Розділ 6. Залишені сліди

ФБР діяло швидко. Ордер на обшук вежі CyberLife було видано з найвищого рівня й виконано протягом години після інциденту. Коннор був присутній під час усього процесу, хоча сам ще не був до кінця готовий усе усвідомити.

Першою була локація в лісі. До моменту прибуття агентів там майже нічого не залишилося. Лише обвуглена земля, понівечені уламки металу та ледь помітні обриси того, що колись було приховано під поверхнею. Висока температура знищила більшість матеріалів, які можна було б ідентифікувати. Полімерні компоненти перетворилися на залишки. Накопичувачі даних розплавилися до невпізнання. Будь-які дані, що колись там зберігалися, були втрачені. Обвуглені дроти, окремі компоненти, що вже не мали жодного контексту, жодного накопичувача, з якого можна було б відновити інформацію, — нічого, що можна було б представити як доказ.

Коннор рухався серед уламків із механічною точністю: сканував, каталогізував, реконструював. Було гірко усвідомлювати, що наразі єдиним доказом звірств, скоєних у тій лабораторії, залишалося те, що зберігалося лише в його фотографічній пам’яті.

Що було дивно – ніяких слідів «ехо». Жодних «перешкод», викривлень простору, аномального тепла. Але Коннор був впевнений, що цей феномен не зник разом із вогнем, і справа тільки ускладнюється.

⸻

Друга операція проводилася іншою групою у вежі CyberLife. Керівництво компанії надало доступ без жодного спротиву. Ліфти, коридори, приміщення з обмеженим доступом — усе відчинялося без найменших перешкод. Персонал поводився так, ніби їм не було чого приховувати.

Пріоритетом були сервери. Цілі відділи було ізольовано, поки федеральні команди запускали протоколи вилучення даних. Кожну доступну систему копіювали, просканували та проаналізували безпосередньо на місці.

Жодних прихованих директорій. Жодних аномальних записів доступу. Жодного сліду підземної лабораторії. Навіть записів про видалення. Стирання було навмисним і бездоганно чистим.

На запит Бюро Коннор надав доступ до своєї пам’яті. Реконструкція виявилася бездоганною — кожна деталь збереглася з абсолютною чіткістю. Дані було вилучено й зіставлено із системами CyberLife.

Та збігів не виявили. З процедурної точки зору висновок був очевидним. Без фізичних доказів або даних, які могли б їх підтвердити, спогади андроїда — незалежно від їхньої точності — не могли бути визнані фактом. Суд не прийняв би їх як достатню підставу для подальших дій.

Коннор відчував безсилля. Найбільше гнітило те, що Сандра постраждала, а він нічого не міг зробити. Ряд жертв в околицях Детройту… Знайти і покарати винних тепер здавалося неможливим.

Коннор думав завітати до Камскі, хоча і не був впевнений, що той мав хоч якийсь стосунок до підозрілих експериментів. У будь якому разі, колишній очільник КіберЛайф емігрував в Європу після Революції, тож опитати його не було можливості. 

______

Яскраве світло боляче вдарило по очах. Здавалося, тіло прийшло до тями швидше свідомості. Біль відгукнувся одразу. Глибокий, точний, він розлився по грудях, обриваючи подих ще до того, як вона змогла вдихнути на повну. Тіло відреагувало інстинктивно – наступний вдих був обережніший, поверхневий.

Свідомість поверталася повільно, ніби уривками. Біла стеля, тихе пищання приборів. Типовий запах медикаментів і випрасованої постільної білизни, ніби все мало бути ідеально стерильним.

Кілька секунд Сандра не рухалась. Просто обережно дихала, наче кожен вдих треба було дозволити.

Пам’ять уривками стала нагадувати про те, що трапилось. Сандра здригнулась і рух одразу відгукнувся новою хвилею болю в боці. Вона різко втягнула повітря і одразу пошкодувала про це, машинально притискаючи руку до перев’язаного місця.

Щось тягнуло, наче всередині щось було не на своєму місці. Сандра обережно повела пальцями нижче, ковзаючи по тканині лікарняної сорочки, і завмерла. Під пов’язкою відчувався щільний виступ, трохи далі – натяг.

