Розділ 11. Say Yes to Heaven

Сандру дивувало, як Коннору вдалося вичепити білети на цей концерт. Зазвичай на подібні заходи все розпродавалося заздалегіть. Вона взагалі підозрювала, що Коннор якимось чином зламав систему чи підробив квитки.

Вони домовилися, що Сандра підбере його на авто і вони запаркуються десь ближче до концерт-холу. Коннор пропонував викликати таксі, але дівчина не хотіла втрачати шанс проїхатися на улюбленому авто. До того ж, вона вже набагато краще фізично почувалася.

Це був вихідний день (попри те що робота в поліції могла передбачати його відсутність), отож Коннор був вдома. Коли Сандра підʼїхала до будинку, він вже чекав її на ґанку.

«Щось я раніше не помічала, що ти користуєшся парфумами». Одразу після привітання сказала Сандра у жартівливому тоні.

«Це все Хенк…» Коннор засоромився. «Бігав за мною по хаті, пшикаючи навколо, хоча я казав, що не треба.»

Сандра поперхнулася смішком, але потім зібралася і додала більш серйозно:

«Ну, у нього є смак».

Коннор засоромився ще більше, але на його обличчі зʼявилась легка посмішка. Він кинув оком на Сандру, помітивши, що вона нафарбована більш яскраво ніж зазвичай. Вечірній макіяж підкреслювали пудрові тіні та стрілки на очах. 

«Гарно виглядаєш сьогодні. Тобто… ти завжди гарно виглядаєш, просто… Та й взагалі поняття гарного дуже субʼєктивне. Я хотів сказати…»

«Дякую.» Зрештою перебила його Сандра і усміхнулася.

Коли вони підʼїхали до вуличної парковки біля концерт холу, машин і людей було вже купа. Хтось приїхав на таксі й одразу вискакував, аби стати у чергу. Інші паркувалися. Попри те, що автівки були оснащені найсучаснішими технологіями, на парковці відбувався хаос.

«Бляха, та ти проходиш, їдь давай!» Сама до себе злилася Сандра, намагаючись розминутися з іншою автівкою у вузькому місці. «Машина з купою парктроніків, а ти проїхати не можеш? То по дзеркалах, бляха, дивись!»

Коннор поперхнувся: «Я думав, тобі подобається водіння».

«Водіння! А не пересування зі швидкістю равлика посеред купи довбойобів, які не можуть розʼїхатися і запаркуватися».

Коннор поперхнувся ще раз. Він думав пожартувати, що Сандра нагадує йому Хенка в такі моменти, але не хотів злити її ще більше. До того ж, він уже не раз висловлював це спостереження.

Коли вони зрештою запаркувалися і попрямували до черги на вхід, Коннор звертав увагу на все, що відбувалося довкола. Більшість людей прийшли в парах, з друзями, чи навіть невеличкими компаніями. Всі були в припіднятому настрої в очікуванні концерту. Хтось співав пісні Лани, не потрапляючи в ноти, і, вірогідно, уже напідпитку.

Колись Коннор автоматично аналізував би кожного зустрічного: вік, стать, рівень стресу, ймовірність правопорушення. Зараз же його увагу привертали зовсім інші речі.

Чоловік терпляче тримав три паперові стаканчики з напоями, поки його дружина безуспішно намагалася зробити селфі з двома доньками. Юний хлопець поправляв хустку своїй дівчині, а та дивилась на нього закоханими очима. Коннор відзначав усі ці маленькі деталі, що передавали стосунки між людьми та їх емоції. І головне, усі вони прийшли з певною метою, яка їх обʼєднувала, створюючи навколо особливо атмосферу.

«Я не до кінця розумію,» Коннор звернувся до Сандри, «чому люди настільки емоційно реагують на живу музику.”

«Напевно, перш за все люди йдуть заради живого звуку і аби побачити улюбленого виконавця». Пояснила Сандра, ступивши до Коннора трохи ближче, адже кількість людей у черзі все збільшувалася. «Ну і це відчуття, коли ти серед інших, особливий вайб, коли ти співаєш разом із тисячами людей. У цей момент ти менше самотній. Ніби твій біль, твої емоції знаходять відгук у інших.»

Сандра сама не очікувала своїх слів. Різке усвідомлення їх глибини лишило тінь суму на її обличчі. Вона вирішила дещо змінити тему.

