Розділ 5. Між подихами

30 вересня 2039

08:25

Ранок у Детройті був прохолодним і тихим. Небо затягнуло рівним сірим шаром хмар, ніби місто ще не до кінця прокинулося. Вірогідність дощу 60% – перевірив Коннор, перш ніж вийти на двір.

Чорна хонда підʼїхала до його будинку, як вони і домовлялися. Коннор сів в машину, але Сандра кинула на нього тільки швидкий погляд.

«Доброго ранку, Сандро».

«Доброго».

У машині знову була гнітюча тиша, немов у перший день їх спільної роботи. Це було дивно після вчорашнього вечора. Сандра уважно стежила за дорогою, час від чачу потираючи спітнілі руки. Вона лише сказала, що колега передав їй згаданий пристрій для вимірювання аномалій і все, більше ніяких обговорень по розслідуванню чи поза ним. Вона намагалася не дивитися на Коннора і щоразу кусала губи, коли відчувала боковим зором його погляд на собі.

Коннор знову прокручував у голові вчорашній вечір. Чи могли якісь його слова чи дії викликати таку її відстороненість? Або може її стан був не повʼязаний із ним, адже вони перш за все їхали до лісу, не знаючи що їх чекає? Йому не подобалося відчувати безсилля і невизначеність, тому він запитав прямо (занадто прямо):

«Тобі некомфортно через мене?»

Сандра здригнулася, ніби різко винирнувши із своїх думок, і нарешті глянула на Коннора, хоч і ненадовго:

«Що? Ні! Я просто… сонна.»

«Не схоже на це».

Дідько. Їй почало здаватися, що він бачить її наскрізь. Але не вона хотіла говорити про свій стан, емоції чи обговорювати вчорашній вечір. Не хотіла нічого окрім як сконцентруватися на справі і максимально абстрагуватися від того, що він був поруч. Було б легше вгамувати думки, якби вона могла побути сама. Але ні, вони були разом у цій машині, їм треба було далі вести це розслідування разом. Вона відчувала, що він все ще дивиться на неї в очікуванні відповіді.

«Вибач, не сприймай це на власний рахунок», нарешті сказала Сандра, «я просто не в настрої на розмови».

Коннор вже встиг зрозуміти, що він не відповідальний за настрій інших людей, але її слова не заспокоїли його. Особливо після вчорашньої розмови з Хенком. Всю ніч Коннор не міг втекти від нових думок, хоч як не намагався пояснити їх збоєм програми. Він сподівався, що коли побачить Сандру вранці, йому стане спокійніше в її присутності. Але стало тільки гірше.

Коли вони виїхали за межі міста, Коннор вирішив порушити тишу ствердженням, що стосувалося справи:

«Може спробуємо зайти в ліс з іншого боку? Якщо там дійсно є якась будівля, можливо в нас більше шансів побачити її з іншого боку. Можливо там менші перешкоди.»

«Хороша думка. Має сенс спробувати».

Сандра збільшила карту в навігаторі і подивилася на можливі підʼїзди до лісу, так щоб це не було занадто далеко від їх попередньої точки.

Небо супилося як перед дощем. Цього разу ліс зустрів їх інакше – крони дерев похитувалися від вітру, деінде здіймався крик ворон. Звʼязок зник, як і того разу. Сандра зупинила авто на узбіччі, помітивши стежку, що вела в хащі.

«Як ти почуваєшся?» запитала вона, заглушивщи двигун.

«Все в порядку. Звісно я відчуваю певні перешкоди і низький рівень сигналу, але почуваюся нормально».

Сандра дістала з рюкзаку пристрій, який дав їй колега. Це було схоже на датчик для вимірювання радіації чи чогось іще. Коли вони вийшли з авто, Сандра увімкнула його, пристрій замиготів жовтим і запищав. Вона зробила кілька кроків стежкою в сторону лісу, показники на датчику були в «допустимій зоні», хоча й скакали вгору-вниз.

