Розділ 4: Знання сильніші за кулі (Зима)

Частина 1. Перші ознаки проблеми

Тепловоз котився вперед, залишаючи позаду Черемхово з його чорними териконами та проваленою колією. Альоша сидів на своєму місці, дивлячись у вікно на ліс, що розстилався по обидва боки колії. Після напруги останніх днів хотілося просто їхати, не думаючи про небезпеки.

Але спокій тривав недовго.

Спочатку це був ледь чутний звук — металевий дзвін, ритмічний, що повторювався з кожним оборотом коліс. Альоша насторожився, прислухався.

— Хрест, — сказав він, не відриваючи погляду від вікна. — Чуєш?

Хрест кивнув, не відводячи очей від колії.

— Так. Щось не так.

Звук ставав голоснішим. Не різко, але поступово, невблаганно. Наче щось всередині тепловоза поступово розхитувалося.

Хрест уповільнив машину, прислухаючись. Обличчя його стало напруженим.

— Це не добре, — сказав він коротко. — Зараз подивлюся.

Хрест зупинив тепловоз, заглушив двигун.

Вони вийшли з кабіни. Хрест підійшов до передньої частини тепловоза, відкрив капот. Альоша став поруч, дивлячись через його плече.

Всередині — безліч деталей, труб, дротів. Для Альоші це був хаос металу, але Хрест дивився цілеспрямовано, наче точно знав, де шукати.

Його рука пройшлася по деталях: один раз, другий, нарешті зупинилася на одній з них. Пальці обережно провели по металу.

— Ось, — тихо сказав Хрест.

Альоша придивився. На деталі тяглася тріщина, яка проходила майже посередині деталі. Не більше кількох сантиметрів завдовшки, але вона була там. Альоша не розумів призначення деталі, але усвідомлював усю серйозність ситуації.

— Тріщина, — констатував Альоша.

— Так, — кивнув Хрест, випрямляючись. — Старий метал. Вібрація від проїзду через Черемхово — коли ми мчали по тій нестабільній ділянці. Він не витримав. Почав тріскатися.

— Наскільки це погано?

Хрест витер руки ганчіркою, подивився на Альошу.

— Хто його знає. Якщо судити по цьому, — він показав на деталь. — То ще кілометрів 100 в повільному темпі можемо проїхати. Але кожен кілометр збільшує тріщину. Коли вона стане достатньо великою, деталь зламається. Тепловоз вийде з ладу. І тоді ми застрягнемо посеред нічого.

Альоша відчув, як щось важке лягає на груди. Знову проблема. Знову затримка.

Він дістав карту, розгорнув на капоті тепловоза.

— Де ми зараз?

Хрест вказав пальцем на точку на карті.

— Десь тут. Від Черемхова відійшли кілометрів сорок.

Альоша повів пальцем далі по лінії залізниці.

— Попереду… Зима. Залізничне місто. — Він подивився на Хреста. — Там має бути депо. Запчастини.

Хрест придивився на карту, кивнув.

— Зима. Так, чув про неї. Велике депо, ще з довоєнних часів. Якщо воно ще функціонує і там є чим лагодити…

— А якщо ні?

Хрест зітхнув.

— Тоді доведеться використовувати те, що під рукою, щоб привести тепловоз в робочий стан. Це дні роботи. Може, тиждень.

Альоша стиснув кулаки. Тиждень. Вони не могли затриматися на тиждень. Кожен день — це ризик для Олі та Дітей лісу.

— Скільки до Зими?

Хрест прикинув.

— Кілометрів шістдесят. Якщо поїдемо повільно, обережно — годин чотири-п’ять. Має вистачити. Деталь витримає.

— Має? — перепитав Альоша.

— Сподіваюся, — чесно відповів Хрест.

Вони повернулися до кабіни. Хрест завів двигун — той загарчав, але дзвін знову почувся, тепер уже голосніший.

— Їдемо, — сказав Хрест. — Повільно. Без різких рухів.

Тепловоз рушив уперед. Швидкість була мінімальною — ледь швидше за людську ходу. Кожен стик рейок відгукувався в тілі машини, і кожного разу Альоша напружувався, чекаючи, чи не зламається щось остаточно.

Але тепловоз їхав. Повільно, важко, але їхав.

________________________________________

Частина 2. Прибуття до Зими

Години тяглися нескінченно довго. Альоша стежив за кожним звуком двигуна, за кожною вібрацією. Хрест вів тепловоз із зосередженістю, сповільнюючись перед кожним підозрілим метром колії.

Ліс поступово рідшав. З’явилися просіки, старі лісосічні ділянки. Потім — перші ознаки людської діяльності. Купи пиломатеріалів, покинуті, наполовину згнилі. Стара пилорама, стіни якої обвалилися, але дах ще тримався.

— Наближаємося, — сказав Хрест.

Почали виднітися перші будівлі Зими. На відміну від попередніх міст, Зима виглядала… живою. Будинки були в більшості цілими, з димарів багатьох йшов дим.

Альоша відчув полегшення. Місто живе. Є люди. Є можливість відремонтувати тепловоз.

Але разом із полегшенням прийшла й настороженість. Живе місто означає велику кількість людей. І можливо — небезпеку.

— Зупинимося на околиці, — сказав Хрест. — Подивимося, що попереду.

