Родина

Єва Вайс — імʼя авдиторки, що перевіряє документацію в кожному кутку мурів. Вона створює враження доволі чемної молодиці, заворожуючи яскравими зеленими очима та волоссям трохи довше плечей, яке зберігає неоднорідний колір через постійні фарбування. Її стан завжди ховався за шарами тканини, тому важко сказати чи була вона худою, але вона точно мала середній зріст. Свої 173 сантиметри зросту вона завжди доповнює підборами. 

Єва не мала родини чи друзів, оскільки робота змушувала постійно подорожувати мурами. Сама вона стверджує, що її батьки давно померли, проте пліткують, що вона дочка відомої знатної родини, яка збанкрутіла і залишки якої все ще можуть жалюгідно існувати в межах мурів. Єва завжди відмовляється говорити на цю тему і стоїть на своїй версії. Одним мурам відомо, як вона примудрилась вже більше десятка років жити по різних готелях на самоті й лишень працювати. Не дивно, що у кожній своїй тимчасовій кімнаті вона або випивала кілька келихів бренді, або скурювала кілька цигарок. 

Ранок був холодним. Лютий, місяць який Єва ненавидить усім своїм єством, місяць, коли батьки викинули її на вулицю злидарювати. Тягнучись за склянкою води, яку вона дбайливо залишила собі звечора, вона скинула не одну порожню пляшку з тумби, але свого таки досягла і жадібно почала пити. Відставляючи склянку назад, вона перевернулась на спину та розкинула кінцівки на ліжку, втуплюючись у давно знайому стелю. 

Подумки Єва намагалася скласти усі дні, що вона тут жила. Число точно було більшим, ніж два роки, але нічого точнішого вона не вирахувала. Тихо видихаючи ненависть до Стохеса, вона потерла очі, щоб оклигати від сну, і нарешті встала на ноги. Все-таки жити в штабах їй подобалось набагато більше, ніж жити в готелях. В штабі усе підготовано для того, щоб вона далі маскувала власну особистість, а в готелях доводиться вмикати уяву. Хоча в готелях вікна набагато більші й приємніші. 

Жінка швидко змила з себе залишки алкоголю, страху та вчорашнього дня. Обтираючись рушником, вона знову забула про жалюгідний стан власних грудей і тихо зашипіла від болю. Виходячи з ванної кімнати, вона підійшла до дзеркала. Липа поквапилась одягти білі штани та теплі шкарпетки, щоб вберегти свої ноги від холоду на короткий час. Далі в її руках опинились бинти, які вона вчора покинула на комоді. Обережно притискаючи їхній край до своїх грудей, вона почала щільно і туго обмотувати грудну клітину ними. Завершуючи свою роботу, вона закріпила вільний кінець булавками для надійності. Тепер вона могла собі дозволити одягнути білу сорочку, на неї шкіряний жилет, а потім ремені СПМ. Оглядаючи себе в дзеркалі, Липа задовольнилась картиною. Тепер вона туго зібрала волосся ззаду й одягла білу балаклаву, краї якої поквапилась розправити під коміром сорочки. Востаннє поправляючи матерію на обличчі, вона одягла строкату театральну маску, що закривала усе обличчя. Маска була доволі пошарпаною, вже не блищить, як рік тому, коли поліціянтка її придбала, але з усіх вона подобалась їй найбільше. За час, проведений з цією маскою, вона почувалась набагато краще, ніж з іншими. 

Шлейфом її образу стала куртка з нашивками білого єдинорога з зеленою гривою, темно-зелений плащ з такою ж нашивкою, шкіряні рукавички та кілька пшиків стійких парфумів. Її нашивка усе ще сигналізувала про належність Військовій поліції, проте виділяла жінку зміненими кольорами — те, що треба для таємничої протеже Даріуса Заклі. 