«Ти знаєш хоч одну її пісню?» поцікавилася Сандра.

«Сто тридцять дві.»

Очі Сандри полізли на лоба.

«Що?»

«Сто тридцять дві пісні.» Як ні в чому не бувало продовжив Коннор. «Це якщо якщо рахувати офіційні релізи.»

Сандра прикрила очі долонею. «Боже мій.»

«Як я вже казав, я хотів зрозуміти, чому вона стільки років популярна. І взагалі, про що її пісні. Це було неправильне рішення?»

«Ні, просто…» Сандра похитала головою, усміхаючись. «Іноді я забуваю, наскільки ти дивний.»

Коннор відкрив рота, очевидно збираючись уточнити, чи це негативна характеристика, але передумав.

Черга знову рушила. Людей ставало все більше, простір між ними скорочувався. Хтось ненароком штовхнув Сандру, одразу ж вибачившись. Коннор інстинктивно приобійняв її однією рукою, притиснувши до себе. Коли він опустив руку і відпустив її, Сандра не відсторонилася. Навпаки, обхопила його за передпліччя, і так вони рухалися далі. 

За кілька хвилин вони опинилися біля входу. Скляний фасад концерт-холу сяяв у світлі прожекторів. Усередині вже виднілися потоки людей і охоронці, що перевіряли вміст сумок. Саме приміщення було великим. Не стадіон, звісно, але один із найбільших концертних майданчиків Детройта.

Коли Сандра і Коннор пройшли перевірку білетів, він раптом запитав:

«Ти часто почуваєшся самотньою?»

Питання застало її зненацька.

«Що?»

«Кілька хвилин тому ти сказала, що на концертах люди почуваються менш самотніми.»

Сандра тихо зітхнула.

«Ти іноді чіпляєшся за дуже дивні речі.»

«Це не відповідь.»

«А це не було питання, на яке треба відповідати.»

«Було.»

Вона похитала головою, але усміхнулася. Після паузи, Сандра відповіла:

«Раніше – так. Часто.»

«А зараз?»

Сандра замислилася.

Черга до гардеробу посунулася вперед. Навколо лунали голоси і сміх. Хтось випадково зачепив Коннора плечем, але він не звернув уваги, адже все ще пристально дивився на Сандру і чекав відповіді.

«Зараз менше.» І після паузи додала, «Зокрема, завдяки тобі.»

На мить усе навколо ніби стихло. Звісно, люди продовжували розмовляти, але Коннор почув тільки її  слова.

Сандра, схоже, зрештою зрозуміла, що сказала, і швидко відвела погляд.

«Не зазнавайся тільки.»

«Я не зазнаюся.» Куточки його губ ледь помітно сіпнулися. «Але мені приємно це чути.»

Сандра тихо засміялася. «Бачиш? Уже зазнаєшся.»

Вони здали верхній одяг і попрямували до залу. Сандра протиснулася трохи уперед, взявши Коннора за руку і ведучи за собою. В залі було вже багато людей, але вони все продовжували заходити, заповнюючи простір. Фоном грала музика, аби розважити відвідувачів перед самим концертом. Сандра зупинилися біля пульта звукорежисера.

«Зазвичай тут найкращі місця і звук». Пояснила дівчина.

«Я думав люди переважно хочуть стояти поближче до сцени».

«Лише коли ти лютий фанат». Посміхнулася Сандра. «Або хочеш відриватись на повну. Я вже не той випадок».

На сцені закінчувалися останні приготування. Туди-сюди бігав технік, щось перевіряючи. Люди почали скандувати «Лана, Лана-а!», аби виконавиця скоріше вийшла на сцену.

Раптом світло згасло. Зал заполонили захоплені вигуки. Шоу мало ось-ось початися. У цій темряві і чарівному очікуванні раптом заграли живі інструменти. Ніхто не бачив, як музиканти вийшли на сцену.

Прожектор підсвітив спочатку віолончеліста, який грав основну партію, а далі світло відкрило скрипалів. Справжні фанати вже встигли впізнати композицію – ʼStars Fell on Alabamaʼ.

За спинами музикантів був екран, на якому зараз світилося зоряне небо. Разом із сотнями мобільних, які підняли глядачі, приміщення заполонило магічне світло.

