Розділ 5

Шакі. Наступний день після заселення

Я знову біжу. Від темряви, яка поглинає все навкруги. Ще трішки — і забере мене з собою, як забрала все, що позаду, у непросвітну безодню.
Чому? Чому?

Переді мною — батько і сестра. Але скільки б я не біг — наздогнати не можу. Кожен крок відлунює болем.
Мої друзі… я прошу допомоги. Хоч ви…

— Нездара.

— Сміття.
— І не скажеш, що вони з однієї родини.
— Я так і знав, що скоро це станеться.
— Коли він уже зникне?

Їхні погляди — жалкі, обличчя сповнені сарказму, висміюють мене.
Чому?
Я ж вам допомагав. Слухав. Вважав друзями.
Чому?

— Батьку! — я майже добіг, майже вирвався. Ще трішки — і вона мене не дістане.
— Що за убожество… — він дивився зверхньо. — Будь ласка, хоч руку… — я тягнувся з останніх сил. — Ми ж сім’я, я все робив, як ти казав…
— Краще б ти здох ще в утробі.

Чому!..
Ці слова відкинули мене назад, у темряву.

— Нііі!.. — я намагався бігти знову, але темрява поглинула мене.

Я різко підвівся з ліжка від переляку — й полетів на підлогу.
Знову цей жахливий сон. Чому він не полишає мене? Мені й у реальності вистачає жаху, а тут ще ці срані сни.

У вікні виднілося сонце. Його світло заповнювало всю кімнату, роблячи її затишною. І тільки ліжко залишалося в тіні.
Ця кімната ідеальна.
Я її не заслуговую.

Нащо вона мене сюди притягла? І нащо я згодився? У тому клубі я відчував себе жахливо — всі, хто приходив, не втрачали нагоди познущатися з мене. Але вона… навіщо їй це треба?
Що зроблено — те зроблено.

Це все одно краще, ніж ті місця, де я ночував. Бо в клубі не виходило постійно залишатися — я просто хотів утекти від людей, які приходили мене цькувати.
Не розумію, навіщо це їм. Я і так — на самому дні.
Ні речей, ні техніки, ні грошей.

Батько, щойно дізнався про мого хлопця, — це стало останньою краплею. До цього я просто був недолугим сином.
Коли я сказав, що я бісексуальний — він нібито ігнорував. Але коли преса оприлюднила ті фото… усе.
Я справді намагався бути ідеальним сином. Але просто не можу зрозуміти: чому в мене все — провали, невірні рішення, зруйновані ідеї й проєкти. Не так, як у сестри.
Ось вона — ідеальна у всьому.
Хотів би і я таким бути. Відповідати всім стандартам.
Але я ніби якийсь не такий. Зламаний. Неправильний.
Що б я не робив — усе йде шкереберть.

Я глибоко видихнув і піднявся, розглядаючи кімнату. Вона не була великою, але мала багато місця.
Невеличка шафа при вході, поруч — книжкова полиця. Навпроти — стіл із полицями, біля нього двері до ванної. Вікно ідеально розміщене — біля столу, щоб усе світло падало туди. А ліжко стояло в найтемнішому кутку.
Навіщо тут стільки місця? Мені й класти нічого.
Так і залишиться порожньо.

Я знову заліз у ліжко, відкопав свій телефон і поглянув на годинник — уже за тринадцяту.
Давно я так довго не спав.
Треба вставати. Хоча — навіщо? Робота починається аж через два дні.
А зараз — просто встати, щоб поїсти… але їсти не хотілося.
Я не відчував голоду. Тільки холод. І не міг зігрітися.
Не розумію чому.

Тверезий голос у голові підказував: я повинен хоч спуститися, подивитися, де я. Бо вчора нічого й не бачив — тільки вхід, документи, ліжко.
Хоча ні… ще була Кейт — дівчина, яку звалили з дивана. І Лора — як на мене, дуже лякаюча. А може, просто намагається такою здаватися.

Після кількох годин ховання під ковдрою я все ж змусив себе піднятися і сходити в душ.
Що за прокляття? Скільки не крутив ручку на гарячу воду — все одно холодна.
Що за чорт зі мною коїться?..

Вийшов із душу, протер запотіле дзеркало рукою — й побачив себе. Замученого, втомленого. В очах — тільки відчай.
Ніколи не помічав, які вони темні й глибокі.
А шкіра вся червона. Ще трохи — і справді зварився б там.
Але чому мені досі холодно?

