І

***

POV Шаблій

Це рішення геть не здається мені правильним.

Чим довше я думаю, тим виразніше накочує сумнів у тому, чи потребує вона цього. Але правда в іншому — це потрібно мені. Щоб мати змогу дивитися їй в очі й не бачити у них тієї приреченості, безсилої втоми та готовності прийняти черговий удар. Щоб її погляд, важкий і колючий від болю, не обпалював кожного разу, коли зустрічався з моїм.

Я не знав, чи варто її рятувати. Чесно кажучи, я взагалі не був упевнений, що її можна «врятувати» у такому банальному розумінні цього слова. Але за годину я вже стояв на порозі її квартири, і єдине, на що спромігся — попросити:

— Олю, не віддавай свій рапорт на звільнення.

Полковниця заперечливо хитає головою, і відповідає з надломленою поспішністю:

— Я не… ні… Вітю, я не можу.

Слова сиплються з неї уривками, а голова не перестає рухатися з боку в бік, так приречено й категорично, що у мене повільно розгоряється всередині лютість. Лютість не до неї, а до кожного виродка, кожної ситуації, кожного «так треба», які крок за кроком навчили її боятися, та вбили здатність хоч іноді покластися на когось окрім себе.

У мене вже немає сили дивитися у її очі, повні зневіри та сліз, бо я не знаю… Чорт забирай, не знаю, як стерти їх назавжди. Як хоч один раз у житті зробити так, щоб вона не плакала через той йобаний світ, який виявився до неї значно жорстокішим, ніж вона коли-небудь на це заслуговувала.

— Олю… — слова даються важко. — Все буде добре, я щось придумаю. Просто… довірся.

Я роблю один крок до неї. Долонями несміливо торкаюсь її щік, а великими пальцями витираю сльози, що вже підповзають до краєчок губ.

— Ти довіряєш? — питаю у неї майже пошепки. — Мені довіряєш?

— До… ві… ряю, — важко відповідає вона.

А потім, на мить, зовсім коротку і майже неприродну для свого зламаного стану, всміхається. Лагідно, але з такою гіркотою, що та посмішка миттю віддає мені десь під живіт болісним спазмом. І єдине, що мені хочеться — це сказати щось правильне, хоч якось запевнити її або словом, або найніжнішою у світі брехнею, але я не можу. Язик не підкоряється і не ладен вимовити таку відверту неправду, бо у мене немає впевненості, що далі буде хоч на трошки добре чи легше. Є лише відчай, що накочує важкою залізобетонною хвилею, і відчуття якогось тихого, липкого приречення, що ні секунди спокою більше не буде. Ніколи не буде.

— Щоб не сталося далі, — говорю швидко, захлинаючись думкою, що можу не встигнути сказати це вчасно. — Знай, що я все зробив заради тебе. І не вір. Нікому не вір… чуєш?

Вона знову ковтає слова, прибирає мої руки зі свого обличчя і відсторонюється:

— Не треба… будь ласка…

Знаю. Знаю, що вона не готова це чути. Косач ніколи не готова, бо не хоче, не може і не вміє приймати допомогу. Не навчена відрізняти щиру турботу від слабкості, а останнім часом змушена жити так, ніби кожен жест доброти — це чергова пастка. І в якийсь страшний, незрозумілий момент мені хочеться її прибити за це відсторонення. За невміння дозволити собі ту довірливість хоча б на мить. А ще сильніше, хочеться вбити тих, хто зробив її такою самотньою, з вічно сталевим хребтом, який тримає на собі більше, ніж будь-яка людина здатна втримати.

Я знову повертаю свої долоні на її обличчя, неспішно веду пальцями вздовж скронь, окреслюю вилиці, спускаюся до підборіддя. Чи не забагато я собі дозволяю? Ні. Якщо бути чесним із собою хоч зараз — мені й цього катастрофічно замало.