Він зупинив тепловоз за недалеко до станції, на прямій ділянці колії, звідки добре проглядався шлях уперед.

Альоша вийшов з кабіни, дістав бінокль.

Попереду виднілася станція Зима. Велика, набагато більша за ті, що вони бачили раніше. Кілька платформ, вантажні склади, і — найголовніше — депо. Величезна будівля з високими воротами, поруч — кілька менших споруд, труби, з яких йшов дим.

Біля станції — активність. Люди рухалися, щось робили. Альоша навів бінокль.

Біля воріт депо стояли четверо озброєних людей. На рукавах у всіх — червоні пов’язки з вишитим символом — схоже на зубчасте колесо. Охорона. Організована.

Поруч, на платформі, ще кілька людей щось переносили з місця на місце. Працювали методично, без поспіху. Не схоже на рабську працю — швидше на звичайну роботу.

Альоша повернувся до кабіни.

— Там є люди, — доповів він. — Озброєна охорона біля депо. Пов’язки на рукавах — схоже, вони організовані. Але не схожі на бандитів з Ангарська. Більше на те, що в місті панує порядок.

Хрест задумався.

— Це може бути добре. А може бути погано. Організовані люди — це правила. Якщо правила розумні, ми домовимося. Якщо ні…

Він не закінчив фразу. Обидва знали, що означає «якщо ні».

Хрест подивився на капот, звідки долинав тепер уже постійний металевий дзвін.

— Вибору немає. Без ремонту далі не доїдемо. — Він перевів важіль і тепловоз повільно рушив вперед. — Тільки будь готовий до всього. Зброю тримай напоготові, але не показуй, поки не треба.

Альоша кивнув, перевіряючи пістолет під курткою. Автомат лежав за сидінням — близько, але не на виду.

Тепловоз повільно наближався до станції.

________________________________________

Частина 3. Зустріч з “Депо”

Коли тепловоз під’їхав до станції, охорона вже чекала. Четверо озброєних вийшли на колію, тримаючи автомати напоготові, але не наводячи їх.

Хрест зупинив тепловоз метрів за двадцять від них, заглушив двигун. Металевий дзвін зник.

Один з охоронців — чоловік років сорока, міцної статури, з шрамом на правій руці — зробив кілька кроків вперед. Інші залишилися на місці, спостерігаючи.

Хрест відчинив двері кабіни, висунув голову назовні.

— Ми мирно, — гукнув він. — Є технічна проблема. Потрібне депо.

Чоловік зі шрамом підійшов ближче, оглядаючи тепловоз. Очі його розширилися від здивування.

— Робоча машина, — сказав він, і в голосі прозвучала повага. — Рідкість. Де знайшли?

— Далеко звідси, — відповів Хрест. — Можемо вийти?

Чоловік кивнув.

— Повільно. Руки на виду.

Хрест вийшов першим, Альоша слідом за ним. Тримали руки так, щоб було видно — без зброї.

Чоловік підійшов ближче, простягнув руку.

— Андрій. Старший зміни депо. Хто ви такі і що вам треба?

Хрест потиснув його руку.

— Я Хрест. Це — Альоша. Є технічна несправність. — Він показав на тепловоз. — Потрібне депо для ремонту.

Андрій присвиснув.

— Серйозно. — Він помовчав, обмірковуючи. — Тепловоз… Складна техніка. Не знаю, чи зможемо відремонтувати. Треба спитати в начальниці.

Хрест хотів щось сказати, але Андрій вже повернувся до інших охоронців.

— Петро, веди їх до Віри. Нехай вона вирішує.

Один з охоронців — молодий хлопець з русявим волоссям — кивнув і підійшов до героїв.

— Ходімо, — сказав він коротко.

Альоша тихо, щоб чув тільки Хрест:

— Вони думають, що ми хочемо, щоб вони ремонтували?

Хрест ледь помітно кивнув.

— Схоже на те. Пояснимо начальниці.

Вони пішли слідом за Петром. Андрій залишився біля тепловоза, оглядаючи його з професійним інтересом.

Депо було величезним. Високі стелі, мостові крани, верстати, інструменти. Пахло машинним мастилом, металом, зварюванням. Звуки роботи лунали з усіх боків — стукіт молотків, дзижчання дрилі, шипіння зварювального апарата.

Альоша дивився навколо з подивом. Депо працювало. По-справжньому працювало. Люди не просто виживали тут — вони щось робили, щось створювали.

Біля одного з верстатів жінка в робочому комбінезоні обробляла якусь деталь. Біля іншого — двоє чоловіків зварювали металеву конструкцію, іскри розліталися яскравими зірками.

На стінах висіли карти залізничних шляхів, схеми механізмів, креслення. На одній зі стін — список чогось, написаний крейдою. Альоша встиг прочитати кілька рядків: «АК-74 — ремонт — 10 патронів або еквівалент», «Ніж — заточування — 2 патрони».

Петро привів їх до невеликої будівлі всередині депо — схоже, офіс. Постукав у двері.

— Віра, тут люди. Кажуть, тепловоз зламався.

— Заходьте, — пролунав жіночий голос зсередини.

Петро відчинив двері, пропустив героїв усередину.

Кімната була простою, але функціональною. Стіл, за яким сиділа жінка років тридцяти п’яти. Обличчя суворе, але не жорстоке. Короткі темні волосся, руки в мозолях від роботи. На столі — папери, креслення, книги.

