Глава друга: Перше тренування

Сонце повільно сповзало вниз, розмазуючи м’яке золото по кортах. Повітря пахло теплим бетоном, свіжими м’ячами та потом. Команда вже розминалась — ритмічно, гучно, з жартами та вигуками, що летіли між хлопцями, як м’ячі.

Ейден стояв осторонь. Усе в ньому було стиснуте, замкнуте. Його нова форма з логотипом університету на грудях здавалася чужою шкірою, яку накинули без дозволу. Піт повільно котився по хребту, долоні вологі — хоч він ще нічого не робив. Коли підняв очі, погляди вже ковзали по ньому. Не агресивні — скоріше цікаві. Але й цього було досить, щоб тіло стиснулось ще більше. Він звик до цього. Звик, що тиша — не завжди безпека.

Знову погляди. Знову чекання. Щоразу — як вперше. І завжди — з острахом.

— Привіт, — тихо сказав Ной, з’явившись поруч. Не торкався, не наближався. Просто стояв поруч. — Почнемо з подачі. Тебе ще ніхто не бачив у дії. Якщо хочеш — покажи мені, як ти граєш. Якщо не хочеш — просто стій поруч. Я не тисну.

Ейден кивнув. Жбурнув сумку на лавку, дістав ракетку. Провів долонею по обмотці, наче вітався зі старим другом. Його пальці трохи тремтіли. Тіло діяло само: плавно, технічно, мов занурене у воду. Його гра — єдине, що ніхто не зміг у нього забрати.

Хоч це залишилось. Хоч це я ще контролюю.

Ной відійшов на інший бік корту. Нахилився, готуючись приймати.

— Не стримуйся, — кинув він.

Ейден завмер, глянув на нього. Його серце билося швидше, але тіло не слухалось страху. І подав.

М’яч зірвався з ракетки беззвучно, злетів у повітря й упав з такою точністю, що Ной ледве встиг зреагувати. Та все одно усміхнувся. Здивовано. З повагою.

— Ну ти, чорт забирай, не жартуєш.

Інші хлопці теж повернули голови. Дехто притих. Хтось прошепотів:

— Це що, він?

Ейден не відповідав. Подав ще. Іще. Його удари не були потужними, як у важковаговиків, але неточними — ніколи. Він подавав зі зміщеним центром, так що м’яч крутився в повітрі й втикався в корт під неймовірними кутами. Це була магія — техніка, яку неможливо скопіювати. Хтось із команди спробував її повторити, та м’яч полетів у сітку.

— Як він це робить?.. — пробурмотів один із гравців.

— Це… унікальна техніка. Він вивчає чужу подачу — і трансформує її, — озвався тренер, який підійшов ближче. — Не просто копіює. Він вичавлює з неї максимум. Золото на юніорському чемпіонаті світу не падає з неба.

Ной кивав, не зводячи з нього очей. Йому було не просто цікаво — він відчував глибоку повагу. Щиру, без домішок. Обережну — але реальну.

Після тренування хлопці вже виходили з залу, коли Ной наздогнав його:

— Ейден.

Той зупинився. Очі — як завжди, глибокі, темні, насторожені. Лопатки стислись, наче чекав удару — словом або жестом.

— Хочеш залишитись ще трохи? Я можу показати, де в нас душ, але… якщо не хочеш — усе окей.

Ейден глянув на двері. Потім — на нього. Губи стиснулись. Пальці втопились у манжеті кофти.

— Я не користуюсь спільними душовими.

— Розумію. У мене є ключ до персонального блоку. Можеш користуватись ним. Я скажу тренеру.

Пауза. Його дихання трохи прискорилось.

— Ніхто не зайде. Можу навіть стояти під дверима, якщо хочеш.

І знову — тиша. Але його очі м’яко опустились. Це був жест довіри — крихітний, ледь помітний. Як усмішка крізь сльози.

— Добре, — прошепотів він. — Дякую.

Того вечора в їхній маленькій, але затишній квартирці Джей зустрів його на вході.

— Як пройшло?

— Я грав.

— З Ноєм?

Кивок.

— І…?

Ейден сів на пуф, сперся спиною об стіну. Заплющив очі. Його плечі повільно опустились, дихання вирівнялось. Голос став тихим, майже невагомим:

— Він… не торкався. Не питав. Не тиснув.

Джей повільно сів поруч. Його рука ледь торкнулась плеча брата — дозвільно, спокійно.

— Це вже початок.

І вони сиділи так удвох — двоє братів, які пройшли через пекло й не втратили найголовнішого: здатності шукати тепло. Навіть якщо воно дуже тихе. І дуже далеке.