А вона лише підіймає на мене свої затемнені від сліз очі та питає дивовижно боязким голосом:

— Що ти робиш?.. Вітю…

Замість відповіді я торкаюся її напіввідкритих губ, ламких та солоних від сліз, і повільно цілую, обережно пробуючи на смак її відчай. Виходить щось на межі приреченості та мого безсилого бажання врятувати її хоча б на секунду від самої себе.

Поцілунок ніжний, але наскрізь солоний, з присмаком болю — він триває довше, ніж вона мала б собі дозволити.

І значно коротше, ніж я би цього хотів.

Вона першою відсторонюється від мене, ховає обличчя десь біля моєї шиї, а її подих тепер ледь-ледь зачіпає ключицю теплим, нерівним доторком. Така несподівана м’якість від цієї жінки, зовсім не про близькість у звичному сенсі. Ні натяку на еротику, ні обіцянки продовження мені ніхто не давав, але чомусь у моїх грудях вмить здіймається дивне, майже тривожне відчуття. Воно схоже на сполоханого метелика, що б’ється крилами об внутрішні органи, лоскоче під ребром, а потім зривається вгору, прокочується через горло — і знову летить донизу. Дурнуватий метелик, і відчуття теж, абсолютно нестерпне і до непристойності наївне для мого віку.

Але водночас — найкраще з усього, що я коли-небудь відчував.

— Олю, просто нікому не вір… — мій голос хрипкий і майже не чутний. Я знову торкаюсь губами її волосся, ледве-ледве, і продовжую тримати її обличчя в своїх долонях, якось надто дбайливо. Притримую підборіддя великими пальцями й не даю втекти поглядом, а вона й не намагається, хоч мала би. Хоч колись точно спробувала б.

А я…

Я тільки в цю секунду остаточно зрозумів, що таке страх. Не ворогів мати, і не смерті в очі дивитися, найстрашніше — розуміти, що не здатен захистити найважливіше у своєму житті. Те, що весь цей час було поруч. Те, що так уперто не помічав.

І от ти нарешті усвідомив це.

І банально запізнився.

 

***

POV Косач

Два з половиною місяці тому розпочалося моє особисте пекло…

На робочий стіл акуратним, майже підкреслено делікатним рухом лягає аркуш паперу. Ще до того, як узяти його до рук, я безпомилково впізнаю знайомі штампи канцелярського стилю: «Прошу Вашого дозволу на переведення…». Мій погляд опускається нижче й намертво застигає на рядку, який мав би пояснити все, але насправді не пояснював нічого: «…у зв’язку з сімейними обставинами».

Перечитувати текст вдруге не наважуюсь, натомість відкладаю рапорт убік й вимогливо дивлюся на чоловіка навпроти:

— Ти, може, поясниш якось це нормально?

Сергій стоїть витягнувшись, наче на доповіді. Я знаю його достатньо добре, аби зрозуміти, що цю розмову він програвав у голові не раз. Скоріше за все підбирав правильні, мужні інтонації, вираховував паузи, готував аргументи на мої запитання. Мабуть, у теорії все виглядало благородно… Але зараз, під моїм прямим, некліпаючим поглядом, його фрази, здається, розсипаються одна за одною.

— Читай, — кидає мені. — Там усе написано.

— Сергію, я зараз не про рапорт, — голос зрадницьки надломлюється на останньому слові, змиваючи з мене всю полковничу впевненість. — Я не розумію, що взагалі відбувається між нами.

— Олю, ти вибач. Потрібно було раніше сказати, — витискає він сухо, ховаючи очі. — Але… у мене є інша жінка.

От і все.

Лаконічно просто і, головне, по-чоловічому боягузливо. Скинув камінь із душі — прямо мені на голову.

Я повільно відкидаюся на спинку крісла, й усе-таки запитую:

— І, як давно у вас… це..? — пауза між словами виходить задовгою. Я настирливо шукаю цензурний відповідник слову «блядство», яке так і б’ється об зуби, але посада зобов’язує не скочуватися в банальну істерику.

— Не дуже… — запинається він. — Просто я не хочу тобі більше брехати.