Тепер її думки були поруч з полковником Розвідки, Ервіном Смітом. Їм рідко доводилось зустрічатися, в основному причиною ставали чергові подробиці з роботи жінки, які були повʼязані з Розвідкою. Стільки років знайомства було за їхніми плечима, а просто так вони зустрічалися лише декілька разів. Зараз вона прагла цієї зустрічі. Просто посидіти із ним, обговорити роботу, можливо випити трохи вина, чи знову помірятися розумом у шахах. Зрештою, доки лежить сніг, Ервін може знайти для неї дрібку часу.

І все ж зустрічатись з ним надто ризиковано, саме тому слід проводити зустрічі лише за крайньої потреби. Чи була у неї крайня потреба? Тільки бажання. 

Закінчуючи складати сумку, вона перекинула її через плече разом з особистою гвинтівкою і нарешті вийшла з кімнати, зачиняючи її на кілька замків одразу. Спустившись на перший поверх, вона рушила до конюшень, де на неї вже чекав її тимчасовий загін, який вона звісно ж не просила. Штабні керівники не вперше користувалися з її небажання відмовляти новобранцям в отриманні хоч якогось досвіду. 

— Я підполковниця Військової поліції, позивний Липа. Від сьогодні й до розкриття справи ви — мій загін, коритиметесь тільки моїм наказам. Усі ознайомлені зі справою? 

— Молодший офіцер Шмідт доповідає! Увесь загін прибув у розпорядження підполковниці Липи та ознайомлений зі справою! В окрузі Стохеса зникло кілька десятків чоловіків і десяток жінок. 

— Що спільного у зниклих? 

Подібне питання знітило загін. Липа ще раз зазирнула в планшетку зі справою, пересвідчуючись, що в її питанні нема нічого дивного. 

— Більшість зниклих любили гуляти по борделях. — Ця дівчина впала Єві в око, бо єдина відповіла на питання одразу.

— І випити теж… 

— Гаразд, тоді обійдемо усі борделі округи. Почнемо з самого міста. Розподіліться парами: пара до східної частини міста, південної, північної й ще одна до західної. Зберіть якомога більше інформації, навіть якщо вам доведеться спустити штани для цього. Коли закінчите, повертайтесь сюди. І не баріться. 

Вояки гуртом відповіли “Так, пані!” і розбіглись у своїх напрямках. Жінка ж вивела свою кобилу зі стійла і, осідлавши її, ринулась до зовнішніх воріт. Її охоплювало пʼянке відчуття успіху: вона змогла на деякий час здихатись невідомих дітей, яких їй навʼязало керівництво, і не зробила при цьому нічого поганого. До муру “Розі” її випустили без зайвих питань, що неабияк її радувало, бо своє посвідчення вона вкинула у сумку і діставати його було надто марудно. 

Вона швидко дісталась потрібного борделю, привʼязала кобилу поряд і увійшла до закладу. Знайомий запах алкоголю, цигарок, солодких парфумів боляче вдарив їй в ніздрі, проте вона стрималась. На барі вона замовила пінту пива. Знайома не перший десяток років жінка підійшла до неї першою і відвела у найвіддаленішу кімнату. Всідаючись на мʼякий та зручний диван, поліціянтка стягнула свою пошарпану маску, відкинула гвинтівку та відпила трохи пива. Її зелені очі були спрямовані на напівоголену брюнетку, що сиділа на ліжку навпроти. Оскільки супутниця не збиралась першою заводити розмову і втупилась поглядом у свої долоні, Липі довелось одразу перейти до теми свого візиту. 

— В окрузі кілька десятків відвідувачів борделів зникло. Чиїх рук справа?

Жінка напроти лише підтисла губи. Вона очікувала інших слів.

— Питаєш, ніби я усе про всіх знаю… 

— Ти повія, це твоя робота. 

— Мої клієнти ввічливіші, ніж ти, Єво. 

Марі нарешті наважилась підвести очі та спробувала вколоти поглядом. Але її погляд не лишив і сліду на крижаній броні опонентки. 

— Ти помилилась, — посмішка жінки, що проглядалась в отворі балаклави, стала небезпечно гострою. 