Вона підняла голову, оглянула героїв уважним, оцінюючим поглядом. Потім звернулася до Петра:

— Що за люди?

— Приїхали на тепловозі, — доповів Петро. — Кажуть, зламався. Просять відремонтувати.

Віра підвелася, обійшла стіл. Стала перед героями, схрестивши руки на грудях.

— Тепловоз — складна машина, — сказала вона, і голос її був діловим, без зайвих емоцій. — У мене немає людей, які знають, як його ремонтувати.

Вона зробила паузу, дивлячись то на Альошу, то на Хреста.

— Хоча інструментів, устаткування та запчастин у нас вдосталь. Депо велике, залишилося ще з довоєнних часів. Працює не на повну потужність, але працює.

Альоша помітив, як вона говорить — чітко, конкретно. Не марнує слів. Людина справи.

— Тому не можу сказати, скільки часу може зайняти ремонт, — продовжила Віра. — І чи взагалі мої люди зможуть відремонтувати ваш тепловоз. Можемо спробувати, але гарантій немає.

Хрест ступив вперед.

— Нас, мабуть, неправильно зрозуміли, — сказав він спокійно. — Тепловоз буду ремонтувати я сам. Мені тільки потрібні інструменти та запчастини. Та доступ до депо.

Віра здивовано підняла брову.

— Ти знаєш, як його ремонтувати?

— Знаю.

Пауза. Віра вивчала Хреста поглядом, ніби намагалася зважити, чи говорить він правду.

— Отже, ти механік?

— Механік, — кивнув Хрест. — З Волги. І наче непоганий.

Віра розсміялася — коротко, але щиро.

— Скромність — рідкість у наш час, — сказала вона. — Якщо можеш відремонтувати тепловоза самотужки, значить, ти не просто непоганий. Ти досвідчений механік. Дуже досвідчений.

Хрест знизав плечима.

— Можу. Якщо є потрібна деталь або матеріали, щоб її виготовити.

Віра повернулася до столу, спершись об нього руками.

— Розумію. Значить, ви просто хочете доступ до депо. — Вона подивилася на них. — За це треба платити. Депо — не благодійність.

— Готові, — сказав Альоша. — Що потрібно?

Віра задумалася, потім повернулася до них.

— Сідайте, — вона показала на два стільці біля стіни. — Поговоримо.

________________________________________

Частина 4. Переговори та угода

Альоша й Хрест сіли. Віра залишилася стояти, спершись об стіл.

— Розумієте, — почала вона, — ми тут не бандити, що грабують. Колись так було, але це тупиковий шлях.

Вона пройшлася кімнатою, підійшла до вікна, подивилася на депо.

— Якщо далі всіх навкруги грабувати та вбивати, то місто отримає погану славу, а ми опинимося в ізоляції. Ніхто не їде, нікого не грабуєш, помираєш з голоду. Це очевидно. Попередній ватажок цього не розумів. Або не хотів розуміти.

Альоша слухав уважно. Віра говорила, наче пояснювала не їм, а собі. Наче ще раз перевіряла власну логіку.

— Я змінила правила, коли прийшла до влади, — продовжила вона. — Тепер ми беремо податок за прохід — розумний, щоб люди могли заплатити. Не грабуємо, а беремо плату за безпеку, за можливість пройти нашою територією. Це чесно.

Вона повернулася до них.

— Робимо зброю на продаж. Ремонтуємо механізми та ту ж саму зброю — наскільки вистачає досвіду. Торговці їдуть до нас, бо знають — тут можна полагодити автомат, заточити ніж або щось відремонтувати. За розумну плату.

Альоша подумки кивнув. Логіка була зрозумілою. Віра перетворила банду грабіжників на щось схоже на промислову гільдію.

— Але зараз у нас є проблема, — Віра знову сперлася об стіл. — Генератор, який постійно ламається. Електроенергія нам критично потрібна — без неї не працюють верстати, не працює зварювання. А майстрів, що розуміються на генераторах — немає.

У двері постукали. Зайшов Андрій.

— Вибач, що перебиваю, — сказав він. — Але генератор… Він знов зупинився. Якщо не полагодити зараз, можемо зірвати контракти.

— Дякую, Андріє, — кивнула Віра. — Залишайся, послухай.

Андрій став біля дверей, схрестивши руки.

Віра повернулася до героїв.

— Ми вже втретє за тиждень лагодимо той проклятий генератор. Щось інтуїтивно робимо, він працює день-два, потім знову ламається.

Віра подивилася на Хреста.

— Ти кажеш, що досвідчений механік. А в генераторах розумієшся?

Хрест кивнув.

— Розуміюся.

Віра обдумувала щось, потім випрямилася.

— Тоді пропоную угоду. Дамо доступ до депо та матеріали для ремонту тепловоза. Натомість ти полагодиш наш генератор. І — це важливо — навчиш моїх людей, як з ним працювати. Щоб більше не ламався.

Хрест відповів.

— Поділитися досвідом?

— Так, — твердо сказала Віра. — Знання — це можливість більшого заробітку в майбутньому. Якщо мої люди навчаться ремонтувати генератори, вони зможуть ремонтувати їх і для інших. За плату. Це цінно.

Хрест кивнув.