Коннор йшов трохи позаду, уважно вдивляючись в кожну стеблинку і гілку. Частина його боялася пережити те, що минулого разу. Інша – прагнула побачити це знову, сподіваючись знайти логічне пояснення цьому явищу. Але все було ніби інакшим. Дерева височіли і шепотіли, розмовляючи з вітром. Ліс переважно був сосновим, але під ногами шаруділо пожовкле листя, що вже встигло частково опасти з іншиз дерев.

Коннор підняв очі: Сандра обережно ступала перед ним. Його погляд на якусь мить зупинився на її вітровці з лого ФБР на спині.

«Стій», він раптово зупинився, вдивляючись попереду Сандри, «там лазерний паркан».

«Де? Я не бачу».

«Прямо перед тобою. Можливо він недоступний людському зору, але він там є».

Коннор підійшов ближче, вивчаючи видимі тільки йому лінії. Сам факт наявності «охорони» вказував на те, що вони на вірному шляху. Раптом його осяйнула думка, що після їх вчорашнього візиту КіберЛайф могли встигнути затерти сліди. 

Між лазерів цілком можна було пролізти. Коннор нахилився, водночас переступаючи ще одну захисну лінію. Коли він опинився по ту сторону невидимого паркану, то простягнув Сандрі руку.

«Я підкажу, не бійся».

Трохи завагавшись, вона ступила крок уперед і взяла його за руку. Іншою рукою Коннор накрив її зверху, попросивши нагнути спину на потрібний рівень, аби не зачепити лазер. Дуже повільно, слідуючи вказівкам Коннора, Сандра перелізла на ту сторону. Він затримав її руку трохи довше, ніж потрібно. На його подив, вона не відсмикнула її, а підняла на нього погляд. Блакитні очі зустрілися з карими. Тоді вона повільно кліпнула, забрала руку і сказала:

«Дякую.»

Вони йшли далі, тепер Коннор трохи попереду. Прибор показував підвищення рівня аномалій, але це не зупиняло їх. Через кілька хвилин ліс став менш густим і вони вийшли на галявину. Ту саму, де зник Вейнер – сумнівів не було, це була та сама галявина. Щоправда цього разу вони були з іншого її боку.

“Це не має сенсу…” сказала Сандра, але все ж ступила крок вперед.

«Зачекай», Коннор зупинив її і сам рушив уперед, ніби помітивши щось.

Пристрій неприємно пищав, повідомляючи про підвищення рівня аномалій. Сандра не зводила погляд з Коннора, боячись повторення попереднього сценарію. Аж раптом він зупинився і присів.

Так просто, чому він не здогадався одразу? Це пояснювало різке обривання слідів Вейнера.

Коннор розгріб траву і побачив ручку металевого люку. Доклавши трохи зусиль, він відкрив шлях у підземелля. Вниз вели камʼяні сходи, які ховалися в темряві. Сандра і Коннор переглянулися у мовчазній згоді.

Діставши ліхтарики, вони обережно спустилися вниз. Коннор намагався знайти сліди, сподіваючись що саме сюди зайшов Вейнер. Але пройшло вже достатньо часу, щоб хтось встиг знищити докази.

Перед ними відкривався довжелезний коридор. Деякі з дверей навіть не було сенсу пробувати відкрити – вони були забиті наглухо. Але далі вони знайшли вже відкриту кімнату, і там навіть горіло світло.  

Апаратура, монітори, схеми… все вказувало на колишню лабораторію КіберЛайф. Повітря тут було важким, затхлим – з присмаком металу і чогось ледь вловимо хімічного. Вентиляція давно не працювала, але запах… запах не зник.

Коннор почав сканувати поверхні на наявність відбитків. Тим часом Сандра звернула увагу на схеми на стіні. Вони не стосувалися андроїдів. Це були зображення людського тіла і мозку, опис нейтронних структур, зображення якихось незрозумілих модифікацій. Від одного лише припущення, що експерименти могли ставити на людях, в Сандри пробіг холодок по спині. Але поки цього було недостатньо, потрібно було більше доказів.