Трубка. Тонка, але відчутна, вона виходила збоку, десь під ребрами, і кожен навіть найменший рух відгукувався тупим, тягнучим болем глибше, всередині грудей.

Сандра затримала подих. Потім дуже повільно видихнула. Легені ніби не слухалися повністю – вдих виходив уривчастим, обмеженим, ніби щось не дозволяло розправити грудну клітку до кінця.

Дренаж. Точно. Постріл прийшовся під справа під грудьми.

Її погляд повільно ковзнув убік, звикаючи, шукаючи за що зачепитися. І тоді вона їх побачила. Квіти.

Невеликий букет ніжних еустом, поставлений на приліжковій тумбочці. Практично без запаху – так щоб не порушувати жодного правила. Вони здавалися занадто живими для стерильної атмосфери лікарні.

Раптом двері відчинилися. Сандра повільно повернула голову – рух все ще коштував надто дорого. Медсестра зайшла тихо, майже беззвучно, як це роблять люди, які звикли не турбувати зайвий раз.

«О, ви вже прокинулись».

Вона підійшла ближче, перевіряючи показники, крапельницю, обережно поправляючи щось біля ліжка.

«Спробуйте не рухатися різко», додала медсестра м’яко. «Операція пройшла добре, але вам потрібен час на відновлення».

Слова доходили до Сандри ніби з туману, дещо з затримкою. Медсестра простежила за її поглядом і усміхнулась.

«Гарні, правда? Вам пощастило. Ваш партнер залишив їх»

«Він не мій… тобто так, він мій партнер, але не в тому сенсі».

Медсестра коротко посміхнулась з розумінням.

«Вам пощастило, що не зачепило артерію. Але ви втратили багато крові і вашу праву легеню було пошкоджено. Лікар зайде трохи пізніше. А зараз вам краще відпочивати для скорішого відновлення.»

Медсестра також показала Сандрі кнопку виклику персоналу, після чого допомогла з необхідними процедурами. Вставати поки було небажано, але працівниця лікарні запевнила, що через добу-дві ситуація покращиться.

Попри слабкий стан, Сандра почала думати про формальні речі. Скоріш за все, скоро до неї завітає керівник групи (Supervisory Special Agent), треба буде доповідати про те, що сталося… Вона просила, щоб у разі поранення, якщо воно не критичне, її родичів не повідомляли одразу. Вона не хотіла, аби вони занадто переживали. Але все це вони обговорять з керівником пізніше. А зараз її очі важко закривалися і свідомість відпливала у світ сновидінь.

________

Було дещо, про що вона не розповіла Коннору.

Минулого ранку, коли вона заїжджала у ФБР аби забрати пристрій для вимірювання аномалій, в туалеті до неї підійшла жінка. Середніх років, в ідеальному костюмі, зі стрижкою каре і темним волоссям. Без привітань чи будь якої підводки, вона сказала:

«Вам краще полишити цю справу, агенте Брукс».

«Перепрошую?» Сандра підняла очі під умивальника на дзеркало, після чого розвернулася.

“Військові не дозволять ФБР розслідувати.” Жінка говорила чітко і спокійно.

“Хто ви?” 

“Щож, скажімо, я на посаді аби знати достатньо про уряд і армію.»

“Хто ви? На кого ви працюєте?” Сандра перебила її, починаючи нервувати. Все здавалося підозрілим.

«Це не має значення. Я прийшла, щоб дати вам цінну пораду. Ви наражаєте себе й цього андроїда, Коннора, на непотрібний ризик. Раджу вам припинити розслідування.»

Перш ніж Сандра запитала щось ще, жінка поспішила на вихід. Тоді вона ще не знала, чим все обернеться. Але Сандра складала присягу на вірність принципам і законам, тож не відступила б у будь якому разі. Бажання справдливості переважало усе інше. Знайти пояснення вбивствам і зникненню Вейнера – тоді це здавалося головним.

_______________

Коннор стояв біля кухонної стійки, поклавши руки на край. Пальці були ледь зігнуті, наче він досі відчував на них щось. Навіть після того, як двічі їх вимив. Вода текла вже кілька хвилин, але він ніби не помічав, втупившись в одну точку.