— Гаразд, Липо… Майже тогоріч в стороні Герміни відкрився новий бордель. Він доволі посередній, але там подають мʼясо. Хтось з поліції покриває його. Можливо, це якось…

— Чиє мʼясо? — перебила Єва. 

— Видають за телятину. 

— Людське мʼясо легко видати за телятину, — в її голосі чувся тріумф. На честь своєї перемоги вона дозволила собі ще кілька ковтків пива. 

Обличчя брюнетки скривилось, усе її тіло на мить здригнулось, проте Липу така здогадка анітрохи не збентежила. Це не перший випадок канібалізму після падіння муру “Марія”.  

— Ти жартуєш. 

— Я цілком серйозно. Терміни збігаються, така версія усе пояснює… 

Брюнетка знітилась та опустила погляд своїх блакитних очей в підлогу. Її темне довге волосся трохи колихнулось услід за нахилом голови. Вона крутила каблучки на пальцях, намагаючись стишити хвилювання. 

— Ти усе ще злишся на мене? — Єва знала цей тон і ненавиділа його до болю в кістках. 

— Я ніколи не злилась на тебе, Марі. 

— Тоді чому ти уникаєш мене?

Єва важко видихнула, ніби разом з повітрям випускала свою душу з тіла. Так, ця розмова колись повинна була статись, але зараз жінка зовсім до неї не готова. Ніхто і ніколи не буде готовий до подібних розмов. 

— Мені просто боляче від нездатності тобі допомогти. Надто боляче.   

Постукуючи по своєму келиху пальцями, Єва стійко витримувала вимучений погляд блакитних очей, в яких стояли крижані сльози. Вмить почувся брязкіт безлічі прикрас — Марі поквапилась стерти ці сльози. 

— Вибач, я… Я завжди змушувала тебе страждати…

— Ми обидві знаємо, що це неправда. 

— Я знаю, що зробила неправильний вибір, але вже нічого не змінити… Я просто хочу, щоб ти дивилась на мене як раніше. Хочу знову поїхати до тих озер з тобою. 

Єва відставила келих та пересіла на ліжко до Марі. Вона не здужала стримати бажання доторкнутись до неї, приголубити свою маленьку Марі, тому і поквапилась це зробити. Стягуючи непотрібні зараз пальчатки, Єва обережно занурила свої пошарпані вогнем пальці в чорняве волосся, оминаючи прикраси. Марі знову наче дитина перебралась на її коліна, щоб компактно вмоститись в теплих та заспокійливих обіймах Єви. Їм обом цього не вистачало, дуже сильно не вистачало.  

— Гаразд, ми поїдемо туди знову.

— Я кохаю тебе, Єво. 

І Єві хотілось кохати у відповідь, хотілось теж зізнатись в коханні у відповідь і не збрехати. Але це було надто утопічно. Принаймні поки що. І їй було соромно через власну неможливість відповісти взаємністю. Та зрештою Марі знала про це і добровільно обрала бути поруч… 

— Знаю. 

Їхні серця ще трохи бились споріднено. Але пошук зниклих не чекав, тож Єва відпустила Марі та підвелась.

— Дякую, що повернулась до мене.

— Бережи себе. 

Липа знову начепила на себе маску, захопила свою гвинтівку та вийшла з кімнати, а потім і з будинку. Осідлавши кобилу, вона повернулась до Стохеса. В штабних конюшнях на неї вже чекали деякі підлеглі, що принесли їй ту саму інформацію, що й Марі. Оскільки здобути інформацію виявилось надто легко, хтось дуже високий справді допомагав цьому борделю, дозволяючи їм навіть не ховатись.

Надвечір загін на чолі з Липою рушив до підозрілого борделю, захопивши із собою ордер на обшук. Спішуючись зі своєї кобили, підполковниця підійшла до дверей доволі непримітного будинку. Проте двері не піддались, коли вона спробувала штовхнути їх. Стояв однозначно хороший замок. Тільки вона збиралась узятися за відмички, як по ту сторону дверей хтось почув її намагання й тоненьким голосом протягнув: 

— Який код, красунчику? 