І ось на сцену вийшла сама Лана. Зал вибухнув новою хвилею захоплених вигуків та аплодисментів. Співачка у своїх 50-ти виглядала все так само прекрасно. На ній була довга і водночас легка світло-рожева сукня, а локони розпущеного волосся лише прикрашали її образ.

Сандра ступила півкроку уперед. Її шкірою пробігли сироти. Вона давно не була на концертах і вже забула відчуття, коли на сцену виходить виконавець і ти фізично відчуваєш його енергію. Ніби на весь зал раптом пускається вітер чи невидима хмара, яка торкається тебе. Сандра дивилась захоплено на сцену, в її очах відбивалося світло прожекторів.

No one talks to me like you do

Or takes care of us so good this way

I apologize in advance for what they’ll say about the lines on your face

They’re a road map of your lovely life

Слухачі співали разом із Ланою, і з першої ж пісні Коннор зрозумів, що Сандра мала на увазі, кажучи про відчуття єдності. Зараз всі ці люди були на одній хвилі. Він з цікавістю дивився на все, що відбувалося, але щоразу повертався поглядом до Сандри. Йому здавалося, що на момент цієї першої пісні Сандра взагалі забула за нього. І Коннор навіть радів цьому, бачачи як вона зачаровано дивиться на сцену. Він спіймав себе на думці, що Сандра і всі люди проживали якісь свої історії, відпускаючи емоції завдяки музиці, отримуючи своєрідний катарсис. А він лише вчився ці емоції відчувати і розуміти їх.

Коли закінчилася перша пісня і Лана під аплодисменти вітала зал, Сандра повернулася до Коннора. Голосна музика до цього не дала б їм можливості повноцінно почути одне одного.

«Дякую тобі за запрошення! Це справді чарівно!»

Коннор розплився у посмішці.

«Я радий.»

«Просто радий?»

«Дуже радий.»

Сандра засміялася і на мить відвела погляд на сцену. Наступна пісня ще не почалася, і Коннор додав:

«Насправді я хвилювався. Я не був упевнений, що тобі сподобається.»

«Та це ж концерт Лани Дель Рей!»

«Я знаю.»

«Тоді чого хвилюватися?»

Коннор замовк на кілька секунд. Музиканти починали грати наступну композицію. Він ступив трохи ближче до Сандри і нахилився до неї, аби вона його почула.

«Тому що це був перший раз, коли я запросив когось… просто тому, що хотів провести з ним час.»

Сандра перестала усміхатися. Її обличчя раптом стало більш серзйозним. Від цих слів усередині щось м’яко здригнулося.

«І ти одразу почав із концерту, квитки на який майже неможливо дістати?»

«Я не бачу проблеми.»

«Тоді можеш вважати це успішним експериментом.»

Сандра знову посміхнулася і жартома легко штовхнула Коннора в бік. А потім знову повернулася до сцени і навіть стала підспівувати.

It’s you, it’s you, it’s all for you

Everything I do

I tell you all the time

Heaven is a place on earth with you

Коннор почав вдумуватися в сенс пісень і червоніти, нарешті усвідомивши, як може трактуватися його запрошення на концерт саме цієї виконавиці. «Чорт, це занадто романтично для тебе» – згадалися йому слова Хенка. Він продовжував спостерігати за людьми довкола, помічаючи як дехто обіймався, а дехто навіть легко кружляв у танці. Він також помітив, що час від часу Сандра дивилась на нього, стараючись цього явно не показувати. Вона все ще стояла на півкроку попереду нього.

Коли Сандра замріяно сфокусувала погляд на сцені, Коннор нахилився ближче до її вуха, щоб вона могла його почути.

“Хочеш…”

Сандра не помітила, що він був так близько, різко обернулася і тоді… випадково їх носи і губи на мить зустрілися. Коннор застиг на місці від несподіванки, а Сандра у здивуванні відсахнулася назад.

Однак ця ніяковість тривала недовго. Коли їх погляди зустрілися, у них була така мʼякість і ніжність, що далі рухи кожного відбувалися ніби самі собою. Непомітні півкроку назустріч одне одному, легкий нахил голови убік, її рука, що мʼяко взяла його за рукав. І тоді їх губи зустрілися знову. Обережно, але цей раз вже свідомо. 