За вікном йшов дощ, який збирався ще з самого ранку. Коннор не чув ні як каплі стукали по вікну, ні як Хенк відчинив двері, повернувшись з прогулянки з Сумо.

Чоловік тихо підійшов і вимкнув кран. Лише тоді Коннор винирнув із думок і підняв очі на друга. Кілька секунд вони просто мовчали.

“Вона ледь не загинула,” зрештою сказав він тихо.

Хенк сперся на стіл, уважно спостерігаючи за ним.

«Але ж не загинула.»

Щелепа Коннора напружилася. Він розвернувся і сперся на кухонну стійку.

«Це сталося не завдяки мені.»

Хенк ледь насупився. «Та невже? Ти встиг привезти її туди вчасно.»

Коннор похитав головою. «Це через мене вона взагалі опинилася там.»

Між ними запала тиша –  тепер уже важча.

«Я неправильно оцінив ризик,» продовжив Коннор. ЄЯ мав спочатку піти туди сам. Я мав…»

«І що ти мав?» різкіше перебив його Хенк. «Передбачити майбутнє?»

Коннор важко видихнув і почав ходити по кухні. Звичка, яку він перейняв від Хенка, спостерігаючи як той поводиться, коли думає або нервує.

«Мене створили, щоб запобігати жертвам,» сказав він, жестикулюючи руками. «Щоб ефективно вирішувати ситуації. Натомість… через мене вони раз у раз виникають.»

Погляд Хенка змінився, ніби помʼякшучись. Навіть його голос став мʼякішим. “Конноре…”

Але він продовжував. “Через мене загинули і постраждали стільки андроїдів! Я думав що після девіації через мене більше ніхто не постраждає…»

«Ага,» Хенк повільно видихнув, потерши щелепу. «Ласкаво просимо до клубу.»

Коннор кліпнув. «Це не—«

«Провина,» перебив його Хенк. «Жаль. Постійно сумніваєшся в кожному чортовому рішенні, яке коли-небудь прийняв. Це означає, що тобі тепер не байдуже.»

Коннор знову опустив погляд. «Вона довірилася мені, а я її підвів.»

«Ні,» твердо сказав Хенк, відштовхнувшись від столу й ступивши ближче. «Ти думаєш, що бути відповідальним означає тримати все під контролем. Це не так.»

Коннор не відводив погляду, але щось у ньому вже хиталося.

«Ти прийняв найкраще рішення з можливи у тих умовах,» продовжив Хенк. «А коли все пішло шкереберть — ти не заціпенів. Ти витягнув її звідти. Саме тому вона жива.»

Голос Коннора знову став тихішим:

«Я це не так сприймаю…»

Хенк тихо хмикнув. «Ага. Так воно ніколи й не відчувається. І саме це робить тебе людиною.»

Він підійшов до Коннора ще на крок і додав:

«Ти добре впорався, синку. Вона буде в порядку.»

Хенк по-батьківськи обійняв його. Коннор спочатку стояв нерухомо, але зрештою обійняв у відповідь. Вони постояли так трохи, аж поки Сумо не підійшов, тицяючи носом і нагадуючи про час вечері.

______________

Наступного дня двері палати обережно відчинилися, ніби боячись потривожити її сон. Коли Коннор увійшов, то побачив, що Сандра дійсно спить. Бліде обличчя, розпатлане волосся, що ніби стало тмянішим. Перевʼязана грудна клітина нагадувала про поранення.

Він узяв стілець, намагаючись якомога тихіше підставити його ближче до ліжка. З одного боку, Коннор сподівався, що вона не памʼятала всіх тих слів, сказаних напівпритомною у лісі. З іншого, якщо вони не були такими вже брєдовими… Це означало, що Хенк був правий.

Пасма волосся трохи спадали на її обличчя. Так само, як тоді в машині. Рука знову сама собою потягнулася поправити їх, і знову завмерла, але вже набагато ближче. Сандра повільно відкрила очі.

Застаний зненацька, Коннор різко відкинувся назад на стілець, що той аж захитався. Йому пощастило, що свідомість поверталася до Сандри все ще повільно і вона не бачила повноцінно всієї цієї вистави.