Поліціянтка хмикнула. Звісно ж такий заклад буде приватним. 

— Я підполковниця Військової поліції, мій позивний Липа. Я маю ордер на обшук вашого закладу і десяток солдатів озброєних до зубів. Відчиніть, будь ласка. 

За час роботи у Поліції, а особливо за час роботи таємничою військовою одиницею з позивним замість справжнього імені, Липа знала, що “будь ласка” працює лише якщо перед цим в голос сказати про зброю у власних руках. Її “будь ласка” в котрий раз спрацювало і, після доволі гучної паніки всередині, двері таки відчинила жінка, що куталась в простирадло. Проте цупка тепла тканина не могла приховати майже повну відсутність одягу. 

Підполковниця швидко розподілила свій загін. Шмідт, як найвідповідальніший, стояв на дверях і стежив, щоб ніхто не втік, поки усі інші обшукували кімнати й самих панянок. Сама ж вона підійшла до незнайомки, яка відчинила їм двері, щоб розпитати про найбільшу таємницю цього місця.

— Мене цікавить ваше мʼясо. На продаж подібного продукту в наш час потрібно багато ліцензій та дозволів. Чи можете ви мені їх показати? 

— Л-ліцензії? Які ще ліцензії? Я не… Поліція казала, що у нас все гаразд. 

— Звідки береться сировина? 

— Власного виробництва. 

На мить Липа розгубилась. Або жінка неправильно зрозуміла питання, або вона прямо зізналась в канібалізмі. Але зазвичай зловмисники до останнього намагаються здаватись невинними й заперечують свої злочини. 

— Ви хочете сказати, що це не лише бордель, а ще й… мʼясокомбінат?

Поліціянтка мала безліч негативу і з темою борделів, і з темою мʼясокомбінатів. І все-таки “бордель” вимовлялось набагато легше і приємніше, ніж “мʼясокомбінат”. 

— Ходімо, я вам покажу. 

Липа слідувала за жінкою, яка відвела її до підвалу. Щойно товсті металеві двері відкрились, вона відчула запах крові й солонини. Але це не так сильно її здивувало, як хлопчик років десяти, що порпався у нутрощах людини, яка лежала на столі. Кучері кольору білого вина затримували у собі дрібку малих червоних цяточок чужої крові, які також виділялись на його обличчі. Його блакитно-зелені очі уважно стежили за тим, що робили власні пальці. Знайомі риси обличчя дали болісного ляпаса Єві. Зараз вона навіть рада була, що її обличчя ховається за шаром тканини та маскою: ніхто не може побачити її подив та біль. Шкода тільки, що очі відкритими залишились. 

— Люк… — спробувала жінка, цілком гублячись.

— Відійди від тіла, будь ласка, — рівно промовила Липа.

Хлопець нарешті підвів голову, на мить застиг, вивчаючи побачену постать, та зрештою слухняно відійшов, покидаючи свої інструменти біля тіла. Липі неабияк подобалась його ідеальна поведінка людини, яку затримують. 

— Чи можу я зняти рукавиці з фартухом та піднятись нагору? 

— Так. 

Хлопець виконав озвучені дії, поки Єва намагалась вгамувати власний шок. Зрештою вона підійшла до тіла, що лежало на столі та торкнулась його. Оскільки запаху чи слідів розкладання не було, труп був свіжий, але вже холодний. 

— Ваш відвідувач? 

— Так. 

— Де мати хлопця? 

Липа відвернулась від тіла, оглядаючи кімнату. Купа крові, ножів, мисок і усього, що може допомогти в обробці туші. Без сумнівів цим займається людина, що мала досвід або відповідні знання. Оскільки приміщення було повне ножів, а головна підозрювана перебувала десь за відгородженням у вигляді штори, підполковниця зняла гвинтівку з плеча, приймаючи бойову готовність. Звісно вона сумнівалась, що її мати буде кидатись на поліціянтку з ножем, але не могла повністю відкинути цей варіант. 

