VI

***

POV Шаблій

— …ну так, а свідки?

— Та які там свідки? Нормальні люди вночі сплять.

Простір нарадчої кімнати поступово заповнюється звичними репліками. Хтось ліниво обговорює криваві деталі вранішнього вбивства, хтось, закинувши руки за голову, дозволяє собі кілька хвилин відстороненості. Ці ранкові оперативні ритуали мають свою закономірність. Вони допомагають кожному зібратися, увійти в ритм та підготуватися до чергового занурення у безкінечний потік фактів, версій і чужих смертей.

Голоси майже синхронно стихають, коли за спиною Ольги Сергіївни тихо зачиняються двері. Ледь чутний звук, але його вистачає, щоб кілька голів автоматично повернулися в її бік.

— Почнімо, — промовляє вона одразу.

Я теж переводжу на неї погляд, скануючи обличчя. Косач увімкнула залізну леді з тієї самої секунди, як уранці я вивалив їй на кухні показання бабці про можливого вбивцю в поліцейській формі.

— Альбіно, Андрію, в першу чергу відпрацюйте всі службові зв’язки вбитого капітана, — продовжує вона предметніше. — Мене цікавить будь-який, навіть мінімальний перетин із попередніми двома жертвами. А також коло колег, колишніх напарників, закриті службові розслідування — усі, з ким у Матка були конфлікти чи бодай натяки на тертя.

Розмова з пенсіонеркою вперто крутяться і в моїй голові заїждженою платівкою. Варто лише дозволити собі подумати трохи глибше — і за сухими протоколами, підписами та печатками проступає не просто «факт злочину», а щось значно гірше. Щось, що зачіпає систему правоохоронних органів. Грьобане усвідомлення важко осідає мені під лопатками та прокочується холодною хвилею вздовж хребта.

— …то ми пішли, Ольго Сергіївно?

Я виринаю з власних думок та помічаю, що звертання не одразу доходить і до Косач. Вона кілька секунд вперто дивиться кудись повз Андрія.

— Ольго Сергіївно? — уже чіткіше повторює він. — Нам з Альбіною можна йти працювати?

— Так, — коротко відповідає вона і одразу переводить погляд на Небесну. — Машо, мені потрібен покроковий механізм нанесення ударів. Встанови, чи збігається кут і сила з попередніми випадками. Чи є якісь атипові сліди, специфічні травми чи відмінності в почерку.

— Зроблю, — киває Небесна.

— І найголовніше. Мені потрібен точний, до хвилин, час смерті.

Вона говорить це абсолютно спокійно, але ми обидвоє прекрасно розуміємо, чому для неї це зараз настільки важливо.

Далі в розмову втручаються Тарас і Ярік, які весь ранок провели на місці злочину. Їхні слова звучать типовим докладом про відсутність камер у критичному місці, про ймовірні здогадки щодо знаряддя вбивства, яке так і не вдалося знайти, і про відсутність справжніх свідків, здатних надати цінну інформацію. Ми з Ольгою Сергіївною уважно слухаємо, у потрібних місцях злагоджено киваємо, ставимо уточнюючі запитання, і при цьому старанно робимо вигляд, ніби не знаємо трохи більше, ніж решта в цій кімнаті.

Мені це не подобається. Не люблю брехати своїм колегам, але так буде правильно. Принаймні поки що.

Нарада закінчується, всі розходяться по кабінетах, і я повертаюся у свій звичний режим, свідомо відрізаючи думки про слова свідка, від інших робочих процесів, та дозволяючи сухій рутині повністю витіснити інше…

Тільки надвечір я заходжу до Небесної за результатом розтину.

— Час смерті приблизно опівночі, плюс-мінус десять хвилин. Встановила максимально точно, як і просила Ольга Сергіївна, — доповідає Маша, без варіантів на «раніше», без рятівного «можливо похибка». — Офіційний звіт я на систему ще не закидала, ти перший бачиш результат, Вікторе Вікторовичу.

Мене накриває холодне усвідомлення, що часовий проміжок, який зранку ще можна було розглядати як збіг або неправдиві слова переляканої пенсіонерки, тепер прибитий до столу лабораторним висновком. Час зійшовся хвилина в хвилину.

— Що можеш сказати про характер нанесення ушкоджень? — питаю я, уважно стежачи, щоб голос звучав рівно.

— Ну точно можу стверджувати, — вона простягає мені декілька аркушів, густо заповнених сухими описами і деталізованими схемами гематом, — що удари нанесені іншою особою. Ймовірно, також чоловіком.