«Привіт.» тихо промовила вона, з болем ковтнувши.

«Привіт». Коннор відповів трохи з затримкою. Він хотів вичавити з себе легку посмішку, але в очах все одно читався біль. Біль, жаль, провина… «Як ти?»

«Я в порядку». Вона сказала це навмисно тим самим тоном, як він тоді у вежі КіберЛайф. Ця схильність вичавити сміх у будь якій ситуації насправді була способом боротися зі стресом. Повільно вдихнувши, Сандра зрештою сказала, «Насправді, паршиво».

Вони обидва ніяково посміхнулися. Тишу перебивало тихе пищання приборів. Коннор ще раз поглянув на перевʼязану грудну клітину, що нагадувала про усе, що сталося.

«Мені так шкода… Це я винен, я…»

«Не кажи так.» Різко зупинила його Сандра. «Ти врятував мене, я завдячую тобі життям».

Тепер ніхто з них не ховав очей. Вони дивилися одне на одного у мовчазному розумінні, що обговорити насправді треба  багато. Коннор мав ввести її в курс справ. Мав повідомити, що обшуки КіберЛайф нічого не дали, а підземна лабораторія згоріла вщент. Але перш ніж він змусив себе говорити, Сандра сказала першою:

«І дякую за квіти. Дуже гарні».

Оу. Було так очевидно, що це він їх залишив?

Коннор лише ніяково посміхнувся, ховаючи очі, і продовжив про інше:

«Я можу приглянути за домашніми тваринами, якщо у тебе хтось є. Тебе випишуть не раніше як за тиждень.»

«Дякую, але куди тварини з моєю роботою… Наразі в мене нікого немає».

Коннор не хотів засмучувати її і відтягував момент, аби лише не казати про результат обшуків КіберЛайф:

«Я відігнав твою машину на автомийку, щоб зробити хімчистку салону після… Е-е… все було в…»

«Коннор,» вона перебила його, «це все дуже мило, але давай про справу. Хоч щось вдалося довести?»

По його очах, тяжкому видиху і тому яку форму прийняли його брови, все стало зрозуміло.

«Лабораторія?» її голос став тихішим, але зібранішим.

«Знищена. Повністю. Аманда підпалила все, коли… коли я виносив тебе звідти».

Сандра видихнула і закотила очі. Її накривала професійна злість. 

«Ця Аманда, хто вона?»

Коннор на мить замовк. Це було не те питання, на яке можна було відповісти коротко, і не те, яке він хотів пояснювати зараз.

«Коли я ще працював на КіберЛайф,» Коннор все ж наважився і почав говорити, «вона була ніби моїм куратором. Але це була не реальна людина, а лише її проекція в моїй голові… Потім я дізнався, що реальна Аманда померла у 2038-му. Бодай офіційно…»

Сандра зважувала інформацію. З зусиллям, вона трохи припіднялася на подушках.

«Після того, як ти став девіантом, вона має доступ до твоєї програми?»

«Я не впевнений… думаю, що ні».

Кілька секунд вони мовчали. Тепер це мовчання було іншим – не ніяковим, а важким. Сандра перевела погляд у стелю. Її пальці ледь стиснули простирадло.

«Це все точно не випадковість. Вона… чи вони знали, що ми прийдемо».

«Хто – вони?»

Сандра вагалась. Це було видно через те, як вона затримала подих, як її погляд на мить ковзнув убік.

«До того, як ми поїхали в ліс…», почала вона обережно, «До мене підійшла жінка. В ФБР.»

Коннор одразу напружився. «Що вона сказала?»

«Щоб я закрила справу. Що… військові не терпітимуть розслідування. Вона сказала, що я піддаю ризику нас обох. Вона знала про тебе.»

Коннор нахилився уперед, спершись ліктями на стегна, і задумався. В цій справі зʼявлялося все більше нової інформації, але це ніяк її не полегшувало.

«Чому ти одразу не повідомила про це керівництву?»

«Бо та жінка не погрожувала. Вона “радила”. І якщо це справді хтось із урядових структур…» Сандра злегка знизала плечима, одразу ж скривившись від болю, «я не була впевнена, що це варто кидати в офіційні рапорти без доказів.»