— Що вам потрібно?

Жінка з довгим білим, завʼязаним у хвіст волоссям, вийшла з-за штори з тесаком. Її зелені очі не виражали нічого хорошого, а гострі вилиці погрожували новими пораненнями. 

— Повільно покладіть ніж на землю і штовхніть ногою в мою сторону. 

— Забирайтеся звідси, це не ваша територія і не ваша справа. 

— Покладіть ніж на землю. 

— Фредеріко, не треба! Це ж сама Липа! 

Тесак з краплями крові на лезі піднявся та у світлі свічок загрозливо блиснув, але удар був надто розмашистим і повільним, що дало змогу Липі ухилитись і вдарити жінку прикладом. Лише тоді злощасний ніж нарешті опинився на підлозі, а закривавлені руки жінки вдалось закути в кайданки. Єва мріяла про цей день ледь не усе своє життя, але зараз не відчувала щастя взагалі. 

 

Липа завмерла перед кімнатою для допиту, сумніваючись. Чи справді їй варто це зробити? Чи справді вона повинна так чинити? Чи буде це безпечно? Зрештою, цю жінку все одно повісять, тому можна зняти маску. Поліціянтка наважилась увійти до кімнати та уважно закрила двері. Потім сіла навпроти жінки, кинула планшетку з олівцем для запису свідчень на стіл і потягнулась до ремінців, що тримали маску на її голові. Її пальці швидко впорались зі знайомим механізмом — маска теж опинилась на столі, за хвилину до неї додалась балаклава. Єва також розпустила своє волосся, яке вмить розлилось на її плечах та спині світлими хвилями. 

— Ти… Такого не може бути… 

— Твоя кара тебе знайде — ти любила говорити це мені щодня, але я досі не впевнена чи здійснилась хоч одна з твоїх погроз. — Сухий блеф, без якого ні Липа, ні Єва вже не могли обходитись. — Зате тепер я можу сказати, що твоя кара тебе вже знайшла. 

Тьмяні зелені очі Фредеріки розширились від подиву, гримаса на її обличчі викликала посмішку в Єви, перший спалах щастя. В секунду жінка, чиї руки досі були скутими в кайданки, підвелась та підбігла до дверей, стукаючи у них з усієї сили.

— Тут моя дочка! Липа моя дочка, Єва Вайс! Вона катує мене! Допоможіть!

Єва закурила цигарку, спостерігаючи за істерикою своєї матері. Це була чудова вистава, неперевершена гра, правдива міміка та голос, якому віриш. Фредеріка уже дійшла до крайньої стадії розпачу, а Єва ще нічого не починала. Їй би в акторки піти, а не усілякою дурнею займатись.

— Ця кімната і створювалась для катувань, тому фактично я маю дозвіл на таке, але не сьогодні. Ти, звісно, можеш продовжити надривати свій голос, але я наказала не підходити до цієї кімнати надто близько. Навіть якщо тебе хтось почує, то не повірить. Ти лише жалюгідна зловмисниця, яка зробить і скаже усе, щоб врятувати своє життя. Єва Вайс зараз в штабі, перевіряє документацію Військової поліції як приватна аудиторка. Така мила дівчина аж ніяк не може бути Липою. 

Руки жінки нарешті перестали гатити у двері, обірвався і брязкіт кайданів.

— Ти божевільна… — у її голосі жевріли аромати поразки.

— Можливо, але ти божевільніша… Може вже сядеш, розкажеш кому і що лизала за покривання вашого моргу? 

— Ти не маєш права говорити зі мною в такому тоні. 

Проте Фредеріка принижено повернулась на своє місце, сідаючи навпроти Єви, яка навіть не поглянула на неї, марно намагаючись стримати сміх.