Я ненавиджу це формулювання заздалегідь, воно залишає мені надто мало простору для маневру. Настільки мало, що єдине, на що я спроможний у відповідь — це безглузде, майже дитяче запитання:

— Ти впевнена?

— Вікторе Вікторовичу, я б не говорила цього, якби не була впевнена. Характер ран, глибина та сила удару вказують на те, що била зовсім інша людина. І ще… Під нігтями капітана Матка я знайшла мікроволокна. Схоже, під час боротьби він встиг мертвим хватом зачепити одяг нападника. Вони вже на експертизі в Альбіни.

— Вони?

— Ну фрагменти ниток.

— Дякую, Машо, — кидаю я і майже вилітаю з моргу.

Коридор зустрічає мене звичним шумом вечірнього життя департаменту. Кілька співробітників проходять повз, хтось кидає коротке «до завтра», здається, я машинально киваю у відповідь і завертаю праворуч. Довгий перехід веде мене до лабораторії, де їдкий запах хімікатів одразу вдирається до носа, змішуючись із холодом металу та неприємно чистим повітрям.

— О, Вікторе Вікторовичу, — озивається Альбіна, відриваючись від мікроскопа. — А ми якраз дослідили фрагмент ниток, що передала Небесна.

Я підхожу впритул до її столу, заваленого пробірками, слайдами й роздруківками спектрального аналізу, і, звісно ж, питаю:

— І що там?

— Тримайте, — вона протягує мені аркуш.

— Склад тканини: шістдесят п’ять відсотків бавовна, тридцять п’ять поліестер, — читаю вголос, відчуваючи, як розчарування підкочує до горла. — Альбін, ти мене, звісно, вибач, але… що нам дає ця текстильна математика?

Вона коротко всміхається і кладе переді мною інший документ, де під збільшенням видно якісь переплетення ниток.

— Ви дивіться не на склад, Вікторе Вікторовичу, а на структуру волокон.

— Ну Rip-Stop? І що?

— Саме так, — упевнено киває вона. — Це посилена тканина зі специфічним ковзним просоченням. Стійка до розривів, бруду й вологи. З такої шиють виключно тактичне спорядження, поліцейську форму нового зразка та штурмові комплекти для спецпризначенців.

І от тут усе стає на місце. Настільки очевидно, що, сука, аж бісити починає.

— Це суттєво звужує коло пошуку… — додає Альбіна наздогін, але я її вже не слухаю.

Двері лабораторії зачиняються за мною швидше, ніж встигаю усвідомити, що вже йду. Ноги самі несуть уперед, з єдиною метою — мені терміново потрібна Косач.

Я розпочинаю пошуки у кабінеті — там порожньо. Пробігаю коридорами, ловлю поглядами кожен силует, але знайомої постаті ніде немає. Знаходжу її на паркові. Серед рівних рядів машин, що блищать під ліхтарями, керівниця, зачиняє дверцята службового автомобіля. Весняний вітер ковзає між машинами, зриває дрібну пилюку з асфальту й торкається її волосся. Зазвичай бездоганно зібране у тугий хвіст, тепер воно зрадливо вибивається кількома пасмами. Ті б’ються об щоку, чіпляються за комір пальта, й, дурниці звісно, але додають їй неочікуваної тендітності.

— Олю! — кличу через усю паркову і швидко біжу до неї. — Насилу знайшов тебе.

— Не дивно, бо я в прокуратурі була, — каже вона, обертаючись.

Тільки зараз, під прямим світлом ліхтаря, я згадую, що з самого ранку вона ледве тримається на ногах через хворобу.

І тут мені варто було б зупинитися. Подарувати нам обом ще кілька годин благословенної невизначеності, ще ковток повітря, перш ніж усе розслідування зрушиться і піде в ту сторону, з якої дороги назад уже не буде. Але слова гудуть в голові, роздуваються всередині надлишковим тиском, й погрожують ось-ось вибухнути іскрою. Тому промовчати я не можу:

— Олю, час смерті…

— Співпав? — перебиває вона, з крихітною, майже непристойною надією, що я скажу «ні».

— Хвилина в хвилину. Але це ще не все, — кажу, і роблю крок ближче, інстинктивно затуляючи її від вітру, що тепер не здається лагідним. Сирий та колючий, той б’є у обличчя, та смикає поли її темно-синього пальта. — Є ще одна деталь, яку вже не вийде списати на випадковість.

Далі вона не слухає.

— Поїхали звідси, — каже мені тихо, кидаючи погляд у бік входу, де курять співробітники. — Тут не найкраще місце для розмов.