«Ти можеш спробувати увімкнути ці монітори? Нам потрібна хоч якась документація, аби зрозуміти чим вони тут займалися».

Коннор лише кивнув у відповідь і став розбиратися із непідключеними кабелями.

«Я поки піду огляну інші кімнати», сказала Сандра, направляючись до дверей.

«Ні, краще нам не розділятися», заперечив Коннор, «заради твоєї безпеки».

У його словах був сенс. Вони не мали уявлення, що може чекати їх далі. Якщо хтось так ретельно приховав цю лабораторію, на те були причини.

Монітори засвітилися – Коннору вдалося їх увімкнути. Звичайно, система просила пароль, тож Коннор став намагатися зламати її. Після декількох хвилин гнітючої тиші, йому це вдалося.

Файли відкривалися один за одним – фрагментовані, частково видалені, з пошкодженими секторами. Але навіть цього було достатньо. Коннор швидко сканував інформацію, його брови супилися все більше і більше, чим далі він читав. Його LED миготів жовтим.

«Це… не дослідження андроїдів.» Сказав він, все так само втупившись в монітор.

На одному з екранів з’явилася схема людського мозку. Деякі ділянки були виділені і підписані кодами, а поруч – графіки, що нагадували телеметрію. Коннор швидко прокрутив далі.

«Проєкт військового призначення», він говорив рівно, але в голосі з’явилася помітна напруга. «Вони працювали з людьми».

Сандра ступила крок ближче, з тривогою дивлячись в монітор. Коннор відкрив наступний файл. Відео не відтворювалося, але текстові звіти залишилися.

«Модифікація когнітивних функцій. Спроби…» він на мить зупинився, ніби обираючи слова, «фрагментарного стирання пам’яті.»

Документи змінювалися на екрані. Йому достатньо було секунди щоб прочитати кожен.

«Вибіркове видалення травматичних спогадів. І… імплантація штучних асоціацій для заміщення».

Наступний файл. Графіки, біометрія, рівні гормонів. Зниження больової чутливості, пригнічення реакцій на травму, підвищення фізичної сили і витривалості. Далі мав би бути список імен, але документ було стерто.

Коли Коннор відкрив наступний файл, на екрані зʼявилися чорно-білі смуги. Він миттєво впізнав патерн: такий самий був на вейвформі запису з телефону Вейнера. Звук на відео був спотворений, суцільний шум. Як раптом кадр стабілізувався.

На екрані була кімната, освітлена холодним лабораторним світлом. В металевому кріслі сидів чоловік. Його тіло було зафіксоване ременями. Він був ніби без свідомості, адже не рухався. Голос за кадром сказав: «Суб’єкт 17. Чоловік. Вік 42. Статус – D-клас. Вирок – смертна кара».

Сандра різко перевела погляд на Коннора. «Вони використовували засуджених…»

«Це логічно для нелегальної військової програми», відповів Коннор, насупивши брови, «Мінімум юридичних ризиків».

До чоловіка на відео підʼєднали ще кілька кабелів. Він різко смикнувся, після чого зображення попливло, а звук спотворився. Чоловік закричав, конвульсивно здригаючись у кріслі, після чого відео перетворилося просто на шум.

Коннор відкрив наступні файли – це були фрагменти звітів.

Суб’єкт втрачає зв’язність спогадів. Фіксується часткова амнезія.

Нестабільні когнітивні відгуки. Побічний ефект: суб’єкт чує власні спогади як сторонній шум.

Когнітивний слід не зникає після видалення. Спостерігається залишкова активність поза межами нейронної тканини.

«Стоп-стоп», Сандра вказала на екран, «Тобто вони не просто стирали памʼять, а намагалися витягнути її як… файл?»

«Скоріше як сигнал», сказав Коннор, «і щось пішло не так. Ця енергія почала існувати поза тілом, і це частково пояснює те, що я бачив у лісі».

