Глава 2: Пан

День був паскудний. Поспати нормально так і не вийшло, тому весь день Тео почувалася, як вичавлений лимон. Треба було закінчити статтю, але мозок злипся, наче вчорашні макарони у каструлі, й відмовлявся фокусуватися довше, ніж на пів години. Внутрішній ресурс був на нулі, але й лежати, б’ючи байдики, було просто нестерпно. Вона не знала, куди себе подіти.

Спробувала дочитати книгу, яку намагалася закінчити вже два тижні, але історія не затягувала, і вона постійно відволікалася на повідомлення у соцмережах, що затягували її у вир безглуздих рілсів про котиків і вирізок з якихось фільмів. Навіть її домашня улюблениця Селена не змогла дати хазяйці розради.

«Ти зробиш хоч щось корисне сьогодні?» — повторила вона вже вкотре за ранок, відкидаючи телефон убік. Увімкнула музику — вона завжди підіймала їй настрій. Але й тут якось не йшло. Буває такий стан, коли перемикаєш пісню за піснею, не знаходячи нічого, що відображає твій сьогоднішній настрій.

У другій половині дня, приготувавши собі смачний обід, Тео таки трохи привела себе до ладу й закінчила статтю. Після цього зібралася і попрямувала до офісу The Guardian. Вона працювала нештатною політичною аналітикинею, паралельно писала статті ще для менших журналів, а також есеї для різних онлайн-ресурсів. Політика захоплювала її ще з дитинства. Після факультету журналістики вона закінчила магістратуру з політології та міжнародних відносин, і паралельно вже працювала в невеличкому журналі.

Вона завжди гарно писала, але не настільки, щоб стати письменницею. Чи, можливо, не була достатньо сміливою, аби взятися за щось велике. Журналістика була своєрідною альтернативою, яка їй подобалася і водночас приносила гарні гроші — достатньо, щоб дозволити собі жити у престижному центральному районі Лондона та мати змогу їздити у відрядження. З лютого 2022 року вона вже чотири рази побувала в Україні. Відколи росія здійснила повномасштабне вторгнення, ця тема стала основною у її роботі. До того ж бабуся й дідусь були з Рівного, і ті далекі землі завжди здавалися Теодорі рідними. Настільки, що вона вже другий рік вивчала українську — більш-менш успішно.

До редакції вона доїхала метро, а там одразу вирушила до кабінету своєї начальниці та головної редакторки.

— Я дуже ціную твою працю, — сказала та якомога приємнішим тоном, проте Тео знала, що от-от пролунає «Але», і почнеться критика. — Але ти мала б відпочити й набратися сил. Ніхто б не засудив, якби ти на кілька днів порушила дедлайн. Ти чудово знаєш, як я ставлюся до психологічного стану своїх працівників. Я не хочу, щоб ти поринала в роботу замість того, щоб взяти паузу і звернутися по допомогу.

— Кет, я вже третій рік ходжу до психолога. — Їй хотілось фиркнути і закотити очі, але вона стрималась. -—У мене дійсно все під контролем. Та й стаття готова і має вийти до понеділка — інакше просто не було сенсу її писати.

— І все ж я переживаю за тебе, — вона сиділа на столі й дивилася на Блеквуд так, ніби та пережила щось настільки страшне, що могло її зламати. Теодора ненавиділа такий погляд.

— Не варто, — Тео задіяла всі свої акторські здібності, щоб її посмішка вийшла якомога невимушенішою. — У мене справді все добре. Робота допомагає мені повернутися до звичного життя й надає сенс. Ти знаєш, як для мене важлива ця тема.

Кетрін Вінер була неймовірною людиною. Вони познайомилися влітку 2021 року, коли Тео прийшла до них зі своєю статтею про можливе вторгнення росії в Україну і запропонувала її опублікувати. Прочитавши та оцінивши роботу, Кет недовго вагалася і запросила її до співпраці — поки що як нештатну працівницю, бо так було зручно обом.

Кетрін проспонсорувала три з чотирьох її поїздок в Україну. Першу ж вона здійснила самостійно — просто 24 лютого, нікому нічого не сказавши й повідомивши всіх про це вже з майже оточеного Києва. Кетрін і Теодора стали подругами й мали багато спільного, незважаючи на різницю у віці та сімейному стані. Вони щиро цінували й піклувалися одна про одну. Але зараз така турбота лише напружувала Теодору. Їй хотілося, щоб усі просто перегорнули сторінку і забули про те, що сталося.