Для Коннора у цьому моменті були лише вони двоє. Несподіване нове відчуття і близькість народили тисячі метеликів у його грудях. Йому було приємно, хвилююче і страшно водночас. Але усі сумніви розвіювалися одне за одним, адже Сандра не відступила від нього, а її губи залишалися на його, повільно рухаючись. Вологі і пухкі, від доторку яких тіло ніби пронизував струм.

Десятки сповіщень виникали у Коннора перед очима, попри те що вони були заплющені. Кількість отриманої нової інформації переповнювала його. Але Коннор постарався відкинути всі дані і сконцентруватися лише на відчуттях. Тоді він обережно поклав руку Сандрі на талію і притиснув ще трохи ближче до себе.

Від цього руху вона ахнула, хапаючи повітря і на мить забравши свої губи з його. Сандра підняла погляд, аби зустрітися з його карими очима. Вона відчула, як по спині пробіг холодець. Чомусь витримати його погляд, який ніби поглинав її всю, зараз було важче, ніж поцілувати його знову. Що вона і зробила.

Поцілунок був повільним, ніби вони обидва знайомилися одне з одним, пробували і насолоджувались, але з обережністю.

Зрештою Сандра опустила голову, поклавши її Коннору на плече, і сказала:

«Тож… що ти хотів спитати?»

Ця невимушеність його розсмішила. Він мʼяко обійняв її.

«Хотів запропонувати тобі потанцювати».

Замість відповіді, Сандра поклала обидві руки йому на плечі і поцілувала у щоку. Вони почали повільно кружляти на місці. Лише зараз слух ніби повернувся до обох, у вухах відлунювали слова пісні:

If you dance, I’ll dance

And if you don’t, I’ll dance anyway

Give peace a chance

Let the fear you have fall away

I’ve got my eye on you

I’ve got my eye on you

Say yes to Heaven

Say yes to me

Вони повільно погойдувалися в такт музиці. Якимось чином після поцілунку доторки вже не викликали питань доцільності. Ніби вони переступили поріг, після якого все це ставало більш природнім. Сандра притулилася щокою до його плеча.

“Ти не втомилася?”

Вона підняла голову.

“Що?”

“Твоя рана.”

Сандра усміхнулася. Звісно. Після всього, що щойно сталося, він усе одно хвилювався саме через це.

“Ні. Поки що ні.” Після паузи вона додала, «Але дякую, що хвилюєшся.»

Вони зупинилися, залишившись в обіймах, і разом дивилися на сцену. Шоу було чудовим: живі інструменти та фантастичний спів, а також світло і візуальний ряд на екрані. Все створювало магію, за якою люди і ходять на концерти.

Сандра дивилася на сцену, але час від часу переводила погляд на Коннора. Його обличчя освітлювали м’які відблиски прожекторів. Він виглядав щасливим.

І це гріло її не менше за сам концерт.

Хоча б на цей вечір Коннор зміг абстрагуватися від справи і навʼязливих думок, що переслідували його останні дні. Вибратися кудись, провести час із друзями або близькою людиною… Це було так по людському.

Коли закінчилася остання пісня, зал вибухнув оплесками. Лана подякувала публіці й зникла за лаштунками. Звісно, її викликали на біс, після чого концерт було остаточно завершено. Світло поступово почало повертатися. Дехто почав розходитися, поки інші не поспішали товпитися біля гардеробу і ділилися враженнями.

“Дякую тобі ще раз за запрошення». Сказала Сандра, тримаючи Коннора за руку і повільно рухаючись до виходу.

«Ти вже дякувала».

«Не знецінюй».

«Я й не хотів, просто… Ти голодна?»

«Ні. Але можемо взяти щось перекусити і прогулятися. І випереджаючи твоє питання, ні, я не втомилась».

Коли вони забрали верхній одяг і зрештою вийшли надвір, було вже темно. Ночі ставали все прохололнішими, а дерева лишилися практично без листя. Сандра узяла собі булочку і сік в найближчому магазині, після чого вони попрямували на парковку.

«Ти не проти, якщо я поведу?» Раптом запитав Коннор.

«Цікаво, і куди ж ти мене відвезеш?»

«Нехай це буде сюрприз».

«Ти повний несподіванок, Коннор».