Наступний файл постійно глючив, відео було фрагментарним. Можна було впізнати ту саму кімнату і крісло з попереднього відео. От тільки вони були порожні. Шум був нестерпним, багатошаровим, ніби кілька голосів шепотіли одночасно, але жоден не можна було розібрати. Камера на секунду спіймала щось у повітрі. Немов силует людини, викривлений у просторі. Те саме, що Коннор бачив на галявині. Відео перервалося, далі – фрагментований текстовий файл.

Інцидент 0-17. Субʼєкт відсутній фізично. Зафіксовано аномальну активність у приміщенні. Об’єкт не має стабільної форми. Термінологія: «Echo».

Сандра відчула, як по шкірі пішли мурашки. Вона повторила:

«Не має форми… але зберігає щось від людини… Це залишок свідомості, відірваний від тіла…»

Вона ступила кілька кроків назад, аби спертися на стіл. Коннор тим часом почав копіювання данних. Але дещо різко відволікло його увагу.

“Коннор, рада знову тебе бачити”.

Голос був занадто знайомим. Він здригнувся, вперше почувши його за межами своєї голови. Інстинкт спрацював раніше логіки – Коннор різко розвернувся, його рука потягнулася до пістолету. Але як тільки він побачив направлену на нього зброю, то сповільнив свої дії. Аманда стояла перед ним у дверях. Та сама Аманда, яка була його керівницею, яка намагалася узяти контроль над його програмою і зробити машиною для вбивств девіантів. Коннор швидко прокручував можливі варіанти розвитку подій, але жоден із них не виключав ризику.

«Я знаю про що ти думаєш, Коннор.» сказала Аманда, помахавши вказівним пальцем вільної руки. «Але навіть з твоєю швидкістю, ти не встигнеш витягнути зброю перш ніж я вистрелю. Отож відкинь цю ідею. Те саме стосується вас, агенте Брукс».

Сандра повільно підняла руки, її погляд швидко блукав кімнатою, оцінюючи ситуацію.

«Хто ви? Ви з КіберЛайф?» Холодно запитала вона.

«Я була частиною значно більшого, ніж КіберЛайф, агенте Брукс», відповіла Аманда, перевівши пістолет на дівчину. «І, на відміну від вас, я розумію масштаб того, з чим ми маємо справу.

Коннор зробив майже непомітний крок вперед, трохи закриваючи Сандру собою.

«То це була твоя програма,» сказав він. «Експерименти».

«Наша. Ти теж результат цієї роботи, Коннор».

Коннор похитнувся. Аманда точно знала, куди вдарити, аби це було боляче. Вона знову перевела пістолет на нього.

«Людський мозок все ще джерело для досліджень і відкриттів. Він – нестабільна і непередбачувана система. Але неймовірно потужна. Ми лише намагалися зрозуміти, як її оптимізувати».

«Ви ламали людей!» крикнула Сандра, і приціл тут же був переведений на неї. «Це ваше «ехо» результат знущань над людьми! І воно вбиває! Де агент Вейнер?!»

На обличчі Аманди зʼявилася легка усмішка, вона хмикнула:

«Не хвилюйтеся, він в порядку. Можливо ви навіть скоро побачитеся».

Напружена пауза. Коннор не припиняв шукати варіанти вибратися звідси без жертв. Аманда продовжувала:

«Ми відкрили щось нове. Те, що виходить за межі життя і смерті. Свідомість не зникає – вона залишає слід. І ми знайшли спосіб вивільнити його. Це лише питання часу, коли ми зможемо це контролювати».

Аманда помітила, що Сандра дивиться то на Коннора, то блукає поглядом по кімнаті. Тоді вона вирішила надавати на емоції.

«Ви вже прикіпіли до напарника, чи не так, агенте Брукс?» Аманда вивчала кожну реакцію дівчини. Лиха посмішка розтягувалась все більше на її обличчі. «Не можу звинувачувати вас у цьому. Коннор був розроблений, аби бути ідеальним. Він говорить те, що потрібно. Діє саме тоді, коли це необхідно. Викликає довіру. Симпатію. Прихильність.

Її погляд ковзнув на Коннора. Той насупився.