— Я взагалі хотіла б обговорити з тобою новий матеріал. У мене є кілька джерел, які нашептали дуже цікаві речі. Я хотіла б узятися за це.

Коли твоє особисте життя зведене до повного нуля — чи то через твій характер, чи через те, що у світі перевелися нормальні чоловіки, — а варіант стати лесбійкою, на жаль, не передбачений природою, не лишається нічого іншого, як з головою занурюватися в улюблену роботу, волонтерство і час від часу — в розпусту та алкоголь. Звісно, у такій працездатності було місце й амбіціям, і прагненню до визнання, і щирому бажанню впливати на світ та допомагати друзям так, як вона вміла.

Закінчивши розмову з Кет, Тео ще понад годину витратила на балачки й плітки з колегами. Блеквуд вийшла з офісу вже, коли почало темніти. Раптом з’явилося гостре відчуття, що її переслідують, — те саме, коли потилицею відчуваєш сторонній погляд. Здавалося, хтось у темряві стежив за нею.

«Невже я вже почала параноїти?» — подумала вона, вдивляючись у натовп, але, здавалося, усім було абсолютно байдуже до неї. Люди проходили повз, не звертаючи жодної уваги. Вставивши навушники та увімкнувши музику, Тео рушила у бік дому.

Сорок хвилин швидкої ходи, супермаркет — і ось вона вже у своїй квартирі. Це була напівстудія, де вітальня поєднувалася з кухнею, але спальня і ванна були окремими кімнатами. Передостанній поверх, з панорамних вікон квартири відкривався краєвид на купол собору святого Павла. Невелике помешкання, але її власне. Звісно, з купівлею допомогли батьки — сама вона, мабуть, мусила б брати кредит.

Приступивши до приготування швидкої вечері, вона подзвонила Алексу й запросила його до себе. Він був її коханцем. Молодший на шість років, типовий представник сучасного покоління. Це можна було назвати «дружбою з привілеями». Хоча другом він їй точно не був. Так, вони завжди мали про що поговорити, але в тих розмовах не було тієї глибини, якої вона потребувала.

А Тео все ж шукала душевного зв’язку, тієї ж глибини, можливо, навіть дрібки драми. Але не з ним. Він просто не був здатний дати їй те, чого вона хотіла від стосунків. Та й вона не уявляла його поруч із собою. Секс був чудовий — і на тому все. А шукати щось інше зараз… О ні! Від самої думки, що знову доведеться ходити на побачення, знайомитися, повторювати одне й те саме про себе, випитувати його громадянську позицію, — хотілося блювати десь під парканом.

Алекс виявився зайнятим. Хоча, можливо, зайнятим саме для неї. Говорячи з ним, вона чітко чула жіночі голоси на тлі. Звісно, вони не були ексклюзивною парою. Чи парою взагалі. Та й вона точно не ревнувала. Але щось неприємно кольнуло десь у голові. Їй не хотілося залишатися сьогодні самій. Як і не хотілося кудись іти. Скрутитися калачиком, бажано в чиїхось обіймах, щоб її погладили по голові й сказали: «Ти хороша дівчинка, Теодоро. Все буде добре», — ось чого прагнула її душа. А не оце все.

Та Тео, мабуть, була з тих жінок, які вважали себе сильними й незалежними, і слабину показувала рідко. Навіть самій собі. «Заведу ще вісім котів і буду щасливою без чоловіка до кінця життя», — часто жартувала вона у відповідь на запитання друзів про особисте життя та чи не знайшла вона собі пару. З кожним роком у цьому, мабуть, ставало все менше жарту.

«Ну і нахуй цього придурка. Нахуй всіх».

Тео ввімкнула улюблений плейлист на Spotify, переважно складений із пісень Sleep Token, Bad Omens та інших улюблених гуртів. Швидко доготувала собі вечерю, поїла й сіла за ноутбук. Спершу прочитала новини, відповіла на емейли та повідомлення, підтвердила свою присутність на конференції про війну Росії проти України, яка мала відбутися за кілька місяців. А потім взялася за нову роботу: накидала кілька основних пунктів, необхідні кроки, з ким треба було зв’язатися, що вже знала і що ще варто було з’ясувати. Структура, бажаний результат.

Її пройняло вже звичне, приємне почуття — те, коли знаєш, що стоїш на порозі нового розслідування, готова зануритися в таємниці, секрети, аналітику. І була певна, що точно не вийде звідти з порожніми руками.

