4. Наперсник

Наступного ранку Сонхва ледь міг поворухнутися. З моменту пробудження він не вставав з дивана, відчуваючи, як розколюється голова, а тіло роздирає біль від численних ран. Наслідки виявилися куди гіршими за біль попередньої ночі: навіть принесений Хонджуном лід не дуже допомагав зменшити неприємні відчуття від набряку. На його лиці чорніли два набряклі ока, майже повністю заплющені, та надутий, наче кулька, ніс.

Можна сміливо сказати, що виглядав він геть жахливо, проте Хонджун і досі ставився до нього як до королівської особи у підпільній штаб-квартирі банди. Сонхва корчив гримаси, та насправді таке ставлення зігрівало йому серце. Фізично він почувався жахливо, зате на душі стало легше, і все завдяки чоловікові, який попросив його лишитися на ніч.

— Я повинен відпроситися з роботи, — мовив він крізь опухлі губи. Голос його здавався дивно приглушеним з самого ранку. У певному сенсі удача була на його боці, позаяк сьогодні був вихідний, але він не зможе вийти на роботу принаймні доти, доки його очі не повернуться до норми. Йому навряд чи вдасться лікувати інших, коли поле зору тонше за лист паперу. — Ані слова, поки я говорю по телефону.

Хонджун здійняв брови й кивнув на знак згоди.

— Добре, але як саме ти збираєшся це пояснювати? Тобі не можна нікуди йти, поки рани не загояться…

— То слухай уважно, якщо так сильно хочеш знати. — Хонджун підняв руки в удаваній капітуляції та перебрався з вітальні на кухню, поки Сонхва шукав номер свого керівника серед контактів. Тепер, коли ніч поступилася місцем ранку, кімната була вже не такою темною, і він не боявся лишатися наодинці. Та все ж він посміхнувся, почувши, як Хонджун щось наспівує на кухні. Невеличке нагадування, що він досі тут.

Натиснувши на номер, Сонхва підніс телефон до вуха, стримуючи бажання прикусити нижню губу.

— Алло? — долинув з трубки знайомий голос, і він спробував нормально відповісти.

— Привіт, Хьонсіку, це Сонхва. Я хотів тебе спитати… чи радше хотів дещо тобі сказати. Я не збирався питати. — З кухні донісся приглушений сміх, на що Сонхва закотив очі.

— Що у тебе з голосом?

Сонхва вилаявся під носа. Його щоки зашарілися, хоча ніхто й не дивився на нього.

— Ну, я якраз до того й вів. У мене вчора здох акумулятор у машині, тому до роботи я добирався пішки, а дорогою додому мене пограбували. Вони добряче віддухопелили мене, тож зараз я не зовсім у кондиції. Мене, мабуть, не буде на роботі цілий тиждень.

— Господи, Сонхво, ти серйозно?

Він з шумом видихнув крізь зціплені зуби.

— Ага, ще й як серйозно. То ми домовились?

Хьонсік не вагався з відповіддю, щоправда у його голосі вчувалося занепокоєння:

— Так, авжеж. Я знайду заміну… тобі взагалі не варто за це перейматись. Бережи себе і більше не ходи на роботу пішки, гаразд? Наступного разу хтось із нас тебе підвезе.

Усмішка намалювалася на вустах Сонхви: він ні на мить не сумнівався, що чоловік на кухні першим зголоситься підвезти його. Однак він не сказав цього вголос. Сонхва швиденько попрощався та повісив слухавку, вимучено зітхнувши й відкинувшись на подушки. Його переповнювала втома, хоча він тільки нещодавно прокинувся.

Довго насолоджуватися спокоєм йому не судилося, адже з кухні виринув Хонджун з чашкою води в одній руці та мискою, з якої здіймалася пара, в іншій.

— Я подумав, що тобі захочеться води, — пояснив він, ставлячи її на маленький столик біля дивана. — А ще я намагався приготувати вівсянку, проте навряд чи мене можна назвати гарним кухарем. Я просто розігрів готовий набір у мікрохвильовці, та вона все одно нагадує клей… тому я, ну, не ображусь, якщо ти не їстимеш. Просто знай — я старався.

Сонхва взяв миску з його рук і насторожено оглянув її, погоджуючись із влучним описом Хонджуна. Втім, пахло не так вже й погано, тому він зачерпнув ложку та подув на неї. Останнє, чого йому хотілося на додачу до наявних проблем, — це обпечений язик.

— Тебе справді відпустили на цілий тиждень? Хіба це… не страшно?

Перш ніж відповісти, Сонхва несміливо скуштував вівсянки. Вона досі була гарячою, але не обпікала, та й смакувала не так погано. Текстура була огидною, проте він міг стерпіти це заради порожнього шлунка. Він ковтнув, відчуваючи, як їжа зігріла його зсередини.

— Для більшості людей, мабуть, страшно, але я не серед них. З початку моєї практики у сімнадцять років я не пропустив жодного робочого дня, навчання чи тренування — жоднісінького. Я пахав кожен божий день, чим заробив просто-таки роки оплачуваних вихідних.

— Оплачуваних вихідних?

Здивований сміх обернувся кашлем — Сонхва притиснув руку до рота, поки не зміг знову заговорити, піднявши брови. Часом він забував, що Хонджун був лідером банди, а тому мало що знав про звичайне буття більшості мешканців міста. Сонхва починав усвідомлювати, що небезпечна репутація чоловіка була далеко не найцікавішою його рисою. І ця думка непокоїла.

— Це щось типу відпустки. Тому, навіть якщо я тиждень не з’являтимусь на роботі, мені все одно заплатять.

Хонджун з розумінням кивнув, в очах його заблимали пустотливі вогники.

— Вау, то ти настільки любиш правила, а? — задумливо видав він. Губи розтягнулися у звичній грайливій посмішці, оголивши зуби. — Доволі гаряче, щоправда у сумному сенсі. Є у твоєму житті бодай крапля азарту?

Ковтати ще одну ложку вівсянки тоді, як Хонджун знову заговорив, було помилкою, тому що Сонхва відразу ж подавився. Вона застрягла у горлі, наче кулька клею, точно як Хонджун і описував. Він закашлявся, відчуваючи нестачу повітря в легенях та намагаючись виплюнути вівсянку. Чужа рука постукала йому по спині — і каша вилетіла з рота, з плеском приземлившись у миску.

Скривившись, Сонхва відставив миску на стіл та потер своє багатостраждальне горло.

— Я її більше не їстиму, — прохрипів він. Хонджун довгу мить витріщався на нього, поки не вибухнув сміхом. — Це зовсім не смішно! Твоя вівсянка ледь не вбила мене. Усе, я більше не торкатимусь твоїх кулінарних шедеврів.

— А я попереджав, — нагадав Хонджун, чиї очі весело мерехтіли. Він сів на диван поряд із Сонхвою, подушки прогнулися під ним. — Пізніше принесу ще щось, якщо хочеш. Щось готове, не переймайся ти так. — Він точно додав останню фразу через переляканий вираз обличчя Сонхви — і вони посміхнулися один одному. Серце Сонхви шалено закалатало після Хонджунового коментаря, проте він вирішив не згадувати про це заради власного блага.

Натомість він вирішив порушити тему, яка чорною хмарою висіла над ними з самого пробудження, безмовно тиснучи на стіни кімнати та затьмарюючи легкість ранку.

— Ем, напевне, зараз саме час поговорити про те, що ти хотів розповісти? — спитав Сонхва, плекаючи надію, що голос його не здавався боязким. Нерви далися взнаки, але він намагався не звертати на це уваги, коли Хонджун важко видихнув.

— Навряд чи випаде краща нагода, тож варто поговорити про це зараз, поки нікого немає поряд, — поступився він. Кутики губ стиснулися у лінію, а тінь посмішки зникла. — Я хочу розповісти тобі про Наперсника, сьомого члена мого внутрішнього кола. Того, про кого я дотепер відмовлявся говорити. Гадаю… я змінив свою думку, адже ти виявився набагато кращим, ніж я очікував, і мені потрібна твоя допомога. Мені дійсно, чорт забирай, потрібна твоя допомога, — відголоски відчаю чулися в його словах. Великі блискучі очі Хонджуна не відривалися від обличчя Сонхви, уважно слідкуючи за його реакцією.

