Комета з іншої галактики

Нічне небо Нью-Йорка ніколи не було всипане зірками. Точніше, їх просто не було видно через світло, яке випромінювало місто. Проте багато хто все ж зміг помітити, як комета розрізала темряву. Дехто завмер, загадуючи бажання «зірці», а інші збентежено проводжали її поглядом, боячись, що вона може знищити їх і їхнє місто.

Коли всі, хто спостерігав за кометою, не почули жодного вибуху й переконалися, що нічого не сталося, вони повернулися до своїх справ, ніби нічого й не було.

— Дідько! — закричала дівчина, намагаючись щосили зменшити швидкість космічного корабля.

— Вода! Корабель зможе витримати силу удару! — схвильований голос лунав із динаміків.

Пілотеса вхопилася за штурвал і спрямувала корабель у бік річки, що протікала серед хащ лісу. Проаналізувавши дані, комп’ютер визначив, що глибина достатня для приводнення.

Почався відлік до зіткнення. Дівчина потягнула штурвал на себе.

Удар.

Усе в кораблі згасло й за кілька секунд знову увімкнулося. За лобовим склом було видно, як корабель іде під воду.

— Келі? — пролунав голос із динаміків. — Келі! Ти жива?

Не отримавши відповіді, бортовий комп’ютер почав самостійно обробляти дані, намагаючись увімкнути камери та двигуни, щоб підняти корабель із води. Судно повільно спливало й поступово підпливало до берега. Навколо не було ні душі — навіть птахів не чути.

Діставшись берега, корабель почав левітувати над землею.

— Спочатку потрібно знайти місце, де сховатися. Келі! Прокинься!

Механічна клешня, що з’явилася біля крісла пілотеси, обережно взяла її за праву руку, на якій був пристрій, схожий на широкий браслет із екраном, клешня натиснула на екран. У повітрі з’явилася голограма з повноростовим зображенням дівчини та показниками її фізичного стану.

— Пульс є. Я ж казала під’єднати дані до мене, але мене ніхто не слухає. Добре. Тепер потрібно перевірити, чи працює маскування.

Системи почали обробляти інформацію, поки корабель намагався піднятися над деревами, щоб знайти місце для укриття.

Виявилося, що піднятися ще вище дерев неможливо — енергія швидко вичерпувалася. Проте її вистачило, щоб знайти невелику галявину, де корабель ледь умістився. Опинившись на землі, він почав змінювати форму, маскуючись під пагорб із каміння та чагарників.

— Супер, маскування працює, але пальне майже закінчилося.

Почулися стогони.

Пілотеса підняла руку й торкнулася голови. Здавалося, що вона ось-ось розколеться навпіл.

— Нарешті! Ти як себе почуваєш?

— Естер, прошу… можеш не шуміти? Голова зараз вибухне, — дівчина відстібнула ремені й підвелася.

Келі на перший погляд була схожа на людину. Але лише на перший. Вона мала вуха й хвіст, що нагадували вовчі. На лівій половині тіла виднілися світліші плями шкіри, волосся з цього боку було білим, як і вії та брови. Одне око — світло-зелене, інше — темно-коричневе. Усі ці деталі підкреслювали, що вона не людина.

— Вибач, — у голосі Естер звучали нотки провини. — Я вже знайшла місце для укриття й увімкнула маскування, але корабель сильно пошкоджений, і пального майже не залишилося.

Естер говорила швидко, тож Келі ледве встигала осмислювати почуте.

— Це погано. Нам потрібно знайти пальне, і якнайшвидше, щоб продовжити шлях. Проскануй навколишню територію в пошуках джерела енергії, яке можна використати як альтернативу. А потім перейди в економний режим. Я принесу пальне, якомога швидше.

Дівчина підійшла до невеликої шафи навпроти пульта керування, дістала колбу з блакитною рідиною, відкрила її й випила до дна. Видихнувши, сперлася руками об стіну. Біль швидко почав відступати, а тілом пробігло приємне тремтіння.

— Але, Келі, тобі потрібно відпочити. Ми навіть не знаємо, чи тут узагалі є щось підходяще.