— Я бачила, що бачила, і чула, що чула. Ідея з мʼясом точно належить тобі. Батько любив хвалитися своїми знаннями, а тобі доводилось слухати та запам’ятовувати. Залишалось знайти когось, хто б зміг замовчувати зникнення людей в окрузі й захищати вашу точку від конкурентів. Звісно, це якийсь високий чин з Поліції. З усіх твоїх колег тільки ти мала таких знайомих. Батьку корилась ледь не вся Поліція, обшуки та перевірки триватимуть довго, тож хто?

— Що буде з Люком? — ховаючись від стресу, жінка почала длубати власні пальці. Тільки тепер Єва по-справжньому помітила наскільки маленькою та жалюгідною стала її мати, як сильно тремтів її голос. 

— Не знаю. Його наче планували віддати в сиротинець для проблемних дітей. Навряд йому вдасться стати частиною суспільства після того, як він розтинав людину. 

— Я не скажу нічого, поки ти не допоможеш йому. 

Єва хмикнула від такого нахабства. Хто ж ще буде диктувати Липі умови, як не пропаща аристократка? 

— Завтра тебе повісять в будь-якому випадку, навіть якщо титан з неба впаде. Не скажеш хто тебе покривав, я сама знайду, хоча і витрачу більше часу. 

— Ти повинна його врятувати! — самотня сльоза скотилась по щоці, на якій вже були помітні зморшки.

— Ні тобі, ні йому я нічого не повинна. 

— Він твій брат! 

— Твої намагання маніпулювати сімейними цінностями та викликати у мене почуття провини смішать.  

Єва загасила недопалок об стіл та примружила очі, погляд яких був прикутий до Фредеріки. Вона була вражена її сльозами, ці маленькі кришталики чистого болю відбили у неї усі слова. Зрештою Єва памʼятала цю жінку лише як завжди холодну та агресивну, з важкою рукою, яку легко розізлити, яка нікого не здатна любити. 

— Карл Ройтер. 

— Як ви почали співпрацювати? 

— Після падіння “Марії”, я прийшла до нього з проханням про допомогу. Це він змусив мене до цього. Я мала відплатити йому за допомогу, мала подбати про Люка… У мене не було вибору…

Записуючи свідчення, Єва легко ігнорувала нову хвилю сліз матері. Заразом вона розуміла, що ці записи однаково нічого не змінять. За такими свідченнями смертну кару мав отримати якраз Карл Ройтер, а Фредеріка мала б відбутися чимось легшим. От тільки вироки для обох уже готові. І Єва точно не ризикуватиме своєю посадою заради їхньої зміни. 

— Ще якісь люди  брали участь? 

— Ні, але можливо Карл намовив ще когось. 

Липа продовжувала нотувати слова своєї матері, подумки видихаючи. Можна буде трохи відпочити, поїхати до Йорґена… Згадавши про своє нещодавнє бажання провідати Ервіна, Єва постукала кілька разів олівцем по папірцю. Можна буде і до Ервіна поїхати або ж принаймні листа йому надіслати. Зрештою, сніг уже зійшов… 

— Як ти завербувала усіх інших? 

— Когось знайшов Карл, когось я знаходила по інших борделях і пропонувала роботу. Усім, хто приходив до нас, було заборонено покидати бордель, поки не пройдуть випробовувальний термін. Карл погрожував їм смертю і вбивством рідних, адже знав усі дані про них. 

— Хочеш ще щось додати? 

— Це я змушувала Люка допомагати мені, так і запиши. Він не хотів цим займатись, не хотів! 

— Все? 

Фредеріка якийсь час дивилась на пальці доньки, які відмовлялись записувати її останні слова. Згодом вона підвела благальний погляд на її незворушне обличчя, проте швидко зрозуміла, що це не має сенсу. Їй ніколи не вдавалось пробитися крізь байдужість свого чоловіка, тож навряд вдасться пробитися крізь її переродження в тілі доньки. Легше було повернутися до завченої покори. 

— Все. 

Відкладаючи олівець, Липа знову одягла балаклаву та маску. Захопивши записи, вона покинула кімнату. Виходячи в кінець довгого коридору, вона зняла варту, яку виставила, скасувала свій крайній наказ та віддала слідчим свої записи. Тепер це не її справа. 