Я закрив очі, видихнув і, зібравши рештки сил, повернувся до кімнати. Відчинив ту кляту жовту валізу — переді мною відразу з’явився мій трохи побитий ноутбук. Навряд чи працює.
Відклав убік. Колись розкладу речі, і це місце буде схоже на кімнату, де хтось живе. Але зараз… зайве.
Не відчуваю себе на своєму місці.
Чи знайду я колись таке місце? Бо де б не був — це відчуття мене переслідує.

Серед речей знайшов щось схоже на домашній одяг.
Не хочу виходити. Але голод і цікавість сильніші за мене.

За дверима — мертва тиша. Удома нікого.
Темно. Холодно. І чомусь — мені це імпонує.

Я спустився сходами. Переді мною — кухня. Велика, оздоблена темним деревом. Безліч речей для приготування, велика раковина, плита, духовка і щось схоже на барний стіл для готування.
Я підійшов до холодильника.
На що я розраховую? Там же немає моєї їжі.
Поки думав — рука вже відкривала дверцята.

Переді мною — полиці, забиті каструлями, контейнерами з їжею, овочами, фруктами. Все у хаосі, але кожен контейнер підписаний.
«Тільки спробуй зжерти моє, Кейт» — виднілося на одному.
На іншому — «Не викидати. Це їжа, а не сміття».

Непомітно для себе я посміхнувся.
Тільки одна полиця була складена ідеально, і на ній короткий напис: «Нік». Напевно, той хлопець, якого я бачив учора.
Переглядаючи далі, я натрапив на полицю з підписом:
«Всім брати їсти, бо викину».
А знизу — ще один стікер:
«Не розрахувала, треба з’їсти. Беріть, хто схоче».

Мій голод пересилив мене. Я потягнувся за контейнером, але почув шум вхідних дверей — і одразу відступив.

— Ура, я вдома! — почулося, а потім гупіт і лайка: — Та твою наліво, куди!..
За мить із проходу визирнула Кейт. Вона, як і я, кудись бігла, але вже за секунду — не бігла, бо спіткнулася й остаточно впала.
— От зараза, що за день такий! — вилаялася вона й пнула щось ногою.

Вона завжди така гучна?..

— Ну і хрін з ним, — вона розвернулась і з пакетами пішла в мою сторону. — О, новенький! Привітик!

Я справді не розумів, що мені робити, і просто продовжив стояти мовчки.

— До речі, як тебе звати? А то я забула.

Повисла тиша.

— Шакі.

— Шакі, значить. Спробую запам’ятати, але вибачай — можу забути. — Вона поклала пакети на стіл. На вигляд вони були важкі, але вона з легкістю їх закинула.

— Поїсти хотів? — я вже відкрив рота, щоб відповісти, але вона не дала й слова вставити. — Не соромся, зараз я це розгребу, разом поїмо. Щось зроблю із того, що є. А там є багато — не можу їсти одне й те саме постійно, тому отак і виходить, що їжі повно. А чого стоїш?.. — Вона різко замовкла.

У житті не бачив, щоб люди говорили без зупину. Я знову хотів щось сказати, але Кейт знову продовжила:

— Так, це бери, розпаковуй, — і всучила мені пакет. — Так буде швидше. Зараз я квіточки швиденько віднесу у відро — треба буде у вихідні посадити і насіння підготувати. Бо в нас тут є типу сад, а Лора боїться, що він буде виглядати, типу… — вона повернулась до мене, скривилась і видала: — бее. Тобто, дуже жахливо. Думаю, поки вона на роботі, зробити там гарно. А ти як думаєш? — і різко замовкла.

Ні разу не зустрічав таких людей. Вона так безперервно говорила, що я не те що слово вставити — навіть думки не встигав сформувати. Просто стояв, як олень, спостерігаючи за нею.
А вона й справді замовкла. Невже чекає, коли я відповім? Але що я можу сказати?..

Декілька секунд вона стояла поруч і дивилась на мене, ніби зависла.
Що я повинен робити — не розумію.

— Напевно, так… буде круто, — невпевнено промовив я.

Вона усміхнулась на всі зуби і побігла з якоюсь травою в руках — то, напевно, були ті квіти. Я невпевнено розкладав усе, що було в пакеті, на стіл.
Все було впереміш: інструменти, банки, чипси, фрукти, о — йогурт.