Я лиш коротко всміхаюся:

— Це надзвичайно шляхетно з твого боку, — декілька секунд дивлюся на нього, заново запам’ятовуючи ці риси обличчя — тепер уже абсолютно чужі. Потім знову підтягую аркуш до себе. — Так, а від мене ти, що хочеш?

— Я просто… подумав… Ти ж сьогодні їдеш до міністерства на нараду, може, заодно покажеш Мовчану мій рапорт? Щоб не затягувати бюрократію.

У горлі закипає важкий, істеричний сміх. Яка дивовижна, цинічна практичність, попросити моїми ж руками проштовхнути його документи через генерала, щоб швидше втекти до нової жінки.

— Ну, звісно ж, пане підполковнику, — відповідаю рівним тоном. — Обов’язково передам Мовчану. Особисто в руки.

— Олю, я… — він знову намагається намацати якусь подобу виправдання, але я підіймаю долоню, зупиняючи його на пів слові. І більше не слухаю.

Боляче… Мені банально боляче від грьобаного усвідомлення, що рано чи пізно це все одно повинно було статися. Я ж сама не раз прокручувала у голові варіант, в якому Сергій зустрічає іншу жінку. Ту, з якою все простіше і передбачуваніше, де буденність не виглядає компромісом, а почуття не повинні вкладатися в акуратні рамки. Я знала це, так само добре, як і те, що я — не його варіант.

Але знати й бути готовою — це принципово різні речі. Бо скільки б разів в голові не програвався той сценарій, реальність усе одно доводить, що моя славнозвісна внутрішня рівновага може похитнутися в будь-який момент. Вона ж, врешті-решт, не бетонна, а просто добре натренована.

На щастя, мені не доводиться довго думати, як завершити цю розмову з присмаком чужої зради й власної недомовленості, адже телефон на столі вибухає різким, вимогливим дзвінком. З неприхованим полегшенням хапаю його до рук.

— Так, пане генерале, — карбую в слухавку, чітко розуміючи, що ще ніколи в житті не була так рада чути Мовчана.

— Ольго Сергіївно, годину тому в парку знайдено тіло чоловіка…

Все. Мій полковничий розум перемикається за долю секунди. Професійна деформація, яка зараз здається єдиним благословенням.

Я слухаю сухі факти, фіксую координати, вловлюю суть і майже забуваю, що чоловік, з яким я ділила життя, щойно поставила в цій історії жирну крапку, а ще, здається, вбив у мені останні залишки жінки.

 

***

POV Полянський

За годину після тієї розмови я вже сиджу в нарадчій кімнаті, спостерігаючи, як Косач працює у своєму звичному режимі.

На столі перед нею у безсистемному хаосі лежать протоколи огляду місця подій, допити свідків та судово-медичні експертизи із сухими формулюваннями про характер ушкоджень, причини смерті та приблизний час настання загибелі.

— Отже, колеги, — розпочинає вона, і в кімнаті миттєво стає тихо. Рівень авторитету Олі в департаменті завжди діяв на підлеглих магнетично. — Сьогодні о дев’ятій ранку виявлено тіло чоловіка.

За її спиною на екрані спалахує перший слайд, що показує нам постать, розкинуту посеред занедбаної алеї міського парку. Другий — зафіксував крихітний натяк на заможне життя загиблого, у вигляді бездоганного костюму, дорогого годинника й золотої печатки. Типовий набір впливового чоловіка, що донедавна обертався у певних колах, мав атрибути влади і користувався відповідними привілеями.

Третій кадр уже змушував зупинити погляд на обличчі, в якому не лишилося нічого людського. Риси зникли під кривавими набряками, глибокими синцями та рваними ранами.

— Особу загиблого встановлено? — подає голос Віктор Вікторович, що сидить праворуч від неї. В його тоні — суто професійний інтерес.

Полковниця спочатку уважно вдивляється у фотографію обличчя, що втратило будь-яку тінь людської індивідуальності, а потім перемикає слайд.

— Загиблий — Откович Федір Пилипович…

— Стривайте, — одразу втручається Римар. — Це той самий Откович? Суддя Оболонського райсуду?