Піднімаючись на кілька поверхів, вона зупинилась під дверима, які воліла б ігнорувати залишок усього свого життя. І все-таки сумління її мучило. Єві не хотілось виконувати прохання матері з принципу, але… чого насправді хотіла Єва, окрім як вічно складати опозицію своїм батькам? Чи справді їй було однаково на Люка? Ні. Як мінімум їй було цікаво із ним поспілкуватись. 

Вона дещо боязко постукала у двері й, почекавши трохи, увійшла. Люк самотньо сидів на ліжку, склавши руки. Його очі дивились на Липу з деякою надією, очікуванням хороших новин.

— Мені цікаво дещо дізнатись про тебе. Можу поставити тобі кілька запитань? 

— Хіба у мене є вибір? 

— Це не допит, тож так. Навіть злочинці мають право зберігати мовчання. 

— Запитуйте, мені байдуже. Все одно нудно. 

Єва підчепила стілець та, поставивши його прямо навпроти свого брата, сіла. Тепер їй залишалось лише сформулювати питання. 

— Ти вважаєш правильним те, чим займався останній рік? 

— Маєте на увазі вбивство і розчленування людей? 

Таке сміливе формулювання викликало у Єви посмішку.

— Так. 

Хлопець задумався, теж добирав слова. Він вже перестав ставити собі таке питання, бо щоразу відповідь йому не подобалась. Він просто робив те, що йому казала мати. А що тепер? 

— Те, що я робив… Це було неправильно, але мама ніколи не питала моєї думки, просто змушувала жити так, як жив… Якось я спробував сказати їй те, що думав, але… вона лише вдарила мене і наказала мовчати надалі. Думаю, я можу жити серед людей, навчусь бути звичайною дитиною. Адже ви питаєте, бо не знаєте що зі мною робити? 

Єва була здивована такій розгорнутій відповіді. Перед нею сидів лише десятирічний хлопчик, але він уже міг думати ширше, ніж “добро-зло”. Це вражало.

— Здається, тепер я здогадуюсь, що з тобою можна зробити. Як багато ти знаєш про свою родину? 

— Я єдиний син Девіда та Фредеріки Вайсів, спадкоємець Ланґрасу. Але тепер це не має жодного значення.  

Їй заледве вдалось приховати подив. Невже її батьки повністю стерли її з родини, зі світу? Навіть для неї це було страшно.

— Не єдиний. У Фредеріки та Девіда була ще дочка, твоя старша сестра. Скільки тобі років? 

— 13. 

— Отже, вона старша від тебе на 16 років. Ваші батьки її не любили. Вони сподівались, що першим народиться хлопчик, але не склалось. Зрештою її вигнали з дому. Їй дивом вдалось вижити й влаштуватись в житті. Оскільки твою мати завтра повісять, вона залишиться єдиною твоєю родичкою, що зможе потурбуватись про тебе. Я можу познайомити тебе із нею, але… її робота доволі важка і тобі доведеться змиритись з доволі абсурдними та жорстокими правилами. До того ж… вам може бути важко порозумітись через різне дитинство, але… я впевнена, що вона намагатиметься турбуватись про тебе, як вміє, якщо ти даси їй шанс. Вибір за тобою. 

— Якщо я відмовлюсь? Що зі мною буде? 

— Відправлять в сиротинець для проблемних дітей. Туди зсилають усіх дітей, які порушували закон, умови життя там не дуже. 

— Я хочу познайомитись із сестрою. 

Жінка була вражена миттєвістю рішення Люка. Якби їй поставили подібне питання… вона б вимагала кілька днів на обмірковування власного рішення — занадто вже вона звикла з пересторогою ставитися до родини. 

— Гаразд. Збережи цю таємницю. 

Пальці Єви знову швидко розстібнули ремінці маски та стягнули білосніжну балаклаву. 