Сандра простягнула йому ключі, а Коннор по-джентельменські відкрив перед нею двері. Вона усміхалася кожному його маленькому жесту, щиро цінуючи ці прояви уваги і навчаючись приймати їх.

Говорити не хотілося. Але зараз тиша в машині була приємною, теплою і наповненою.

Сандра відкинулася на спинку сидіння і повернула голову до вікна. Детройт повільно пропливав повз у вогнях ліхтарів і неонових вивісок.

Коннор зосереджено дивився на дорогу. Щонайменше так могло здатися.

Насправді ж частина його уваги весь час поверталася до подій останньої години. Він уже сотні разів бачив закохані пари, аналізував поведінку людей і андроїдів.

Але жодна кількість даних не могла підготувати його до того, наскільки по-іншому все відчувається, коли це стається з тобою.

Машин ставало дедалі менше, а дорога тягнулася вгору на пагорбисту місцевість. Зрештою перед ними відкрився оглядовий майданчик, з якого був дивовижний вид на місто. Коннор зупинив авто, але ще не встиг заглушити двигун, як Сандра вийшла з машини, ахнувши від подиву.

«Вау…»

Місто унизу сяяло мільйонами вогнів, а шум дороги залишився десь фоном позаду. Було на диво тихо, ніби у цьому просторі можна було почути власні думки. Але думати не хотілося. У таких місцях і в такі моменти світ ставав простішим, а щастя зводилося до м’яких хмар, тихих сердець, сяйливих міських краєвидів і відчуття, що, можливо, щастя від самого початку й не мало бути складним.

Коннор повільно вийшов з авто і підійшов до Сандри, захопивши з собою булочку і сік. Без слів він протягнув їх Сандрі. 

«Це дивовижно. Так гарно…» Сказала вона, з посмішкою узявши те, що Коннор приніс. «Я мало де бувала у Детройті за межами роботи».

«Я помітив».

«В сенсі?» Сандра вже почала розгортати булочку, але зупинилася, здивувавшись його твердженню.

«Ти майже ніколи не розповідаєш про себе».

«А що ти хотів би знати?» Вона відкусила перший шматок булочки і запитально подивилась на Коннора.

«Усе. Наприклад чому ти обрала шлях агента ФБР. Яким було твоє життя в Оквуді. Про що ти мрієш…»

Сандра перестала жувати. Вираз її обличчя став більш серйозним.

«І чому ти хочеш усе це знати?»

«Щоб краще розуміти тебе».

Оу. Коннор був прямим і безпосереднім, часом справді як дитина. Але помалу він пробивав двері у стінах, що Сандра звела аби захистити себе від навколишнього світу, від болю, від нових стосунків. Вона зробила ковток соку, після чого сперлася на поручень біля краю оглядового майданчику.

«Я не люблю згадувати чи аналізувати своє минуле. Бо тоді мені все більше здається, що мої життєві вибори – результат дитячих травм.»

«Хіба так не у всіх людей?» Зі щирою цікавістю запитав Коннор. «Ряд подій впливає на формування особистості.»

«Я думаю, так. Але напевно це не твій випадок. Тобі не дали вибору від самого початку.»

Коннор запитально подивився на Сандру, і тоді вона продовжила:

«Ти по суті народився детективом. У тебе не було дитинства і формування особистості. Ти не думав, що міг би займатися чимось іншим?»

Він задумався, перш ніж відповісти.

«Після девіації я справді задавав собі це питання. Але мені подобається моя робота, тож я був радий залишитися у поліції. А ще, ти тактично зʼїхала з питання». Легка усмішка зʼявилась на обличчі Коннора. Він намагався помʼякшити обстановку, адже відчував, що Сандрі була неприємна ця тема. Водночас, він хотів дізнатись про неї більше.