— Непогана пропозиція. Але в нас немає багато часу. Маємо справу, яка не терпить затримки. — Він подивився Вірі прямо в очі. — Отже, полагоджу ваш генератор і навчу ваших людей, як з ним працювати. І ми одразу поїдемо.

Віра дивилася на нього кілька секунд, зважуючи. Потім глянула на Андрія. Той кивнув схвально.

— Добре, — сказала Віра, простягаючи руку. — Угода. Ти лагодиш свій тепловоз, ти лагодиш наш генератор і навчаєш моїх людей. Натомість — повний доступ до депо, матеріали, інструменти. І безпека — ніхто вас не чіпатиме.

Хрест потиснув її руку.

— Угода.

Віра усміхнулася — вперше за весь час розмови.

— Андрій, покажи їм депо. Дай усе, що потрібно. І зроби оголошення — хто хоче вчитися ремонтувати генератори, нехай приходять після обіду.

Андрій кивнув.

— Зроблю. — Він перевів погляд на Альошу та Хреста. — Ходімо. Покажу, де у нас що.

Вони вийшли з офісу. Альоша відчував полегшення. Вони зможуть полагодити тепловоз. І зроблять це без створення нових проблем.

«Може, цього разу все вийде інакше», — подумав він з надією.

Частина 5. Робота почалася

Андрій провів їх через усе депо, показуючи, де що знаходиться. Альоша дивився навколо з подивом — масштаб вражав. Це не була просто майстерня. Це був справжній промисловий комплекс.

— Он там, — Андрій показав на ліву частину депо, — токарні верстаки. Працюють три з п’яти. Решта без електрики. — Він повів їх далі. — Тут зварювальні пости. Маємо газове зварювання та електричне. Електричне працює тільки коли генератор не барахлить.

Вони пройшли повз великий стелаж із запчастинами. Сотні деталей акуратно розкладені в ящиках по полицях, кожен ящик з біркою.

— Це комірники роблять, — пояснив Андрій, помітивши здивований погляд Альоші. — Віра наполягає на порядку. Каже, хаос — це марнування часу. А час — це гроші.

— Вона права, — сказав Хрест, оглядаючи стелаж. — У хаосі нічого не знайдеш.

Вони дійшли до невеликого закутка, де стояв верстак, інструменти висіли на стіні — кожен на своєму місці.

— Тут можете працювати, — сказав Андрій. — Інструменти беріть будь-які. Запчастини — он там. — Він показав на стелаж. — Якщо не знайдете потрібної деталі, кажіть. Подивимося ще на складі.

Хрест кивнув, підійшов до інструментів, провів рукою по гайковим ключам.

— Доглянуті, — схвально сказав він. — Видно, що люди розуміються.

Андрій усміхнувся з гордістю.

— Намагаємося. Віра каже: інструмент — це продовження руки механіка. Якщо інструмент поганий, робота буде поганою.

Альоша подивився на Андрія уважніше. Він говорив не як бандит, а як майстер. Людина, що пишається своєю роботою.

— Добре, — сказав Хрест. — Тоді почнемо. Альоша, будеш допомагати.

— Звісно.

Андрій ще показав їм, де можна помити руки, де є ганчірки, де мастило. Потім пішов по своїх справах.

Хрест і Альоша вийшли до тепловоза. Той стояв біля входу в депо, масивний і потертий. Хрест відчинив капот.

— Треба зняти цю деталь, — показав він. — Потім або знайти таку саму, або виготовити нову. Другий варіант довший, але надійніший.

Альоша закотив рукави.

— Що робити?

Хрест почав давати вказівки. Альоша виконував — подавав інструменти, тримав деталі, допомагав відкручувати болти. Робота була важкою, руки швидко забруднилися машинним мастилом, але Альоша не скаржився.

Поруч зупинилося кілька працівників депо, дивилися. Один — молодий хлопець років п’ятнадцяти, худий, з допитливими очима — підійшов ближче до тепловоза.

— Можна подивитися? — запитав він несміливо.

Хрест глянув на нього, кивнув.

— Можна. Тільки не заважай.

Через хвилину підійшов ще один — старший, з сивиною в бороді. Потім жінка в робочому комбінезоні.

Хрест працював впевнено, пояснюючи Альоші кожен крок.

— Дивись, цей болт затягнутий дуже сильно. Якщо просто крутити ключем, можна зірвати різьбу. Треба спочатку постукати молотком — легко, щоб розбити іржу. Потім побризкати мастилом. Почекати хвилину. І тоді вже крутити.

Молодий хлопець, що стояв поруч, уважно слухав, запам’ятовуючи.

Хрест не відривався від роботи.

— Бо різьба — це точна річ. Якщо зірвеш — деталь стає марною. А нових деталей у нас обмаль. Краще витратити зайву хвилину на підготовку, ніж зіпсувати те, що є.

— Зрозуміло, — пробурмотів собі під носа хлопець, і Альоша помітив, як той дістав з кишені маленький блокнот, щось записав.

Робота тривала. Нарешті Хрест витяг зламану деталь із тріщиною посередині.

— Ось воно, — сказав Хрест, показуючи тріщину. — Старий метал. Втомився за роки роботи. А вібрація була останньою краплею.

Він обтер деталь ганчіркою, подивився на світло.

— Потрібна така сама. Або щось дуже схоже.

— Підемо шукати, — запропонував Альоша.

Вони пішли до стелажа із запчастинами. Хрест перебирав деталі, порівнював, міряв. Альоша допомагав, діставав важкі ящики з верхніх полиць.

