Глава 2 – Нова робота

Наступний день. Ранок. Сонце освітлює кімнату. Майкл не спав всю ніч. Не зміг заснути. Слова батька і та сцена, де він підносив Евана до аніматроніка, не покидали його голову і не давали спокій. Еван ще спав. Майкл обережно встав з ліжка, намагаючись не розбудити його. Він пішов у ванну кімнату. Бліде і втомлене обличчя, синці під очима і забої від батька, які вже стали темніші і помітніші: ось, що побачив Майкл, глянувши у дзеркало. Він зітхає і промиває обличчя водою.

Він виходить із ванни і чує із кухні тихий голос Елізабет, яка вже не спала і наспівувала якусь мелодію собі під ніс і щось малювала за столом. Майкл заходить на кухню і на секунду зупиняється. Він намагається побачити, що вона там малює, але Ліза його помічає, різко припиняє співати і ховає від нього малюнок руками. Вона кидає на нього гнівний і ображений погляд, ніби він образив її, а не Евана. Майкл роздратовано закатує очі і йде в сторону раковини.

– Злюка. –  Тихо каже Майкл собі під ніс і наливає собі стакан води із під крану.

Випиває за раз і ставить стакан на стіл біля раковини. Він ще кілька секунд стоїть сутулий спиною до Елізабет, обпершись руками об раковину. Він хоче щось сказати, але не може підібрати слів. Елізабет тим часом продовжує малювати. На кухні тиша. Чутно лише звук малюючого олівця. Майкл озирається на Елізабет.

– Що, навіть не скажеш «доброго ранку» чи щось? –  каже Майкл з деяким докором до сестри. Елізабет піднімає голову, але не на нього, просто кудись прямо. Потім – на нього. Погляд холодний.

– А ти? –  промовила Елізабет з тим же докором, що і Майкл. Він зрозумів, що Елізабет грає в його ж ігри. Майкл видихає, зрозумівши, що простого діалогу з нею йому не очікувати. Майкл почав відходити від раковини.

– Знаєш же, що Еван мені пробачив і навіть прийшов до мене на ніч? До мене. Не до тебе. –  з деякою гордістю каже Майкл, ніби намагається змусити Елізабет ревнувати. Елізабет кривить губу і опускає голову до малюнка.

– А звідки мені знати, що у вас, хлопців, в голові? –  вона починає інтенсивніше давити олівцем. Майкл зітхає і почав прямувати до виходу.

–Коротше, як втомишся ображатися, прийдеш до мене і нормально поговоримо. –  каже Майкл, на останок поклавши руку на її голову і потріпавши її волосся.  –  Малявка.

Еван тим часом почав повільно просинатися. Він помітив, що Майкла немає поруч, і пристав на ліжку і почав терти очі.

– Доброго ранку, спляча красуня. –  каже Майкла з усмішкою, обпираючись об дверний прохід. Еван озирається на нього.

– Доброго… –  тихо відповідає Еван, злізаючи з ліжка і взявши іграшку.

 

На кухню приходить Вільям із свого кабінету. Він хоч і в домашньому одязі, але завжди намагається одягатися охайно. Гладить Елізабет по голові. Та посміхається.

– Доброго ранку. Що хочеш на сніданок, доню? –  доброзичливо питає Вільям.

– Пластівці! –  вигукує Елізабет з посмішкою. Вільям посміхається і дістає молоко з холодильника.

Еван заходить на кухню і дивиться на батька.

– Еване, поклич Майкла. –  холодно каже Вільям, навіть не озирнувшись.

Еван киває і швиденькими крочками пішов до кімнати Майкла. Через хвилину Еван повертається на кухню. За ним неспішно іде Майкл. Він напружує плечі. Він і до цього побоювався батька, а зараз цей страх перетворився на тваринний жах, від якого холонуло всередині. Він почав відчувати себе не сином, а інструментом у його руках.

– Майкле, є справа. –  холодно каже Вільям, навіть не дивлячись на нього. Майкл застигає.  –  Але це після сніданку.

– Почув, батьку… –  напружено і тихо відповів Майкл і сів за стіл поруч з Елізабет.

 

 

Після сніданку

     Вільям помив посуд і прибрався. Еван і Елізабет побігли в залу дивитися телевізор, а Майкл позаду батька стояв посеред кухні і боявся поворухнутися.

– Одягайся, Майк. Чекаю на вході через п’ять хвилин. –  холодно сказав Вільям, навіть не дивлячись на нього, і вийшов із кухні. Майкл кивнув.