— Тому я й кажу тобі шукати! Це ти помреш без енергії, а не я! — у її голосі прозвучав рик.

Естер ненавиділа це в напарниці.

Голос стих, і комп’ютер повернувся до роботи. Естер не була живою… не зовсім. Це був бортовий помічник. Живий бортовий помічник.

Вона ніколи не ображалася на Калі за такі слова. Так, вона була «комп’ютером», але мала емоції й розуміла їх. Іноді здавалося, що Естер була більш живою й емоційною, ніж сама Келі.

— Знайшла. Ось ця будівля. Джерело енергії розташоване десь тут, майже на верхньому поверсі.

На екрані з’явилося зображення високої будівлі з вивіскою «Готель Гранд Нексус».

— Він у готелі? — дівчина здивовано розглядала споруду.

— Думаю, це не зовсім звичайний готель. Там фіксується багато інших дивних сигналів нелюдського походження.

— Це цікаво… Я спробую його оглянути. А ти переходь в економрежим. Якщо щось знадобиться — я дам знати.

Дівчина підійшла до крісла пілота й узяла кілька речей, що лежали у спеціальному відсіку збоку. Склала до сумки, закріпленої позаду на поясі, кілька захисних механізмів і рушила до виходу.

— Будь обережною. І краще не поспішай — усе добре обдумай, — промовила Естер.

— Не хвилюйся. Я скоро повернуся.

Келі потягнула важіль — двері відчинилися. Вона швидко вибігла з корабля й помчала в хащі лісу, орієнтуючись за навігатором, що вів її просто до цілі.

Ліс був настільки густим, що навіть місячне світло ледве могло пробитися крізь крони дерев. Та Келі вистачало й цього мінімуму, щоб добре орієнтуватися в темряві. Вона мала не лише вовчі вуха й хвіст, а й загострені зір і нюх, а також нелюдську швидкість.

Достатню, щоб дістатися міста за короткий час.

Невдовзі попереду з’явилося світло. Келі бігла до нього, мов нічний метелик на лампу, але в останню мить зупинилася й сховалася в кущах, щоб оглянутися.

Це був парк. Людей було чимало, навколо все освітлювали ліхтарі.

— Дідько, — прошепотіла вона, розуміючи, що непомітно пройти буде складно.

Келі почала обходити парк, перебігаючи від куща до куща й поступово наближаючись до будівель. Одна з найближчих виявилася пральнею. Вона пам’ятала, що люди там перуть одяг, і вирішила хоча б спробувати зазирнути всередину.

На диво, там майже нікого не було. Лише хлопчина, що заснув на кріслі.

Двері відчинилися з легким скрипом, але хлопець навіть не поворухнувся. Келі довелося підійти ближче, адже хлопчина сидів просто навпроти сушарки, яка вже завершила роботу. Вона тихо підкралася й раптом почула шурхіт. Придивившись, помітила навушники на голові незнайомця — з них досить гучно доносилась музика.

Келі видихнула, але продовжила діяти швидко.

Відчинивши сушарку, вона перебрала речі й знайшла те, що могло підійти: темно-зелене худі з каптуром, чорну шапку та спортивні штани з гумкою внизу. Схопивши все це, вона швидко вискочила з пральні й побігла в провулок.

Там вона переодяглася. Одяг виглядав трохи мішкувато, але був зручним, а хвіст і вуха вдалося легко сховати. Щоправда, через шапку вона гірше чула.

— А тепер куди мені? — пробурмотіла вона, піднімаючи рукав і вмикаючи пристрій. У повітрі з’явилася голограма мапи з напрямком руху. — Знайшла.

Дістатися готелю було неважко, як і впізнати його.

Це була одна з найбільших і найгарніших будівель міста. Келі не знала, чого очікувати, тому вирішила зайти напряму, щоб розвідати ситуацію.

Усередині людей було небагато, але щось здавалося неправильним. Деякі відвідувачі дивно косилися в її бік.

Підійшовши до стійки реєстрації, вона побачила лише два дзвіночки. На одному було написано «Для відвідувачів», на іншому — «Для тих, хто бачить цей дзвінок».