Молодий хлопець, що спостерігав за ними, теж підійшов.

— Як тебе звати? — запитав Альоша.

— Сашко, — відповів хлопець. — Я тут учень. Вчуся в Андрія.

— Добре вчитися, — сказав Альоша. — Знання в наш час — найцінніше.

Сашко кивнув.

— Знаю. Віра теж так каже. Каже, хто вміє ремонтувати — той не помре з голоду.

Хрест нарешті знайшов потрібну деталь — не точно таку саму, але схожу. Витягнув, оглянув з усіх боків.

— Ця підійде, — сказав він. — Треба трохи підточити, підігнати. Але метал наче хороший, міцний. Витримає.

Він подивився на годинник — був уже обід.

— Альоша, зараз перерва. Підемо поїмо, а потім я займуся генератором. Угода є угода. Доремонтуємо тепловоза потім.

________________________________________

Частина 6. Генератор та навчання

Обід був простим, але ситним — гречана каша, тушковане м’ясо з консервів, хліб, чай. Їли в загальній їдальні депо — великій кімнаті з довгими столами. Люди сиділи групами, розмовляли, жартували. Атмосфера була робоча, але не напружена.

Віра сиділа за окремим столом, обговорювала щось з Андрієм, показуючи схему. Помітила героїв, кивнула.

Після обіду Андрій підійшов до Хреста.

— Готовий до генератора?

Хрест кивнув.

— Показуй, де він.

Вони пішли в іншу частину депо — там, де стояло обладнання. Генератор був величезним — радянський, ще довоєнний, із масивним корпусом та безліччю дротів.

Хрест обійшов його, оглянув з усіх боків. Присів навшпиньки, заглянув під корпус. Обличчя його стало зосередженим.

— Коли і що востаннє робили?

— Позавчора, — відповів Андрій. — Ми замінили щітки, почистили контакти. Запрацював. А вчора знову зупинився.

— Відкривай, подивимося.

Андрій відкрив бічну кришку генератора, показав на деталі всередині. Хрест уважно оглянув, потім випрямився.

— Ви лікуєте симптоми, а не причину, — сказав він. — Дивіться…

Він почав пояснювати, показуючи на різні частини генератора. Альоша, що стояв поруч, багато чого не розумів — технічні терміни були незнайомими. Але Андрій слухав уважно, кивав.

— Ось це — щітки, — Хрест показав на дві графітові палички. — Вони передають струм на ротор. Коли зношуються, виникає іскріння. Іскріння обпалює обмотку. Обмотка виходить з ладу — генератор стає.

— Але ми ж міняємо щітки, — сказав Андрій.

— Так, — кивнув Хрест. — Але дивіться сюди. — Він показав на металеву частину всередині. — Це колектор. По ньому ковзають щітки. Бачите ці борозни? Це від зношених щіток. Навіть якщо поставите нові щітки, вони швидко зітруться об ці борозни. І знову іскріння.

Андрій прищурився, придивляючись.

— І що робити?

— Треба шліфувати колектор, — відповів Хрест. — Вирівняти поверхню. Тоді нові щітки працюватимуть довго.

До них підійшли ще кілька людей — Сашко, жінка в комбінезоні, ще двоє чоловіків. Віра призначила їх навчатися.

Жінка представилася:

— Галя. Теж тут працюю. Віра прислала навчитися — генератори постійно ламаються, а ніхто не знає, як правильно ремонтувати.

Хрест кивнув.

— Добре. Тоді слухайте уважно. І запитуйте, якщо щось незрозуміло.

Він почав поступово розбирати генератор, пояснюючи кожен крок. Альоша спостерігав, подаючи інструменти, коли Хрест просив.

— Ось це — статор, — Хрест показав на масивну частину з обмотками дроту. — Нерухома частина. Тут створюється магнітне поле.

— А це? — запитав Сашко, показуючи на іншу деталь.

— Це ротор. Обертається всередині статора. Коли обертається, виробляється струм.

Сашко записував у свій блокнот. Галя теж дістала папір, малювала схему.

Хрест працював повільно, але впевнено. Кожну деталь, яку виймав, пояснював — для чого вона, як працює, на що звертати увагу.

— Дивіться на підшипники, — сказав він, показуючи на дві металеві деталі. — Якщо вони зношені, ротор починає бити. Вібрація руйнує все — і обмотки, і контакти, і корпус. Тому підшипники треба міняти вчасно.

— А як зрозуміти, що їх треба міняти? — запитала Галя.

— По звуку та вібрації, — відповів Хрест. — Зношений підшипник гудить, скрипить. Почуєте — одразу зупиняйте генератор і міняйте. Інакше може зламатися набагато більше.

Хрест продовжив роботу. Зняв колектор, відшліфував його на верстаті, поставив назад у генератор, поміняв зношені деталі, почистив контакти. Кожен крок супроводжувався поясненням.

Альоша допомагав, але більше спостерігав. Бачив, як Хрест ділиться знаннями терплячо, без роздратування. Відповідає на кожне запитання, навіть якщо воно здавалося дурним.

Робота тривала. Альоша бачив, як учні Хреста ловили кожне слово, як записували, запам’ятовували. Це було не просто навчання — це була передача знань, які в цьому світі могли врятувати життя.