«Це важлива інформація,» сказав Коннор спокійно, але напружено. «Вона могла вплинути на хід операції.»

«Я знаю. Але якби я розповіла… ти б відмовився їхати?»

«Ні.» Коннор відповів одразу, без затримки.

Ледь помітна тінь усмішки промайнула між ними і зникла. Двері без стуку відчинилися. Постать була знайомою для Сандри, але не для Коннора.

У палату зайшов чоловік середніх років у строгому костюмі. Постава рівна, погляд зібраний, обличчя – без жодної зайвої емоції. Він затримався лише на частку секунди, оцінюючи сцену: Сандра в ліжку, підключена до апаратури, Коннор одразу ж піднявся зі стільця.

«Агенте Брукс». Чоловік кивнув у знак привітання. Його голос був рівний, діловий.

Сандра ледь помітно випрямилась, одразу ж скривившись від болю. «Сер.»

Коннор просканував чоловіка. Це був керівник підрозділу Сандри (SSA) – Гордон Джонс.

«Радий, що ви при свідомості. Як самопочуття?»

«Переживу», сухо відповіла вона.

Він підійшов ближче, зупинившись біля ліжка, але не надто близько, ніби залишаючи простір. Тоді Гордон поглянув на Коннора.

«Добре, що ви обидва тут. Детективе, дякую вам за порятунок агента Брукс.» Перш ніж Коннор встиг відповісти, Гордон одразу продовжив, «Але я змушений повідомити, що справу «ехо» закрито.»

«В сенсі закрито?» Голос Сандри прозвучав трохи вище, ніж вона очікувала.

«Скажімо так, рішення надійшло згори»

«Але, сер, жертви, агент Вейнер…»

«Агенте Брукс, це не залежить від нас. Наразі я лише можу побажати вам скорішого відновлення.»

Гордон вже збирався розвернутися до виходу, коли голос Коннора прозвучав раніше, ніж він сам встиг це прорахувати.

«На підставі чого було прийнято це рішення?»

Сандра краєм ока глянула на нього. «Не зараз», майже вголос просило її мовчання.

Гордон зупинився і повільно обернувся назад. Його погляд ковзнув по Коннору не з цікавістю, а швидше з оцінкою. Як об’єкт, що вийшов за межі очікуваної поведінки.

«Це закрита інформація.»

«Враховуючи поранення агента Брукс, кілька жертв, зникнення агента Вейнера і все що ми побачили в лабораторії – припинення справи виглядає щонайменше нелогічним.»

«Логіка – не єдиний фактор, що впливає на подібні рішення, детективе.»

«Тоді який?» – Коннор не відступив.

Тиша в палаті стала важчою. Навіть рівний писк монітора ніби звучав голосніше. Гордон зробив крок ближче.

«Той, який вам не належить оцінювати.»

«Чи пов’язане це рішення з участю КіберЛайф?»

Сандра заплющила очі на секунду. От тепер  – точно занадто.

«Детективе», нарешті мовив він, «я б порадив вам бути обережнішим із припущеннями.»

«Це не припущення. Це статистично обґрунтована ймовірність.»

«Коннор», тихо, але різко сказала Сандра.

Він перевів на неї погляд. І на мить… замовк. Гордон це помітив.

«Ваша турбота про агента Брукс заслуговує на повагу», сказав він уже трохи інакше. «Але ваша роль у цій справі – завершена.»

Це прозвучало як остаточна крапка. Гордон вирівняв піджак, попрощався і вийшов з палати. Коннор ще кілька секунд дивився йому вслід.

«Не злися на нього, це не його рішення.» Мʼяко сказала Сандра.

«І що тепер?»

«Ну-у, думаю мені знадобиться час на відновлення, а далі можливо нам доручать нові справи. Або я повернуся до ФБР.» Вона на мить замовкла, вивчаючи вираз обличчя Коннора. «Ми можемо бачитися потім, у будь якому випадку…»

________

За день до цього.

