ІІ

***

POV Косач

— План поточного кварталу виконано на вісімдесят п’ять відсотків, проте затримки у роботі з економічними злочинами лишаються. Пропоную всім департаментам посилити контроль за звітністю…

Нарада в міністерстві, як завжди, розпочалася із запізнень, протокольних усмішок і коротких, нічого не значущих привітань. Стримана вступна частина швидко переросла в нескінченний гул доповідей. Керівники главків по черзі виходили до мікрофона, звітували про «ефективно вжиті заходи» та обтічно згадували проблеми. Я ж слухала в пів вуха.

— Щодо насильницьких злочинів: зафіксовано зростання на дванадцять відсотків, терміни слідчих дій у кількох провадженнях затягнулися. Прошу керівників управлінь взяти ситуацію під особистий контроль…

Для пристойності починаю механічно занотовувати цифри в блокнот, а думками незмінно повертаюся до твердої папки на моїх колінах. Там, між шарами сухої статистики, довідок та іншої міністерської макулатури, акуратно, кутик до кутика, лежить рапорт Полянського. Я хочу погодити його сьогодні. Поставити підпис Мовчана, закрити це питання і відсунути Сергія з поля зору куди подалі.

— Контроль за виконанням наказів щодо нових методів… — монотонно бубнить черговий піджак біля трибуни, перелічуючи прізвища та строки. — Усі питання взаємодії з поліцією та прокуратурою мають бути зафіксовані у щотижневих звітах…

Далі пішов блок резонансних справ, узгодження графіків та призначення відповідальних. Кожна фраза, обтяжена чиновницьким офіціозом, повільно й нещадно виснажувала навіть тих слухачів, хто був звиклий витримувати такі збори по кілька годин поспіль.

Після наради я змушена затриматися. І поки інші керівники поспіхом розчиняються у міністерських коридорах, я швидко прямую до генеральського кабінету, чітко знаючи, чого хочу. Справа залишається за малим, всього лише переконати Мовчана підписати рапорт і якось згладити кути, пояснивши, чому мій заступник раптом загорівся ідеєю термінового переведення. Всього лиш…

— Борисе Борисовичу, ви дозволите? — після короткого постукування заглядаю в кабінет.

— А, Ольго Сергіївно, заходьте, — генерал підводить на мене погляд поверх окулярів і махає рукою, запрошуючи до столу. — Дуже вчасно. Якраз хотів вас бачити.

Я заходжу до кабінету й тихо зачиняю за собою двері.

— А-ну, розкажіть мені коротко, що там у нас по цих убивствах?

Питання б’є трохи повз мою ціль — я ж розраховувала почати розмову з іншого. Однак, миттєво видаю ту відповідь, на яку очікує Мовчан, і яка відповідає рівню моєї професійності:

— Працюємо, Борисе Борисовичу. Сьогодні Небесна проводить розтин Трофименка та судді Отковича. Паралельно оперативники відпрацьовують зв’язки обох загиблих.

— Якісь версії вже є?

— Поки що недостатньо конкретики. Але вбивства точно не виглядають випадковим збігом, — я свідомо не заглиблююся в деталі. Більшість таких запитань від вищого керівництва — суто формальний ритуал перед доповіддю нагору.

Мовчан коротко киває, постукуючи пальцями по столу.

— От і мені так здається, — задумливо промовляє він. — Ольго Сергіївно, ви тримайте мене в курсі. Щось дуже не подобається мені ця справа.

Ледве стримую бажання іронічно уточнити, чи був хоч один випадок, коли я дозволяла собі не тримати керівництво в курсі. Але замість цього користуюся моментом, щоб нарешті перейти до питання, через яке, власне, і прийшла:

— Борисе Борисовичу, я ще хотіла погодити одне кадрове питання.

— Яке саме?

Я дістаю з папки аркуш, який обпалює мені пальці, і кладу на сукно його столу:

— Полянський просить про переведення в інший департамент.