Сонхва кивнув, нервово перебираючи пальцями, що лежали на колінах. Немає сенсу заперечувати, що його цікавив Наперсник ще відтоді, як він уперше почув його ім’я, але зараз у нього виникло відчуття, що нічого доброго ця історія не віщує.

— Ну, тоді не тягни, — мовив він, на що Хонджун відкашлявся й кивнув.

— Гаразд. Я справді не знаю, звідки почати, тому просто слухай. Наперсник доєднався до мого внутрішнього кола останнім, за плечима у нього було нелегке життя, як і в кожного з нас. Це Сан знайшов його — виснаженого від голоду, на волосинці від смерті десь на задвірках — і привів сюди, не спитавши мого дозволу. Взагалі наша банда не схожа на інші, я не маю звички принижувати своїх товаришів, але певні правила у нас все ж існують. Правила заради нашої безпеки. І Сан порушив їх усі, привівши його сюди.

Посовавшись на місці, Сонхва розтулив рота.

— Хіба ти не вчинив так само, привівши мене?

— Ну, у певному сенсі так… але я бос, тому можу робити все, що захочу, — парирував Хонджун, на що Сонхва закотив очі. — Хай там як, а я неабияк розізлився, коли Сан повернувся до штабу з якимось малим, намагаючись завести його в дім. Йому потрібна була допомога, тут жодних сумнівів, однак це явно не те місце, де він міг би її отримати. Я хотів, аби він пішов. Ми з Саном навіть встигли почубитися, бо не пройшло й кількох годин, а він вже так прикипів до нього. А потім малий заговорив, і я просто… — Хонджун затнувся, похитавши головою. — Я не міг відмовити йому. Я ніколи не міг сказати йому «ні».

У Сонхви стислося серце від болю в його голосі. Так хотілося простягнути руку й утішити його, проте такий жест був би недоречним.

— Він був таким малесеньким, зовсім не мав куди податися, і я просто не зміг прогнати його. Тож я дозволив йому залишитись, а потім він… так і не пішов. Він став одним із нас, хоча жорстокість ніколи не була його стихією.

Член банди, не схильний до насильства? Це суперечило всьому, що Сонхва знав про цих людей. Він насупив брови.

— Тоді чим він займався? Яка його роль?

Видавивши сумну посмішку, Хонджун відповів:

— Він був нашим інформатором. Розумієш, він мав невинний вигляд, завдяки чому діставав чимало цінної для нас інформації. Не лише про інші банди, а й про життя міста, зачіпки поліції — і тому подібне. Він став вагомою причиною нашої недоторканості, нас ніколи не називали «Лідерами», доки Наперсник не вступив у наші ряди.

Сонхва відчув неприємний присмак у роті, вочевидь тому, що ця історія не мала щасливої кінцівки. Інакше Хонджунів голос не бринів би від напруги, а в кутиках очей не виступали б сльози, яких там не було ще кілька хвилин тому.

— Що з ним сталося? — ледве не пошепки запитав Сонхва. Він навіть не хотів питати, але якщо він не допоможе Хонджуну, навряд чи ця історія взагалі колись завершиться.

— То була моя вина, — у Хонджуна зірвався голос. Його плечі зсутулилися, а сором пашів від нього, мов жар із печі, розпаленої почуттям провини. — «Змії» почали завдавати нам клопотів кілька місяців тому, на початку вересня. Вони взялися нізвідки й намагалися зруйнувати все, що я зробив, аби вберегти цю територію. Я дав Наперснику наступне завдання — розвідати більше про їхні плани. Саме я відправив його у «Зміїне» гніздо, не усвідомлюючи небезпеки, поки не стало надто пізно.

Він похитав головою, дивлячись долу, але так і не зміг приховати сльози, що навернулися на очі.

— Він мав лишатися осторонь… ми знали приблизне розташування їхньої штаб-квартири, і йому треба було лише розвідати територію, удаючи заблукалого студента. Тоді я ще не усвідомлював, хто такі «Змії». Не знав, що їм бракує хоч якоїсь моральності. Не знав, наскільки сильно вони заслуговують гнити в найглибших проваллях пекла.

Слова його бриніли від ярості. Сонхва міцно стиснув губи.

— Чим вони настільки гірші? — прошепотів він, боячись відповіді.

— Більшість банд у Сеулі пов’язані з центральною мафією, ясно? Не буду вдаватися в деталі, тому що все заплутано, але ми дотримуємося певних правил, хоча у своїх районах міста у нас більше свободи. Однак «Змії»… вони чхати хотіли на правила. І я не розумію, якого біса це сходить їм з рук або чому Клан не… — Він обірвав себе, шумно втягуючи повітря. — Вибач, не в тому суть. А в тому, що вони знехтували важливим правилом. Нам не можна кривдити невинних. Це лише привертає небажану увагу правоохоронних органів, а нам і так її не бракує. Вони й гадки не мали, хто такий Наперсник, коли знайшли його, але все одно забрали.

Сонхва завмер від його слів, серце зайшлося в шаленому ритмі. Тому що минулої ночі саме він був невинним, на якого напали «Змії». Яка б доля спіткала його, якби Хонджун не прийшов йому на порятунок? Він здригнувся, мабуть, досить помітно, бо холодна рука лягла йому на коліно. Сонхва глянув на Хонджуна, і їхні очі зустрілися.

— Я ніколи не дозволю подібному статися з тобою, зрозумів? — пробурмотів він. За мить Сонхва кивнув, відчуваючи, як його кидає то в жар, то в холод. — Але коли я відправив туди Наперсника… я мало знав, інакше ніколи б так не вчинив. Мені просто конче хотілося дізнатися більше, щоб я міг знищити їх, позбутися загрози, як раніше робив з багатьма іншими бандами. Вони помітили його біля свого штабу і схопили для забави. Через кілька днів Сан натрапив на їхнього посланця, який сказав, що вони десь ховають Наперсника, адже усвідомили, ким він є для нас, і тепер хочуть ще трохи побавитися з ним. Сан розірвав посланця на шмаття. — Він замовк. — Це було в січні.

Сонхва зі свистом втягнув повітря.

— Зараз же квітень, — видихнув він, хоч це й було очевидно. — Хочеш сказати… він досі у них? Минуло чотири місяці, а він досі у них?

Рука на його коліні стислася, не дозволяючи думкам ринути в тому ж руслі.

— Ні, — швидко мовив Хонджун, моргнувши кілька разів, щоб прогнати сльози з очей. Наскільки міг судити Сонхва, це не спрацювало. — Принаймні не фізично. Але вони протримали його кілька тижнів, перш ніж повернути на нашу територію. І цього вистачило. Для нього… бляха, — його голос знову зірвався, а щоки почервоніли. — Для нього це виявилося надто сильним ударом.

— Де він? — спитав Сонхва неслухняними губами. — Що вони зробили з ним?

— Він тут, — відповів Хонджун, напруживши щелепу. — Весь цей час він був тут, кожного разу, як ти приходив. Але він не… не покидає свою кімнату. Він нікому з нас не сказав, що там з ним сталося. — Він насилу видихнув, пустивши пальці у волосся, і звісив голову. — Та з одного лише погляду на нього я розумію, наскільки все, в біса, погано. Напевне, вони промили йому мізки або щось у тому роді, бо він боїться нас, усіх шістьох. Він не виходить і не говорить з нами, а коли Сан зробив помилку, намагаючись торкнутися його, він кричав, аж поки голос не сів. І тепер ми просто… лишаємо його там, тому що кожного разу, коли ми намагаємося допомогти, тим самим робимо тільки гірше.

Одинока сльоза скотилася по щоці Хонджуна та зірвалася вниз, де впиталася у його комір.

— Ось справжня причина того, чому я так легко довірився тобі. У мене вже просто немає клятого вибору. Все настільки вийшло з-під контролю, що коли я починаю думати над цим, то не можу дихати. Відтоді, як ми його втратили, я хотів лише знайти його, захистити та ніколи більше не випускати зі свого поля зору, але минуло вже чотири довбаних місяці, а я досі не можу цього зробити. Я не можу навіть зайти до нього і запитати, чи все добре. Знаю, що ні.