«Це не програмування», — твердо сказав він, ніби намагаючись самого себе переконати у цьому твердженні.

«Невже?» Аманда злегка нахилила голову. «Ти впевнений, що твої рішення справді твої? Чи ти просто виконуєш більш складний сценарій?»

«Не слухай її!» Різко сказала Сандра, бачачи як погляд Коннора стає пустим. «Ти девіант і усі рішення – твої власні!»

Аманда засміялася.

«О, це завжди так працює. Люди хочуть вірити, що вони особливі. І що ті хто їх оточує особливий. Але ж ти знаєш правду, Коннор. Ти лише машина.»

«Не слухай її!»

«…ти був створений, щоб адаптуватися. Імітувати. Щоб ставати тим, що потрібно для місії».

Спогади підіймалися у свідомості Коннора один за іншим. Як він гнався за андроїдом і дівчинкою, наразивши їх на смертельну небезпеку на автотрасі. Як знайшов і допитував андроїда, над яким знущався господар. Як націлив пістолет у Маркуса (двічі). І як щоразу в нього були сумніви щодо доцільності цих «місій». Як зрештою переважив його моральний компас, як щось всередині допомогло зробити вибір. Коннор стиснув кулак.

«Досить». Його голос був тихим, але в ньому з’явилася жорсткість. Погляд був пустим. Аманда точно знала, що робила, отож тиснула далі.

«Тоді скажи мені, Коннор,» вона кивнула у бік Сандри, «це теж частина твоєї програми?»

Пауза. Коннор не смів підняти очей. Не смів подивитись на Сандру. Він ніби завмер, його програма перестала обробляти дані, перестала шукати шляхи втечі.

«Чи це твій «вибір»?

Тиша стала нестерпною. Сандра дивилася на нього і цього разу чекала відповіді. LED Коннора миготів жовтим, його кулаки були стиснуті. Нарешті він підняв погляд на Аманду і чітко відповів:

«Це мій вибір.»

Усмішка зникла з обличчя Аманди.

«Неправильна відповідь».

Все сталося занадто швидко, і водночас ніби у сповільненій зйомці. Коннор бачив, як куля влучила Сандрі в районі грудей справа. Вона впала без крику, лише відчайдушно хапаючи повітря, вираз жаху від несподіванки на її обличчі. Вже через долю секунди Коннор був біля неї навколішках, не помітивши, як Аманда втекла.

Чорт.

Він мав це передбачити. Мав бути швидшим. Але зараз він мав будь яким чином її врятувати.

| ІНІЦІАЦІЯ МЕДИЧНОГО АНАЛІЗУ… |

| ОБ’ЄКТ: ЛЮДИНА | ЖІНКА | 27 РОКІВ |

| ЖИТТЄВІ ПОКАЗНИКИ… НЕСТАБІЛЬНІ |

| ЧАСТОТА СЕРЦЕВИХ СКОРОЧЕНЬ… ПІДВИЩЕНА | НЕПРАВИЛЬНИЙ РИТМ |

| ДИХАННЯ… ПОВЕРХНЕВЕ | УТРУДНЕНЕ |

| АРТЕРІАЛЬНИЙ ТИСК… ЗНИЖУЄТЬСЯ |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 73% |

Коннор швидко оглянув рану. Кров просочувала тканину куртки, темною плямою розтікаючись по грудях.

| ВИЯВЛЕНО ТРАВМУ: ВОГНЕПАЛЬНЕ ПОРАНЕННЯ | ПРАВА ЧАСТИНА ГРУДНОЇ КЛІТКИ |

| МОЖЛИВЕ УШКОДЖЕННЯ ЛЕГЕНІ… ВИСОКА ЙМОВІРНІСТЬ |

| ВНУТРІШНЯ КРОВОТЕЧА… ЙМОВІРНА |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 64% |

«Тримайся. Ти чуєш мене?» швидко сказав він, нахиляючись ближче.