 

***

POV Косач

Єдине, чого мені зараз по-справжньому хочеться — це не співвідносити факти і не прораховувати варіанти розвитку подій. Я хочу поспати. Жбурнути в себе жменю жарознижувальних, запити чаєм і дозволити тілу врешті прийняти горизонтальне положення. З гарячою водою проблем не буде, чайник у мене дисциплінованіший за половину особового складу, а от із ліками, скоріш за все біда.

Вставляю ключ у замкову шпарину, провертаю його та довго іронізую з того, що я, цілий полковник між іншим, чудово вмію контролюю роботу департаменту, але тримати вдома елементарний парацетамол — не здатна. За моєю спиною стоїть мій заступник, і це ще одна (а точніше головна) причина, чому капітулювати перед хворобою просто зараз я не маю права навіть теоретично. Знову Віктор Вікторович опиняється в моєму особистому просторі межі якого я зазвичай вимірюю міліметрами й дозую лише для обраних. Заспокоюю себе тим, що це винятково робочі обставини. Форс-мажор.

Я переходжу на кухню і спиною припадаю до стіни, холод кахлю миттєво протвережує. Стояти — складно, тримати поставу — майже нестерпно, але я вперто не дозволяю собі сповзти вниз, бо хворіти теж треба з полковничою гідністю.

— Олю… — підполковник робить крок слідом, але затинається на пів слові, спотикаючись об власну сміливість. — Ти як взагалі себе почуваєш?

Потреби брехати немає, тому відповідаю як є:

— Не дуже. Але нічого, думаю, що до завтра все минеться.

— Ага, — формально погоджується він, але в наступній фразі інтонація небезпечно зміщується в бік приватного: — Ліки в тебе бодай якісь є?

— Там, здається… — я невизначено махаю рукою в бік верхньої шафки. — Щось лишалося.

Звучить жалюгідно та беззахисно. Виглядає так само.

Тепер доводиться вимушено спостерігати, як підполковник господарює на кухні, вивчаючи мій скромний «аптечний запас». Дивитися там дійсно немає на що: кілька напівпорожніх блістерів невідомого призначення, зім’ята упаковка льодяників від горла (самих льодяників, давно, вже немає), старий термометр і картонна коробка без кришки, де перемішалися вітаміни зі знеболювальними. На дні сиротливо бовтається забутий флакончик йоду.

Вітя висуває нижню шухляду, там знаходить бинти, пластир і заспокійливе з терміном придатності, який закінчився, здається, ще за каденції минулого президента.

— М-да. Вражаючий стратегічний запас у тебе, нічого не скажеш.

— Я просто не планувала хворіти, — у мені миттєво вмикається сувора начальниця, яка намагається захистити свій неідеальний побут. Чисто з принципу.

— Серйозно? От халепа. Застуда, бач, не спромоглася вчасно тебе попередити, — він відверто з мене глузує, м’яко зачиняючи дверцята. — Так, значить, я зараз швидко в аптеку на розі збігаю, а вже потім поговоримо по справі. Давай ключі.

Мій німий подив він звісно помічає, але демонстративно ігнорує.

— Ну, щоб я назад у під’їзд зайшов і двері твої не вибивав, — логічно пояснює, хоча насправді ж просто не лишає варіантів для заперечень.

Стримано повертаю голову в бік комода у передпокої, і він забирає зв’язку сам не питаючи вдруге, а я ще декілька секунд стою посеред коридору, слухаю, як клацає замок, затихають його кроки, і тільки після цього йду на кухню ставити чайник. На мить дозволяю собі повірити, що майбутнє тепло від чашки повільно підіймається вгору, прогріває горло та розганяє холодний туман у голові, який тримається там із самого ранку. Ілюзія, звісно, але ж така приємна.

Мій перепочинок виявляється сміхотворно коротким.

Затяжний дзвінок у двері розрізає тишу квартири. За ним — другий, майже нетерплячий, із невиправданим натяком на господарську впевненість. Я важко зітхаю, повертаюся в коридор і заглядаю у вічко. Пульс миттєво прискорюється та лупить по скронях. Полянський. Власною персоною.

З глибоким внутрішнім роздратуванням повертаю засув і відчиняю двері рівно настільки, щоб перекрити прохід рукою. Я б взагалі не відчиняла, але Вітя ось-ось має повернутися з аптеки, і якщо Сергій залишиться стояти у під’їзді «бідним родичем», то зустріч точно стане неминучою.

— І що, — починає він із ледь вимученою спробою жартівливості, — ти мене навіть на поріг не впустиш?

— Ні. А хіба маю привід?