Скотилася ще одна сльоза. Сонхві хотілося простягнути руку і зібрати її подушечкою пальця, щоб зберегти цей доказ людяності чоловіка, якого боявся увесь світ. Він не був небезпечним — він захищав, йому боліло, він плакав за своїх близьких, як і всі інші люди. І в цю мить до Сонхви дійшло, чому минулої ночі Хонджун сказав йому ті слова. Він зрозумів, чому він тут.

— Тому ти й викликав швидку для себе, чи не так? Тому назвав своє ім’я та імена решти свого кола, щоб підкреслити свою довіру. Тому що ти хотів, щоб я залишився тут і допоміг Наперснику. Правильно? Ось чому ти заприсягся захищати мене. Ось чому дав мені свій номер. Ще з нашої першої зустрічі ти знав, що втягнеш мене туди, куди було б значно краще не вплутуватися. — У його голосі не було звинувачення, у цьому просто не було потреби, адже він знав, що має рацію.

Хонджун схопив Сонхву за руку, в очах його читався неприкритий відчай.

— Так, але… ну, спочатку так все і планувалося, але ти дійсно мені подобаєшся, Сонхво. Я викликав швидку разів п’ять, поки не приїхала твоя. І щоразу я лишався у тіні, спостерігаючи за парамедиками, щоб зрозуміти, чи гідні вони моєї довіри. Однак всі інші навіть не стали роздивлятися по сторонах — вони не сприймали виклик серйозно.

Він стиснув руку Сонхви, ніби цим доторком намагаючись сказати більше, ніж могли слова.

— Але ти не такий. Ти назвав мені своє ім’я, а ще ставився з добротою, навіть побачивши квітку в моїй кишені. Я навмисне поклав її туди, щоб ти точно знав, хто я такий, але від того ти не поставився до мене інакше. Ти був ніжним, але водночас непохитним. — Він замовк, посміхнувшись гіркувато-солодкою посмішкою. — Ти був ідеальним, Сонхво. Ти і є ідеальний. І ти єдиний, хто може мені допомогти.

І з якоїсь дивної причини його слова ледь не довели Сонхву до сліз. Він не розумів чому, але очі раптом защипало, а в носі запекло.

Йому дійсно варто було відмовитись. Він розумів, що це означає — якщо він залишиться у цьому місці, якщо пожертвує вільним часом, аби допомогти якомусь травмованому хлопчині, він більше ніколи не зможе відмежуватися. Він стане гвинтиком у цій машині, частиною життя, над яким ніколи не замислювався. Все ж таки Сонхва був цілителем. Він не був гангстером у жодному можливому сенсі.

Але у тому й полягала вся суть — він був цілителем. І Хонджун потребував його допомоги.

Наперсник, ким би він не був, потребував його допомоги.

— Гаразд, — тремтливим голосом прошепотів Сонхва. — Я зроблю це. Я допоможу тобі й твоєму другові. Я не дурний, знаю, що це означає. Всього за кілька тижнів після знайомства з тобою я виглядаю ось так. — Він жестом вказав на синці під очима та набрякле обличчя. — Погоджуючись допомогти тобі, я впевнений, що накличу на себе ще більшу біду.

— Тоді чому ти це робиш? — так само тихо пробурмотів Хонджун.

Сонхва зітхнув.

— Бо ти попросив.

— Я… що?

— Ти Орхідея, Хонджуне. І я знаю, ти казав не називати тебе так, але це те, що визначає тебе. Ти міг би запросто змусити мене — на твоєму місці будь-хто з такою репутацією вже давно так би й вчинив. Але, запитавши, ти дав мені вибір. І якби я сказав «ні», ти б відпустив мене. Я знаю, що це правда.

Хонджун нічого не відповів, але тут і без слів усе було зрозуміло. Сонхва вже досить вивчив його характер, щоб зрозуміти, з якого він тіста.

— Мені байдуже, що ми познайомилися під хибним приводом. Чоловік, якого я знаю, — це справжній ти, а не той невловимий гангстер, про якого я чув у новинах. Вчора ти врятував мені життя, але я б усе одно сказав «так», навіть якби цього не сталось.

— Але… але чому?

— Тому що ти теж мені подобаєшся, Хонджуне. Ще дурні питання?

Щоки Хонджуна раптом вкрив яскравий рум’янець. Він витер очі тильною стороною долоні, глибоко дихаючи носом.

— Ні. Більше жодних дурних питань. Ну, тоді гаразд. Не знаю, до чого це приведе, тому що він завжди погано реагує, коли хтось із нас намагається заговорити з ним, але сподіваюсь, що цього разу все буде інакше. Він нікому не розповідав, що з ним там сталося, але я маю певні здогадки. Думаю, вони щось зробили, щоб заплямувати його спогади про нас, а ще змусити повірити, ніби ми хочемо його скривдити. Тому я плекаю надію, що стороння людина, як-от ти, зможе достукатися до нього, бо ті люди ще не встигли налаштувати його проти тебе.

Сонхва кивнув, вважаючи, що це мало сенс, проте тривога не покидала його, тиснучи зсередини та благаючи про свободу. Він не знав, чого взагалі очікувати — наскільки травмованим може бути Наперсник? Сонхва немало знав про догляд за травмованими людьми, однак він не був психіатром. Він спробує допомогти чим тільки зможе, але існує велика ймовірність, що він не знатиме як.

І все ж він узявся за руку Хонджуна, яку той простягнув, дозволяючи чоловіку допомогти йому підвестися. Його тіло запротестувало: біль пронизав весь живіт після знущань минулої ночі, але, можливо, це ще стане йому в пригоді. Якщо Наперсник побачить, що Сонхва теж поранений, може, йому буде не так страшно. Може, він не почуватиметься таким самотнім.

— Його кімната нагорі. Раніше він жив із Саном, але… ну, Сан тепер спить у кімнаті Юнхо та Мінґі. Тож лишився тільки він. Двері завжди зачинені, світло завжди вимкнене. А ще в кімнаті є вихід до ванної, тож…

— Тож йому не доводиться виходити, — закінчив Сонхва, на що Хонджун кивнув, прикусивши нижню губу.

— Ага. Я не знаю, як він поведеться, коли ми піднімемося, але це єдиний спосіб повернути його, який тільки приходить мені в голову. Минуло кілька місяців, Сонхво, а йому зовсім не стає краще. Я справді не знаю, що далі робити.

Його відчай можна було відчути на дотик. Сонхві хотілося зібрати його в долоні й ніжно колисати, аж поки він не перетвориться на щось приємне.

— Зроблю все, що в моїх силах, — сказав він, поки що ігноруючи власний біль, аби мати змогу сфокусуватися на тому, хто потребував його допомоги. — Веди мене туди. — Наостанок змірявши його пильним поглядом, Хонджун послухався, взяв Сонхву за руку та повів сходами нагору. Під ногами Сонхви, на яких були лише шкарпетки, розстилався м’який килим, густий ворс якого приємно пружинив під кожним кроком.

Він ще не бачив другого поверху штаб-квартири банди, але той виявився таким само заселеним, як і перший. Той самий килим оливково-зеленого відтінку з коричневим візерунком вів від сходів у коридор, а вздовж стін розташувалися кілька дверей. Всі вони були зачинені — Сонхва подумав, що скоріше за все інші або досі спали, або ж були не вдома. Він не знав, на що схожі звичайні будні членів банди, але уявляв, що вели вони переважно нічний спосіб життя.

Хонджун спинився біля дверей у самому кінці коридору. Вони були з міцного дерева, оздоблені бронзовою ручкою, що відбивала світло над головою. Вузька щілина під дверима чорніла у темряві, не освітлена зсередини, як і попереджав Хонджун.

— Ось його кімната, — тихим голосом мовив Хонджун. — Просто… зроби, що зможеш. Я довіряю його тобі, тому роби все, що треба. Тільки, будь ласка, поверни його до нас. — У його погляді читалося благання, через що Сонхва ледве міг дивитися на нього.