Поки я мучився з пакетом, вона пробігла повз у бік вхідних дверей, а вже за мить поверталась спокійно.

— Гей! — я підняв погляд.
— Лови! — і вона кинула в мене щось жовте й кругле. На диво, я впіймав. Це був лимон. — Будеш чай? Чи ти більше по каві, як Лора?
— Та не проти. Тільки щоб не був гіркий, — майже відразу відповів я.
— О, так ти все-таки вмієш говорити! Я вже переживала.
— Чому?

Знову зависла.

— Тому… — і знову зависла. — Ми ж живемо разом. Не знаю, треба ж якось… говорити, вистроювати зв’язки, чи як це там.

Ця її дивна впевненість чомусь викликала у мені приємне почуття, що змусило посміхнутися.
Вона така проста. І легка. Аж незвично.

Напевно, вона з тих людей, які допоможуть будь-кому на вулиці без питань, підтримають друзів у будь-який час, навіть коли самі по горло у проблемах.
Мій тато називав таких людей «бідними дурачками», які не цінують ні свій час, ні інших.

— Невже я теж такий? — прошепотів я сам до себе.

— Який — такий? — чорт, навіть не помітив, що сказав це вголос.
— Ну… на рівні… як правильно сказати… — вона мовчки дивилася, трохи нахиливши голову набік, намагаючись зрозуміти, про що я. — Про достаток, рівень освіти.
— Тю, не сміши. Ти мені навіть не рівня!

Що за реакція? Вона просто висміяла мене за те, що я натякнув, ніби вона бідніша чи тупіша.

— Не знаю, як ти, а от я вмію все. Проще сказати, чого я не вмію і не знаю. І то… — вона тикнула пальцем мені в обличчя. — Я не знаю того, що не знаю!
— Це як?
— І тебе можу так навчити, якщо попросиш.

Вона навіть не відповіла на моє питання, а ще й запевнила, що краща за мене. І її впевненість справді змусила повірити, що якби я заговорив про батька — вона б не здригнулася.

— Ну що, я не можу? Наведи приклад.
— Та нема питань.

Вона витягла три яблука з пакета й почала ними жонглювати — легко, впевнено.

— Так можеш?
— Ні. І навіщо?
— Навіщо? Це взагалі-то тренує моторику, увагу і концентрацію. Крім того, ти ніколи не будеш у ситуації, коли щось раптово падає. І ще можна робити так!

Вона продовжувала жонглювати, а потім зробила швидкий рух і відкусила одне яблуко прямо на льоту. І так по колу — кусала лише одне.

Виглядало до біса незвично й смішно. Як вона так робить? І навіщо їй така навичка? Вона вже майже з’їла те яблуко.

— Ну ось, а ти кажеш — навіщо. Людей смішити! Наприклад, тебе. — Я навіть не помітив, як і справді посміхався, як дитина. — От не розумію людей… Вони думають, що є якийсь рівень, щось потрібно досягнути, як інші. А навіщо — самі не знають. І замість того, щоб вибрати свій шлях, повторюють помилки чужі. І все життя — нещасливі.

Повисла тиша.

— Якось так. Не думай багато, а то сам себе заплутаєш, — і в цей момент вона клацнула мене по лобі.

Тепер завис я. У житті не зустрічав таких людей. Здається, я зовсім неправильно подумав про неї спочатку. Просто навісив ярлики — і все.
А може, в неї просто комплекс переваги чи нарцисизм. Але вона виглядає так просто… що не зрозуміло, що з нею не так.

— А де ти так навчилась?
— Що саме? Жонглювати? — вона стояла до мене спиною й щось готувала.
— Так.
— У дитинстві. Мої батьки — циркачі. Все дитинство мене мучили, хотіли, щоб я пішла їхніми стопами.
— Ого. А чому не захотіла?
— Бо не моє. Не хотіла — і досі не хочу. Така смішна ситуація була: я втекла з екзамену на вступ до циркового через вікно третього поверху й побігла на інший.
— Щоо? Почекай, ти стрибнула з третього поверху, щоб просто не вчитися там?!
— Ха-ха, та не стрибнула, а на канаті сповзла! — вона вже повернулася з тарілкою, яку поставила на стіл. — Ну, мене туди запхнули силою. Думали, що так змусять. Але забули, наскільки я вперта.
— А куди все-таки пішла?
— На психолога. Я встигла і вступила. Найсмішніше — після моєї вихідки в цирковому мене теж прийняли! Але я туди так і не прийшла.
— І що, подобається бути психологом?
— Ні, не моє. Може, коли набридне шукати «щось по душі», повернусь у цю професію.

