V

***

POV Косач

Дорога до міністерства промайнула повз мене, якимось технічним коридором. У машині мені було задушливо, в горлі неприємно дряпало слизову, чітко натякаючи на перші ознаки застуди, а лобове скло різало очі холодним світлом ранку.

Насправді ж мені хотілося тільки трьох речей: міцної кави, абсолютної тиші й хоча б кількох годин сну. Але мої бажання, як завжди, нікого не цікавлять, якщо зустріч призначає генерал.

Кабінет Бориса Борисовича точно відповідає негласним канонам того, яким має бути простір керівника його рангу. Він гнітить важким темним деревом і надмірними меблями. А на масивному столі, що вкритий товстим склом хаотично лежать стоси паперів, безладно розкидані нетерплячим генеральським дотиком, два мобільні телефони та відкрита пачка цигарок, марку яких я навіть ніколи не намагалася прочитати.

— Доброго ранку, Борисе Борисовичу, — промовляю я ще з порога і заходжу всередину. Звук моїх підборів майже повністю тоне в густому бордовому килимі, що простелений від дверей до його робочого столу.

Генерал моє привітання ігнорує, натомість кивком голови вказує на крісло навпроти:

— Проходьте, Ольго Сергіївно. Є серйозна розмова.

Я сідаю навпроти Бориса Борисовича, тримаючи руки на колінах, в сумлінному очікуванні нашого «окремого» діалогу.

— Ви новини взагалі передивляєтесь?

— Див…люсь, — питання настільки несподіване, що я трохи гублюся. — Але сьогодні ще не встигла.

— А дарма, — сухо відповідає Мовчан і бере пульт. — Ось, послухайте, будь ласка.

Телевізор у кутку оживає різким спалахом світла, від якого в мене знову ріже очі, а голоси телеведучих швидко заповнюють простір кабінету гулом:

«…у місті зростає паніка, а поліція демонструє повну безпорадність…»

«Люди бояться виходити на вулицю…»

«Скільки ще буде жертв у столиці?..»

Після кількох хвилин звинувачень на адресу МВС, новинний блок раптово змінюється легковажною передачею про весняний гардероб. Усміхнена телеведуча в екрані вже готується розповісти нам, як «залишатися в тренді цього сезону», але Борис Борисович із силою тицяє кнопку на пульті, безжально обриваючи звук її голосу.

— Ви розумієте, чим це все закінчиться для нас із вами, якщо ми не дамо результат найближчим часом?!

На контрасті з цією раптовою тишею генеральський голос звучить надто гучно, а запитання більше походить на стриману погрозу, загорнуту в формальний тон.

— Розумію, — спокійно відповідаю я, й опускаю погляд на скло столу, де в мерехтливому відблиску сонячного проміння зливаються контури документів, телефонів і край генеральської руки, яка ще не встигла відвестися від пульта.

— Добре, що розумієте, Ольго Сергіївно, але мені потрібен результат. Ви мене чуєте? Ре-зуль-тат, — карбує він по складах. — А у вас що? Геть нічого! Ще й це вбивство поліцейського зранку…

Від його голосу та під дією власної температури, в голові у мене неприємно пульсує, а ще спалахує небезпечна думка, яка майже фізично хапає за руку.

А може, викласти все зараз? Просто кинути слова нічного свідка про поліцейську форму, про жетон, і про ті підозрі, які, не дай боже, якщо підтвердяться, то повністю перевернуть усе розслідування?

— Борисе Борисовичу, я…

Стоп. Холодний, відточений роками автоматизм самозбереження спрацьовує в ту ж мікросекунду й б’є по гальмах. Ні. Не зараз. Поки що є лише слова літньої жінки, які не внесені до протоколу, жодним чином не зафіксовані й не підтверджені експертами. А отже у службовій площині цього факту не існує.

Тому промовляю зовсім інше:

— …я вас зрозуміла. Дозвольте іти? Працювати далі.

— Підете, — невдоволений тон Бориса Борисовича більше скидається на пенсіонерське бубоніння. — Взагалі-то, я вас покликав, не тільки новини послухати.

Він підводиться, протягує мені через стіл документ, і я автоматично підводжусь за ним.

— Тримайте. Наказ про переведення Полянського, — пояснює Мовчан, ніби я сама не бачу стандартний текст, набраний чотирнадцятим шрифтом, і розмашистий підпис зроблений синьою генеральською ручкою. — Ознайомите підполковника особисто під підпис. З завтрашнього дня він у вашому департаменті не працює.

— Але ж… — я і сама дивуюся раптовій безпорадності у власному голосі. — Ви ж казали, що спочатку знайдете йому заміну, а вже потім підпишете рапорт.

— Ольго Сергіївно, я вас не розумію, — Мовчан щиро дивується, піднімаючи брови. — Ви ж самі хотіли якомога швидше. Пороги тут мені оббивали. То що, передумали?

— Ні. Не передумали, — відрізаю я, і схопивши наказ, знову йду до дверей тією самою імпровізованою червоною доріжкою, відчуваючи себе світовою зіркою. Не менше. Різниця лише в тому, що замість статуетки тут вручають порцію «на горіхи». І сьогодні я отримую її повністю.

А далі дорога від міністерства до департаменту минає в повному мовчанні.