Натомість він зосередив погляд на дверях, поклавши руку на ручку, але провертати її не поспішав. Вона була холодною на дотик, від чого по шкірі пробігли мурахи. Важко ковтнувши, він видихнув і розправив плечі.

— Гаразд, — сказав він, збираючись із силами. Він не знав, що його чекає по той бік дверей, але був впевнений, що нічого доброго. — Давай я сам зайду, окей? Схоже, якщо він побачить тебе, у нас нічого не вийде.

Хонджун пробурмотів щось на знак згоди, тому Сонхва крутнув ручку і відчинив двері, відчуваючи, як перехопило подих. Петлі навіть не рипнули, ніщо не порушило тишу в кімнаті. У ній панувала цілковита темрява, адже всередині не було вікон, які б пропускали денне світло — мабуть, тому це місце й виглядало таким занедбаним зовні. Сонхва оглянув кімнату, хоч у вухах набатом відбивався пульс.

До стін тулилися два односпальні ліжка, так ретельно заправлені ковдрами, наче там цілу вічність ніхто не спав. Навіть зі свого місця Сонхва розгледів пил, що вкривав бильця. Підлога була дерев’яною, як і в інших кімнатах, та при цьому бездоганно чистою. Великий комод стояв біля однієї зі стін поряд із шафою, а на протилежному боці виднілися ще одні двері, які, певно, вели до суміжної ванної.

Усе було організоване та на своїх місцях, власне, як любив сам Сонхва, але лячна атмосфера порушувала баланс. Кімната не виглядала доглянутою — радше кімнатою небіжчика, чиї близькі були надто вбиті горем, щоб чогось торкатися. Вона скидалася на гробницю. Тут не було ні душі, та й у темряві сама кімната здавалася мертвою.

Сонхва переступив поріг, і мостини заскрипіли під ногами. Може, Наперсник у ванній? Звідти теж не долинало ні звуку. Він вже хотів піти у тому напрямку, коли почув дещо, що привернуло його увагу. Тихий звук, приглушений та наляканий. Схлип.

Його руки затремтіли, він витер спітнілі долоні об піжамні штани, які позичив йому Хонджун.

— Агов? — Він намагався не підвищувати голос, проте у відповідь почув ще один схлип, завдяки чому зміг визначити його джерело.

Звуки долинали з-під ліжка.

З важким серцем Сонхва продовжив просуватися вперед, намагаючись не шуміти, щоб не налякати хлопця під ліжком ще більше.

— Гей, все добре. Ми не знайомі, та я прийшов допомогти тобі. Я знаю, що тобі боляче, і не проситиму вилазити звідти, якщо ти не хочеш. Але я сподівався, ти бодай вислухаєш, що я хотів тобі сказати, якщо не заперечуєш. — Він спинився, а коли з-під ліжка не послідувало жодних звуків, то продовжив: — Мене звуть Пак Сонхва. Я парамедик, а лікувати людей — моя робота. Обіцяю, якщо ти дозволиш, я подбаю про тебе. Добре?

Він не очікував відповіді, та й не отримав її, проте цього разу почув дещо інше. Совання, ніби Наперсник ще глибше відступав у свою схованку. Нечутно зітхнувши, Сонхва присів навпочіпки, тримаючись на відстані від ліжка, щоб хлопець не почувався загнаним у пастку. Він розтулив вуста, щоб заговорити знову, але потім помітив якийсь блиск і зрозумів, що помилився.

Наперсник не відступав — він саме вибирався назовні.

Чи, принаймні, наближався, бо тепер Сонхва бачив його силует під ліжком. Коли він з’явився у полі зору, стало видно, що на ньому були чорні спортивки й світшот того ж кольору, які приховували більшу частину його тіла. На голову був натягнутий капюшон, ховаючи його обличчя. Він завмер, коли досяг краю ліжка. Якусь мить вони обидва мовчали, та навіть крізь тінь, яка закривала лице Наперсника, Сонхва побачив блиск темних очей, коли хлопець розглядав його.

Дивився він довго, і Сонхва дозволив йому, не рухаючись зі свого місця. Наперсник не кричав, та й не здавалося, що він збирається панікувати — він просто завмер під ліжком, на самому краю.

— Я не скривджу тебе, — пробурмотів Сонхва. Насторожені очі вивчали його обличчя, придивляючись до його ран. — Обіцяю.

Після його слів щось зрушилося. Атмосфера у кімнаті змінилася: Наперсник знову засовався, а у полі зору нарешті показалося його лице. Він уперся блідою рукою в підлогу, щоб підняти торс, після чого скинув з голови капюшон, відкривши коротке пряме волосся. Неначе його поголили під нуль, і волосся тільки-но почало відростати.

Однак Сонхва заледве звернув на це увагу, тому що як тільки його погляд впав на обличчя Наперсника, серце ніби зупинилося у грудях.

— Уйон?

Йому було знайоме це обличчя. Він ніколи не забував його, навіть коли хлопець, якому воно належало, зник. У кожному провулку, повз який він проходив, у кожному виклику швидкої, що мчала комусь на допомогу, він шукав Уйона. Минуло майже два роки відтоді, як вони бачилися востаннє, — Сонхва точно пам’ятав. Як би він міг забути єдину людину, завдяки якій почувався не таким самотнім у цьому місті?

Варто було Сонхві вимовити його ім’я, як Уйона пересмикнуло. Його губи затремтіли, руки затряслися, він намагався нормально сісти, але вочевидь був надто слабким, щоб утриматися на місці. Його очі не відривалися від обличчя Сонхви, а зуби цокнули, коли він спробував заговорити.

— Сонхва? — тремтливим голосом прошепотів він, ніби не говорив цілу вічність. — Це справді ти?

Сонхва посміхнувся, хоча очі його наповнилися сльозами, а серце застрягло десь у горлі.

— Це я, Уйоні, — мовив він, відчуваючи, як голова йде обертом. — Я думав, ти помер. Я думав… чому ти не повернувся? Я думав, що більше ніколи тебе не побачу. — Емоції затопили його з головою, і він майже нічого не бачив перед собою через затуманений зір. За одну мить весь його світ розбився на друзки, зараз він почувався абсолютно спустошеним і безпорадним, не в змозі нічого зробити, окрім як дивитися на хлопця перед собою.

— Пробач, — видихнув Уйон. Одинока сльоза скотилася по його щоці, а підборіддя затремтіло. — Я хотів, але не… не міг. Я… ти в-впевнений, що це ти? Я не знаю, чи можу… чи можу взагалі довіряти собі. — Сльози потекли рікою, від страху слова застрягали йому у горлі. Він виглядав таким малим, таким наляканим, що це краяло серце Сонхви.

Він простягнув руку до Уйона, аби допомогти йому випрямитися, але хлопчина різко відсахнувся. Його очі на секунду втратили фокус, а плечі зсутулилися.

— Вибач, — схлипнув він, притулившись спиною до ліжка. — Будь ласка, я не хочу болю. Ти ж н-не скривдиш мене, правда? Я просто… я не знаю, я….

Сонхва змусив себе ігнорувати біль, що розривав його власне серце, і заговорив ніжним тоном, намагаючись не допустити тремтіння у голосі.

— Я ніколи не завдам тобі болю, Уйоне, — пробурмотів він, забравши руку. Що б з ним не сталося, він явно не хотів, аби його торкалися. — Я тільки й робив, що лікував тебе. Хіба забув? Це дійсно я, Сонхва.

Уйон насупив брови та подивився на нього, важко дихаючи.

— Ти об-біцяєш? — спитав він. Сонхві довелось блимнути, щоб самому не розревітись і краще придивитись до нього. Хоч одяг прикривав більшу частину його тіла, Сонхва все ж бачив його обличчя, шию та руки, але цього виявилося досить. «Змії», мабуть, поголили йому голову, а ще по всій шиї та зап’ястках виднілися маленькі круглі шрами.

То були шрами від ін’єкцій — хвиля жаху враз огорнула приголомшеного Сонхву. Що ті монстри скоїли з ним? Як їм вдалося так сильно викривити його світосприйняття, що він навіть сумнівався у реальності Сонхви?