Вона вже розставила тарілки з їжею й подала мені вилку.
Я подивився на стіл: на моїй половині стояла тарілка з рисом, омлетом і посередині якийсь салат.
Коли вона встигла?.. Я тільки поклав вилку поруч, думаючи, що треба відмовитись — бо це не моє.

— Тільки спробуй зараз сказати, що не будеш їсти! — я з переляку глянув на неї. Як вона це зрозуміла?.. — Якщо не будеш їсти, я сама в тебе запхаю! — вона дивилась так загрозливо, що я просто автоматично взяв вилку знову й почав їсти. — Ось так краще. Бо ще помреш — хто тоді за оренду платити буде?

— Дякую, — тільки це я зміг промовити.

Все ж — не така вже й страшна ця Кейт. Не така, як Лора.
Їжа, на диво, була смачною.
А може, я просто надто голодний.

Останнім часом я про це навіть не задумувався.

Цікаво, вона і справді вважає, що мені тут місце.
Так і продовжилася наша трапеза. Я почав трішки більше їй відповідати, а вона говорила, не в змозі замовкнути.

— Приберешся тут, а я поки піду підготую все, щоб посадити.
Я тільки мугикнув, і вона пішла по своїх справах. Я прибрав зі столу й помив тарілки, як вона з’явилась іззаду.

— Ну що, ходімо?
— Куди?
Кейт надула губи.
— Ти що, не слухав? Садити квіти.
— Я думав, ти будеш це одна робити, бо тобі треба.
— Тобі теж треба. Навіть так — у тебе є свої справи?
— Ні, — бездумно ляпнув я.
— От і добре, — і після цього ми пішли.

Друга половина дня так і пройшла. Ми рилися в землі, висаджуючи різні квіти, м’яту й любисток. Я так і не зрозумів, навіщо їх саджати, бо вони ж не квітнуть. Але вона щось казала про чай, запах, вигляд. Для мене це було дуже важко в розумінні.

Закінчивши з усім цим, я був вільним. Чи я так думав.

— Ну що, в душ. Треба це відмити. — Я тільки мовчки погодився з нею. — До речі, не хочеш щось подивитися? Чи ти антисоціальний у нас? — Вона пхнула мене кулаком у плече.

Звідки вона взяла, що я не соціальний? Хоча останнім часом я тільки таким і був — уникав людей, бо вже просто не міг терпіти всі ці приниження. А тут… зараз я відчував себе собою. І нарешті якийсь спокій. Може, це і не така погана ідея — подивитися щось замість того, щоб далі лежати у своїй порожній кімнаті.

— Чому б ні.
— От і добре. Як приведеш себе до ладу — зустрінемось біля телека. Добре?
— Чому ти така добра до мене? — я нарешті запитав це, бо досі не розумів її поведінку.
— Та така, як зазвичай. Чи ти маєш щось інше на увазі? Я ставлюся до людей так, як вони ставляться до мене. А ще ти мені нагадуєш мого молодшого двоюрідного брата — вічно в дитинстві за мною бігав, — далі вона пішла в свою кімнату, бурмочучи щось собі під ніс.

Коли я опинився у своїй кімнаті, то приліг на підлогу. Давно я так не втомлювався. Важке це діло — садівництво. Поясниця ниє, просто жах. Деякий час я так і продовжував лежати, а коли вже знайшов сили, пішов у душ, швидко привів себе до ладу й рушив у залу.

Кейт уже була на місці. Підготувала все до перегляду — снеки, пиво, телевізор теж чекав. Але вона була не одна: біля неї сидів чоловік, який теж учора тут був. Напевно, теж тут проживає.

Я мовчки спустився, спостерігаючи за ними. Він був беземоційним, а вона — навпаки, змінювала вираз обличчя кожної секунди. Це виглядало дуже незвично. І нарешті вона мене помітила.

— О, нарешті, Шак! Думала, що вже передумав дивитись, — мовила вона.

Я мовчки підійшов і присів поруч із Кейт на дивані, а чоловік був на кріслі поруч. Він протягнув мені руку. Я протягнув у відповідь. Тільки я її потиснув, він промовив:

— Я Нік. — Його обличчя нічого не виражало — важко було зрозуміти, що він думає.
— Я Шакі. Приємно. — Він кивнув.
— Так, Нік, ти дивишся з нами?
— Можливо, — сказав він і замовк.
— Тоді я пропоную перше — фільм «Бійцівський клуб». Хтось бачив?