Ближче до вечора до них підійшли ще кілька людей. Хтось запитав про ремонт зброї, хтось запитав про двигуни — Хрест між справою розповідав основи, на що звертати увагу, нюанси в ремонті.

Альоша розумів — для цих людей Хрест був скарбницею знань. Він прожив життя, працюючи з технікою, та знав те, що вони могли вивчати роками методом спроб та помилок.

Ввечері принесли їжу — знову Віра подбала. Їли прямо біля генератора, не відриваючись від роботи.

Пізнього вечора  до них підійшла сама Віра. Стала осторонь, слухала, як Хрест пояснює про електричні кола.

— А якщо обмотка згорить? — запитала вона раптом.

Хрест обернувся, трохи здивований, що вона тут.

— Тоді треба перемотувати. Довга робота. Треба зняти стару обмотку, порахувати витки, намотати нову. Потім заізолювати, просушити, встановити назад.

— Ти вмієш?

— Вмію. Але це дні роботи.

Віра кивнула, обмірковуючи. Потім задала ще кілька питань — влучних, технічних. Альоша розумів — вона не просто цікавилася. Вона вчилася.

Хрест нарешті затягнув останній болт. Випрямився, розім’яв спину.

— Готово. Андрій, включай рубильник.

Андрій, затамувавши подих, підійшов до щитка, потягнув важіль.

Генератор загуркотів. Спочатку нерівно, потім все рівніше, рівніше. Звук став стабільним, потужним.

По депо почало загорятися світло. Спочатку тьмяно, потім яскравіше, яскравіше. Лампи під стелею розігрілися, залили все приміщення яскравим білим світлом.

Люди, що залишилися, заплескали в долоні. Хтось вигукнув «Ура!». Сашко підстрибнув від радості.

Віра підійшла до генератора, поклала руку на корпус. Той тремтів від роботи — рівно, без перебоїв.

— Працює, — сказала вона тихо. — І працює краще, ніж раніше.

Хрест усміхнувся втомлено.

— Тепер працюватиме довго. Якщо обслуговувати правильно — роками. Я показав вашим людям, на що звертати увагу. Вони зможуть самі.

Віра подивилася на Андрія, Галю, Сашка.

— Що скажете?

Андрій захоплено вимовив.

— Та він за один день дав нам більше, ніж ми навчилися за рік самотужки. Тепер розумію, що й як робити. Які помилки ми робили. Чому генератор постійно ламався.

Галя кивнула.

— Я записала все. Тепер зможемо самі. І навчимо інших.

Сашко не знаходив слів, тільки повторював:

— Це… це неймовірно.

Віра підійшла до Альоші та Хреста. Обличчя її було серйозним, але в очах — щира вдячність.

— Угода виконана, — сказала вона. — Більше того — ви дали нам набагато більше, ніж обіцяли.

________________________________________

Частина 7. Довгий день

Після генератора Хрест з Альошею повернулися доремонтувати тепловоза. Було близько опівночі, коли Хрест нарешті завершив роботу над тепловозом. Деталь була встановлена, затягнута, протестована.

Віра підійшла подивитися.

— Як успіхи?

— Готово, — відповів Хрест, витираючи руки. — Можна перевіряти.

Він заліз у кабіну, завів двигун. Той загудів — рівно, без жодних сторонніх звуків. Металевий дзвін зник.

Віра кивнула схвально.

— Молодці. Непогано.

Хрест заглушив двигун, вийшов з кабіни.

Хоча було вже досить пізно, але люди досі дивились на те, як Хрест працює з тепловозом, щоб отримання нові знання.

Вона подивилася на своїх людей, що стояли біля тепловоза.

— Мої люди в захваті. Вони навчилися за один день більше, ніж за місяці спроб та помилок. Це безцінно.

Хрест знизав плечима.

— Я просто показав те, що знаю. Нічого особливого.

— Для тебе — можливо, — сказала Віра. — Для нас — це багато. Тепер ми зможемо не тільки ремонтувати свій генератор, а й брати замовлення від інших. Це дохід. Це можливість вижити.

Вона зробила паузу.

— Можете їхати хоч зараз. Або відпочити до ранку — і це безкоштовно. Як вирішите.

Хрест подивився на Альошу. Той кивнув.

— До ранку, — сказав Хрест. — Їхати вночі — ризик. Не видно колії. Можемо знов втрапити в якусь халепу.

Віра усміхнулася.

— Слушно. Андрій, відведи їх у гостьову кімнату. І принеси їжі — нормальної, гарячої. Вони заслужили.

Андрій кивнув.

— Ходімо за мною.

________________________________________

Частина 8. Ніч у Зимі

Гостьова кімната була невеликою, але затишною. Два ліжка з матрацами — справжніми, м’якими матрацами, а не мішками з соломою. Стіл, два стільці, умивальник у кутку. Вікно виходило на подвір’я депо, де ще горіло світло — яскраве, рівне світло відремонтованого генератора.

Альоша підійшов до умивальника. Руки були чорними від мастила, довелося довго мити з милом, потім помив обличчя.

Хрест дочекався, поки Альоша відмиється від мазуту, та зробив те саме, потім сів на ліжко, розім’яв плечі. Обличчя втомлене, але задоволене.

Через кілька хвилин постукали в двері. Андрій зайшов, несучи підніс з їжею.