– Так, батьку. –  Майкл навіть не хотів питати, навіщо, куди вони підуть і що будуть робити. Просто виконує наказ, як солдат.

Він пішов в свою кімнату і вийшов уже одягнений у вуличний одяг. Пішов до вхідної двері. Там його вже чекав Вільям. Він одягнений у фіолетову сорочку з чорною краваткою. Вони мовчки вийшли із дому і мовчки ішли по вулиці. Майкл не знав, куди іде. Навіть питати не хотів. Просто ішов за батьком. Через 10 хвилин вони приходять до ресторану, але не заходять туди. Вони обходять його і прямують до старого складу за рестораном. Окремий цех. Майкл тепер розуміє, що це за місце, але не розуміє, навіщо він тут. Вільям дістає ключі і замок клацає. Двері відчиняються зі скрипом. Вони заходять усередину. Всередині холодний бетон, блимаюча лампа, запах масла, інструменти на столах, деякі на підлозі, металеві частини тіл, коробки з деталями, старий комп’ютер і креслення на стінах. Майкл оглядає це все з захватом, тому що він ніколи не був в татовій лабораторії. Вільям зупиняється і дістає із комоди якесь креслення.

– Батьку… що ми тут робимо? –  спитав Майкл тихо і дуже обережно.

– Сідай. –  холодно каже Вільям, кинувши на нього холодний погляд. Майкл повільно сідає на стілець біля столу. Руки тремтять.

– Ти зробиш для мене дещо. Новий аніматронік. –  Вільям дивиться на Майкла зверху вниз. Майкл подивився на батька з круглими очима.

– Щ-що?.. Я… я не вмію. –  Майкл почав заїкатися.

– Навчишся. –  Вільям дивиться прямо і холодно. Він кладе перед ним креслення. Складні. Неповні. Майкл завмер. Він занадто далекий від цієї сфери.

– Батьку, я не зможу… я не розумію… –  Майкл запинається в словах, дивлячись на ці креслення. Вільям нахиляється до нього, схопивши за волосся.

– Гадаєш, у тебе є вибір? –  Вільям каже жорстоким голосом і смикає Майкла за волосся, нахиляючи його до столу, змушуючи дивитись на креслення. Той кривиться від болю.

– Ти ледве не вбив брата. Тепер зробиш хоч щось корисне. –  жорстоко каже Вільям, нахиляючись до нього.  –  І пам’ятай, Майкле. Ти вже знаєш, що стається, коли ти робиш помилки.  –  промовив Вільям тихо. Він різко відпускає волосся Майкла. У того голова ледь не похитнулась. Вираз Майкла наповнений жахом. Вільям випрямляється.

– Сподіваюсь, ти все зрозумів і не створиш ще більше проблем. –  холодно каже Вільям.

– Так, батьку… –  тихо вимовляє Майкл, намагаючись тримати себе в руках.

– Чудово. Щодо цих креслень, то я їх скоро дороблю, і після ти негайно почнеш роботу. –  Каже Вільям і кілька секунд просто дивиться на Майкла, ніби оцінює зламану річ.

– Завтра після школи одразу сюди, –  каже він рівно.  –  Без запізнень.

– Слухаюсь.

– Якщо запізнишся… навіть не пробуй. –  загрозливо каже Вільям. Його обличчя в тіні. Майкл ковтає і киває.

Вільям вимикає частину світла. Лампа над столом лишається єдиною, що світить. Тіні від металевих деталей виглядають як кістки.

– Сьогодні дивишся, –  кидає він.  –  Запам’ятовуєш і вивчаєш. Це буде твоє життя найближчим часом.

– …наскільки довго? –  Майкл дивиться на батька з напругою. Вільям зупиняється біля дверей.

– Поки я не вирішу, що ти відпрацював. –  холодно відповідає Вільям, стоячи спиною до Майкла. Двері клацають. Замок замикається. Майкл залишається сам без можливості втекти. Тиша тисне на вуха. Десь гуде стара проводка. Він повільно підходить до столу, торкається холодного металу, швидко відсмикує руку, ніби обпікся.

– Я не зможу… –  шепоче сам до себе. Але всеодно бере креслення і сідає за стіл. Лінії, цифри, підписи. Він нічого не розуміє, та все одно дивиться. Бо вибору нема. Він взяв якусь металеву деталь із коробки і почав розглядати.

Через годину Вільям повертається.

– Додому.

Просто одне слово. Вільям забирає креслення. Вони йдуть назад мовчки. Кроки лунають по асфальту. Майкл іде на півкроку позаду, як пес без повідка, але все одно на прив’язі.

