Розділ 2. Звільни мене

Девід Вейнер вже кілька років розслідував «надприродні» справи. Багато з них знаходили наукове пояснення або ж виявлялися зовсім не надприродними. Інші не вдавалося закрити за браком доказів.

Зараз все почалося без жертв – кілька людей з передмістя повідомляли про дивний шум, після чого погано себе почували. Дехто чув голоси, які не міг розрізнити. У кількох розвивалася параноя, вони ніби бачили щось, відчували чиюсь присутність, не будучи в змозі її пояснити.

Далі почалися вбивства. Насправді їх не одразу фіксували саме як злочини, адже обставини смерті були дивними. Ніщо не вказувало на втручання іншої людини чи андроїда.

Першою жертвою був Джон Дуглас – чоловіка знайшли в себе вдома у ванній. Він сидів дуже рівно, ніби хтось його так залишив, спиною впершись у стіну, руки рівно вздовж корпусу, ноги простягнуті. Очі були широко відкриті, зіниці розширені, судини полопані. Жодних інших видимих пошкоджень.

Дзеркало у ванній було деформоване, ніби від високої температури. І це все. Жодних відбитків, слідів, нічого не вкрадено, все ідеально чисто.

Далі подібних випадків ставало більше. Можна було простежити просту закономірність – всі відбувалися +- в одному районі, в передмісті Детройта.

Як ось – зачіпка. Бодай якась. Перш ніж Алана Райлі було знайдено мертвим у власному авто, він залишив блокнот. Спочатку записи нагадували щоденник, почерк був цілком розбірливим. Але чим далі – тим менше це ставало схожим на слова і звʼязне мовлення. Зʼявлялися якісь символи і просто каракулі. Агент Вейнер забрав цей записник як речовий доказ, але криміналістам поки не вдалося розшифрувати бодай щось.

Тоді він підняв старі архіви. І хоча багато інформації КіберЛайф було засекречено навіть від ФБР – Вейнер знайшов зачіпку. Згідно записів, у лісі неподалік був зареєстрований дослідницький центр КіберЛайф. Він був закритий багато років тому, але перевірити точно варто було.

Дивні речі почалися ще до того, як він підʼїхав до лісу. Вейнер чув якийсь шум, а навігатор в телефоні почав збоїти. Чим ближче до лісу він наближався, тим дивніше поводилися пристрої. Телефон раптом став видавати уривки фраз… голосом Вейнера. Тому коли дорога попереду переходила в грунтовку і йшла в ліс, Вейнер вирішив залишити телефон в авто. Покладатися на технології більше не було сенсу.

Було надто тихо. Ні вітру, ні співу пташок. Дерева височіли перед ним, стежка потроху звужувалась у хащах.

Через якийсь час перед Вейнером відкрилася галявина. Щось ніби манило його і підказувало, що тут щось є. Девід пройшов уперед по галявині, вдивляючись в кожну стеблинку. Раптом він відчув тепло під ногами, і ніби почва була іншою. Він копнув ногою траву, під нею завиднілося щось залізне. Ще кілька рухів і Вейнер побачив – це був люк.

Залізо важко піддавалось, але агенту таки вдалося відкрити прохід. Вниз вели камʼяні сходи. Вейнер мав оглянути місце. Він дістав ліхтарик і повільно спустився вниз.

Сходи привели його до довжелезного коридору з купою дверей. Деякі з них були наглухо забиті, в той час як інші він з легкістю відкрив. На його подив, він з легкістю знаходив виикачі світла у кімнатах, і світло працювало.

Це був експериментальний центр КіберЛайф, беззаперечно. Один із кабінетів був переповнений апаратурою, різноманітними моніторами, схемами, пробірками… все як типова лабораторія. От тільки занадто чисто як для закинутого місця. Вейнер шукав далі. В наступній кімнаті його увагу привернули кілька речей. Біля стіни стояли кілька капсул-камер, ніби для заморозки людей. Всі вони були порожні, от тільки скло на них мало деформований вигляд. Такий самий, як те дзеркало у ванній Джона Дугласа, одного із жертв.

Вейнер підійшов ближче і простягнув руку. Знову це обпікаюче відчуття. Раптово він почав чути шум, набагато голосніше ніж до цього в авто та лісі. Чоловік роззирався навколо, намагаючись зрозуміти, звідки йде звук, але той ставав дедалі нестерпнішим.

«Звільни… мене»

Голос був схожим на людський. Вейнер дістав пістолет і зняв зброю із запобіжника.

«Де ти? Покажися!»

Відчуття параної зростало. Йому здалося, ніби якась тінь ширяє по кімнаті, торкається його тіла, намагається проникнути в думки і всю його сутність.

«Дозволь мені…»

Голос прозвучав ніби не ззовні, а всередині його голови. Вейнер вибіг з кімнати, все ще тримаючи зброю на поготові. Вибратися звідси і викликати підкріплення було б найраціональнішим варіантом. Але…

Посеред коридору його зупинила постать.

«Боюся, ми не можемо дати вам піти, агенте Вейнер».