Я промовчав. Не надто люблю фільми, особливо старі. Хоча цей і старим вважати рано.

— Я не бачив, тому залишаюсь, — промовив Нік.
Кейт лише запитально подивилася на нього.
— Бачив трейлер, але поки не дійшов до нього.
— А в тебе якийсь список є?
— Щось типу того.
— Шак, я бачу, ти не проти. Тоді почнемо.

Тільки вона загасила світло й почала вмикати фільм, як вхідні двері гримнули — і разом із ними увірвався крик:

— Коли той лисий карлик здохне?!

— О, Лора, — водночас промовили Кейт і Нік.

Лора гучно розкинула своє взуття й далі, з виглядом замученості, гучно потупала до нас.

— Кейт, от скажи, що б ти зробила на моєму місці, га?
— Звільнилась.
— А як же мрія? Як же стати тим, ким я хочу? Чому стати продюсером так важко, якщо в тебе немає грошей і зв’язків?!
— Тоді ще два варіанти, — Лора заінтриговано подивилась на неї. — Перший — пиво. Другий — декольте.

Лорине обличчя різко стало невдоволеним. Мабуть, не вперше вона це чує.

— Пиво не підходить. Вино було б краще — в малих дозах воно заспокоює нервову систему, запобігає тромбозу і ще багато чого. — почав міркування Нік
— Ага, то якщо краплю, а тут пляшку треба. Не видно, чи що? — він мовчки погодився. І продовжив:
— Я все-таки підтримую варіант зі звільненням, — Лора різко перебила його.
— Та знаю я, що це найлогічніше рішення, але я не можу!
— А чому декольте — поганий варіант? — Кейт подивилася на Ніка. — Той якраз ростом у її декольте. Менше гавкатиме, може, іноді мичати, але то таке.
— Не розумію, як статеві особливості можуть впливати на думку людей.
— О, ти багато чого не знаєш, що можуть робити ці статеві особливості. Наприклад — допомогти маніпулювати нерозумними створіннями, — Кейт засміялась своїм страшним сміхом. — Можу позичити декілька нарядів, спробуєш.
— Чом би й ні. Спробувати можна хоч щось. Може, вже замовкне нарешті, — на цих словах вона плюхнулась на диван між мною і Кейт. — А ти як думаєш?

Я тут не думаю. Я в паніці. Що взагалі говорити? Я тут тільки другий день, мене заволокли сюди, і тут усі дивні. Я просто намагаюся все зрозуміти, бо ви всі такі заплутані й хаотичні.

— Ну, можна ще зробити щось типу свого проєкту, окремо від головного продюсера, і показати керівництву.
— А це й справді хороша думка, — продовжив Нік. — Кейт, а ти на кого вчилася?
— Психолог.
— Психологія — не професія.
— Що сказав?! — вона схопилася й хотіла вчепитися йому за комір, але Лора першою схопила її за одяг і потягла назад на диван. Кейт лише насупилась і відвернулась.
— Теж мені професія — хірург, — після цього послідувало незадовільне шипіння.
— А чому не психотерапевт?
— Мені й тут психів вистачає, — вона показала йому язика і знову відвернулась.
— Так, будемо дивитись те, що ви там надумали? — вона поглянула на фільм. — О, «Бійцівський клуб».
— Тільки не смій спойлерити, — Лора хитро подивилась на неї і вже їла чіпси, що лежали на столі. — Вмикай уже.

Нарешті Лора увімкнула фільм, і ми почали перегляд.

На диво, це було весело. Ми пили пиво, їли різні снеки, зупиняли на моментах і сперечалися про фільм. Навіть мені він став цікавим.

Чому я відчував із цими людьми себе так комфортно — я навіть не розумів. Я навіть у моменті сперечався з Кейт про Тайлера Дердена. Хоч цей дім був великий і здебільшого порожній, але чомусь тут було затишно. Не хотілося йти в кімнату і сидіти наодинці — хотілося подовше залишатись із ними.

Можливо, я й не такий, як постійно торочив мені батько й сестра. Може, я просто був не на своєму місці.
Може, пізніше я точно знатиму.
А зараз я знаю лише те, що я тут живу, і це мій дім. І це буде моє нове життя.