Вдома все виглядає нормально, аж нудно. З телевізора лунає сміх мультиків. Еван лежить на підлозі з ведмедиком. Елізабет малює. Вони чують, як Майкл з батьком заходять у дім. Елізабет біжить перша зустрічати. Еван за нею.

– Тато, а де ви були? –  запитує Елізабет, дивлячись на батька.

– По справах. –  холодно каже Вільям і повертає голову на Майкла.  –  Відійдемо на слово, Майку.

Вони заходять в кімнату Вільяма. Зазвичай він не дозволяє дітям туди ходити, тому це було ідеальне місце, щоб їм усамітнитись. В кімнаті темно. Вікна зашторені. Там були речі, які його дітям краще не бачити, тому темрява була спеціальна.

– Ні слово їм про це. Ні натяків. Ні проявів. Ти мене почув? –  загрозливим голосом каже Вільям, небезпечно наблизившись до Майкла. Майкл киває.

– Так, батьку… –  відповідає Майкл, намагаючись тримати спокій. Вільям відчиняє двері, пропускаючи Майкла. Той виходить. Вільям замикає двері і зникає в своїй кімнаті на найближчі кілька годин.

Майкл мовчки просто іде в свою кімнату, навіть не розмовляючи з малими. Еван і Елізабет помічають його дивну поведінку і не впізнають.

– Чуєш, а що це з Майклом? –  питається Елізабет у Евана.

– Я не знаю. Може він просто втомився?.. –  злегка стривожено відповідає Еван.

– Я піду до нього. –  серйозно каже Елізабет, ідучи до Майкла в кімнату. Той лежав на ліжку обличчям в подушку.

– Майкле, я тут цейво… більше не ображаюсь на тебе. –  запинається Елізабет, увійшовши в його кімнату. Двері навіть не були зачинені.

– Угу… –  промичав Майкл обличчям в подушку. Елізабет сідає на його ліжко. Кілька секунд мовчить.

– А чому ти такий сумний? –  наївно питає Елізабет.

– Неважливо. –  каже Майкл в подушку, обіймаючи її руками. Елізабет сидить мовчки кілька секунд і потім починає хитро усміхатись. Вона різко починає лоскотати Майкла пальчиками. Той підривається і починає сміятись.

– Ліза, припини! –  сміється Майкл і намагається відсунутись.

– Ну скажи, що не так? –  Елізабет продовжує наполягати.

– Все чудово, малявка. Забий. –  усміхається Майкл і поклав руку на її голову, потріпавши її волосся.

– Та, Майкл! –  дратується Елізабет. Еван стоїть у порога кімнати і тихо сміється.

 

 

Наступний день

     Після школи Майкл іде повільніше, ніж зазвичай. Він ні з ким не спілкувався в школі. Його друзі намагалися з ним заговорити, але він відвертався і йшов. Слова батька крутяться в голові, як заїжджена плівка: «Я не буду тебе карати. Я почну з них.» І ніж. Блиск металу. Прямо біля його горла. Шлунок скручує. Він іде один, відчуваючи сором перед товаришами. Соціальна батарейка Майкла почала потроху падати.

Коли Майкл підходить до татової майстерні, ноги буквально важчають. Кожен крок ніби по болоту. Хочеться просто розвернутися і піти додому відпочивати. Але він знає, втече він – хтось постраждає. Ключі від майстерні він отримав зранку від батька перед школою. Двері майстерні. Запах масла і іржі б’є в ніс. Він заходить і сідає за стіл. Там уже лежали нові більш чіткі креслення нового аніматроніка, хоча для нього вони досі незрозумілі. Він почав розглядати деталі і вид аніматроніка і замислився.

– Цей аніматронік мені щось нагадує… він не схожий на інших. Цей не є твариною, як інші. Це ніби… маленька дівчинка. Обличчя клоуна… Два хвости… –  промовляє про себе Майкл і зітхає.

– Ладно. Неважливо. Треба братися за роботу. Раніше почну – раніше піду додому. –  каже Майкл вже вголос і, вставши, почав шукати серед коробок потрібні деталі і інструменти.

Перша спроба хоч щось зліпити між собою була, очевидно, невдалою. Він ріже пальці металом. Кров мажеться по металу. Він бере не ту деталь і та працює не так, як треба. Закручує гайки. Майкл випадково ламає якусь деталь. Вона падає. Майкл завмирає. Сидить, дивиться на підлогу, ніби це кінець світу. Руки починають тремтіти. Дихання коротке, рване.

– Я не можу… я не можу… –  Майкл шепоче крізь зуби.