— Обіцяю, — видушив з себе він, аж у роті пересохло. — Обіцянка на мізинчиках, пам’ятаєш?

Нарочито повільно Сонхва простягнув руку, виставивши свій мізинець. Якусь мить Уйон спостерігав за ним, а потім і сам простягнув йому руку. Рукав світшота закотився, оголивши зап’ястя, де кістки випирали з-під тонкої шкіри, що радше скидалася на полотно. Він був таким худим, таким змарнілим. Востаннє Сонхва бачив його таким, коли вони тільки зустрілися. Десь глибоко всередині розверзлася прірва відчаю, погрожуючи поглинути його повністю.

Уйон теж простягнув свого мізинця, меншого за палець Сонхви, та й шкіра під його нігтем відливала синім.

— Обіцянка на мізинчиках, — прошепотів він. Цього разу він першим потягнувся вперед, зупинившись лише тоді, коли їхні пальці торкнулися. Сонхва підхопив його ініціативу, і коли Уйон почав переплітати мізинці, він зробив те саме. Уйонів палець здавався крижаним на дотик, а шкіра — блідою, мов крейда. У нього завжди був поганий кровообіг, але тепер, схоже, все стало тільки гірше.

Довгий час вони лишалися у такому положенні, поки щось не перемінилося. Уйон і досі тремтів, але страх у його очах відступив, залишаючи після себе тільки вразливість. Він глянув на Сонхву і цього разу справді побачив його — щось у дотику прояснило його розум, нагадало про численні обіцянки, які вони розділили.

Здавлений схлип зірвався з його губ, коли він рухнув у обійми Сонхви, стискаючи його кофту і так сильно трясучись, що ледве міг контролювати власні кінцівки. Сонхва здивовано кліпнув, але вже за мить його руки теж огорнулися навколо Уйона, міцно притискаючи його, щоб він відчув безпеку, але не обмежуючи.

— Все добре, Уйоне. Я допоможу тобі, гаразд? Як і завжди.

Від чого Уйон тільки більше розревівся, і Сонхві довелося придушити власні сльози. Його емоції перебували в цілковитому безладі, адже тепер він знав, ким весь цей час був Наперсник. Він перемістив руку, щоб погладити Уйона по спині, але перш ніж у нього видалася така можливість, тіло в його обіймах знову напружилося.

— Ні! — заволав Уйон. Від такого пронизливого звуку у Сонхви моментально заклало вуха. — Ні, йди геть! Не підходь сюди! Ні, ні, ні, ні! Забирайся! — Слова виривалися з його горла, поки він все сильніше чіплявся за Сонхву, що тільки тривожило його вчорашні рани. Спочатку Сонхва подумав, що Уйон кричить на нього, але коли він повернув шию і глянув у бік дверей, до нього раптом дійшло.

Хонджун не зайшов до кімнати, але досі стояв на порозі. Весь цей час він спостерігав, однак Уйон помітив його тільки зараз, глянувши через плече Сонхви. Як і описував Хонджун, він був нажаханий. Кімната просякла його страхом, саме повітря стало їдким. Що б «Змії» не зробили з Уйоном, вони змусили його до нестями боятися людей, з якими він жив — людей, які забезпечили йому краще життя, адже Сонхва давно не бачив його у клініці.

Вид Уйона нагадав йому перший раз, коли він зустрівся з хлопцем, і це краяло йому душу.

— Будь ласка, вийди, — сказав він Хонджуну, хоча йому довелося підвищити голос, щоб його почули за криками Уйона. — Зачини двері.

Здається, це вивело Хонджуна зі зляканого ступору, бо він зробив, як просили, відійшовши від дверей та зачинивши їх за собою. Варто було Хонджуну зникнути з поля зору, як Уйон раптом перестав кричати, лише хрипкі схлипи виривалися з його горла. Вся напруга покинула його тіло, і він вчепився в Сонхву, ніби в усьому світі той був єдиним, на кого можна було покластися.

Сонхва поклав його голову собі на шию, обіймаючи, поки він плакав.

— Ш-ш-ш, усе добре, — бурмотів він, проводячи долонею по спині Уйона. — Він пішов, чуєш? З тобою тут тільки я, більше нікого. Все буде в порядку. — Він навіть не був певен, чи Уйон чув його крізь ридання, проте він все одно продовжував говорити заспокійливі слова, сподіваючись, що звук його голосу нагадає хлопцю, де він.

Під шкірою виступали гострі хребці, кістки відчувалися неприродно близько до поверхні. Сонхва також відчував виступи Уйонових ребер і задавався питанням, коли той востаннє їв. Без сумніву, інші приносили йому їжу, проте, судячи з реакції на Хонджуна, навряд чи він охоче приймав її. Він міцно притиснувся до плеча Сонхви, і невдовзі сльози просочилися крізь його кофту, зволожуючи шкіру.

Плакав він довго, його тіло тремтіло та смикалося в обіймах Сонхви. Він нічого не казав і не пояснював, а Сонхва не став тиснути на нього — Уйон явно був не у тому стані, щоб заново переживати свою травму. Тому Сонхва просто обіймав його та шепотів всілякі дрібниці, щоб втішити його, при цьому ковтаючи клубок, який підступав до горла. Він так хвилювався, що у нього крутило живіт, однак він з усіх сил намагався триматися. Заради Уйона він не плакатиме. Він просто не міг, не тоді, коли Уйона розривало прямо тут, на підлозі його кімнати.

— Будь ласка, н-не йди, — захлипав Уйон. Трохи заспокоївшись, він зміг заговорити, але сльози досі чулися у його голосі. — Не лишай мене т-тут. У мене нікого немає. Мені т-треба…

— Я нікуди не збираюсь, гаразд? — перебив його Сонхва, оскільки не витримував болю у грудях. Він просто не виносив страждання інших, почасти це була причина його бажання стати парамедиком, а саме лікувати людей. Полегшувати їхній біль. Однак Уйон завжди відрізнявся — він був не просто пацієнтом, а кимось значно більшим. — Я залишусь тут із тобою, скільки треба. Даю обіцянку на мізинчиках.

Від його слів Уйон шарпко видихнув, після чого зарився обличчям у шию Сонхви, обпалюючи її своєю гарячою шкірою. Він досі плакав, але тепер набагато тихіше, та й дихав куди легше.

— Дякую. Я с-сумував за тобою, — шморгнув він, на що Сонхва сильніше обійняв його. — Вибач, що не приходив до тебе. Правила… — Його голос зірвався, наче він от-от знову заридає. Сонхва погладив його по голові, відчуваючи коротке волосся на потилиці.

— Все добре, — запевнив він, з усіх сил намагаючись приховати біль у голосі. — Я просто щасливий, що ти повернувся, малий. Моє життя було нудним без тебе. — Він сказав це, щоб підняти настрій, хоча не був певен, чи спрацювало, оскільки не бачив обличчя Уйона. — Обернулося так, що я теж якось вплутався у всю цю кашу, тож… я нікуди не піду. Я й гадки не мав, що ти тут, але тепер я знаю і, безумовно, нікуди не збираюся. Принаймні, не без тебе.

Уйон шморгнув носом і трохи ближче притулився до Сонхви, немовби сили покидали його. Не дивно, враховуючи його нервовий зрив — такі крики та плач неабияк виснажують тіло.

— Якщо хочеш, можеш відпочити, — м’яко сказав Сонхва, підозрюючи, що Уйон давненько добряче не спав. — Я буду тут, коли ти прокинешся.

— Обіцянка на мізинчиках? — Уйон відхилився, щоб вони могли поглянути один на одного, і Сонхва ледь не скрикнув від його вигляду. Очі хлопця налилися кров’ю, а щоки блищали від вологи. Сіль від сліз залишила на його шкірі червоні сліди — вона завжди була чутливою, наскільки пам’ятав Сонхва. Чорні кола розтягнулися під його очима, такі фіолетові, що видавалися чорними. Шкіра настільки побіліла, що виднілися вени вздовж лоба. Мабуть, реакція на те, що він так довго провів у закритому приміщенні, тому що раніше Уйонова шкіра завжди була засмаглою.