Тео працювала до пізньої ночі й зупинилася лише тоді, коли вже очі боліли від екрана, спина скрипіла від згорбленості, а фаланги пальців почали трохи нити. На годиннику — за першу ночі. Завтра, звісно, вона не мала важливих справ зранку, але любила починати свій день не надто пізно. Зберегла файл, вимкнула та закрила ноутбук. Роздяглася догола і нарешті залізла під тонке шовкове простирадло.

Зазвичай вона ще читала перед сном, але сьогодні сон не змусив себе чекати й накрив її за кілька секунд.

 

***

Володар снів теж не змусив себе чекати. Вже деякий час перебуваючи в її квартирі й спостерігаючи, як вона працювала, Морфей тільки й чекав, коли вона засне, щоб висипати над її головою дрібку піску й потрапити не просто в її сон, а в один дуже конкретний спогад.

Він узагалі наглядав за нею ще з моменту, як вона вийшла з редакції. Компанію йому склали Метью та Смерть. Він зв’язався з сестрою, щойно покинув сон смертної, у якому побачив Пана. Чи свідчила присутність Пана в її сні про те, що саме вона його вбила і була Вбивцею Безсмертних? На сто відсотків, мабуть, ні, але ймовірність була велика.

Сестра теж не прийшла з порожніми руками. Вона простягла йому папку з поліцейським розслідуванням смерті відомого рок-музиканта гурту Eurythmia Доріана Панвела — личини бога Пана, за якою той ховався у явосвіті.

— Дехто, хто винен мені послугу, допоміг дістати ось це, — пояснила вона зустрівшись зі здивованим поглядом Морфея.

Теодора Блеквуд проходила у цій справі як свідок. Медична експертиза стверджувала, що співак загинув від передозування наркотиків, хоча розтину не проводили. Звинувачень чи підозр слідство не висувало, і вже через пару днів справу закрили. Схоже, поліції не хотілося займатися цим на повному серйозі, тож усе списали на наркотики, які дійсно знайшли на вечірці. Користі з досьє було мало — хіба що воно підтверджувало, що смертна, яка їх так цікавила, була до цього якось причетна.

Теодора була ідентична самій собі у сні, але водночас зовсім іншою. Вираз обличчя — значно серйозніший, ніби вона цілковито занурилася у внутрішні баталії чи переживання. Походка вже не така легка й повітряна, більш тяжка, навіть різка — так, наче вона ось-ось була готова зірватися на біг, кудись чи від чогось. На ній були світлі вільні джинси, бордовий светр і зелений піджак, що приховував крихкість її плечей, надаючи постаті суворішої, вагомішої виразності. Поверх усього — довгий класичний коричневий тренч, поли якого розвіював вітер. Чорна масивна шкіряна сумка через плече легко вміщувала ноутбук, купу жіночого дріб’язку та парасольку. Волосся було зібране догори, та неслухняні пасма вибивалися, а два локони, що звисали з обох боків обличчя, надавали йому майже лялькових рис. Шию прикривав чорний шарф.

У сні вона була воїтелькою, мрійницею, яка, незважаючи на страх, ішла далі, а тут на неї, здавалося, тиснули всі тягарі мирського життя. Лише очі залишалися такими ж — ясно-блакитними й глибокими.

Не ховаючись від людей, вони помалу рушили слідом за нею. Йшли не надто близько, але достатньо, щоб не загубити її й щоб до їхнього божественно гострого слуху долинала музика, яку смертна слухала в навушниках.

— Ммм, — сестра заплющила очі. — Мені подобається цей трек. Треба дізнатися, хто цей гурт, і купити собі їхню платівку.

Смерть найбільше цінувала музику в їхній сім’ї. Особливо рок. Вона слухала цей жанр ще до того, як він з’явився у людей цього виміру. Морфей теж цінував музику, але зазвичай іншу, і часто виступав покровителем великих митців, серед яких було чимало музикантів. Сучасну музику він, мабуть, ще не розсмакував.

Смерть навіть якось намагалася підтягнути його по всіх великих виконавцях ХХ століття, завалившись у Марення одного дня з купою платівок. «Ти маєш це послухати», — сказала вона, вручивши йому все це добро, і втекла. Він послухав далеко не все, але більшість артистів не оцінив.