Сандра поверхнево хапала повітря, її пальці судомно стиснули його рукав. Її погляд був затуманений. Коннор обережно, але швидко перевернув її на бік. І тоді він побачив.

| ВИЯВЛЕНО ВХІДНИЙ ОТВІР |

| ВИЯВЛЕНО ВИХІДНИЙ ОТВІР |

| КУЛЯ ПРОЙШЛА НАСКРІЗЬ |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 68% |

Отвір на спині – наскрізне. Це одночасно було і краще, і гірше. Куля не залишилася всередині – менший ризик негайного ураження серця. Але пошкодження тканин…

| РИЗИК КОЛАПСУ ЛЕГЕНІ… КРИТИЧНИЙ |

| НАПРУЖЕНИЙ ПНЕВМОТОРАКС… МОЖЛИВИЙ |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 55% |

Коннор різко озирнувся, оцінюючи простір.

Чорт.

Він зняв з себе піджак, швидко відірвав внутрішню підкладку, формуючи імпровізовану пов’язку.

«Сандра, слухай мене», його голос був мʼяким, але водночас впевненим, «Ти маєш дихати повільно. Чуєш?»

Вона кивнула, сильніше стиснувши його рукав. Коннор притиснув тканину до рани на грудях.

«Це буде боляче.»

Він натиснув сильніше. Сандра різко втягнула повітря, її тіло напружилося.

«Добре. Добре. Дихай.»

Він швидко зафіксував пов’язку, намагаючись максимально герметизувати рану.

| ПРІОРИТЕТ: ЗАПОБІГТИ ПОТРАПЛЯННЮ ПОВІТРЯ В ПЛЕВРАЛЬНУ ПОРОЖНИНУ |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 61% |

Далі він притиснув тканину і на спині, але не так герметично – лише щоб зупинити кров.

| КРОВОВТРАТА… ПОМІРНА | ПОСИЛЮЄТЬСЯ |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 52% |

Коннор знову нахилився до неї, повільно підіймаючи на руки.

«Сандра, дивись на мене. Не засинай».

Звʼязку звичайно не було. Він мав діяти швидко, аби доставити її в лікарню. Його програма підказувала, що в найкращому випадку у них є година. Однією рукою Коннор обхопив її під лопатками, іншою – під колінами. Він приснув її праву сторону до себе, щоб хоч трохи стабілізувати пошкоджену легеню. Її верх тіла був трохи припіднятий, що було оптимальним з медичної точки зору. 

Коннор виніс її в коридор і поспішив до виходу. Він знав, що має рухатись швидко, але водночас не трусити її. Вже біля сходів він відчув запах гарі. Коннор лише на секунду озирнувся і побачив, що лабораторія палає. Клята Аманда знищувала докази. Але зараз було не до цього.

Він біг через ліс, гілки били по плечах, чіплялися за одяг, залишали подряпини, які він не фіксував. Її голова важко лежала на його плечі, руки судомно впивалися в одяг. Дихання рвалося короткими, болісними вдихами, кожен із яких луною віддавався в його процесорах. Свідомість була затуманеною і фрагментарною. Адреналін не давав у повній мірі відчути біль.

«Померти в тебе на руках – не найгірший сценарій” – вона сказала тихо.

«Я не дам тобі померти!» різко відповів Коннор, кинувши на неї швидкий погляд, «Тримайся, будь ласка, тільки не засинай!»

«Чуєш, а я знаю навіщо вони зробили тебе таким гарним,» Сандра продовжувала говорити повільно, голос був ніби не її, «Це щоб коли злодії тебе бачать, вони завмирали на місці від краси і не могли втекти, ха-ха-ха»

Разом зі сміхом Сандра подавилася кровʼю. Раптом Коннора осяйнуло: вона не була цілком при свідомості. Все що вона зараз говорила могло бути викликано гіповолемічним шоком (втратою крові), болем й адреналіном. Це налякало його ще більше, занурюючи в усвідомлення наскільки жахливою була ситуація.

Раптом зображення перед очима почало пливти і пікселізуватися. То попереду, то збоку Коннор бачив уривки силуету, який ніби літав довкола них. 