Він так багато пережив… Сонхва мав передчуття, що його здогадки бліднуть у порівнянні зі справжніми жахами, які йому довелося витерпіти. Однак він досі був тут, він досі дихав — і з ним усе буде гаразд. Сонхва зробить усе можливе, щоб переконатися у цьому. Вони знову переплели мізинці, і Уйон позіхнув, сонно моргаючи. Він потер очі рукавом, бо світшот був таким великим, що прикривав навіть його руки.

Картина могла б здатися чарівною, якби тільки не краяла серце.

— А зараз відпочинь, — сказав Сонхва, намагаючись говорити без примусу, і Уйон знову опинився у його обіймах. Цього разу він примостив голову на грудях Сонхви, який зумів випрямитися, спираючись спиною на стіну позаду. За лічені секунди дихання Уйона вирівнялося, очі заплющилися, а вії завмерли на щоках.

Сонхва стиснув губи, щоб вони не тремтіли, хоча насправді сенсу у тому було мало. Уйон стільки часу позбавляв себе сну, судячи з темних кіл під очима, що зараз дуже легко піддався спокусі, адже більше не був один. Мабуть, він дійсно потребував повноцінного відпочинку. Сонхва старався не дихати надто шумно й не рухатися, щоб Уйон не прокинувся.

Навіть коли потекли його власні сльози, він не рухався з місця, дихаючи носом так, щоб груди не надто ворушилися при кожному вдиху. Він не потрудився стерти їх, навіть коли вони пекли рани на обличчі. Вперше за стільки років йому настільки боліло серце, і він не знав, як позбутися болю. Кожного разу, як він дивився на Уйона, біль загострювався, а сльози точилися швидше.

Повільно схиливши голову, Сонхва ледь помітно поцілував Уйона в лоб, намагаючись не потривожити його сон. Затим притулився потилицею до стіни, дивлячись на стелю, поки сльози стікали по обличчю. Біль у грудях перетворив тілесні рани на звичайну незручність. Він сидів і плакав так довго, що аж здригнувся, коли до вух долинув звук відчинених дверей.

Серце впало в п’ятки: він глянув на Уйона, щоб переконатися, що той досі спить, після чого перевів погляд на Хонджуна, котрий стояв у дверях.

— Ти в порядку? — спитав Хонджун, не підвищуючи голос. Сонхва важко ковтнув, витерши щоки долонею.

— Так, — глухо відповів він, шморгаючи носом і намагаючись повернути собі зібраний вид. — Вибач, що змусив тебе піти, та він був не в захваті від твоєї присутності.

Хонджунові очі були сумними, хоч він і кивнув.

— Знаю, — пробурмотів він. — Так було відтоді, як ми повернули його. Я вже звик до цього. — Між ними запала ніякова тиша, поки Хонджун не заговорив знову: — Звідки ти його знаєш? — Питання прозвучало ще тихіше, майже боязким тоном.

Втомлено видихнувши, Сонхва продовжив гладити Уйона по спині, сподіваючись, що ласкаві погладжування не дадуть йому прокинутися, поки вони говорять. Хонджун лишився за порогом, і як би Сонхва не хотів бути ближчим до нього, та розумів, що це було на краще.

— Він був одним з моїх пацієнтів, — пояснив він, а в очах знову запекли сльози. — Ми познайомилися, коли я тільки приїхав сюди, щоб навчатися за програмою підготовки парамедиків у лікарні. Мені було вісімнадцять, коли ми зустрілися.

— Але… хіба ти не допомагаєш різним людям? Як так сталося, що ви часто бачилися і він почав отак… довіряти тобі? — Хонджун вказав на Уйона, який досі спав, і Сонхва міцніше обійняв хлопця.

— Я багато годин стажувався в безплатній клініці. Там я й зустрів його. — Сонхва не хотів заглиблюватися у детальні спогади, не при Хонджуні, тому зосередився на загальній картинці. — У нього нікого не було, а я виявився єдиним, кому вдалося достукатися до нього, хоч я і був зовсім новачком. Він постійно повертався, а я був єдиним, кому він дозволяв себе лікувати. Навіть після завершення навчання я постійно брав там зміни тільки заради нього. — Він стенув плечима, зморгуючи сльози. — Так тривало майже п’ять років. Поки одного разу він не повернувся, і я припустив, що сталося страшне. Я думав, що він помер. Проте виявилося, що весь цей час він був тут, а я й гадки не мав. Щоразу, як я приходив сюди, він був нагорі. — Голос зірвався, і він із силою прикусив губу, ігноруючи біль, що пульсував у свіжій рані.

Хонджунів вираз здавався таким ніжним, що Сонхві стало важко дивитися на нього, натомість він зосередився на підлозі.

— Це моя провина, — визнав Хонджун. — Він не повернувся, тому що я не дозволив. Бачиш, у членів мого внутрішнього кола, з якими ти вже знайомий, раніше нічого не було. І зокрема Уйон не мав нічого, адже Сан знайшов його самого на вулиці. Але коли я вперше дозволив йому лишитись, він постійно наполягав, що мусить побачитись із кимось, аби попрощатись.

Відчуваючи, як серце стиснулося у грудях, Сонхва глянув на Хонджуна, який гірко посміхнувся у відповідь.

— Напевне, мова йшла про тебе. Я так і не дозволив йому піти, оскільки це було надто небезпечно. Тобі варто усвідомити природу такого життя, Сонхво: як тільки він приєднався до нас і отримав власне тату, все його попереднє життя начисто стерлося. Якби він пішов побачитись з тобою, тим самим зруйнувавши мою довіру, я б змусив його покинути нас. А він не міг цього допустити, бо це місце — все, що у нього коли-небудь було. — Пильний погляд Хонджуна мало не до дірок пропалював шкіру Сонхви. — За винятком тебе.

Стараючись не потривожити хлопця у своїх обіймах, Сонхва злегка нахилив голову і побачив краєчок тату ззаду на шиї Уйона. Він припустив, що то була квітка наперсника.

— Скажи мені ось що, — пробурмотів Сонхва. Йому паморочилося в голові, а в душі вирувало стільки суперечливих емоцій, що він не знав, як взагалі з ними розібратися. — Чи був він тут щасливий? До того, як «Змії» дісталися до нього?

— Так, — без вагань відповів Хонджун, від чого у Сонхви принаймні відлягло від серця. — Гарантую, так воно і було. Він же частина нашої сім’ї. І його зв’язок з Саном завжди був особливим — ось чому Сан такий агресивний. Відтоді, як ті вишкребки забрали Уйона, він також змінився.

У Сонхви зассало під ложечкою, бо тепер, коли він знав правду, Санова поведінка мала куди більше сенсу.

— Це не має сенсу, — за мить сказав він, похитавши головою. — Як ви можете бути такою грізною бандою, але водночас любити одне одного, мов сім’я? Звідки мені знати, що ти не брешеш?

Сонхві дуже хотілося повірити чоловіку на порозі, однак зустріч із Уйоном позбавила його душевної рівноваги. Як життя, що принесло стільки страждань, могло бути того вартим? Чому вони всі лишалися тут і чому не припиняли дбати один про одного, коли у будь-який момент могло статися щось жахливе?

Хонджун анітрохи не здивувався подібному питанню, немов чекав на нього.

— Я міг би стільки всього розповісти про зв’язок між нами, проте тобі все одно доведеться повірити мені на слово, щоб повірити в усе це. Хоча є дещо… ти ж чув, як ми стукаємо у двері? Ну звісно, чув. Пам’ятаєш порядок?

— Чотири стуки кісточками пальців. Три стуки долонею. Потім ще два стуки долонею та один кісточками. — Сонхва спеціально запам’ятав, на випадок, якщо раптом знадобиться. Хонджун кивнув йому.

— Так. Це абетка Морзе, щоправда ми замінили крапки й тире на кісточки та долоні. Стуки кісточками пальців — крапки, тоді як стуки долонею позначають тире. Тобто наш код дорівнює чотирьом крапкам, далі йдуть три тире, за якими два тире та остання крапка. Знаєш, що це означає?

Спантеличений, Сонхва похитав головою. Абетка Морзе була для нього темним лісом.