У снах він теж часом натрапляв на щось цікаве, але мало що дійсно йому подобалося. Двадцять перше століття вже точно здавалося йому дивним. Але прямо зараз він мусив визнати, що йому теж подобалося те, що слухала Теодора. Ця музика була сповнена чимось дуже чуттєвим, красивим, у міру агресивним і таємничим — чимось, що нагадувало йому Марення.

Опинившись під її будинком, Смерть повідомила, що їй час іти: робота не могла чекати. Вона попрощалася з Морфеєм і пішла. Він же, наказавши Метью повертатися у рідний вимір, попрямував слідом за Теодорою.

У квартирі виявилося, що він таки мав рацію — Теодора була завзятою читачкою. У неї була велика бібліотека — від художньої класики до науково-популярної літератури, серед якої окрема полиця була присвячена астрономії, а ще одна — історії. Ще більша в неї була колекція музичних платівок. Одну з них вона поставила одразу ж, щойно роззулася й помила руки.

Теодора, звісно, його не бачила, адже Король снів міг робити себе абсолютно невидимим для людей. Але її кішка… вона точно бачила Лорда Морфея й навіть потерлася об його ногу, ніби вітаючись. Кішки завжди бачать те, чого не бачать смертні.

Сон не мав наміру стежити за її приватним життям — це було б, мабуть, дивно навіть для Бога снів. Усе, чого він хотів, — це дочекатися, коли вона піде спати. Ну, і, можливо, поки чекатиме, станеться щось цікаве. Тож, поки вона готувала вечерю, він ходив, розглядаючи її невелике помешкання: робоче місце, завалене книгами, записами, журналами та газетами. Він вивчав її, підмічав важливі деталі.

Квартира зовсім не була схожа на той бедлам, де жила Констянтин. Як мінімум, було чисто і не було всякого мотлоху. На стінах і полицях було багато фотографій, на яких він упізнав її сім’ю. Вона була схожа на свою матір і сестер. У сестер були діти, тож Теодора була тіткою. На фото були й інші люди — мабуть, друзі. Порожні чашки з-під чаю біля робочого столу вказували, де вона проводила найбільше часу. Увагу також привертав великий жовто-блакитний прапор на стіні, а біля нього — дивна розмальована труба*, що пахла смертю і порохом.

Морфей знав, що в явосвіті одночасно тривали кілька воєн. Він бачив це у снах, які ставали відрадою і сховком для смертних, що переживали тяжкі часи. Мабуть, це означало, що Теодора вибрала сторону хоча б в одній із них. Це цілком відповідало тому, що він про неї дізнався: Теодора в тій чи іншій мірі була борчинею за справедливість.

Морфей міг би наслати на Теодору сон одразу, щойно вона закінчила їсти, але не став цього робити. Йому було цікаво за нею спостерігати — і робити це під музику, яку вона слухала. Здається, вона йому припала до душі. Тож він присів собі в куточку, на її диван, і кілька годин спостерігав, як вона зосереджено працювала за своїм столом, що стояв біля одного з панорамних вікон. Вона приглушила світло, залишивши лише кілька теплих ламп. З вулиці в квартиру проникало червоне сяйво рекламної вивіски. Поряд з ним, зігріваючись об його ногу, скрутилася Селена. Котів завжди тягнуло до Лорда Морфея. Як добре, що її хазяйка його не бачила.

Спостерігаючи, він відмічав для себе нові деталі — її скрупульозність, певну прискіпливість, креативний підхід до завдань. Коли вона сердилися чи читала щось, що їй не подобалося, хмурилася й тихенько лаялася, бажаючи смерті одній конкретній групі людей. Вона важко зітхала, коли десь застрягала, й усміхалася сама собі, коли вибудовувала правильний ланцюжок у своїй голові. Час від часу вона відволікалася, робила паузи, заварювала чай. Але найчастіше її виривала з робочого стану та чи інша пісня.

Було видно, що Теодора обожнювала музику, що вона була важливою частиною її життя. Навіть раніше, під час ходи, вона відбивала пальцями ритм по нозі чи, зупинившись на світлофорі, притупувала ногою в такт. Пританцьовувала, коли думала, що її ніхто не бачить. Вдома, наодинці, вона віддавалася мелодії повністю: підспівувала вголос тим чи іншим рядкам, махала головою на особливо потужних рифах, вимальовувала візерунки пальцями в повітрі під мелодію. На особливих моментах закривала очі, відкидала голову назад і ніби занурювалася у сам звук, зливаючись із ним.