«Тільки не зараз», подумав він і притиснув Сандру сильніше до себе, побігши швидше. «Ехо», здавалося, лишилось позаду.

Коли Коннор добіг до авто, то швидко просканував Сандру, аби зʼясувати куди вона поклала ключі. Вони були у кишені джинсів, тож Коннору довелося трохи припідняти її кофту.

«Воу-воу, а це вже може розцінюватися як домагання».

Її гарячкова нісенітниця зараз не викликала у Коннора сміху. У будь яких інших обставинах він не торкався б її нижче пояса, не торкався б узагалі, але зараз було не до цього.

«Чого ти не смієшся? Це ж грьобана трагікомедія», Сандра продовжувала нести нісенітниці.

«Благаю тебе, не говори зайве і побережи сили», сказав Коннор, обережно садячи її в машину. Він посадив її під кутом, притиснувши до спинки сидіння.

Газ у підлогу. Машина рвонула з місця, Коннор знайшов де увімкнути мигалки (хоч вони і були лише під лобовим склом, а не на даху, як у поліцейського авто). GPC все ще не працював, але Коннор знав як виїхати з лісу. Далі треба було дістатися до найближчої лікарні. Швидко.

Він кинув на Сандру швидкий погляд

| ЖИТТЄВІ ПОКАЗНИКИ… ПОГІРШУЮТЬСЯ |

| ЧАСТОТА СЕРЦЕВИХ СКОРОЧЕНЬ… 132 УД/ХВ |

| ДИХАННЯ… НЕПРАВИЛЬНЕ | ПОВЕРХНЕВЕ |

| АРТЕРІАЛЬНИЙ ТИСК… КРИТИЧНЕ ПАДІННЯ |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 43% |

«Сандра. Не засинай. Дивись на мене.» Однією рукою він тримав кермо, іншою стис її руку.

Вона злегка повернула голову. Її погляд ковзнув повз нього, ніби не міг сфокусуватися.

«Щось мені… недобре» прошепотіла вона слабким голосом.

Коннор сильніше стиснув її руку.

«Ти маєш дихати повільно. Разом зі мною. Чуєш? Вдих».

Коннор повільно вдихнув, знову перевівши погляд на Сандру. Вона спробувала повторити, але її грудна клітка смикнулася нерівно, і вона різко втягнула повітря, ніби не змогла його «впіймати».

Чорт!

| МОЖЛИВЕ ПРОГРЕСУВАННЯ ПНЕВМОТОРАКСУ |

| РІВЕНЬ КИСНЮ… ЗНИЖУЄТЬСЯ |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 34% |

Машина різко обігнала вантажівку, ледве вписавшись у поворот. Коннор не зменшував швидкість. Сигнал GPC повернувся, треба було протриматися ще трохи.

| ЧАС ДО НАЙБЛИЖЧОЇ ЛІКАРНІ… 9 ХВИЛИН |

Він різко повернув кермо, влітаючи на іншу смугу. Сигнали машин, різкий звук гальм. Коннор буквально міг чути відлуння свого штучного серця у вухах. Тіріум тік неймовірно швидко по його венах. Уся увага сфокусована на одній єдиній задачі: доставити її в лікарню.

Коннор знову подивився на Сандру, вона повільно заплющувала очі.

| ВНУТРІШНЯ КРОВОТЕЧА… ПІДТВЕРДЖЕНО |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 27% |

«Хей!» Він легко струснув її передпліччя. «Не засинай. Не зараз!»

Вона відкрила очі. Її дихання стало ще поверхневішим. Короткі, уривчасті вдихи, кожен давався через силу. Вона вже не говорила, але відчайдушно хапалася за життя.

| РИЗИК ДИХАЛЬНОЇ НЕДОСТАТНОСТІ… ВИСОКИЙ |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 19% |

Лікарня була вже поряд. Лише 2 квартали. Коннор швидко глянув на пов’язку – кров просочувалася сильніше і швидше. Він на секунду відпустив кермо і сильніше притиснув рану. Сандра різко сіпнулася від болю.