— А це вже цікаво… — прошепотіла Келі й натиснула на другий.

Дзинь.

Звук пролунав голосно.

І в ту ж мить усе змінилося.

Люди навколо ніби ожили — почали гомоніти, сміятися… і перетворюватися. Келі завмерла, спостерігаючи, як людські постаті набувають форм дивних істот.

— Вітаю. Чим можу допомогти? — долинув голос із-за стійки.

Келі обернулася й побачила лиса в формі адміністратора червоного кольору з дивним капелюхом.

— Ем…

— Чим я можу вам допомогти?Ви на битву «Нексус»? Чи просто відпочити? — лис швидко почс.

— Вибачте, я лише нещодавно дізналася про це місто, тому ще не дуже розумію, як тут усе влаштовано, — відповіла Келі, дозволивши хвосту трохи визирнути з-під худі.

— Тоді вітаю в «Готелі Гранд Нексус». Ми завжди раді новеньким. Дозвольте провести для вас екскурсію.

Лис усміхнувся й вийшов із-за стійки.

— Прошу, за мною.

Келі кивнула й пішла слідом.

— А як ви взагалі про нас дізналися? — поцікавився лис.

— Випадково… через знайомого. Я довгий час не знала, що є такі, як я. А потім познайомилася з таким як я, і він сказав, що тут мені можуть допомогти.

Вона не була впевнена, чи повірять їй, але вирішила ризикнути — поки ще є можливість утекти.

— Зрозуміло. Не хвилюйтеся, таке частенько трапляється. Навіть самі “йокаї” інколи не знають про існування інших. Ми з радістю допомагаємо таким, як ви.

Лис усміхнувся й натиснув кнопку ліфта — двері одразу відчинилися. Він жестом запросив Келі пройти вперед.

Дівчина завагалася, але все ж ризикнула й зайшла до ліфта.

Той був зачаровуюче гарним: розписана стеля, різьблені стіни, м’яке тепле світло.

— А зараз я розповім про…

На цьому моменті Келі вже перестала слухати. Вона стала трохи позаду лиса й, відгорнувши рукав, глянула на пристрій. Сенсор показував точку десь посеред готелю — саме там знаходився потрібний їй об’єкт.

— …А ось і перша зупинка — ресторан.

Двері відчинилися. Перед ними простяглася простора зала, де йокаї сиділи за столиками й жваво спілкувалися. Все наче світилось від золота, яке вкривало майже кожен сантеметер простору.

— Якщо захочете зупинитися й роздивитися ближче — скажіть, — промовив лис і натиснув наступну кнопку.

Вони проїжджали поверх за поверхом. Лис розповідав історії про готель, а Келі лише поглядала на пристрій, відстежуючи, наскільки вони наблизилися до потрібного місця.

І ось — потрібний поверх.

— А тут у нас зона розваг і відпочинку. Ви можете знайти диско-кімнату, джакузі для болотяних створінь…

— Вибачте, що перебиваю, а можна тут трохи довше залишитися? Я б хотіла відпочити, — сказала Келі.

Лис здивовано глянув на неї.

— Яке саме місце вас цікавить? Можливо, я зможу щось підібрати.

Келі провела рукою по капелюху, ніби задумавшись, і раптом її осяяло.

— Щось усамітнене… Можливо, щось на кшталт похмурого вовчого лісового лігва.

— У нас є дещо, що вам підійде. Прошу, за мною.

Він рушив розміреним кроком довгим коридором. Обох боків тягнулися однакові двері — лише номери дозволяли орієнтуватися. Підлога була вкрита килимами червонувато-коричневого відтінку. Стіни й стеля — оздоблена під червоне дерево, на тій же стелі бкли рівномірні квадратні рамками, в яких через одну висіли лампи.

Усе навколо мало тривожний червоний відтінок — розкішний, але важкий. Наче повітря було густішим.

— Більшість кімнат призначені для активного дозвілля, — мовив лис, — але є й такі, де можна адаптуватися й відпочити. Так мовити “перевести дух”.

Вони зупинилися біля одних дверей.