Морфей міг би поклястися, що бачив, як волоски на її шкірі ставали дибки — те, що ще називають «сиротами». У цьому було щось інтимне, особисте, неймовірно чуттєве. Настільки, що йому здавалося, ніби вона отримувала майже екстаз від звуків інструментів і голосів. Було б доречно відвести погляд, але він не міг. Наче зачарований, він дивився, бо це було прекрасно. Вона була така органічна, така жива. І щось у цьому нагадувало йому священні грецькі обряди та таїнства, навіть саму Терпсіхору, музу танців і співу, яка завжди ніби розчинялася у танці та мелодії.

Одна пісня, здається, зачарувала їх обох. Темна лірика, наповнена бажанням, тугою, всепоглинаючою пристрастю, містична, навіть гіпнотична. Коли вона залунала, Теодора відставила комп’ютер, відкинулася на спинку крісла й поклала одну руку на ключиці, а іншу — на живіт, глибоко дихаючи. Вона не співала, а просто слухала, дихаючи в такт ритму ударних.

**
Lift, oh lift me out
Of my own skin
Of all my doubt
Oh, and take, take from me
Leave nothing left
Take everything

 

Перший куплет вразив Морфея. Слова викликали образи, відлуння старих почуттів, пробуджували в ньому те, що здавалося давно дрімало глибоко всередині — забуте й непотрібне. Занурювали його у власне підсвідоме, пробуджували чуттєвість. Його повільне божественне дихання стало ще глибшим. Він і сам почав зливатися з піснею. Вона була ніби зі світу Марень. Ніби говорила про щось до болю знайоме, близьке, хоч і забуте, сховане подалі від усіх. Про щось, що він уже переживав, прагнув пережити знову і водночас тікав, ховався, боявся цього.

 

Sink, sink your teeth
Split my skin, no
Just make me bleed
Oh, and give, give me all
All that I want
Just give me all

 

Здавалось, те саме відбувалося і з Теодорою. Їй здавалося, що мелодія, як води темного океану, поглинає її, обволікає. Вона тонула, йшла на глибину, кудись дуже глибоко в саму себе, в ті частини душі, які рідко кому показувала. Як же вона любила цю пісню.

 

You know you hypnotise me, always
You know you hypnotise…

And you make it more
Than I could ever feel before
And you make it more
Than I could ever feel before

 

Відбувалась, мабуть, якась магія. Дві сутності — людина і Безмежний — не будучи ніяк пов’язаними, не взаємодіючи між собою, розділили на двох одне відчуття. Один спільний досвід. І в цьому було щось надзвичайне, щось, що залишилося з Лордом Морфеєм надовго. Закарбувалося в ньому.

Варто було змінитися треку, як Теодора повернулася у свій робочий стан, наче нічого й не було. Таїнство закінчилося, магія розвіялася, і світ продовжив існувати так, як і до того. Сон продовжував сидіти тихо, майже не рухаючись, поклавши свою долоню на спину кішки, яка мирно спала і тихо муркотіла, притулившись до нього.

І все ж він дочекався, поки смертна вкладеться спати. Його не бентежила її нагота, скоріше він насолодився красою тендітного дівочого тіла. Оцінив відсторонено, як відвідувач музею оцінює картину. Їй пощастило народитися не в часи героїчної Еллади — тоді вона б припала до смаку, якщо не самому Зевсу, то комусь із богів. А це рідко коли закінчувалося добре для смертних.

***

Спогади Теодори

Морфей опинився посеред досить великого помешкання, яке смертні ще називали лофтом. Старий індустріальний простір перетворили на квартиру. У самому розпалі відбувалася вечірка: музика гучно билася об стіни, важкий бас розчинявся в серпанку сигаретного диму. Світло було приглушене. Декілька компаній людей сиділи в різних частинах квартири, більшість із них вживала алкоголь. Чоловіки, жінки, небінарні персони — усі веселилися. У повітрі відчувався присмак флірту, сексу і легких наркотиків.

Це були спогади Теодори, тому знайти її було зовсім неважко. Ось вона: вся в чорному, очі підведені чорною підводкою, на плечах була об’ємна шкіряна куртка, на шиї — срібні ланцюжки, пальці були прикрашені каблучками. Вона стояла, спираючись на кухонний острів, тримала в руках холодну склянку з джином і посміхалася чоловічій постаті. Дивилася на нього кокетливо й розповідала якусь смішну історію.

