорити, так воно і буде. Але я все ж стежитиму за вами двома, — вона вже майже вийшла з-за дверей перед тим, як клацнути пальцями й розвернутися. — Точно, забула спитати. Гей, Ґето, які дівчата тобі подобаються?

— Суґуру подобаюся лише я. — заговорив Сатору, розслабившись від того, що вона стояла не так близько, і перекинувся через плечі Суґуру, коли його очі зосередилися на Цукумо.

— Ох, та невже? — губи зігнулися в посмішку, хоча вона й тримала погляд на Суґуру замість Сатору. Він жодним чином не прокоментував відповідь, і Юкі розсміявлася знов. — Еге ж, так і думала, що це щось подібне.

—

— Це не був другий ранг.

— Знаю.

— Це не був другий ранг, Суґуру!

Вони розмістилися в кутку імпровізованого маленького вівтаря, що його спорудили місцеві жителі для прокляття, яке переслідувало їх. Тепер від нього залишилися самі уламки, утворені силою удару масивного тіла Сатору, коли той протаранив його під час полювання. Суґуру сидів зі схрещенними ногами, а Сатору стояв перед ним на колінах, обличчя лежало в долонях, поки рани зшивали себе під тихий шепіт заспокійливих слів. Після споглядання його зарізаного трупа, не існувало більш терапевтичного для Суґуру виду за закривання ран на обличчі й тілі Сатору. Місія, яку вони взяли від Хайбари й Нанамі, мала бути на рівні простого другого рангу, але місцеві шанувальники посилили прокляття. Воно вирвало чотири Саторових ока перед тим, як зрештою бути знищеним, і тепер ті повільно відновлювалися під пальцями Суґуру.

— Вони хочуть убити нас, ми маємо тікати.

— Ми вже розмовляли на цю тему, Сатору. Ми лишаємося.

— Чому?

— Тому що якби не ми, ця місія б дісталася Хайбарі й Нанамі. А вони не можуть відрощувати частини тіла. — він замовк, стираючи кровину з обличчя Сатору.

Той роздратовано заскиглив, корчачись у хватці, допоки Суґуру не відпустив лице й не дозволив йому перенести відновлення на свої коліна. «Зарядна станція Сатору» — так висловилася Шьоко, і Суґуру не міг заперечити любов Сатору до цього місця. Хоча це було корисно для них обох. Ніщо так добре не розслабляло серце Суґуру, як відчуття притуленого до нього Сатору, мов відповідний шматочок пазла.

— З тобою все добре, Суґуру?

— Гм?

— Ти теж не можеш відрощувати частини тіла.

Суґуру лагідно усміхнувся, притулившись обличчям до волосся Сатору, слухаючи маленькі задоволені звуки, які другий утворював.

— Зі мною все гаразд, лише пару подряпин, ти захистив мене.

— Ще б пак! — Сатору гордовито надувся під ним, буцався головою об груди Суґуру, мов ласкавий кіт. Для когось із фізіологією надприродного божества, він міг бути нестерпно милим.

Ще один вихоплений момент, простір для дихання у всьому хаосі. Якби Суґуру був відповідальнішими, то віразу ж полетів би назад до школи, даючи відновленню пройти в лазареті. Проте щойно вони повернуться, як хтось побіжить шукати для них нову місію, а вони потребували час на самоті. Суґуру особливо потребував час на те, щоб потримати Сатору й відчути його цілісним — навіть якщо вкритим кровʼю. Відчути його присутність, заспокійливу вагу в руках, уважні очі, навіть якщо він не дихав. У заплутаному безладі, яким віднині було їхнє життя (місія після місії після місії), він потребував присутності Сатору, яка давала стабільність.

— Я досі вважаю, що ми маємо піти; це повна маячня.

— Знаю, знаю, але ми найсильніші, Сатору, ми маємо захищати інших. Подумай про всіх тих людей, яких ми рятуємо.

— Мене не хвилюють люди; мене хвилюєш ти.

— Зі мною все гаразд, Сатору.

— Ні, не все гаразд, ти ледве спиш.

Сатору перемістився таким чином, щоб його яскравий блакитний погляд твердо зрівняв Суґуру, пальці стиснули його плечі, тримаючи ті близько. Не те щоб він помилявся. Вони вигнали так багато проклать, перечіплялися через таку кількість трупів, що сни Суґуру були практично засмічені ними, коли їх не заповнювали спалахи зброї Дзенʼїна Тоджі, чи остання усмішка Ріко, чи вага тіла Сатору на руках.