— От, — сказав він, ставлячи підніс на стіл. — Гарячий суп, м’ясо, хліб, чай. Від Віри. Сказала нагодувати вас як слід.

На підносі справді було багато — великі миски супу, тарілка з тушкованим м’ясом, свіжий хліб, термос з гарячим чаєм.

Альоша відчув, як у животі заскавуліло від голоду.

— Передай їй нашу вдячність, — сказав він щиро.

Андрій усміхнувся.

— Передам. А ви їжте, відпочивайте. Вранці, якщо треба, розбудимо. Або самі прокинетеся — як хочете.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

Альоша й Хрест сіли за стіл. Їли мовчки, з апетитом. Суп був густий, наваристий. М’ясо — м’яке, приправлене якимись травами. Хліб — свіжий, ще теплий.

Після їжі Альоша відкинувся на спинку стільця, допиваючи чай.

— Сьогодні було… інакше, — сказав він.

Хрест подивився на нього.

— Інакше?

Альоша кивнув.

— Ми допомогли. По-справжньому. Не створили проблему, як у Черемхові. Не обманули, як могли б. А допомогли.

Хрест усміхнувся ледь помітно.

— Так вийшло. Вони мали те, що нам потрібно. Ми мали те, що їм потрібно. Чесний обмін. Обидві сторони виграли.

Альоша допив чай, поставив чашку.

— На зворотному шляху, — сказав він, — ми можемо заїхати сюди. Вже не як чужинці, а як… друзі?

Хрест замислився.

— Можливо. Якщо вони запам’ятають нас добрим словом.

— Запам’ятають, — впевнено сказав Альоша. — Ти дав їм знання. Це найцінніше, що можна дати в цьому світі. Знання не з’їси, не вистрелиш ним, але воно дає можливість виживати. Заробляти. Будувати майбутнє.

Хрест мовчав, дивлячись у вікно на яскраве світло депо.

— Іноді місія та люди не суперечать одне одному, — нарешті сказав він, — Тож можна допомогти і не втратити час. Сьогодні так вийшло.

Альоша кивнув. Відчував полегшення, задоволення. Вперше за багато днів — відчуття, що вони зробили щось правильне. Не просто вижили, не просто проїхали далі. А допомогли.

Вони лягли спати. Ліжка були м’якими, теплими. Альоша закрив очі, і сон прийшов швидко — спокійний, без кошмарів.

Уперше за багато днів він спав без тривоги.

Частина 9. Ранок і від’їзд

Альоша прокинувся від тихого постукування в двері. За вікном було ще сутінково — раннє ранок, сонце тільки-но починало підніматися.

Він підвівся, розтер обличчя руками. Тіло нило від вчорашньої роботи, але це було приємне ниття — від корисної праці, а не від напруги та битви.

Хрест уже не спав — сидів на ліжку, одягався.

— Хтось стукає, — тихо сказав він.

Альоша підійшов до дверей, відчинив. На порозі стояв Сашко з підносом.

— Доброго ранку, — сказав він несміливо. — Віра просила принести сніданок. Ще рано, але подумали, що ви захочете виїхати зрання.

На підносі — каша, хліб, яйця, чай.

— Дякую, — сказав Альоша, беручи підніс. — Передай Вірі, що ми дуже вдячні.

Сашко кивнув, але не пішов. Стояв, ніби хотів щось сказати, але соромився.

— Що таке? — запитав Альоша.

— Я… я хотів подякувати, — нарешті видавив Сашко. — За вчорашнє. За те, що навчили. Я багато чого зрозумів. Записав усе в зошит. Тепер буду вчитися далі.

Хрест підійшов, поклав руку на плече хлопця.

— Вчися, — сказав він. — Це найважливіше. Знання ніхто не відбере. Ні бандити, ні час. Вони завжди з тобою.

Сашко кивнув, очі його заблищали.

— Дякую. Справді.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

Альоша й Хрест поснідали швидко. Каша була гарячою, варені яйця — то взагалі в теперішньому світі делікатес. Чай міцний, бадьорий.

— Готовий? — запитав Хрест, допиваючи чай.

— Так, — кивнув Альоша. — Поїхали.

Вони зібрали свої речі — небагато було, все поміщалося в рюкзаки. Вийшли з кімнати.

Депо вже прокидалося. Десь лунав стук молотка, хтось розпалював горно. Генератор працював рівно, без перебоїв — яскраве світло рівно заливало все приміщення.

Біля тепловоза їх уже чекали. Віра, Андрій, Галя, Сашко та ще кілька людей.

Віра ступила вперед.

— Дякуємо, — сказала вона просто, але в голосі — щира вдячність. — Справді. Ви допомогли більше, ніж можете уявити.

Хрест усміхнувся.

— Взаємно. Без вас ми б застрягли тут на тиждень. Або більше.

Андрій підійшов, несучи невеликий ящик. Позаду нього стояв ще один чоловік з другим ящиком.

— Тут консерви, хліб, вода, — сказав він. — Від нас. У дорогу. Небагато, але щось є. В тому ящику два захисних костюми. Віра сказала, що вам знадобляться.

Альоша взяв ящик, заніс у тепловоз, потім повернувся за другим.

— Дякую. Це нам згодиться.

Віра підійшла ближче, подивилася Хресту й Альоші в очі.

— Куди їдете? — запитала вона. — Або це секрет? Бачу, що на захід.