Коли лис відчинив їх, Келі побачила простору кімнату, що нагадувала невелику лісову галявину: багаття посередині, пеньки й каміння довкола, трава під ногами.

— Прошу. Але є правила, які краще не порушувати. Із цієї кімнати не можна виходити самостійно. Якщо щось знадобиться або захочете покинути приміщення — потягніть за цю мотузку.

Біля дверей висіла товста червона мотузка.

— Я все зрозуміла, — спокійно відповіла Келі, чекаючи, поки лис піде.

— Тоді гарного вам відпочинку.

Його останні слова прозвучали надто єхидно.

Келі не поворухнулася, доки двері не зачинилися. Зачекавши ще трохи, вона зняла капелюх і притулила вухо до дверей. Тиша.

Вона повернула ручку — двері не відчинилися.

— Очікувано… — видихнула вона, озирнувшись. — Звісно, я ж повинна чимось розплатитися за їхню «доброту»…

Відгорнувши рукав, вона перевірила голограму з координатами потрібного предмета. Потім полізла в сумку під худі й дістала невелику круглу кульку, сховавши капелюх у кишеню худі.

— Сканування.

Кулька тихо клацнула. По її поверхні навхрест спалахнуло зелене світло, відсунулася кришка, і зсередини висунулася маленька камера. Келі підкинула пристрій — і той завис у повітрі.

Вона підійшла до багаття й простягнула руку. Вогонь був справжнім, як і дим.

— Скануй стелю.

Кулька підлетіла вгору й почала випромінювати світло, яке будо схоже на малнькій ліхтарик. На голограмі з’явилася схема: у стелі була прихована витяжка, але надто вузька. Зате в одній зі стін виявилася вентиляційна шахта — достатньо широка.

Без спеціального пристрою її ніхто б не помітив.

Келі забрала сканер, зайшла за одне з «дерев» і дістала ще один пристрій — невелику коробочку. Вона прикріпила її до стіни в місці прихованої вентиляції. Тонкі металеві клешні висунулися, проникли в щілини й відкрили люк.

Келі миттєво пірнула всередину. З іншого боку пристрій повернув кришку на місце — так, ніби її ніхто й не відкривав.

Вона рухалася швидко, запустивши перед собою сканер, щоб бачити шлях. Коли проповзала коридором неподалік потрібної кімнати, почула кроки й завмерла біля решітки. Крізь неї ледь було видно, що відбувається внизу, але вона помітила групу йокаїв із Лисом попереду — вони прямували саме туди, звідки вона вибралася.

«Напевно, по мене? Треба пришвидшитися».

Коли вони зникли, Келі поповзла далі. Тихо відкрила люк і обережно оглянулася.

В кімнаті нікого не було.

Вона спустилася на підлогу й швидко роздивилася приміщення. Це була своєрідна лаунж-зона: посередині — овальний дерев’яний кавовий столик із темного дерева, навколо — два дивани й два крісла з бархатистої червоної тканини. Стіни до самої стелі вкривали картини й полиці з дивними предметами та книгами — усе в тих самих червоних тонах.

Кімната нагадувала кабінет колекціонера.

Навпроти дверей — величезне панорамне вікно на всю стіну з видом на нічне місто.

Келі підійшла до нього, оцінила висоту й постукала по склу.

— «Досить міцне», — Келі приклала той самий квадратний пристрій до скла й відійшла від нього, оглядаючи кабінет. Тут було багато речей. І те, що їй було потрібно, виглядало як… підсвічник?

— Серйозно? — від обурення Келі ледь не заволала. Вона підійшла й прибрала свічки з прямокутного пристрою. Пристрій був громіздким, тому вона знову натягнула шапку на вуха та поклала його в кишеню, притримуючи рукою. Повернувшись до вікна, вона побачила, що її пристрій уже вирізав скло, і як тільки до кімнати потрапило вуличне повітря, запищали сирени.

— Дідько! — сказала Келі, вихопивши свій пристрій, який намагався обережно покласти скло на підлогу. Коли вона поставила ногу на скло, щоб стрибнути, двері відчинилися. Калі повернулася й побачила павучиху.