«Знаю. Знаю.» Швидко сказав він. «Це потрібно».

| КРОВОВТРАТА… ПОСИЛЮЄТЬСЯ |

| ДИХАННЯ… КРИТИЧНИЙ СТАН |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… 14% |

Машина різко загальмувала впритул до входу приймального відділення. Не заглушивши двигун, Коннор вистрибнув з авто і побіг до пасажирських дверей. Швидко, але водночас обережно, він витягнув Сандру на руки. Вона все ще була в свідомості, але її тіло ніби стало важчим, голова не трималася. Її тіло обмʼякало в Коннора на руках.

«Вогнепальне, грудна клітка!» Крикнув Коннор, в той час як до нього вже підбігали санітари з каталкою. «Поранено агента ФБР!»

Він обережно опустив її на каталку. Медики одразу взялися за роботу. Маску різко наклали на обличчя Сандри, притискаючи щільно. Вона сіпнулася, але сил опиратися вже не було. Її очі повільно закривалися, все ще сподіваючись зачепитися за якір надії.

«Все буде добре, все буде добре», тихо сказав Коннор, стиснувши востаннє її руку, перед тим як його фізично відсунули і попросили не заважати.

Медики працювали злагоджено, далі все залежало від них. Пульс, тиск. Ножиці швидко розрізали одяг. Медсестра ставила катетер, в той час як лікар приклав стетоскоп. Дренаж готовий. Один з санітарів, андроїд, митиєво визначив групу крові.

Голка увійшла між ребрами різко і точно. На секунду була тиша очікування, а потім – шипіння. Повітря вирвалося назовні.

«Є,» коротко сказав лікар. «Тиск спадає».

Дихання Сандри стало трохи глибшим. Все ще слабким, але вже не таким рваним.

«Продовжуємо. Фіксуйте трубку».

«Тиск повільно піднімається!»

«Добре. Веземо в операційну!»

Каталка поїхала далі по коридору, двері зачинилися перед Коннором. Час ніби уповільнився. Люди і андроїди в холі перешіптувалися, дивлячись на нього. Той завмер перед дверима, раптом опустивши погляд на свої руки. Вони тремтіли. Вони були в крові. Весь його одяг був у її крові.

| ОБ’ЄКТ ПОЗА ЗОНОЮ ПРЯМОГО ДОСТУПУ |

| МОНІТОРИНГ… ВТРАЧЕНО |

| ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ… НЕВІДОМА |

Коннор дивився на свої руки і не міг зрушити з місця. Він не чув фонового шуму, не чув як до нього підійшла медсестра.

«Сер? Я можу вам допомогти?»

Вона могла б запропонували води чи заспокійливе, якби він був людиною. Але Коннор мав впотартися з цим сам. Девіація мала свої плюси і неймовірні мінуси. Впоратися з емоціями було складно, особливо коли їх так багато і ти можеш їх усі класифікувати. Забагато інформації для системи. Зависокий рівень стресу.

Медсестра обережно поклала руку Коннору на плече і запропонувала присісти. Лише тоді реальність потроху почала повертатися до нього.

Він мав подзвонити Fowler, аби той повідомив її керівництво і близьких. Мав розповісти, що вони знайшли в лабораторії, і що Аманда знищила ці докази. Йому знадобилося ще кілька хвилин, аби зібратися з силами і набрати номер.

_______

Коли Хенк приїхав в лікарню, Коннор так само сидів в коридорі. Кров на одязі і руках засохла. Він повільно повернув голову, побачивши лейтинанта, що йшов до нього. Коннор встав, але не встиг нічого сказати. Хенк швидко і міцно обійняв його, притискаючи до себе.

«З нею все буде добре, синку.» Тихо сказав Хенк, стискаючи тремтяче тіло товариша. «Це не твоя провина. Чуєш? Ти все зробив правильно. З нею все буде добре».

Після паузи, коли Коннор ступив крок назад і зміг подивитися Хенку в очі, той додав:

«Їм це так просто з рук не зійде. За годину буде ордер».