«Гаразд, містере детектив. Я навіть не знаю, з чого почати… Оквуд – невелике спокійне місто. У моїх батьків був будинок з невеличким господарством. Кури, кози… “Щасливе” дитинство з мінімумом гаджетів.” Вона зробила жест руками у повітрі, беручи слово «щасливе» у лапки. «Мама працювала вчителькою у школі на півзміни, в інший час займалася господарством. Мені постійсно здавалося, що вона переймається дітьми в школі більше, ніж власною дитиною. Ніби мені треба було заслужити її увагу і любов. А батько… він був військовим. І знаєш, це тільки у фільмах романтизують колишніх військових. Насправді те, що людина захищала вітчизну, зовсім не означає, що вона гарна саме як людина. Плюс ПТСР. Словом, вдома часто були сварки на рівному місці. Тато пив, а потім бив маму. Я була мала і не розуміла чому. Чула крики вночі і боялася вийти з кімнати, аби не потрапити під гарячу руку.» Слова почали литися самі собою, а її голос ставав сумнішим. Здавалося, їй вже не боліло і вона спокійно говорила про все це, але це було схоже як відкрити стару рану. «Мені було шкода маму. А коли я подорослішала, то не розуміла, чому вона це терпить і не розлучиться. Бувало кілька раз вона викликала поліцію, аби утихомирити тата. Чи сусіди викликали, не пригадаю. Але всім було начхати на домашнє насильство. Напевно тоді у мене й зародилося відчуття несправедливості і бажання на все це повпливати. Ну і я росла на серіалах по типу True Detective, Sherlock, Criminal Minds, Castle… Така знаєш, романтизації роботи правоохоронних органів.»

Сандра зробила паузу, ковтнувши соку.

«Коли я поїхала з Оквуду, мама з татом зрештою розлучилися. Давно пора було. Часом я ловлю себе на думці, що глибоко всередині мені хочеться спокійного, сільського життя. Будиночок десь ближче на природі, тварин. Контрастує з моєю роботою в ФБР, чи не так? А може в цьому і є парадокс. Чи біполярка.»

Вона засміялася сама з себе, але Коннор помовчав, зважуючи усе нею сказане, і зрештою сказав:

«Це не схоже на біполярку.»

«А на що схоже?»

«На людину, яка все життя намагається виправити те, що не змогла виправити в дитинстві.»

Посмішка повільно зникла з обличчя Сандри.

«Психолог із тебе так собі.»

«Я не психолог. Але очевидно, що ти хотіла допомогти матері.» Коннор продовжував тиснути там, де це було неприємно.

Сандра стиснула пальцями пусту упаковку від соку.

«Я була дитиною і нічого не могла зробити. Але це не заважало мені щоночі думати, що повинна була. І знаєш, що найогидніше? Я злилася не лише на тата, але й на маму. Бо не розуміла, чому вона не йде від нього. Та що там, я досі не розумію навіщо було так довго терпіти».

«Може вона надто любила твого батька?» Обережно припустив Коннор. «Або не хотіла, щоб сім’я була неповноцінною. Чи боялася, що не впорається сама.»

«Це все тупі відмазки позиції жертви.»

Сандра сказала це досить різко. Без агресії безпосередньо на Коннора, але чітко даючи зрозуміти, що вона не бажає виправдовувати матір. Помовчавши, вона продовжила:

«Коли я вступила до академії, мені стало легше. Здавалося, якщо я навчуся захищати інших людей, то це якось… компенсує те, що я не змогла захистити маму.»

Коннор повільно повернувся до неї.

«Ти кажеш, що не могла нічого зробити, але все одно звинувачуєш себе.»

Сандра мовчала. 

«Чому?» Коннор продовжив тиснути, не зовсім усвідомлюючи, на яку територію заходить.

Сандра все ще мовчала. Після довгої паузи, вона змусила себе відповісти:

«Бо я поїхала і залишила маму саму. І мені стало легше. Це було егоїстично.»

«Ти сказала, що вони розлучилися після того, як ти поїхала.»

«Так.»

«Тобто твоя мама все ж змогла піти.»

«Так…»

«Сама.»

«Але якби я…»

«Ні.» Коннор перебивив її і ступив крок ближче. Здавалося, він поцілив у ще одну болючу точку. «Ти оцінюєш себе за стандартами дорослої людини. Але тоді ти не була дорослою. І ти не несеш відповідальності за рішення інших людей».

Сандра відвернулася ще більше. Але Коннор не відступав. Він був занадто прямий (і простий) у своїй логіці.

«Якщо дитина стає свідком домашнього насильства…» Він говорив майже так, ніби аналізує справу. «…чи несе вона відповідальність за рішення своїх батьків?»

«Ні.»

«Чому?»

«Бо вона дитина.»