Альоша завагався, потім вирішив сказати правду — принаймні частину.

— На захід. Красноярськ. Маємо… справу там. Людей треба забрати.

Віра кивнула, не випитуючи деталей.

— Зрозуміло. Не питатиму більше. — Вона зробила паузу. — Але якщо повертатиметесь назад цією дорогою — завітайте. Будемо раді. По-справжньому.

Хрест простягнув руку.

— Завітаємо. Обіцяю. Колія одна, тож іншої дороги назад не буде.

Віра потиснула його руку, потім руку Альоші.

— Щасливої дороги. І… бережіть себе. До речі, у вас попереду Тайшет. Радіоактивна зона. У нас тут радіації немає, а вам захисні костюми точно знадобиться. Будьте обережні.

— Будемо, — пообіцяв Альоша.

Вони залізли в кабіну тепловоза. Хрест завів двигун — той загудів ідеально, без жодного стороннього звуку. Відремонтована деталь працювала бездоганно.

Тепловоз повільно рушив уперед, виїжджаючи зі станції Зима.

________________________________________

Частина 10. Роздуми в дорозі

Вони їхали мовчки перші кілька кілометрів. Альоша дивився назад — Зима поступово зникала за обрієм, розчинялася в ранковому тумані.

— Знаєш, Хрест, — нарешті заговорив він, — сьогодні я відчув щось… інше.

Хрест не відвів погляду від колії.

— Що саме?

Альоша шукав слова, намагаючись сформулювати думку.

— Що місія — це не тільки дістатися до Олі. Це ще й те, що ми робимо по дорозі. Як ми це робимо.

Хрест мовчав, слухаючи.

— У Черемхові, — продовжив Альоша, — ми створили проблему. Обрали обережний шлях, але обвалили колію. Тепер на зворотному шляху доведеться їхати через місто, якого намагалися уникнути.

— Так, — коротко підтвердив Хрест.

— В Ангарську — теж. Проїхали, залишивши людей у рабстві. Пообіцяли повернутися, але поки що нічого не зробили.

— Ми не могли, — нагадав Хрест. — Нас двоє. Їх десятки.

— Знаю, — кивнув Альоша. — Але тут, у Зимі… тут було інакше. Ми допомогли. По-справжньому. Ніхто не постраждав. Навпаки — вони виграли. І ми виграли. Це було… правильно.

Хрест нарешті глянув на нього.

— В Черемхові ми створили проблему, — сказав він розмірено. — В Ангарську — теж. Тут — допомогли. Один раз із трьох. Непоганий результат, враховуючи обставини.

Альоша усміхнувся сумно.

— Один раз із трьох. Так, непогано. Але це означає, що можна інакше. Не завжди треба вибирати між місією та людьми. Іноді можна і те, і те.

Хрест задумався, дивлячись на колію, що розбігалася вперед.

— Можливо, — нарешті сказав він. — Але не завжди вийде так добре. У Черемхові не було вибору — або обвал, або бандити. В Ангарську — теж. Тут пощастило — їм потрібні були знання, у нас вони були. Збіг обставин.

— Чи збіг? — запитав Альоша. — Може, це ми зробили правильний вибір? Вони могли ж вимагати більше. Могли забрати половину наших припасів. Але ми запропонували знання. І всі виграли.

Хрест мовчав, обмірковуючи.

— В розумних межах, — нарешті сказав він. — Якщо є можливість допомогти без шкоди для місії — треба допомагати. Але місія завжди на першому місці. Оля й Діти лісу залежать від нас. Ми не можемо їх підвести.

Альоша кивнув.

— Знаю. Місія на першому місці. Але тепер знаю й інше — якщо можна зробити добро по дорозі, треба робити. Навіть якщо це сповільнює нас. Трохи.

— В розумних межах, — повторив Хрест, і на обличчі його з’явилася ледь помітна усмішка.

— В розумних межах, — погодився Альоша.

Вони їхали далі. Альоша дивився вперед, на колію, що тяглася до обрію. Позаду залишалася Зима — місто, де вони зробили щось хороше.

А попереду був Тайшет — радіоактивна зона, про яку попереджала Віра. Місто-привид, де радіація все ще вбиває.

І десь далеко — Красноярськ. Оля. Діти лісу. Гребля, що може обвалитися будь-якої миті.

«Місія продовжується, — подумав Альоша. — Але тепер я знаю — важливо не тільки куди ми йдемо, а й як. Що ми залишаємо за собою. Які сліди».

Він згадав слова Артема, сказані давно, ще в метро: «У цьому світі немає простих виборів. Є тільки менше зло».

«Може, Артем і правий, — подумав Альоша. — Але іноді менше зло — це не зло взагалі. Іноді можна зробити добро. Не завжди. Не скрізь. Але іноді — можна».

Тепловоз їхав вперед, залишаючи позаду Зиму. І те, що сталося там, поїде з ними. Спогад про те, що навіть у цьому зруйнованому світі можна робити добро. Можна допомагати. Можна будувати, а не тільки руйнувати.

Вага їхніх виборів була важкою. Черемхово, Ангарськ — проблеми, які ще треба вирішити. Але Зима додала щось інше до цієї ваги. Надію. Віру в те, що не все втрачено.

Сонце піднялося над обрієм, заливаючи ліс золотим світлом. Новий день. Нова ділянка шляху. Нові випробування.