— Ми повинні тікати, Суґуру.

— …знаю, я почув тебе в перші мільйон разів. — він провів пальцями по волоссю Сатору, спостерігаючи, як той заплющив очі, насолоджуючись увагою. — Але я не збираюся змінювати своє рішення, ми потрібні тут. Піти зараз буде безвідповідальним.

— Кого це хвилює? Їм начхати на нас. — Сатору піднявся, поклавши щоку на долонь Суґуру. — Вони бачать лише зброю, яку можна використати, і мені набридло бути зброєю, Суґуру.

— Знаю-знаю.

— Тож, чому ми не можемо піти?

— Я казав тобі. Це не заради старійшин, а заради Шьоко, і Хайбари, і Нанамі, і будь-яких інших чаклунів, яких вони відправлять замість нас. Ми повинні думати про них насамперед.

— Тоді нам варто вбити старійшин.

Суґуру розсміявся, піднявшись на ноги, дозволивши Сатору огорнути його й покласти руки на плечі, а підборіддя на голову.

— Оце вже продуктивна ідея.

— Ми це зробимо? Ми вбʼємо їх? Суґуру? Суґуру, Суґуру, Суґуру? Ти дозволиш мені?

Кігті Сатору шкребли його груди, скрип і тріск попереджали Суґуру, що той укотре ламав собі шию, аби мати змогу глянути у вічі. Маніакальне сяйво блакиті й забризкані червоним і чорним гострі зуби. Суґуру очував жагу Сатору в кожному мʼязі, який міг скоротитися для стрибка. Та ніяк не покидала його останніми днями, невгамовна й глибока. Іноді він відчував, як бажає посмакувати кров теж.

І врешті-решт він знов погладжував щоки Сатору долонями, стискаючи цей гострозубий рот.

— Ми не можемо.

— Чому? — пробубонів Сатору під його пальцями, грайливо покусуючи великий.

— Це не буде правильно.

— Та хто переймається правильністю?

— Я.

Він і досі переймався.

—

Наступна місія привела їх до селища в глушині, де ледве проживало більше ніж сотня жителів. Прокляття швидко було знищенно пазурями Сатору. І все ж двоє селян, яких послали провести їх, наполягали, що справа поки не закінченна.

Їх відвели до старого сараю.

Їх відвели до міцної деревʼяної клітки.

Усе тіло Сатору відлунювало глибокий рев, який резонував у Суґурових кістках. Осоруга й ненависть, мов отрута, кипіли у венах.

— Це були вони; вони все влаштували!

Дві дівчинки, дві маленькі дівчинки, побиті й понівечені в клітці. Дивилися з таким страхом, доки дорослі поряд кликали його їхнім катом.

Дві маленькі дівчинки.

Слабке оливкове світло над їхніми головами люто захиталося, деревина клітки затріскалася, застогнала й розкололася під неймовірною силою.

Селяни ахнули, відходячи, очі прикипіли до не тих винуватців:

— Бачите, це їхніх рук справа, вони не безпечні.

Зовсім не помічаючи звіра прямо перед ними, поки Сатору повільно відшаровував свою людську шкіру, галактики, і зірки, і зуби, і пазурі. Він навис над двома, кожне око зосереджене на них, крів і ніч крапали з його вуст.

— Суґуру, дозволь мені.

Лють вирувала в його крові, заглушивши б голос Сатору, якби почуття не виходило із самого серця Суґуру. Голод шкрябав його живіт, пальці сіпалися зі знанням, як же добре буде повернутися й дати Сатору розірвати тих двох на шмаття. Сатору напружився, штовхнувся, нетерплячий і охочий, спʼянілий від гніву Суґуру.

— Ти хочеш цього.

Він хотів. Він не міг відвести погляду від дівчат, які чіплялися одна за одну в щирому відчаї, великі сумні очі слідкували за Сатору із жахом. Голоси селян перетворилися на галасливі, приглушені й нерозбірливі крики, сповнені ненависть і тупості, стаючи дедалі тривожнішими щомиті, доки Сатору проводив у своєму хаосі. Вони заохочували Суґуру прикінчити вже й без того побитих ними дітей.