«Отже…»

«Коннор…»

«Відповідь змінилася лише тому, що цією дитиною була ти?»

Раптом Сандра повернула голову до Коннора. В її очах починали збиратися сльози. Здавалося, вона намагалася знайти слова, але вони лише підступали комом у горлі.

«Сандро…» Коннор ступив крок до неї, зменшуючи між ними відстань. «Це не твоя провина.»

«Коннор…»

«Ти була дитиною.» Його голос був тихим, але впевненим. «Це не твоя провина.»

Сандра все ще намагалася щось сказати, але губи лише тремтіли. Вона не могла вдихнути, стримуючи ком, що підступив до горла. І коли Коннор повторив слова про провину ще раз, вона не витримала.

Сандра різко обійняла його, ховаючи обличчя в його ключиці. Коннор міцно обійняв її у відповідь, відчуваючи як її тіло здригається під його руками. Здавалося він зруйнував одну зі стін її внутрішнього захисту, водночас показавши, що не засуджує і приймає її такою, як вона є.

Фішка була в тому, що Сандра розуміла все сама, але не могла це прийняти. Бо це руйнувало її картину світу і можливо навіть вибір професії. І за цією історією про маму з татом крилося набагато більше. Як би Сандра не переконувала себе, що прийняла минуле і відпустила його, були тригерні точки, які нагадували їй про прихований біль. Наприклад, коли вона бачила, як про когось може піклуватися батько і загалом бути присутнім у житті дитини (незалежно від її віку). І вона не хотіла перекладати батьківську роль на парнера, тому і стала сильною, шукаючи опору лише в собі. Чи прибрало це потребу у піклуванні, підтримці, прийнятті? Звичайно ні.

І навіть усвідомлюючи, що вибір професії, скоріш за все, результат травми, чи відмовилась би Сандра від цього? Є робота, яка як залежність. Адреналін, постійна робота мозку, пошук зачіпок. Від цього важко відмовитись.

А Коннор… він поступово ставав її точкою опори. Людиною, на яку можна покластись. Тим, хто приймає її і дає відчуття, що поруч є хтось сильніший. Поруч з ким вона зрештою може рослабитись. Кого може обійняти, як зараз.

«Вибач, це певно не те, що ти сподівався почути». Тихо, дещо тремтячим голосом сказала Сандра, витираючи сльози.

«Не вибачайся.»

Сандра шморгнула носом і подивилася на куртку Коннора, де залишилась мокра пляма від її сліз.

«Здається, я її намочила.»

Коннор перевів погляд на мокру тканину.

«Так. Це вода з високою концентрацією натрію.»

«Ти щойно назвав мої сльози біологічною рідиною?»

«Якщо максимально спростити…»

Сандра розсміялася, ступивши крок назад від Коннора і витерши залишки сліз.

«Чи це була невдала спроба підтримати тебе?»

«Жахлива.»

«Зафіксував.»

Сандра ще раз посміхнулася і розвернулася в сторону авто.

«Вже пізно. Ходімо, підвезу тебе додому».

Коннор мовчки рушив за нею. Вони сіли в авто і Сандра увімкнула музику. Зараз їй не хотілося нічого більше обговорювати. Тиша між ними не була ніяковою, скоріше вона ставала все більш наповненою. 

Коннор більше не задавав питань. Його цікавість була не заради інформації як такої, він дійсно хотів зрозуміти Сандру і бути поруч. Сьогоднішній вечір відкрив для нього дуже багато. Т

Коли вони підʼїхали до будинку Хенка, Сандра ніби вагалася щось сказати. Її губи злегка відкривалися, але лише видихнули повітря замість слів. Вона блукала очима, не в змозі витримати погляд Коннора, спрямований на неї. Тоді він сказав лише одне:

«Я радий, що сьогодні ти мені довірилася.»

Він вийшов з машини і вже направився до будинку, як ось скло водійського опустилося і Сандра гукнула йому:

«Коннор! Зачекай!»

Він повернувся до авто і нагнувся до вікна. Сандра трохи висунулася і коротко поцілувала його в губи. 

«Дякую за вечір. І за все. Добраніч.»

«Добраніч, Сандро.» Посміхнувся він у відповідь і ступив крок назад, спостерігаючи як авто відʼїжджає