Маркус повертався із зустрічі до Нового Єрихону. Тепер місцем зібрання андроїдів слугував колишній магазин КіберЛайф, який вони переобладнали під свої потреби. Фактично він був офісом Маркуса, як їх лідера, і тимчасовим пристанищем для андроїдів, які поки не знайшли себе і місце для постійного проживання.

Одним із нагальних питань наразі було зберігання даних. Андроїди не довіряли КіберЛайф і багато з них хотіли мати резервні сервери. Допомагати з цим викликався Дейл – андроїд, який в минулому якраз мав справу з технікою і системним забезпеченням.

Вітаючись з усіма по дорозі, Маркус піднімався нагору до серверної. Коли він увійшов до кімнати, здавалося Дейл не помітив його, далі щось вивчаючи на моніторі.

«Привіт, Дейл», сказав Маркус, паралельно знімаючи куртку.

Але той не відповів, надалі дивлячись пустим поглядом в монітор. Спочатку Маркус не надав цьому значення, думаючи що Дейл його не помітив і занадто сконцентрований. Коли Маркус підійшов ближче, Дейл все ще не реагував. Тоді він торкнувся андроїда за плече. Дейл здригнувся.

«Хей, все гаразд? Ти ніби завис».

Андроїд підняв на Маркуса свої блакитні очі. Його погляд ніби був затуманений. Перш ніж відповісти, він оглянувся навкруги.

«Е-е, так, все гаразд».

«Можливо тобі потрібна перерва?»

«Ні-ні, я в порядку».

Раптом увагу Маркуса привенув код на моніторі. Екран на мить блимнув і видав дивний набір цифр. Маркус лише встиг помітити, що код мав повторюваний патерн, але не вловив його суть.

«Чим зараз займаєшся?» запитав він, нахиляючись до екрану.

«Сортуванням даних у нашому сховищі.» відповів Дейл і раптом знову ніби завис. Цього разу він ніби прислухався до чогось, обводячи поглядом кімнату. «Ти це чув?»

«Ні. Що?»

Маркус так само оглянув кімнату. Все виглядало цілком звичним.

«Гаразд, думаю тобі таки слід піти перепочити. Напевно твої системи перевантажились».

«Так… так, напевно ти правий».

Дейл повільно вийшов з кімнати, Маркус з ноткою тривоги дивився йому у слід. Пізніше він пожалкував, що не надав більшого значення цій дивній поведінці.

________

За кілька днів Сандра вже самостійно пересувалася лікарнею, хоч і була слабка. Коннор вирішив заїхати провідати її вранці перед роботою. Він йшов коридором до її палати, як раптом побачив Сандру зі спини в іншому кінці проходу.

Назустріч їй йшов молодий чоловік у легкому світлому плащі і чорному костюмі. Його обличчя дивним чином поєднувало відкритість і зосередженість. Його риси були чіткими, але не різкими – швидше врівноваженими, як у людини, що звикла тримати контроль не лише над собою, а й над ситуацією довкола. Темне волосся було акуратно зачесане назад, а в погляді сірих очей читалася майже дитяча цікавість, що контрастувала з уважністю хижака.

Чоловік був привабливим. Ця думка виникла сама собою — дивна, незнайома, — ще до того, як Коннор устиг усвідомити, чому вона взагалі з’явилася.

«Девіде?» здивовано запитала Сандра, не до кінця вірячи власним очам.

Вони швидко обійнялися. Сандра відступила на крок, продовжуючи розглядати його. Коннор спостерігав здалеку, а його система вже ідентифікувала чоловіка. Агент Девід Вейнер.

«Я чув, що ти опинилася в лікарні. Вирішив заїхати,» сказав він.

«Де ти був?!»  голос Сандри став різкішим. «Ми кілька днів тому знайшли підземну лабораторію!»

«Яку лабораторію?» Вейнер явно не розумів, про що вона.

«Ту, що в лісі. Ти пішов туди й зник!»  її очі швидко пробіглися по ньому, а недовіра дедалі зростала. Це справді був він. Живий і неушкоджений.

«Я не розумію, про що ти говориш…» Девід відступив на крок.

«Що останнє ти пам’ятаєш?»

Його вираз змінився. Він ніби намагався скласти докупи відсутні шматки головоломки. Погляд заметався, шукаючи бодай за щось, за що можна було б зачепитися.