Він бажав цього. Бажав, аби Сатору зрівняв селище із землею. Сатору очував це й відповідав, — голодні, злі, нескінченні зірки билися одна об одну в кожній чорній дірі його тіла, створюючи жахливий звук смерті, який переслідував його найгірші настрої.

Було б так просто сказати «вперед», дозволити Сатору вбити все, що побачить, а Суґуру тим часом звільнить дівчат. Сатору був хорошим у цьому плані, він би не залишив жодної живої душі, не коли відчував огиду в душі Суґуру, ніби вона витікала з власного рота.

— Суґуру.

— Тихіше, Сатору, я думаю, — утихомирив його він, провівши лівицею по волоссю, коли вусики Саторового тіла лізли вверх стінами, немов заросле листя, щільно обвиваючи прути клітки.

Спокійний, раціональний: таким він мав бути, адже Сатору не міг. Він мав продумати все. Якщо дати дозвіл, то що трапиться? Кого звинуватять? Чи скажуть вони, що Сатору був надто сильним для стримування, чи що Суґуру був надто слабким для утримання його на повідку? Єдина причина, через яку Сатору має можливість виходити за межі школи, полягала в тому, що Суґуру клявся і присягався у відсутності небезпеки, у своїй здатності його контролювати, у готовності Сатору бути під контролем.

І він був готовий — як це не смішно! — він досі чекав на слово Суґуру.

Якщо Суґуру дасть Сатору скоїти таке, незалежно від того, як старійшини інтерпретують акт, нічим хорошим воно не закінчиться. У будь-якому випадку це забезпечить їм належне виправдання обірвати друге життя, подароване Сатору, а також, вірогідно, позбутися Суґуру про всяк випадок. Що вони можуть зробити? План А, Б і В. Якщо вони втечуть… як це буде? Не те щоб їх хтось міг зупинити, адже Суґуру був найсильнішим живим чаклуном, а Сатору — найсильнішим активним прокляттям. Вони чудово впоралися б самостійно.

Сатору втиснув обличчя в долоню Суґуру, волога мазка прилипала до шкіри, така ж свіжа, як у день, коли Суґуру прибрав скатертину з обличчя найкращого друга лише для того, щоби знайти його мертвим. Йому завжди подобався цей план.

Проте заради чого? Задля одного зіпсованого селища нечаклунів, чи справді він бажав відпустити все тільки для цього? Зрадити всіх, кого клявся захищати, перекласти відповідальність і позбавити їх найліпшого щита, наймогутнішого списа? Задля одного прогнилого селища, жменьки зіпсованих яблук. Змарнувати все.

Ні.

Ні.

Вони добре справлялися. Вони досі справлялися надто добре. Це не варто було марнування.

— Тихіше, дай мені розібратися з усім, — заспокоїв він, опустивши руку на місце, яке можна було назвати лопатками Сатору, доти той не забурчав і не затремтів, а тіло не почало повільно перетворюватися з нескінченної низки простору і зірок у стриманішу форму.

Він повернувся до нечаклунів, які досі невпевнено озиралися, навіть коли атмосфера навколо них утихомирилася. Як же він хотів, аби ті страждали, вони заслуговували на покарання за все, що зробили із цими дітьми.

Усього одне прогниле селище.

— Що ж, на щастя для вас, я експерт у прокляттях. Я заберу їх із собою.

Увічливість палала на вустах так гостро, що він аж чув, як Сатору кашляв жовчю.

—

Дівчата ледве важили щось. Він ніс їх обох на руках із легкістю — два брудні, забиті лиця притискалися до його плечей, дві пари схлипів, приглушених його уніформою..

Сатору хилився над ними, як шторм, що наближався, і вони здригалися щоразу, як той звішувався занизько з метою глянути на них.

— Усе добре, — Суґуру до сих пір намагався зберегти заспокійливу усмішку, — Сатору не образить вас, він друг.

—

— Ми хотіли їх убити.

— Ти вчинив правильно.

— Ми так сильно хотіли їх убити.

Яґа протер чоло кулаком, відкриваючи рота лише для того, щоб опісля стулити його навколо пустих слів. Шьоко забрала дітей, і Суґуру пішов разом із Сатору до кабінету Яґи в ту ж мить. Отрута палала в його крові.

Сатору був згорнутий у нього на колінах, шепочучи на вухо:

— Ми все ще можемо повернутися.