— Спіймати! — закричала вона, і Келі одразу вистрибнула з вікна.

Вітер розсікав обличчя настільки, що капелюх ледь тримався на голові. Земля ставала все ближче, але дівчина чекала, коли буде достатньо близько до будівлі, простягнувши руку з пристроєм, який був прикріплений до її зап’ястя, у напрямку найближчої будівлі.

З браслета вистрілила досить тонка мотузка, кінець якої влучив у дах. Пролетівши трохи нижче даху будівлі повісла на мотузці, Келі потягнула руку на себе, і мотузка почала затягуватися, стрімко піднімаючи втікачку на дах. Застрибнувши на дах будівлі, дівчина озирнулася й тієї ж секунди відстрибнула від йокая, який врізався тілом у підлогу. Вона ледь встигла відскочити, як одразу помітила іншого суперника, який наближався на допомогу своєму напарнику.

Нападників було двоє — майже ідентичні величезні гуманоїдні кажани в темному одязі. Їх відрізняв лише колір: один був білий, а інший — чорний. Допомігши білому, чорний поглянув на втікачку.

— Від Мами ніхто не тікає, не заплативши за її доброту. Тому для тебе ж краще повернутися цілою й неушкодженою.

— Багато базікаєш, — сказала Келі й одразу кинула щось, що миттєво створило темний густий туман, який розділив кажанів і її.

Не чекаючи ні секунди, дівчина побігла, перестрибнувши з даху на дах. Перестрибнувши ще один дах, вона почула пронизливий писк, який навіть з такої дистанції спричинив досить неприємне відчуття у вухах. Озирнувшись, вона побачила, що кричали ті двоє кажанчиків, і від їхнього крику туман одразу розвіявся. Помітивши її, вони помчали за нею, ширяючи на крилах, переходячи на біг — і так з даху на дах…

— «Чому вони не летять?» — дівчина прискорилася. Підбігши до краю даху, вона стрибнула вниз, до землі, і побігла лабіринтами будівель, намагаючись оминати просторі та людні місця. Келі вважала, що через свої масивні розміри кажанчикам буде важче рухатися, але як же вона розчарувалася, коли в її спину прилетів сильний удар, який відштовхнув її так, що вона прокотилася по підлозі, врізавшись спиною в стіну.

Біль був пронизливий і посилювався через інші пошкодження, які вона отримала під час корабельної аварії. Навіть ліки, які вона випила, не допомогли. Сильніше стиснувши енергонакопичувач, Калі піднялася.

— Сумно, що ти вибрала такий варіант, — промовив чорний кажанчик, обережно підходячи до своєї жертви.
— Мама не дуже любить, коли її гості сильно поранені, — додав біленький до свого напарника.

— Не хвилюйся, цього разу я буду обережнішим.

Келі відштовхнулася й якомога нижче до землі, на нелюдській швидкості, проскочила повз двох нападників, забігши за поворот.

— «Недооцінюєте мене, виродки».

Кажани на секунду заціпеніли, не розуміючи, що щойно сталося.

— Що?..

— Швидко за нею! — чорний швидше прийшов до тями й одразу погнався слідом за здобиччю.

Біль не відступав, і Келі ледь вдавалося вирівняти дихання, але вона думала лише про одне — щоб наступний поворот не виявився глухим кутом. Переслідувачі виявилися досить спритними, і навіть тісна місцевість не дуже їм заважала.

Ще один поворот — і дівчина опинилася на відкритому просторому дворі, де, на перший погляд, було тихо.

— Дідько!? — це не грало їй на руку. Повертатися вона також не могла, бо вже чула, як її наздоганяли, тому вирішила побігти до найближчого провулка, біля якого був спортивний майданчик. Підбігаючи до нього, вона помітила, що там хтось є — кілька фігур. На секунду дівчина навіть подумала побігти в інший бік, бо боялася, що людей може зачепити.