«Девіде… яке сьогодні число?» обережно запитала Сандра.

«Двадцяте серпня,» після короткої паузи відповів він.

Вибіркове стирання травматичних спогадів і впровадження штучних асоціацій для їхньої заміни.

У свідомості Коннора сплив один зі звітів, які вони знайшли в лабораторії. Невже…?

«Девіде,» м’яко продовжила Сандра, «сьогодні п’яте жовтня.»

Він відступив ще на крок, тепер уже невпевнено. Його погляд став відстороненим, але в ньому все ще читалося зусилля — боротьба за те, щоб згадати, зрозуміти.

«Я… мені треба повернутися до ФБР.»

Він різко розвернувся й попрямував до виходу, залишивши Сандру стояти в розгубленості. Коннор не гаяв часу й кинувся слідом за Девідом. Він не міг просто дозволити йому зникнути в невідомості.

«Агенте Вейнер, зачекайте!»

«А ти ще хто такий?»

«Мене звати Коннор. Я працюю з агенткою Брукс над справою «Ехо».

Сандра пішла за ними й кивнула, підтверджуючи слова Коннора.

«Боюся, мені доведеться супроводити вас до офісу ФБР.»

Девід сидів у кімнаті для допитів. Зазвичай саме він ставив запитання, тож опинитися по інший бік столу було дивно й вкрай некомфортно. Тьмяне освітлення, сперте повітря, гнітюча тиша — усе це тиснуло на нього. Але найбільше він не міг збагнути, чому взагалі опинився тут… і чому його пам’ять так безслідно підвела.

Коннор стояв за оглядовим склом, спостерігаючи за допитом.

Гордон увійшов зі спокійною впевненістю, не поспішаючи сів за стіл.

«Я вже сказав вам — я нічого не пам’ятаю!» випалив Вейнер, мимоволі підвищивши голос.

«Заспокойтеся. Це стандартна процедура,» рівно відповів Гордон, поклавши на стіл папку.

Він сів навпроти Вейнера й дістав кілька фотографій. Автомобіль біля лісу. Підземна лабораторія. Фотографія Аманди. Деякі знімки вдалося отримати лише завдяки тому, що Коннор надав доступ до власної пам’яті.

«Щось із цього вам знайоме?»

Вейнер уважно розглядав зображення, намагаючись знайти бодай найменший зв’язок — хоч якусь нитку, за яку можна було б захопитися. Але нічого. Його погляд переходив з однієї фотографії на іншу, перш ніж зрештою знову зупинився на Гордоні.

«Ні… Вибачте. Нічого. Останнє, що я пам’ятаю, — я був удома, збирався на роботу. Потім побачив повідомлення в нашому спільному чаті, що агентка Брукс постраждала…»

Якщо Девід говорив правду, його пам’ять справді стерли. Але найстрашніше полягало в тому, наскільки точно й контрольовано це було зроблено. 20 серпня — останній день, який пам’ятав Вейнер, — був датою появи першої жертви «Ехо». Отже, вони не просто приховували свої сліди. Вони переписували їх.

І все ж, якщо протоколи контролю після експерименту CyberLife справді існували, залишалося одне запитання — чи можна взагалі довіряти Вейнеру?

«Девіде,» нарешті сказав Гордон, зберігаючи спокійний тон, «вам необхідно пройти повне медичне обстеження. Також ви маєте пройти повторну атестацію. До того часу ви відсторонені від виконання службових обов’язків.»

«Що за чорт?!»

Відтоді, як усе сталося в лісі, в голові Коннора було надто багато думок.

Нелюдські експерименти, несподівана поява Аманди, поранення Сандри й раптове повернення Вейнера. Останнє, як не дивно, непокоїло його з причин, які не мали стосунку до розслідування.

Коннор пригадав слова Хенка про Сандру: «І якщо ти не роздуплишся, хтось інший тебе випередить». Було дивно, що посеред справ, які здавалися значно важливішими, його думки зосередилися саме на цьому. Ще дивніше було те, що, побачивши Вейнера в лікарні, він мимоволі почав його оцінювати. Чоловік був привабливим. Звідки взагалі взялася ця думка?