Суґуру поклав длань у волосся Сатору, відчувши, як гострі зірки кусали її.

— То були діти, Яґо.

— Знаю, я розумію твої почуття. Ми відправимо розвідників перевірити, чи є там ще чаклуни, яким потрібна допомога, можливо, моніторитимемо сільську місцевість уважніше. Це прикрий аспект людства, Суґуру. Десь там завжди будуть такі люди.

— Я так сильно втомився бачити страждання дітей.

Спочатку Ріко, її яскрава усмішка, що була стерта в мить. Тепер оті маленькі дівчата в клітці, що мали такий вигляд, ніби ніколи не посміхнуться знову. Він і Сатору теж, імовірно, були десь серед них. Він знав це, як і кожен чаклун, у їхній перший рік. Ти не стаєш чаклуном через бажання побачити найкращі сторони людства. Завжди існуватиме кровопролиття, завжди існуватиме жорстокість і несправедливість. Світ був потворним незалежно від того, куди він дивився, ціла система прогнила зсередини. Починаючи зі страждань, які першочергово створювали проклять, і закінчуючи старійшинами, що посилали дітей на сметь, аби розібратися із цим.

Можливо, він просто втомився бути сильним і відчувати безнадію.

— Ти вчинив правильно, Суґуру.

— Я знаю.

—

— Ми все ще можемо повернутися, Суґуру.

— Прошу, припини таке казати.

— Я не можу, ти ж про це думаєш.

Суґуру зупинився посеред коридору гуртожитку, повернувшись назад, аби глянути Сатору в очі, такі яскраві й напружені, немов небо після вдару блискавки.

— Я не збираюся повертатися назад. Не збираюся повертатисв нікуди. Я рухаюся уперед.

— Уперед до чого?

Між ними ледве була відстань, коли Суґуру простягнув руки до Сатору, беручи його щоки, притискаючи їхні чола. Сатору вібрував від щастя між долонями, і Суґуру не міг не усміхнутися.

— Куди ти підеш за мною?

— Будь-куди, будь-куди й усюди, Суґуру.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Я поки не знаю, що робитиму.

— Це нормально, якщо це Суґуру, то все буде гаразд.

З найменшим поштовхом Сатору наблизився, Суґуру перемістив длані з ланіт, щоб огорнути їх навколо талії, коли відстань між ними зникла повністю. Сатору був то холодним, то теплим, терся головою об верхівку Суґурової, кожен сантиметр їхніх тіл був тісно зʼєднаний.

— Суґуру, ти втомився.

— Так.

— Тобі варто відпочити.

— Для нас більше не існує відпочинку.

— Існує, існує.

Але Суґуру знав, що це не правда, — не з тією долею, що перепліла їх разом надмір сильно, перетворивши на маяк сили, якої прагнув світ.

— Суґуру, не засмучуйся.

Вони були потрібні світові, нечаклуни покладалися на них задля виживання, чаклуни дивилися на них у пошуках надії. Машина продовжувала працювати, шестерні мололи мʼясо під ними в кривавий жом. Вони були надто сильними хлопцями, щоб за них переживали.

— Ми не зобовʼязані їх рятувати, Суґуру.

— Ми найсильніші, Сатору.

— Це не робить нас відповідальними.

— Але саме цього я хочу.

— Хіба?

— Гадки не маю, але я б хотів цього хотіти.

Сатору огорнув його, тісний і теплий, немов кокон, тіло було безмежно здатне до комфорту. Останнім часом Суґуру бачив надміру багато жахів, що від них боліли очі. Однак він радше продовжить справу, він радше продовжить бачити жахи за жахами, трупи за трупами, залиті кровʼю, якщо це гарантувало, що ніхто інший не повинен.

Ті дві маленькі дівчинки, яких вони врятували, перебували в лазареті. Яґа пообіцяв знайти когось, хто б піклувався про них. Вони виростуть на території, імовірно, безпечній, захищені, допоки їм не виповниться чотирнадцять, і школа не розчавить їх між своїми шестернями. Через десять чи скільки там років, чи матиме взагалі значення їхній порятунок? Зустрінуть вони навіть гіршу долю в зубах прокляття, яке значно перевищуватиме рівень їхніх здібностей? Чаклуни були зникаючим видом. Школа не могла собі дозволити відправляти лише повністю готових до битви.