Полянський на мить завмирає, але робить ще одну спробу. Вже обережнішу:

— Олю, я, власне, прийшов вибачитися… за те, що сьогодні наговорив тобі у кабінеті.

Розбирати його слова на запчастини, шукати в них щирість чи запізніле каяття в мене просто немає ресурсу. Голова розлітається на шматки, а температура, здається, піднялася ще на пів градуса.

— Добре, Сергію, я приймаю вибачення, — відповідаю сухо й холодно. Але відчуваючи, як крізь заціпеніння пробивається звична відраза, додаю те, що варто було б залишити при собі: — А тебе там дівчина вдома не зачекалася? Вечеря холоне, мабуть.

Сергій відводить погляд, а на обличчі спалахує невдоволення, що не одразу встигає оформитися у слова, бо… За спиною лунає глухий звук кроків.

І він змушений обернутися.

Для стороннього перехожого, який ненароком став би свідком того, як Віктор Вікторович Шаблій упевненим кроком піднімається сходами до моєї квартири, пояснити ситуацію було б украй складно. Пояснити це Полянському — і зовсім виглядає неможливим завданням. І тут невідворотно постає декілька запитань: чи потрібно щось пояснювати взагалі? Чи варто розводити руками, червоніти й доводити, що тут немає жодної прихованої історії з інтимним підтекстом?

У моїй голові ці питання одразу переходять у категорію риторичних. Відповідей на них немає, і, що важливіше, я абсолютно не впевнена, що хочу їх шукати. Тож мовчки продовжую стояти у коридорі, не відводячи руки від дверей, а тепер і погляду — від обох чоловіків, що випадково зійшлися на тісному квадраті мого передпокою.

Сергій, своїм виразом обличчя, виражає максимальне невдоволення. Вітя ж, навпаки, виглядає до неможливості спокійним, начебто ситуація, у якій він застав мене з колишнім коханцем у дверях — це його стандартний вівторок.

Хоча, знаючи Шаблія, для нього це дійсно дрібниці.

— Я купив усе, що необхідно, — каже він, трохи піднімаючи пакет у руці й тим самим логічно завершує вкрай незручну паузу. — Оль…

Я повертаю до нього голову. Вітя оцінююче дивиться на напруженого Полянського, потім знову на мене й видає з тонким, однак філігранним сарказмом:

— Ти б пустила Сергія в коридор, чи що. Тобі ж не можна на протязі стояти.

Сергій миттєво вмикає ображену гордість і відрізає:

— Я не надовго.

— Він не надовго, — в унісон із ним повторюю я.

Досить злагоджено вийшло. І абсолютно по-ідіотськи.

— Ну, як знаєте, — Вітя тихо хмикає під ніс, явно зацінивши нашу «сімейну» ідилію. — Я тоді на кухню, піду чайник вимкну, бо зараз згорить.

І ми з Полянським мовчки, як ті два закам’янілі манекени, проводжаємо підполковника поглядом. Вітя заходить у мою квартиру, звичним рухом кидає зв’язку ключів із пухнастим брелоком на тумбочку біля дзеркала та проходить углиб коридору, шелестячи пакетом, де крім коробок із ліками виразно проглядається якась бакалія.

Така простота дій, ще й позбавлена будь-якої пояснювальної надбудови, я впевнена, змушувала Сергія відчути себе не просто гостем без запрошення, а й абсолютно сторонньою людиною. Ба більше, мені й самій на мить здалося, що Шаблій зараз абсолютно природно поправить мій кухонний рушник на ручці духовки, або, що було б уже зовсім безглуздістю, витягне з-під стільниці свої приховані домашні капці. Яких у мене, звісно, ніколи не водилося.

— Ну-у, тепер мені все зрозумі-і-іло, — Сергій ковтає своє роздратування і випльовує його у вигляді знайомої, трохи розтягнутої іронії: — А я тут зі своїми вибаченнями прийшов. Трохи не вчасно, мабуть.

— Господи, Полянський, тільки не починай.

— А що починати? Я, виявляється, за стільки років багато чого про свою керівницю не знав, — він подається вперед, намагаючись докинути отрути і змусити мене почуватися винною.

Однак, все, що відчуваю я, це некерований порив сміху, який доводиться буквально притискати до горла. Бо ситуація, усе більше починає нагадувати мені невдалу театральну імпровізацію, ніж реальність, у якій я змушена існувати.

— Олю, тобі чай робити? — лунає з кухні голос Шаблія, і абсурдність моменту раптом виходить на якийсь принципово новий рівень.

— Ну, ти диви, він ще і чай тут п’є, — бурмоче Полянський собі під носа. — Уже зовсім як вдома.