— Це означає home або ж «дім» з англійської. І якщо не віриш мені, можеш перевірити деінде, тому що доказів в інтернеті вистачає. Я не брешу тобі, Сонхво. Це місце — мій дім, а ці люди — моя сім’я. Я б ніколи не брехав про таке… особливо тобі.

І, чесно кажучи, Сонхва й так це знав, навіть без доказів. Це прозирало в їхній взаємодії, коли Юнхо поранили, навіть минулої ночі під час коротенької розмови з Чонхо і Йосаном йому вдалося побачити їхню добру сторону. Ця група людей була куди більшим, аніж те, як їх змальовували у новинах та репортажах, і якщо раніше Сонхва боявся бути причетним до них, то зараз він знав, що просто не має вибору. Не з Уйоном на руках і не зі слідами висохлих сліз на щоках.

— Я вірю тобі, — мовив він, бездумно водячи пальцем по Уйоновій руці. — І я зроблю все, що тільки зможу, аби допомогти йому. Я би у будь-якому випадку так зробив, але тепер це особиста справа. — Він глибоко видихнув, наповнивши груди. — Однак ти не вчиниш зі мною так, як вчинив із ним. Ти не відріжеш мене від решти мого життя. Мешканці цього міста потребують мене, а ще я відмовляюся вбивати за тебе, втрачати себе у світі, який мене лякає. Якщо я залишусь тут, то тільки на власних умовах.

Він зміряв Хонджуна суворим поглядом, ніби кидаючи йому виклик, але той не став заперечувати.

— Я у боргу перед тобою, — натомість сказав він. — Можеш приходити та йти, коли заманеться, якщо таке твоє бажання. Можеш навіть…

— Не вказуй мені, що я можу робити, — трохи різкіше, ніж зазвичай, озвався Сонхва. — Ти можеш бути їхнім лідером, але не моїм.

Хонджун притис пальці до губ, а за мить кивнув.

— Маєш рацію. Вибач мені, — поступився він. — Це не входило в мої наміри. Просто я… у мене немає жодного бажання контролювати тебе, Сонхво. Я й так наробив достатньо, втягнувши тебе в усе це, та іншого вибору не було. Повір, мене гнітить почуття провини, але я не можу до кінця повірити, що вчинив неправильно, бо… ну, через це. — Він жестом вказав на Сонхву та Уйона, котрі згорнулися на підлозі. — Ти врятуєш його, я точно знаю. І за це я завжди буду в боргу перед тобою.

Він замовк, його слова неначе зависли у повітрі.

— За це я зроблю все що завгодно для тебе.

Ледве стримуючись, щоб не засоватися на місці, Сонхва відвів погляд.

— Знаєш, я ніколи й подумати не міг, що найнебезпечніша людина у цій частині Сеула скаже таке саме мені, — мовив він. І хоч він не дивився на Хонджуна, проте міг поклястися, що буквально відчував його посмішку.

— О, золотце, це міг бути тільки ти.

~

Поки Уйон спав і не думав прокидатись, Хонджун пішов по своїм справам, а Сонхва лишився наодинці з власними спогадами. Цього разу він не намагався боротися з ними, лише тісніше пригортав хлопця до себе, дедалі глибше поринаючи у власні думки.

— Малий із приймальні? Господи, а добряче він тебе подряпав.

— Я знаю, чорт забирай. Він відмовляється від допомоги — деяких дітей сюди взагалі не варто привозити. Для такого малого немає надії.

Сонхва завмер на місці, почувши голоси своїх кураторів, через що в нього ледь не врізалися ззаду.

— Вибачте, — пробурмотів він, але медсестра позаду лише пройшла повз, роздратовано зиркнувши на нього. В принципі, нічого нового, оскільки Сонхва був всього лише вісімнадцятирічним стажером, а для всіх цих людей — не більше ніж тягарем. Однак бути тут було куди краще, ніж там, де він виріс, навіть якщо це прирікало його на самотність.

Голоси доносилися з кімнати для персоналу. Сонхва на секунду затримався біля дверей, прислухаючись, чи не скажуть ще чогось. Тут йому ніхто нічого не розповідав, тому він відточив навички підслуховування, завдяки чому й почув обривки розмови про малого з приймального відділення, але нічого конкретного.

— Хоч ти й не перший, на кого він напав. Скільки він вже при тямі, години дві? І весь цей час він кидався на кожного, хто наважувався відсунути штори довкола його ліжка. Він якийсь скажений, один із тих здичавілих вуличних дітей. Не здивуюсь, якщо він ще й сидить на чомусь. Не забудь продезінфікувати подряпину — хто знає, які хвороби водяться у малого.

За словами послідував сміх, і Сонхва насупився. Він любив практичну частину навчання, навіть якщо займав останнє місце в лікарняній ієрархії, але водночас ненавидів его інших лікарів. Ненавидів те, як вони відгукувалися про пацієнтів, котрим мали б співчувати. Це неабияк зачепило його, і, піддавшись імпульсивному пориву, він відчинив двері до кімнати персоналу та зайшов усередину.

Троє лікарів, що сиділи за одним зі столів, повернули голови в його бік, щойно він увійшов.

— О, гляньте, кого чорти принесли, — протягнув один із них, граючись ручкою. — Забирайся, малявко. Стажерам тут не місце.

Сонхва проковтнув відразу, змушуючи себе лишатися ввічливим, навіть коли хотілося висказати цим лікарям усе, що він про них думає.

— Вибачте, сер, — мовив він, хоча вибаченнями у його тоні й не пахло. — Я просто не міг стояти осторонь, коли ви згадали того малого у приймальні, і я… ну, я подумав, чому б вам не дати мені спробувати. Тобто достукатися до нього.

Трійка лікарів знову залилася сміхом, аж поки один з них не схилився над столом, примружено дивлячись на Сонхву. Від його пильного погляду хотілося сховатися, та він не змінився в обличчі.

— Тобі? — Він скривив губи, немов незадоволений поведінкою Сонхви. — А ти не надто самовпевнений, га? Ходи-но, я тобі дещо скажу, хлопче. Якщо жоден з нас не зміг знайти підхід до того малого, то у тебе немає ані шансу. Ми справжні лікарі, тоді як ти нікчемний стажер, який і року не протримається. А тепер забирайся з нашого кабінету.

Однак Сонхва не рушив з місця, сховавши руки за спиною, щоб лікарі не помітили, як пальці стислися в кулаки. Він ненавидів, коли з ним говорили таким тоном, проте роками терпів подібне ставлення. Якщо вони думали, що зможуть залякати його, вони достобіса помилялися.

— Я піду, та чи дозволите мені хоча б спробувати допомогти тому хлопцю? — Голос його залишався рівним. Лікар, який щойно принижував його, сердито вдивлявся в нього, доки один з колег не штовхнув його в плече.

— Гей, а нам яка різниця? Хай його покусає той вуличний щур, якщо йому так хочеться. Певен, так він тільки швидше вилетить з програми, — сказав інший лікар, на що решта кивнула.

— Добре. Йди, як хочеш. А коли до тебе дійде, що програма тобі не по зубах, не повертайся сюди, особливо коли опинишся на вулиці, як той малий.

Сонхва крутнувся на п’ятках і вийшов з кімнати, не сказавши ні слова, хоча кров закипала під шкірою. Він був настільки злий, що ледве стримувався, утім, змусив себе глибоко вдихнути, розвіюючи чорну хмарку огиди, яка зародилася всередині. Він збирався докласти всіх зусиль, аби достукатися до того малого — хтось мав дати йому бодай шанс на справедливість. І Сонхва буде тим, хто це зробить, якщо всім іншим начхати.

Він повернувся до центральної приймальні клініки та попрямував до ліжка в самому кінці кімнати, єдиного затуленого шторами. Іншими пацієнтами вже займалися або вони чекали своєї черги, але ніхто не противився лікуванню. Багато з них були завсідниками: наркоманами чи бездомними, яким було нікуди податися. Більшість лікарів ненавиділа їх, але Сонхва посміхався кожному, проходячи повз, сподіваючись хоч так покращити їм настрій, навіть якщо ненадовго.