— Хочеш вбити старійшин?

Такий варіант існував. Мали б бути й інші шляхи. Кращі способи діяти, тренувати чаклунів, нищити прокліть. Нинішня система оперувала такими шляхами тому, що працювала на користь купки стариганів. Викинути їх і замінити на більш належних, які б вигадали відповідні засоби. Чи могли вони зробити це? Вони були сильні, але чи були сильними достатньо, щоби протистояти старійшинам і трьом родинам, які запустили свої пальці глибоко в політику цього суспільства.

І що було важливішим, якщо вони вчинять надто жорстоко, чи не виганять їх усього-на-всього? Не проголосять Суґуру користувачем проклять, а обидва з них не опиняться на порочній стороні суспільства, яке він бажав захистити? Переслідувані, поки їх не вбʼють? І потім за десять років дітям розповідатимуть про них, як про кровожерливих зрадників?

— Сатору, як ти вважаєш, ми можемо змінити це місце?

Тиша між ними була довгою і глибокою, поки Сатору розмірковував, згинаючи пальці в плечах Суґуру.

— Я вважаю… Суґуру може зробити все, що Суґуру забажає.

Він хотів зірватися.

Біль зародився в глибині його серця, і він бажав зірватися на будь-яку людину, що приклала руку до поглиблення рани. На світ, який вишколив їх для різанини, а потім не мав бодай краплю гідності зажуритися, коли один із них загинув. Це було б найпростішим рішенням — відпустити все, вивільнити ікла Сатору й направити його на путь руйнування. Вийшло б неприємно, проте легко.

Він не мін так учинити. Ні з Сатору, ні з собою. Сатору був охочим і нетерплячим, одначе Суґуру не міг дозволити йому скуштувати людську кровину знову, змусивши стати ще страшнішим чудовиськом. І Суґуру не міг робити жодних поспішних рухів, робити щось без ретельних роздумів. Світ був обережний щодо них, але все ж приймав їх. Якщо Суґуру бажав виправити його, то не міг бути відкинутий ним.

— Я не хочу стрибати під їхню дудку, Суґуру. Не хочу бути їхнім інструментом.

Суґуру обійняв Сатору міцніше, дозволивши тому сховати обличчя у своє плече. Він був напружений, жорсткий, невпевнений щодо шляхів, якими блукав розум Суґуру.

— Але ж для тебе це весело, чи не так? Полювати на проклять? Ти можеш продовжити, якщо це весело.

— Не весело спостерігати, як Суґуру сумує.

— Сатору…

— Я серйозно! — Сатору відснувся трохи, його нижня частина лишалася зʼєднаною із Суґуру. — Що б ми не робили, я не хочу цього робити, якщо ти сумуватимеш. Я хочу, щоб Суґуру сміявся, усміхався і спав. Я не хочу, щоб Суґуру був стомлений і сумний увесь час. Я не хочу, щоб ти дозволяв їм мучати себе. Якщо дозволиш, то я прикінчу їх усіх, і тоді ніхто не зможе командувати тобою.

— Гей-гей, годі, я сказав, що ми ніколи не вбиватимемо. — Суґуру простягнув пʼясток до Сатору знов, але той лише відсунувся сильніше, ухиляючись від доторку.

— Мене не хвилює, що ти там сказав, якщо так буде краще для Суґуру, то я зроблю те, чого Суґуру не хоче!

— Добре-добре, гей. Ходи-но сюди, Сатору. Будь ласка. — Сатору цього разу наблизився, давши Суґуру занурити руки у волосся, погладжуючи те заспокійливо. — Я хочу захистити всіх, Сатору.

— Я хочу захистити тебе.

— Знаю, знаю. Тому ми захищатимемо їх на власних умовах, добре звучить? Немає причин залишатися зі школою, отримувати накази від них. Якщо ми виконуємо нашу роботу, кого хвилює, під контролем ми, чи ні?

Сатору гигикнув, схиливши голову на бік у роздумах:

— Суґуру буде щасливим, якщо ми так зробимо?

Суґуру всміхнувся, укотре притягуючи їх ближче. Сатору дивився на нього з таким сильним, глибоким занепокоєнням, що це змусило серце Суґуру завмерти. Вони були двома надто сильними хлопцями, аби за них турбувалися. Двома монострами, які мали лише один одного.

— Обіцяю, я буду щасливим.