— Полянський? — у голосі Мовчана вперше з’являється щось схоже на щире здивування. — І чого б це він раптом зібрався?

— Вказав сімейні обставини.

— Сімейні обставини… — генеральські пальці беруть рапорт. — А самі ви, Ольго Сергіївно, у це вірите? Що у нього там за обставини такі термінові?

Питання б’є під дих. Воно надто пряме, майже небезпечне для моєї вибудуваної оборони.

Я відкриваю рот, щоб озвучити заздалегідь заготовлену нейтральну брехню, але не встигаю. У двері наполегливо стукають. І не чекаючи відповіді, до кабінету заходить Інга.

— Вибачте, — м’яко, але впевнено перебиває вона. — Борисе Борисовичу, я не змогла до вас додзвонитися, у вас телефон на беззвучному.

Генерал одразу відволікається, намацуючи смартфон на столі.

Інга працює з ним стільки, скільки я взагалі пам’ятаю його на цій посаді. За ці роки пліткарі міністерства встигли приписати їм від бурхливого службового роману до таємного вінчання. Світ чоловіків у погонах і краватках влаштований примітивно: їм простіше повірити в статус коханки, ніж визнати професіоналізм, залізну витримку та мізки красивої жінки — я це знаю не з чуток.

— Щось термінове, Інго? — коротко запитує Мовчан.

— У вас за п’ятнадцять хвилин брифінг із пресою. Телевізійники вже розставляють світло в залі. Пресслужба чекає на ваші тези.

Генерал на секунду втрачає звичний лоск:

— Чорт… — він смикається, починає хаотично перебирати папери на столі. Аркуші летять урозтіч, один із них ледь не падає, а олівець зі стуком котиться по паркету прямо під важку шафу. — Де моя доповідна? Куди її поклали?

Секретарка, за три кроки опиняється поруч зі мною і плавно протягує йому заздалегідь зібрану теку:

— Ось вона, Борисе Борисовичу. На третій сторінці — статистика за квартал, на четвертій та п’ятій — тези по резонансам. І журналісти ще просили окремий коментар по вбивству судді.

— Ні, по Отковичу поки нічого не даємо, — відрізає він, швидко перечитуючи текст. — Скажіть пресслужбі, що інформація перевіряється. Все, крапка.

На цьому моя аудієнція фактично завершується. Мовчан уже не просто не дивиться в мій бік — він подумки на трибуні перед камерами, а мій рапорт (точніше не мій, а Полянського) так і залишається лежати на краю столу, придавлений чиєюсь доповідною. Шансів повернути його увагу немає. Жодного.

— Пане генерале, я тоді зайду пізніше, — кажу я суто для формальності, забираючи свою папку.

— А?.. — він відгукується не підводячи очей, і щось підкреслює ручкою на полях аркуша. — Так-так, добре, Ольго Сергіївно. Все пізніше. Після преси.

З кабінету ми виходимо одночасно.

Щоправда, Мовчан одразу завертає в бік актового залу, а я зупиняюся біля широкого підвіконня в коридорі й швидко ховаю документи назад до сумки. І хоча відсьогодні Полянський постає у ролі чужорідного предмета у відкритій рані, і мені кортить якнайшвидше його позбутися, щоб зайвий раз не боліло, але чекати, поки генерал відбуде часове катування журналістами — це недозволена розкіш. Я втрачу надто багато часу.

А часу в мене, як завжди, немає. У морзі на мене чекають два понівечені трупи, за якими стоїть живий і дуже конкретний убивця.

 

***

POV Шаблій

— Машо, що у нас за результатами розтину?

Цими словами я фактично й розпочинаю вечірню нараду без участі керівниці.

Небесна, що сидить ліворуч від мене, розгортає папку з протоколами, та, з властивою їй стриманою чіткістю, починає доповідь:

— Причину смерті Трофименка я підтверджую. Численні удари по обличчю важким тупим предметом. Найімовірніше, знаряддям злочину стало звичайне каміння з паркової зони.