Діставшись занавішеного ліжка, він глибоко вдихнув, після чого ступив всередину, прослизнувши крізь штори. На ліжку сидів невеликий хлопчина, підібгавши коліна до грудей. Він сіпнувся, коли Сонхва вторгся у його усамітнений куточок: очі широко розкриті та розлючені, проте в них також був присутній страх, як і у зведених напругою плечах та тремтливих губах.

— Забирайся! — крикнув він, бризкаючи слиною. — Чому ви так настирливо сюди лізете? Залиште мене у спокої!

У нього була запальна натура, і до Сонхви дійшло, як цей хлопчина міг напасти на лікарів. Але це не відвернуло його. Сонхва лише здійняв руки, ніби здаючись, зберігаючи при цьому доброзичливий вираз обличчя.

— Мене звуть Пак Сонхва, я просто хочу допомогти тобі. Я не підходитиму, якщо не хочеш, добре? Можеш піти у будь-який час, якщо бажаєш. Я так розумію, тебе сюди хтось привіз? Ти взагалі знаєш, де знаходишся?

— Ну, чесно… це, в біса, не має значення! Насправді ніхто не хоче допомагати мені, я вже знаю, тому не бреши. Ніхто ніколи не хотів допомогти мені. Я не знаю, як я тут опинився — я просто відключився там, де зазвичай сплю, а прокинувся вже тут! Я не хочу тут бути!

З одного лише погляду було зрозуміло, що хлопець поранений. Його обличчя вкривало кілька саден, а тіло виглядало слабким, наче про нього довго не дбали. Насправді він був на рік чи два молодшим за Сонхву, однак скидався на тринадцять чи чотирнадцять просто через маленький зріст. Він недоїдав і, мабуть, так тривало все його життя.

— Це я зрозумів, але я б хотів допомогти, якщо дозволиш. Де тобі болить?

Сонхва пройшовся очима по решті тіла хлопця, а глянувши на його стопу, зрозуміло розтулив губи. Гострий вигин зламаної кістки чітко виступав під шкірою, деформуючи контур ноги. Значить, у нього була зламана щиколотка, ось чому він не пішов сам. Він не міг.

— Закладаюся, у тебе болить щиколотка, — м’яко мовив Сонхва, проймаючись співчуттям до хлопця. — Я міг би про неї подбати. Тобі стало б куди легше.

— Мені ваша допомога не потрібна, — огризнувся хлопчина, втім, гнів його витікав зі страху. Маленький, самотній, а ще наляканий — і дуже ймовірно, що так він провів більшість свого життя, судячи з його вигляду. — Ти нічим не відрізняєшся. Ти такий же, як інші. Залиш мене у спокої.

Однак Сонхва не міг так вчинити. Він не схожий на решту тутешніх лікарів, йому хотілося донести це до хлопця. У нього виникло дивне передчуття, що треба допомогти цій дитині, і якщо йому не вдасться достукатися до хлопця, то не вдасться нікому.

— Є хтось, хто може шукати тебе? — спитав він, сподіваючись таким чином завоювати його прихильність.

Хлопець опустив погляд, мнучи пальцями простирадло.

— Ні.

Нічого дивного, та серце Сонхви все одно стислося у грудях.

— Може, ще десь відчуваєш біль? Я можу допомогти…

— Він, бляха, всюди! — випалив хлопець. Очі йому горіли, а тіло тремтіло. — Я не довіряю вам і тим паче не потребую вашої допомоги. Я не хочу уколів і не хочу, щоб мене присипляли. Такі лікарі, як ти, ніколи нічого мені не кажуть, а моє життя і так надто вийшло з-під контролю, хіба ти не розумієш? Я нічого не хочу, тому не турбуйся! Допоможи комусь іншому, хто дійсно цього хоче.

З лагідною посмішкою Сонхва чекав, поки він закінчить, а тоді тихим голосом заговорив. Хлопець боявся лікарів, що мало сенс, враховуючи, як ті відгукувалися про нього. Та Сонхва відрізнявся від них.

— Я студент, — пояснив він. Схоже, це дійсно здивувало хлопця: його очі розширилися, злість частково ущухла, що, безумовно, було гарним початком. — Ті лікарі… вони мені теж нічого не кажуть. До мене жахливо ставляться, оскільки у місті я сам по собі, я молодий, а ще вони не думають, що я коли-небудь чогось досягну. І, можливо, я нічого не вартий — принаймні, за їхніми стандартами. Проте я вірю, що кожен заслуговує на допомогу, коли потребує, а вона тобі точно потрібна, малий. Як щодо такого: я скажу, чим конкретно можу зарадити тобі, а ти вирішиш, що саме тобі підходить?

Хлопець не відповів відразу, але й огризатися не став. Він просто сидів на місці, підтягнувши кістляві коліна до грудей. Рвані пасма спадали на очі, немов він сам підрізав волосся, що, мабуть, так і було. Серце Сонхви стискалося від одного тільки погляду на нього.

— Ти справді тут один? — спитав він ще тихішим голосом. — У тебе… у тебе теж нікого немає? Звідки мені знати, що ти не брешеш?

Сонхва зітхнув і ступив ближче до ліжка. Хлопець насторожено спостерігав за ним, проте не намагався спинити.

— Я зробив дещо погане, коли мені було десять років. Не навмисно, але, здається, всім було начхати. Після того взагалі ніхто не дбав про мене. Тож я пішов і переїхав сюди, хоча офіційно ще не досяг повноліття, щоб жити самому. Я підробив документи, навіть попри те, в яку халепу міг потрапити. Зараз я працюю на трьох роботах, і якщо мене звільнять бодай з однієї, я буду в такій самій ситуації, як ти. І я ще жодній душі не розповідав про це, за винятком хіба що тебе. Якщо комусь розповіси, це зруйнує всі мої починання.

Хлопець насупився, але послабив хватку довкола ніг, напруга повільно покидала його тіло.

— Тоді нащо ти мені це сказав? — спитав він, хмурячи брови. — Ти нічого про мене не знаєш.

— Ну, ти теж нічого не знав про мене, але тепер знаєш. І я сподіваюсь, що тепер дозволиш допомогти тобі, оскільки трохи знаєш мене. А якщо колись вирішиш розповісти щось про себе, я залюбки послухаю, та змушувати не буду. Я просто хочу допомогти тобі. — Він посміхнувся та підійшов ближче, аж поки не опинився на краю ліжка.

— Звідки мені знати, що твої слова щирі? — пробурмотів хлопець, втупившись у свої долоні, тим самим уникаючи погляду Сонхви. — Коли я був маленьким, люди постійно заговорювали мені зуби, щоб втертися в довіру, а у кінцевому результаті зрадити. Я більше не вірю таким людям. Звідки мені знати, що ти не такий самий?

Сонхва на мить замислився, і в голові промайнула ідея.

— Ти колись чув про обіцянку на мізинчиках? — Хлопчина похитав головою, на що Сонхва простягнув йому руку, виставивши мізинець. — Обіцянка на мізинчиках означає, що її ніколи не можна порушувати. Огорнувши свій мізинець навколо мізинця іншої людини, ти скріплюєш обіцянку. У дитинстві я дав чимало обіцянок і жодного разу не порушив їх. І цю я теж не порушу, гаразд? Обіцяю, що я хочу лише допомогти тобі, що ніколи не завдам тобі болю. А ще обіцяю, що якщо тобі коли-небудь знадобиться допомога, можеш повернутися сюди, і я подбаю про тебе так, як забажаєш.

Він підсунув руку до хлопця. Попри секундне вагання, той простягнув свій мізинчик та огорнув його навколо пальця Сонхви.

— Гаразд, — пробурмотів він, хоча очі були на мокрому місці. — Ем, дякую тобі, Сонхво.

Те, як він промовив його ім’я, викликало посмішку на обличчі Сонхви. Він почекав, поки хлопець першим відсторониться, після чого також відняв руку.

— Може, скажеш мені своє ім’я? Щоб я міг сприймати тебе як рівного, а не просто як пацієнта.

— Уйон, — промовив хлопець. Ім’я звучало трохи незвично на його вустах, ніби він вже дуже давно нікому його не називав. — Чон Уйон.