Ступивши крок до неї, Морфей упізнав її співрозмовника — ніхто інший, як сам Пан. Один із грецьких богів таки вподобав її. Його образ для людей, той, що без ріг і копит, зовсім не змінився: типовий середземноморський профіль, темне кучеряве волосся, оливкова шкіра, карі очі, ніс із горбинкою. Він був гарним і привабливим — що тоді, що тепер. Тільки сьогодні його звали Доріан, він співав у рок-гурті та збирав довкола себе фанаток, а дві тисячі років тому був богом лісу і зваблював смертних та німф, які випадково заходили на його територію. Він усміхався куточком рота, наче знав щось, чого не знала вона, а його очі горіли цікавістю і бажанням — тим самим, яке Морфей не раз бачив на обличчях олімпійців і грецьких богів.

І справді, довго чекати не довелося. Він уже обіймав її за талію, і вони попрямували кудись у кімнати. Двері за ними зачинилися, а Лорд снів поспішив за ними. Пан був уособленням дикої природи й чистого сексуального інстинкту. Тому не дивно, що жінки так легко погоджувалися стати його коханками. Теодору теж не могло не привабити до нього, особливо якщо він сам її обрав. У цьому була його сила, його сутність. У давнину навіть не вважалося соромним завагітніти від нього, від бога. Молоді дівчата часто брехали своїм сім’ям, що дитину їм зробив не сусід, а сам Пан.

Морфей пройшов за ними й застав їх уже в кімнаті наодинці. Пан буквально кинувся на дівчину, цілував її грубо й одночасно почав роздягати. Куртка полетіла на підлогу. Його руки нишпорили по всьому її тілу, стискаючи то груди, то сідниці, наче він не знав, що йому більше до вподоби. Її руки вивчали його голий торс, широкі плечі.

Морфей тихо спостерігав. У його погляді не було ні осуду, ні сорому, але була цікавість — як до красивої, але чужої гри. Він бачив, як тепло тіл спліталося з імпульсом моменту, і було в цьому щось гарне. Секс і пристрасть колись давно були частиною його самого, вони досі були частиною світу Марень, адже кожен третій сон наповнювався сексом. Для нього це була одна з нескінченних людських мелодій, яку він міг зрозуміти, але не прожити. Не тому, що не міг, а тому що свідомо обирав цього не робити. І те, що він бачив у спогадах Теодори, для нього було не більше ніж цікавою виставою. Просто історія, кінець якої він уже знав.

— У тебе є презерватив? — спитала вона між одним поцілунком і іншим. Але Пан її ігнорував, продовжуючи одною рукою м’яти її груди, а іншою вже ліз у її джинси.

— Стій! — спершу досить спокійно просила вона. — Скажи мені, будь ласка, що в тебе є презервативи, бо я свої забула.

— К Аїду ці резинки, — відповідав він, нахиляючись губами до її губ. Але Теодора відвертала голову, не дозволяючи йому поцілувати її знову.

— Що? — в її очах спалахнуло щось кардинально протилежне пристрасті. Все її тіло миттєво завмерло, тверділо, охололо. — Слухай, так не піде.

— Піде так, як я скажу, — уже без краплі приязні відповідав чоловік. Він не мав наміру зупинятися й лише сильніше стискав жіноче тіло своїми руками.

Долонями, які щойно пестили його голі плечі, Теодора спробувала відштовхнути Доріана. Звісно, в неї не вийшло. Атмосфера спогаду різко змінилася, і навіть сам Морфей напружився, відчуваючи щире непокоєння й переживання за Теодору.

Ще до історії з ув’язненням Калліопи, та й завжди, він відчував відразу до чоловіків, які брали жінок силою. Ким би не була жінка — смертною чи богинею, його колишньою дружиною, знайомою, просто випадковою особою, яка зустрілася йому на шляху, чи тою, чию історію він лише почув, — ґвалтівники, навіть ті, що понесли покарання, ніколи не бачили приємних снів, тільки кошмари.

Але зараз він перебував не стільки у сновидінні, скільки у спогаді — у минулому, що вже відбулося і якого не змінити. Все, що він тут бачив, уже сталося з Теодорою трохи більше тижня тому. І дивитися на це було огидно, бридко; хотілося зупинити, але він мусив побачити, що сталося далі.