У салоні автомобіля чути лише рівне гудіння двигуна і ледь вловиме шурхотіння шин по ще вологому після нічного дощу асфальту. Оскільки за кермом сьогодні Шаблій, який, до речі, сам же визвався мене возити по справах, компенсуючи таким чином зіпсований ранок, я дозволяю собі відкинути голову на спинку, зручно вмостившись на передньому пасажирському сидінні.

***

POV Полянський

Паркуюся трохи осторонь службового входу департаменту. Це місце обрано мною не випадково — менше шансів перетнутися з кимось зайвим, а отже менше запитань. Сьогодні я добряче так запізнююся, і причиною тому є Світланка, яка вчора ввечері раптом вирішила, що наше спільне проживання заслуговує на маленьке святкування. Бажано негайно, гучно й без жодних переносів.

— Сергію, ну скільки ще чекати? — вона так по-дитячому дула губки, що встояти було важко. — Ми ж так і не відсвяткували мій переїзд до тебе.

Я не сперечався. Як справжньому чоловікові, мені залишалося лише погодитися, купити пляшку добрячого вина і не забути заїхати в аптеку — з цілком зрозумілих причин, адже романтичне святкування, швидко втратило урочистість і переросло в пристрасну ніч. Ніч — у важкий ранок. А ранок — у спізнення на роботу і нав’язливу думку, як прослизнути в будівлю, не натрапивши на керівницю.

За моїми підрахунками, вона вже давно мала би бути на місці, а це означає, що я можу спокійно пройти всередину, залишившись непоміченим, і не витрачати ранок на пояснення, які мені зараз зовсім ні до чого. Я вже тягнуся до ручки дверей, але в останню мить мене зупиняє автомобіль Віктора Вікторовича, що плавно заїжджає на паркову, і стає впритул до моєї машини. Я пригинаюся та завмираю в якомусь тупому очікуванні.

— Вітю, дякую, що підвіз, — приглушений голос долинає крізь лобове скло мого автомобіля. Пізнаваний до інтонації.

Здається Шаблій щось відповідає, але я вже не чую, зате бачу, як Косач, власною персоною, зачиняє дверцята його автомобіля і усміхається. Йому усміхається.

Начебто нічого такого?

Ну подумаєш, двоє колег приїхали разом, обмінялися кількома словами та зайшли в будівлю — усе це повністю відповідає межам пристойності, якби не одна деталь, що ріже мені око. Блять, вони вдвох спізнилися майже на дві години. Це не на п’ять хвилин, і не на стандартне «затримався у заторах», а рівно настільки, щоб я відчув дивне, майже болісне поєднання злості та ревнощів. Дурне відчуття, яке не пасує ані статусу, ані моєму характеру.

Врешті я знімаю пасок безпеки, виходжу з машини, і швидко біжу тим самим маршрутом, яким щойно пройшла полковниця. На останньому повороті прискорюю крок та ривком відчиняю двері її кабінету. Різкий рух ручки, скрип петель, кроки — і я вже всередині, без попереднього стуку чи формального запитання «можна?».

Я навмисно так зробив, щоб зірвати її зосередженість, і це спрацювало. Її пальці, що ще мить тому торкалися клавіатури телефону, завмирають разом з нею — це дає мені коротке, але зле задоволення.

— Постукати у двері й привітатися було б не зайвим! — холодно кидає вона, а я демонстративно пропускаю це зауваження повз вуха.

Кількома широкими кроками перетинаю кабінет і зупиняюся впритул до столу, практично нависаючи й не залишаючи їй простору для маневру.

— А я так розумію, що «заміна» мені вже знайдена? На довге переведення, значить, можна не розраховувати?

Вона повільно підводить на мене здивований погляд:

— Ти зараз про що взагалі?

— Та ні про що, — криво усміхаюся. — Просто дивлюсь, як швидко ти відгукнулася на слова Мовчана про «заміну». Шкода тільки, що з таким ентузіазмом.

— Сергію, я не розу… — бачу, як вона намагається щось відповісти, але свідомо не даю закінчити.

Мені не потрібні ні пояснення, ні відповіді. Мені потрібна реакція — і це принципова різниця, тому випереджаючи її слова, я кидаю з холодною, майже ввічливою усмішкою:

— Я про те, що тебе вже Шаблій підвозить, — тягну повільно, з відвертою насолодою від власної зухвалості. А поглядом коротко ковзаю по її фігурі, перевіряючи, як далеко я ще зможу зайти, перш ніж вона зірветься.

— Здається тебе взагалі не повинно хвилювати, хто мене підвозить, — холодно каже вона, втрачаючи звичну зібраність.

І якщо бути чесним із собою, десь усередині мені дуже хочеться, щоб їй було боляче, хоч на мить. Щоб вона перестала бути такою ідеально рівною та недосяжною. Саме тому я роблю крок ще ближче, з неприхованим бажанням ударити в найвразливіше місце:

— Ну так, особливо тепер. Знаєш, мені просто цікаво, — дивлюся їй прямо в зіниці, пропалюючи поглядом. — Він уже настільки близько, чи до мого місця у твоєму ліжку ще не дійшло?

Оля миттєво підривається з крісла, і зривається на крик, якого я від неї роками не чув:

— Підполковнику, вийдіть з мого кабінету! Негайно!

Я свого досяг. Посмішка сама розповзається по моєму обличчю. Розвертаюся і вже з порога, не озираючись, кидаю:

— Із задоволенням!

Грюкаю дверима з такою силою, що звук, здається, луною розлітається по всьому поверху, і швидко йду геть, відчуваючи, як адреналін вибиває з голови залишки нічного вина.