— Твоя сестра виглядає ось так, — вона показала вказівним пальцем на своє обличчя, проте через кілька секунд знову начепила балаклаву та маску, адже за дверима лунали чиїсь кроки. 

— Вона виглядає крутою. 

— Їй сподобається така характеристика. 

Двері в кімнату відчинились, офіцер Шмідт здивувався, побачивши тут Липу. 

— Підполковнице, усе готово до відправлення Люка Вайса. 

— Йой, напевно я забула сказати. Я знайшла його сестру, вона пообіцяла завтра забрати його. Гадаю, йому буде краще з нею, аніж в сиротинці, тому він побуде тут ще трохи. Саме зайшла йому сказати. 

Винуватий тон Липи спричинив потрібний вплив, перекладаючи провину з неї на Шмідта.

— Нічого страшного! Вибачте за турбування! 

— Почекай. Завтра ти повинен будеш зустріти його сестру. Її звати Єва Вайс, вона на кілька сантиметрів вища за мене, світле волосся, зелені очі, бліда шкіра. Схожа на Люка. Мене завтра вже не буде в місті, оскільки я отримаю нове призначення, тож розраховую на тебе. 

Офіцер дивився на Липу і не міг повірити почутому. На нього розраховують! Усе своє життя він присвятив сумлінному навчанню та важкій праці, щоб людство могло на нього покластися. А тепер на нього покладається сама підполковниця Липа! 

Вдаривши себе правим кулаком у серце і сховавши ліву руку за спину, він вирівнявся, наче струна і закричав: 

— Так, пані! 

Єва знову звернула свій погляд на Люка, що посміхався. 

— Завтра ви зустрінетесь вперше, — вона зробила акцент на останньому слові, мʼяко нагадуючи про обережність, — тож підготуйся як слід. 

Скуйовдивши світлі кучері наостанок, вона покинула кімнату услід за офіцером, якому вдало збрехала. 

До Найла Дока за новим призначенням вона вирушила в той же день, але лише після обіду, який вирішила не пропускати, на відміну від сніданку. Заходячи в його кабінет, Липа знов намагалась згадати скільки разів вже тут була.

— Я візьму тиждень відпустки, але хочу отримати нову справу вже сьогодні, щоб знати, куди відправляти свої речі. 

— Наступна справа… — чоловік трохи попорпався у своєму столі і таки знайшов теку, з якої почав читати. — В Герміні знайшли труп бізнес-партнера Дімо Рівза. Попередньо кваліфікували як самогубство, але треба виключити усі інші версії. 

Липа підійшла ближче, беручи теку з простягнутої руки Дока.

— Я попереджу гермінський штаб, що ти приїдеш, вони підготують для тебе кімнату.

Вона вже хотіла йти, але Найл в останній момент знову заговорив до неї: 

— За тими звітами, що ти надала… ти зустрілась з Люком Вайсом. Наскільки мені відомо ти сказала, що знайшла його сестру. Гадаєш відновлювати такий рід — хороша ідея?  

Липа заледве стримала смішок. Іноді вона чула так багато цікавого про власну родину. Звісно ж, простий колишній рід аристократії набагато небезпечніший за якихось Акерманів. 

— Не розумію де саме я схибила, на вашу думку. 

— Королівський двір вже понапивався, бо нарешті здихались Вайсів. Якщо вони дізнаються… 

— Не дізнаються, їм ніхто не скаже, правда ж? 

— А якщо вони захочуть свій спадок? 

— Я добре знаю Єву Вайс. Вона розумна жінка і не вдасться до такого. 

Липа вже трималась за ручку дверей, чекаючи можливості вислизнути звідси. Найл далеко не вперше дратував її своєю мʼякістю. Він намагався догодити всім — і системі, і жертвам системи. Їй було важко похвалити такий підхід.

— Якщо вони…

— Не буде “якщо”. Я ручаюсь за них. Вони родина, останнє, що є одне в одного, то хай принаймні будуть разом. Чи ви справді боїтесь десятирічної дитини та бухгалтерки, яка у свої 30 навіть коханця не має?