Я машинально прокручую у пальцях олівець, слухаю її, і вже знаю, яке запитання поставити далі. Воно напрошується саме:

— А причина смерті судді Отковича така ж, як і у Трофименка?

Марія ледь підводить брову, ще до того, як я закінчую фразу, і продовжує:

— Так. Абсолютно ідентичний механізм нанесення травм. Сила ударів майже однакова, характер ушкоджень теж — їх обох убила одна людина.

— Чоловік? — уточнює Римар.

— Судячи з роздроблення кісток черепа, найімовірніше, так. Сила була звіряча. Але КОД уже зробив базову тривимірну реконструкцію облич.

Вдивлятися в ці посмертні маски на моніторі я сенсу не бачу. Ні у мене, ні в цілому у нашого департаменту не виникає сумнівів, що вбиті справді є тими, за кого їх ідентифікували. Питання зараз в іншому… Чому злочинець, витративши стільки сили й люті, щоб буквально знищити обличчя жертв, залишив при тілах документи?

І головне — навіщо дозволив нам так швидко їх ідентифікувати?

— А який час смерті обох? — повертаюся до головного.

— Суддю вбили сьогодні вранці, близько сьомої години. Трофименка — трьома днями раніше, у проміжку між двадцятою та двадцять першою вечора, — звітує Небесна.

Мені гостро бракує контексту, адже суха медична констатація, звісно, створює певний фундамент, але цього замало. Я хочу заповнити брак інформації, хоча би відомими фактами про соціальне та особисте оточення загиблих, тому звертаюся до оперативників:

— Тарасе, починай із сімейних контактів та знайомих Трофименка. Що вдалося з’ясувати?

Римар виводить на екран досьє:

— Мати загиблого, Лідія Андріївна Трофименко. Каже, останнім часом син жив окремо й майже не з’являвся. Припускає, що його могли вбити колишні співучасники-наркомани.

— Конкретні прізвища називала?

— Ні. Або справді не знає, або надто залякана, щоб говорити.

Я коротко киваю й перевожу погляд на Гайворона:

— Яріку, що по судді?

— Дружина Отковича померла два роки тому. Донька й син давно проживають за кордоном. Інших близьких родичів немає, тож я намагався поспілкуватися з колегами покійного.

— І що вони? — цілком логічно запитую я.

— Дружний хор сліпоглухонімих, — Ярік цинічно хмикає. — Взагалі нічого про нього не знають. Чистий янгол був, виявляється.

— А вони дуже згуртовані, — сухо кидає Альбіна.

— Або ж дуже налякані, — додає Андрій.

І я мовчки погоджуюся з обома варіантами.

У результаті ми маємо службовий портрет із посади, стажу та переліку гучних справ, і майже нічого з його способу життя, звичок чи слабкостей.

— Вікторе Вікторовичу, — Гайворон раптом пропонує мені інший, не менш оперативний варіант. — Може, ви попросите, щоб Ольга Сергіївна спробувала вийти на когось із суду. По-любому вона там когось знає.

Таким чином він акуратно переклав відповідальність на мене, навіть не на неї. Мовляв, ти у нас підполковник, ти ближче до керівниці, от і вирішуй, чи варто лізти до неї з такими проханнями. І хоч я чудово розумію, що слово цієї жінки у професійному середовищі може відчинити ті двері, які для інших залишаються наглухо зачиненими, питання в тому, чи потрібно турбувати її зараз, коли день і без того насичений до межі? Коли від ранку вона розривається між міністерством, подвійним вбивством, звітами та нескінченними дзвінками?

Я відчув легке, майже непомітне вагання, а думки обережно пройшлися вузькою стежкою між логікою і чимось зовсім неслужбовим, чому я так і не зміг підібрати нормальної назви. Турботою, напевно. Хоча це слово я б волів не вживати навіть подумки у відношенні керівниці.