І тоді все склалося. Можливість того, що Сандра комусь подобається і що цей хтось може подобатися їй у відповідь. Можливість того, що в неї можуть бути стосунки з таким привабливим чоловіком, як Вейнер. Із кимось, хто вже знає про неї значно більше, ніж Коннор. Йому не подобалася така перспектива.

Наступного дня, коли Коннор зайшов до лікарні провідати Сандру, він із подивом побачив там Вейнера. Судячи з його виразу обличчя, той саме збирався виходити з палати. Девід коротко глянув на Коннора, але нічого не сказав і вийшов у коридор.

«Я не завадив?» запитав Коннор, перш ніж рухатися далі.

«Ні, усе гаразд. Заходь.»

Сандра напівлежала на піднятому лікарняному ліжку, але трохи випросталася, спершися спиною на подушку. Коннор сів поруч, хоча його погляд мимоволі ковзнув до дверей, які щойно зачинилися за Вейнером.

«Як він?»

«Розгублений. Готується пройти повторну атестацію і нічого не пам’ятає про «Ехо». Якщо чесно, я знаю про це не більше за тебе.»

«Як давно ти його знаєш?» раптом запитав Коннор.

«Кілька років.»

Сандра звісила ноги з ліжка й сіла рівніше.

«Ми працювали разом ще до того, як його перевели до відділу спеціальних розслідувань. Я приєдналася пізніше. Власне, вже після того, як Девід зник.»

«Ви були напарниками?»

«Ні. Просто часто перетиналися під час розслідувань.»

Коннор кивнув. Чомусь ця відповідь не принесла того відчуття ясності, на яке він очікував.

«Він важливий для тебе.»

«Важливий?»

«Ти дуже зраділа, коли побачила його в лікарні.»

«Конноре, ми думали, що він зник безвісти.»

«Це логічне пояснення.»

«Але?»

Він замовк на секунду. Його світлодіод на мить спалахнув жовтим.

«Але я не думаю, що це єдина причина.»

Сандра здивовано підняла брову. Вона встала з ліжка й підійшла налити собі склянку води. За звичкою Коннор теж підвівся.

«До чого ти ведеш?»

«Ні до чого.»

«Конноре?»

Вона наповнила склянку й обернулася до нього. Коннор відвів погляд.

«Я просто намагаюся зрозуміти людські стосунки.»

«Дуже переконливо.»

«Це правда.»

«Ти брешеш.»

«Я не можу брехати.»

«Ще й як можеш.» Кутики її губ ледь сіпнулися в усмішці. Це був не перший випадок, коли вона випробовувала реакції Коннора й намагалася зрозуміти логіку його поведінки. Але цього разу все було інакше.

Слова зірвалися з його вуст, перш ніж він устиг їх зважити.

«Між вами… щось було?»

Сандра ледь не вдавилася від несподіванки, а потім усміхнулася, абсолютно заскочена зненацька. Вона підійшла ближче, скорочуючи відстань між ними, і підняла погляд на нього.

«Ні,» сказала вона. Потім тихіше додала, «Але є дехто, про кого я думаю.»

Після цього вона підвелася навшпиньки й поцілувала Коннора в щоку. Швидко, обережно, але ніжно — наче легкий подих вітру.

Нестабільність програмного забезпечення ↑

Він не встиг усвідомити, що сталося. Хенк телефонував — а це означало, що справа важлива. Коннор підніс руку до скроні, щоб відповісти, хоча погляд все ще залишався на Сандрі.

«Так, Хенку,» сказав він, слухаючи голос на іншому кінці лінії.

«Де?» коротка пауза. Його брови насупилися. «Я вже їду.»

Потім його погляд пом’якшав, а брови ледь зійшлися. Він бачив, що Сандра все ще дивиться на нього, але мусив піти.

«Вибач, я мушу…»

«Я розумію. Будь обережний.»

Вона усміхнулася — тепло, хоча в цій усмішці відчувалася легка напруга. Коннор видихнув і розвернувся, швидко рушивши до виходу, залишаючи за собою цілий шлейф запитань, відповіді на які доведеться знайти згодом.