Він одразу згадує ніж. І різко затикається. Бо йому навіть злитися страшно. Майкл намагається взяти себе в руки і продовжити. Він знову намагається щось зробити. З тим же болем. З тими же тиском. Але все ж якусь деталь йому вдається зліпити. Хоч Майкл і розумів, що це всього на всього 1% всього аніматроніка, це вже здавалося йому досягненням. В куті висіла камера спостереження, через яку Вільям за ним спостерігав. Із сусіднього крила складу до Майкла заходить він сам. Він дивиться на цю дрібну конструкцію, що він зібрав.

– Це все? –  холодно подивився Вільям на Майкла. Майкл від цієї фрази почувається нікчемою. Вільям розчаровано зітхає і розвертається.

– Збирайся і йди додому. Завтра продовжуєш –  холодно сказав Вільям, стоячи спиною до Майкла. Майкл зібрався і пішов додому. На короткий час він відчув полегшення, що батько не розлютився і спокійно його відпустив додому.

 

 

Вечір того дня

     Темний вечір травня. Майкл тайком від усіх тікає з дому, нікому не сказавши. Він вибігає з дому, наче від пожежі. Тихо іде по вулиці. Вона майже порожня. Ліхтарі жовті, комахи б’ються об світло. Майкл іде без мети. Руки в кишенях. Капюшон на голові. Просто щоб не бути вдома. Бо вдома душно. Далеко бачить дві фігури. Генрі і Шарлотта. Серце неприємно стискається.

– тільки не вони…

Розвернутися вже пізно. Шарлотта його помічає першою.

– Майкл?

Він зупиняється, наче його спіймали на злочині. Генрі дивиться спокійно.

– Знайома з ним? –  Генрі спокійно питає у Шарлотти.

– Авжеж. З сім’ї Афтонів, –  киває Шарлотта.

Генрі усміхається.

– Я відійду в магазин за водою. Буду за рогом. –  Генрі іде, залишаючи малечу вдвох. Спеціально. Розумний дорослий, який розуміє, що дітям треба поговорити.

Тиша. Незручна. Шарлотта розглядає його.

– Ти виглядаєш жахливо. –  Шарлотта дивиться на Майкла.

– Дякую, –  бурчить Майкл.

– Я серйозно.

Вона підходить ближче. Помічає синяк на щоці.

– Це що? –  питає Шарлотта, вказуючи на синяк. Він автоматично відвертається.

– Нічого. Впав.

– Кулаком?

– Сходинками, –  тон Майкла сухий, короткий і закритий. Вона розуміє, що він бреше. Але не тисне. Вона сідає на бордюр.

– Знаєш… я тебе ненавиділа в той момент, –  каже Шарлотта.

– Знаю, –  коротко відповідає Майкл.

– Хотіла вдарити.

– Можеш зараз.

– Та ну тебе, –  Шарлотта відвертає очі.

Пауза

– Але, коли прийшов дядько Вілл, ти виглядав… –  вона знизує плечима,  –  ніби тобі теж було страшно.

Він мовчить. Йому незручно, коли хтось таке каже. Шарлотта гуляє очима по сторонам, потім дивиться на Майкла.

– Ти чого гуляєш сам уночі? –  питає вона.

– Не спиться.

– Ясно. Мені теж.

Знову тиша.

– Якщо що… ти не виглядаєш як погана людина. –  тихо каже Шарлотта. Просто каже. Без пафосу. Як факт. Майкл не відповідає.

– Мені треба йти. –  каже Майкл. Бо йому занадто тепло від цих слів. А тепло його зараз лякає. Він розвертається і йде. Шарлотта дивиться йому вслід.

– Побачимось, Майк.

Він не обертається, але ледь киває. Шарлотта іде до батька. Той стояв за рогом і чекав її.

– Ну що, як поговорили? –  посміхається Генрі.

– Добре, –  відповідає Шарлотта і бере батька за руку. Вони прямують додому.

 

 

Вдома

     Повернувшись додому, Майкл ліг на ліжко обличчям до стелі в роздумах про вечірню зустріч з Шарлоттою. Вона одна із небагатьох, навіть єдина, яка до нього ставиться як до людини. Яка створює незвично-огидне відчуття тепла і розуміння. Яка не ненавидить, не боїться і не контролює. Можна подумати, що у нього є Елізабет, та вона занадто мала. Всього то 6 років. А Шарлотті може і 10 років, та вона, здається, для нього ближча, ніж його ровесники. Майкл зітхає і заплющує очі. Завтра новий жахливий день.