Опускаю погляд на темну поверхню столу й повертаю розмову в інше русло:

— Андрію, Альбіно, ви знайшли хоч якісь перетини між жертвами?

— КОД перевірив усі можливі соціальні контакти, місця перебування, публічні заходи, будь-які точки дотику, однак нічого не виявив, — Альбіна робить паузу, даючи нам час усвідомити масштаб парадоксу. Суддя і колишній наркодилер.

— Але є один цікавий момент, — раптом додає Андрій. — Останню справу про нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що призвели до смерті, слухав наш покійний суддя Откович. І вгадайте кому він виніс виправдувальний вирок?

— Трофименку, — вгадую я з першого разу, і розумію, що це може бути ніфіга собі який мотив.

Або дуже вдале співпадіння, у яке я, чесно кажучи, не вірю.

— Добре, колеги, — обводжу поглядом присутніх, підбиваючи підсумок. — План на завтра: відпрацьовуємо колишніх співучасників Трофименка по наркоті — тих, хто на волі чи вийшов умовно-достроково. Можливо, хтось мав свої рахунки. Паралельно підіймаємо всю інформацію про потерпілих у тій справі, яку слухав Откович. Шукаємо тих, для кого його «виправдання» стало особистою трагедією і плювком в обличчя.

На цих словах нарада фактично завершується. Співробітники, один за одним, самостійно починають підводитися з місць, я ж виходжу з нарадчої кімнати лише тоді, коли чую знайомий полковничий голос коридором. Прямую у бік її кабінету, хоча спочатку хотів доповісти по суті наради коротким смс.

Там, Ольга Сергіївна, під світлом настільної лампи, уже розпочала знайомий ритуал розбирання паперів, привезених із міністерської канцелярії. Я стою ще трохи, а потім легенько стукаю пальцями по одвірку, щоб якось позначити про свою присутність.

Це спрацьовує. Полковниця підводить на мене погляд, та замість правильно робочого питання, яке я готовий почути, вона, з нетиповою для себе поспішністю, запитує зовсім інше:

— Віть, у тебе щось термінове?

— Та ні. Прийшов доповісти основне по результатах роботи.

— Дуже коротко давай. Я сьогодні втомилася і хочу швидше додому.

Мій мозок буквально відмовляється сприймати сказане. Ольга Сергіївна, яка роками могла жити на роботі по шістнадцять годин на добу, зараз прямо говорить, що хоче додому.

Не допрацювати.

Не закінчити.

Не «ще пів години».

А додому.

— Олю… у тебе все нормально? — питаю я, хоч насправді намагаюся зрозуміти, що саме змінилося за пів дня в цій жінці, яку, як мені здавалося, я знав до найменших мікрозвичок. — Щось у міністерстві може сталося?

— Віть, усе добре. Але все одно дякую.

Людською мовою це означає «та-йди-ж-ти-швидше-звідси». І я прекрасно це розумію, тому швидко переказавши основне по нараді уже збираюся йти, однак помічаю, як вона не втримує, незрозумілу для мене та водночас занадто явну, реакцію. Мені складно пояснити, але це щось на межі жалю, утоми і несвідомого спалаху приглушеного розпачу, від якого виникає майже небезпечна спокуса вийти за рамки банального: «Що сталося?».

Але я знаю, що питати у Косач про особисте — це надто близько і відверто. І надто не «по-її».

Між нами звісно давно існує щось більше за стандартні робочі стосунки. Не близькість навіть — радше мовчазна звичка покладатися одне на одного без зайвих слів. Це той рівень довіри, який з’являється лише після років спільної роботи. Цього вистачає, щоб стояти поруч у найважчих справах, прикривати одне одному спину і не сумніватися у рішеннях, але, водночас, цього катастрофічно мало, щоб я міг дозволити собі доторкнутися до її внутрішнього простору. Того простору, куди ніхто не мав доступу, і де вона дозволяла собі бути вразливою.

Якщо взагалі дозволяла.