— Так, це він, — сухо підтверджує Косач. — Візуально впізнати тіло справді майже неможливо, але при ньому виявили документи та посвідчення. Однак, це не єдиний випадок. Три дні тому в іншому районі міста знайшли ще одного чоловіка з ідентичними ушкодженнями.

На екрані з’являється нова фотографія, з інакшою локацією, другим загиблим, але з однаково звірячим та цілеспрямованим методом убивства, що перетворював людське обличчя на суцільну криваву мішанину.

— Невже теж суддя? — питає Гайворон.

— Ні. Трофименко Борис Іванович, — відповідає вона, і озвучує сухі рядки з його біографії: — Раніше засуджений за збут наркотичних засобів, вчинений у складі організованої групи. Нещодавно проходив підозрюваним у справі про завдання тяжких тілесних, що призвели до смерті.

Я слухаю, і раптом ловлю себе на дивній, майже дитячій злості, за те, що вона отак може. За те, що говорить без коливань у голосі, за те, що не уникає мого погляду, і не демонструє навіть натяку на слабкість чи образу, яку я міг би використати, щоб виправдати себе. Вона поводиться так, ніби наш розрив, уся наша історія — це просто дрібна, прикра затримка у її щільному робочому графіку.

— А який між ними зв’язок? — зрештою я ставлю правильно робоче запитання, але не тільки з професійної цікавості. А ще й тому, що хочу побачити її реакцію.

— Саме це нам і належить з’ясувати, пане підполковнику, — Косач миттєво відбиває мій випад, і у кімнаті чомусь стає ще тихіше.

Римар переводить короткий погляд із мене на неї, але одразу робить вигляд, що уважно дивиться у смартфон.

Я ж навмисно не відступаю:

— Просто поки що це виглядає як два абсолютно різні вбивства з однаковим почерком. Суддя Оболонського суду й колишній наркодилер навряд чи мали спільні інтереси чи точки перетину.

— Дякую, Сергію Михайловичу, за ваш безцінний аналітичний коментар, — Оля вперше за всю нараду карбує моє ім’я по батькові. Дивиться прямо в очі, холодним, відчуженим поглядом керівника. — Я думаю, Альбіна з Андрієм упораються і без ваших сумнівів. Точки перетину будуть знайдені.

Що ж, її реакцію я побачив. Незначну для стороннього, але цілком очевидну для мене. Упевнений, що подумки вона одразу ж себе посварила, адже ніколи не дозволяла демонструвати надмірну емоційність. Тим паче перед підлеглими.

До речі, саме з цієї причини наші стосунки роками залишалися таємницею для всього департаменту. Хоча, я й упевнений, що хтось міг побачити, як я постійно затримував на ній погляд довше, ніж це дозволено, і як вона несвідомо пом’якшувала тон, звертаючись саме до мене. А тепер, коли мій рапорт лежить у шухляді її столу, коли сам факт розриву перестає бути для неї гіпотезою і стає оформленою реальністю з підписом та датою, я раптом гостро відчуваю, наскільки швидким виглядатиме цей кінець. Надто легко наші підлеглі складуть два і два, нехай не сьогодні, не завтра — але дуже скоро.

А вона тим часом спокійно продовжує нарізати завдання:

— Альбіно, Андрію, підніміть усі старі справи Отковича. Шукайте зв’язок із Трофименком. Гайворон, Римар, — розвертається до оперативників, — на вас допити свідків, родичів і відпрацювання зв’язків обох загиблих.

Наостанок її голос трохи пом’якшується, звертаючись до судмедекспертки:

— Машо, тіла вже доставлені в морг. Можеш проводити розтин Отковича, і обов’язково повторний розтин Трофименка. Мені потрібні точні дані щодо знаряддя вбивства.

На цьому Оля дає зрозуміти, що нараду закінчено. Всі миттєво підхоплюються, занурюючись у роботу. Сама ж Косач, навіть не глянувши в мій бік, стрімко збирає документи. Вона поспішає. Її чекає нарада в міністерстві — там, де вирішиться доля мого рапорту. І, можливо, доля нас обох.