— Так, зроби, будь ласка, — кажу трохи голосніше, щоб добре було чутно на кухню. А потім повертаюся до Сергія й додаю відрізаючим тоном: — Сергію чай не роби, він уже йде.

— Я… — сам Сергій навіть рота відкриває від такої нахабності, явно збираючись виплескати якусь нову порцію образ, але я принципово не даю йому цієї можливості.

— До речі, я була сьогодні у Мовчана. Він прискорив процес переведення, тож завтра на роботі тебе не чекаю, — і зачиняю двері прямо перед його офігівшим обличчям.

Нарешті клацає замок.

Лише після цього відчуваю, як напруга сповзає з плечей, а довго затриманий подих перетворюється на повільний, контрольований видих. Ще кілька секунд, і я йду на кухню — тут тепло, пахне заваркою та чимось солодким, майже дитячим. Цей чортовий затишок виникав усупереч хаосу розслідування, нескінченній напрузі останніх тижнів і тому безладу, який давно панував в моєму особистому житті.

— Я купив тобі ще й малинове варення, — Вітя витягує з пакета банку і ставить на центр столу.

— Навіть не можу уявити, де в цьому районі о восьмій вечора видають домашнє варення, — відповідаю, стягуючи з плечей важкий чорний піджак.

Без суворого крою формального одягу я залишаюся в одній тонкій блузі, і хвороба миттєво користується цією беззахисністю: лихоманка обпалює щоки, а кістки ломить так, наче по них щойно пройшлися пресом.

— Так, дивись сюди, — підполковник розриває білий паперовий пакет з аптеки й починає розкладати коробки, повчаючи мене, як першокласницю: — Це розчинне від температури, одразу вип’єш. Це льодяники для горла. А це теж для горла, але дорожче, значить, по ідеї, має працювати краще.

Я мимоволі посміхаюся, важко опускаючись на стілець:

— Дякую, Віть.

І справа навіть не в ліках, а у його стриманості. У тому, що він не ставить незручних запитань, не примушує мене виправдовуватися, червоніти чи пояснювати те, що пояснити насправді було неможливо.

Поки я мовчу, слухаючи, як шумить у скронях гарячий пульс, Вітя ставить переді мною чашку. Гаряча, запашна пара торкається мого обличчя, обпікає сухі губи й повільно розчиняється в повітрі, а я вдихаю знайомий аромат і відчуваю, як пекуча напруга в грудях, що тримала мене в лещатах від самого ранку, трохи відпускає.

— Що ти хотів мені розповісти на парковці? — питаю тихо, свідомо вертаючи розмову в безпечне русло службових обов’язків. Туди, де я все ще контролюю ситуацію. Контролюю ж?

Він сідає зовсім поруч, спирається ліктями на стіл, підсуваючись ближче, і кілька секунд задумливо перекочує в пальцях довгасту упаковку льодяників.

— Ну, те, що час смерті Матка чітко збігся з показаннями бабці — ти вже знаєш. Опівночі.

Я киваю і роблю маленький ковток. Чай приємно обпікає язик.

— Але є дещо гірше, — продовжує він. Погляд переміщається з коробки ліків прямо мені в очі. — Під нігтями жертви Маша знайшла волокна, і наші розумники вже встановили, що таку тканину використовують для пошиття форменого одягу.

У голові миттєво запускається божевільний калейдоскоп: коридори міністерства, ранкові селектори, знайомі обличчя, випрасувані кітелі з шевронами, люди, яким я щодня тисну руку. Люди, серед яких цілком може бути вбивця.

— Віть, я не знаю, — кажу швидше, ніж встигаю це як слід обміркувати: — але думаю, потрібно все розповідати Мовчану.

— Ти впевнена?

— Ні… — я повільно хитаю головою, чи не вперше за роки нашої спільної служби оголюючи перед заступником свою абсолютну вразливість. — Я вже взагалі ні в чому не впевнена.

Це була смертельна помилка. Бо здавалося, що Ольга Сергіївна Косач не повинна сумніватися за жодних обставин, а я глибоко і безсоромно сумнівалася, а ще по-справжньому боялася. Боялася того, що, розповівши все, я вже не зможу зупинити цей механізм. Що справа піде туди, куди піде, і там можуть опинитися люди, яких я знаю. А може — і ті, за кого я відповідальна.

Саме сьогодні, у цій напівтемній, тихій кухні, мій офіційний статус полковника здавався крихкою шкаралупою. Залишилася тільки вкрай виснажена хворобою жінка, і її заступник, чия мовчазна присутність поруч була надто дивною, щоб пояснити це суто робочими обставинами.