Теодора тим часом намагалася вирватися. Вона протестувала й намагалася його зупинити: просила, штовхала, погрожувала. Пана це тільки злило. Він у кілька кроків штовхнув її на ліжко, і коли вона, як безвольна лялька, впала, він заліз на неї верхи. На секунду вивільнивши руки, Блеквуд почала бити кулаками по його плечах і намагався влучити в обличчя. Вона не збиралася здаватися і не давалася так просто. Гнів і страх що перемішувалися в її очах, робили її майже небезпечною, агресивною. Можливо, в неї були б шанси проти смертного, але Пан був набагато сильніший — дикий, невгамовний і бездушний.

— Лежи смирно, шльондро, і тобі сподобається. Тобі сподобається, я обіцяю. Ти ще будеш просити, — шипів він, і його очі загорялися ледь помітним золотим світінням. Це прояв його божественної сутності, хоч і вже давно не прояв могутності.

— Іди нахуй. Відпусти мене! Відпусти! — Теодора всіма силами намагалася зкинути його з себе, вибратися. Але, не будучи в змозі цього зробити, почала кричати: — Допоможіть! Допоможіть, хто-небудь!

— Заткнись, сука, а то я тебе зараз придушу!

Його руки затулили їй рот, хоча за дверима музика гриміла так голосно, що навряд чи її почули б. У її погляді тремтіли відчай і страх, хоч здаватись вона не збиралась. Морфею нестерпно було дивитися на це. Просто нестерпно. У його скляних очах застигли гнів і ненависть. Йому самому захотілося вбити Пана, бо бачив Всесвіт — він заслужив і на гірше. Хоча смерть — це навіть замало для нього. Шкода, що безсмертні після смерті не потрапляли нікуди, а просто розчинялися в космосі.

Оскільки дівчина ніяк не заспокоювалася, не переставала боротися за себе, не припиняла намагатися якось вдарити, зіштовхнути з себе чоловіка, руки античного бога самі собою опустилися нижче, стискаючи її шию. З дівочого горла замість криків тепер виходило лише глухе хрипіння. Теодора рвалася, відтягувала його руки, кидалася, щоб перевернути його, хапалася за будь-що, але сили, як і повітря, танули. Її обличчя наливалося буряковим кольором…

І тут Морфей таки не витримав. Забув про те, що це просто спогад, про те, що в реальності ця жінка жива й тихо, мирно спить у своєму ліжку. Він таки не зміг стриматися. Гнів і бажання справедливої розплати над кривдником узяли гору, і він не втримав своєї сили — тіні, яка розрослася далеко вперед і, торкнувшись ліжка, захопила Пана у свої тенета. Ще мить — і його тіло почало розсипатися на пісок, швидко, але поступово, починаючи з рук і переходячи все далі до тулуба, аж доки від спогаду не лишилося й сліду.

Голосний, хрипкий вдих. Теодора різко підвелася, втягуючи повітря з надривом. Її пальці лежали там, на шиї, де щойно були руки кривдника. Дихання було різке, важке, уривчасте. Паніка накочувала хвиля за хвилею — навіть попри те, що небезпека зникла, їй усе ще було страшно, тіло трусило. Десь там, у яві, її тіло перебувало на межі, серце калатало так, ніби ось-ось вирветься з грудної клітки, пульс зашкалював. Але й тут, у сні, що був насправді спогадом, вона хапала ротом повітря, намагаючись відновити життєво необхідний рівень кисню.

Раптово вона підняла голову й зустрілася поглядом із Морфеєм. Її ясно-блакитні очі дивилися просто в його темно-сині, і щось сталося. Так, ніби за мільярди світлових років від них відбувався колапс наднової. Морфей відчув вібрації у повітрі, якусь суттєву зміну. Відчув, як почало руйнуватися сновидіння, але й дещо інше: смертна його бачила. Бачила, хоч і не мала б — не мала підозрювати про його присутність. Хіба що він зробив велику дурницю й утратив контроль.

— Хто ти, блять, такий? — питала вона, продовжуючи дивитися на нього, вивчаючи.

— Сон, — з усім можливим спокоєм відповів він. Його голос був тихий, глибокий, мов шепіт самої ночі.  — Просто сон, який уже закінчився.

І Теодора прокинулася, а Морфей, опинившись у сонному потоці, легко вийшов із нього прямо до свого царства — у Марення.

* У теодори там стоїть розмальований тубус від використаного Джевеліна

** Трек Sleep Token – Hypnosis