— Знайшов! — крик долинав від переслідувачів, які одразу кинулися в напрямку дівчини. Через відкриту територію вони рухалися швидше, настільки, що за мить удар прийшовся в лівий бік дівчини, і вона відлетіла в сітку, яка огороджувала майданчик. Цього разу Келі не впала, вчепившись руками в решітку. У вухах дзвеніло, а в очах усе попливло. Струснувши головою, вона поглянула в бік нападників, які посміхалися, показуючи свої гострі, як леза, ікла. Випрямившись і притулившись спиною до решітки, Калі обдумувала план втечі, але тут за спиною почувся голос:

— Гей!

Дівчина й забула, що тут ще хтось є, але не встигла навіть озирнутися, як помітила тіні, що перестрибнули паркан перегороджуючи її від нападників.

— Двоє на одного — це якось нечесно, — промовив незнайомий голос. Дівчина не могла нормально розгледіти своїх рятівників.

— Ви… — прогарчав чорний кажан.
— Це наша здобич, так що не лізьте, — додав білий.

Ноги дівчини підкосилися, і вона сіла на землю.

— «Перевести подих і тікати, поки є шанс».

На цій думці неподалік від неї, вибивши сітку своєю вагою, пролетів білий кажанчик. Дівчина лише в’яло поглянула назад і повернулася на шум бою, який був у самому розпалі: четверо зелених хлопців у спортивному одязі давали гідну відсіч її нападникам.

— Зелені? Теж йокаї? — промовила дівчина. Її розум був наче в тумані, який потроху почав розсіюватися. — «Так. Піднімаємо свою дупу і геть звідси».

Підвівшись на ноги, дівчина вирішила наостанок поглянути на рятівників і помітила, що найменший, в оранжевій футболці, стояв спиною до білого кажанчика, який стрімголов наближався. Келі одразу побігла до хлопця, пригнулася й, падаючи разом із ним, уникнула удару. Швидко піднявшись на ноги, дівчина простягнула руку хлопцю.

— Обережно! — прокричав помаранчевий до Калі, на що дівчина з розвороту врізала ногою по пиці кажана.

— Не недооцінюй мене, — промовила вона, знімаючи капелюх і стягуючи худі, закручуючи його в тугий вузол та кидаючи в руки хлопцю. — Потримай, будь ласка.

Сказавши це, дівчина з розбігу підскочила до кажана, який намагався підвестися на ноги, ставши на коліна, дівчина вдарила його ногою в бік, замахнулася ногою майже над своєю головою й ударила з усієї сили. Але це був промах — в останню мить кажанчик ухилився, і на місці, де він лежав, з’явилася велика тріщина в асфальті.

— Хочеш розваг? Тоді розважмося! — прокричав білий кажанчик.

Коли він стрибнув у бік дівчини, його одразу огорнув ланцюг, осяяний помаранчевим світлом. Хлопчина, якого Келі врятувала, тримав дивну зброю, що стримувала нападника. Переконавшись, що ланцюг тримається досить міцно кажанчіка, він почав крутитися навколо своєї осі, розкручуючи кажана, мов іграшку, і жбурнув його в іншого, збиваючи їх із ніг і ледь не зачепивши своїх друзів.

— Майкі! — синхронно прокричала трійка хлопців.

— Пробачте, — промовив хлопчина, підходячи до друзів. — Вони відключилися?

— Не знаю, але краще їх зв’язати, — сказав здоровило в червоному.

Тим часом дівчина озирнулася, шукаючи свій згорток. Він лежав на лавочці неподалік від майданчика. Попрямувавши в його бік, вона помітила, що кожен крок дається важче, ніж попередній. Підійшовши до худі й нахилившись, щоб узяти його, вона відчула різкий біль і запамороченя у голові. Приклавши руку до потилиці й поглянувши на долоню, дівчина побачила кров.

— «Коли?.. Напевно, після одного з ударів… Капелюх! Він вбирав усю кров…» — думки лилися нестримним потоком, тож вона й не помітила, як уже сиділа на землі, притискаючи худі до грудей. Десь удалині долинали чужі голоси. — Потрібно повернутися… до… Естер…

Це було все, що змогла промовити дівчина, перш ніж знепритомніла.

*****

Зовнішність Келі: