Розділ 4 – Северін

Сьогодні Бог благословив мене: місце замовлення недалеко, пригород Ньютон. Мотель із вицвілими шторами, килим кольору старої кави, адміністратор дивиться крізь мене — значить, усе як треба. Три тіла, третій поверх, коридор пахне озоном і дешевим освітлювачем повітря. Мої хлопці вже всередині від світанку; працюють тихо, як утроба. Я інколи корчу з себе маніяка і вмикаю Вівальді в навушниках — «Зима» ріже, як тонкий лід. Під цей скрип хребет легше тримати рівним, а думки — прямими. У цій роботі завжди лотерея: ти не знаєш, що саме зустріне тебе сьогодні, але знаєш, що залишиться завжди. Кров. Слина. Сперма. Волосся. Нігті. Інколи кістка. Відбитки. Усе, що може говорити за тих, хто вже мовчить. Про це думаю першим. Решта — декорації.

Я проходжу поглядом по периметру, мовчки вказую, де починати, де закінчувати. Хтось з хлопців бурмоче жарт — він зависає в повітрі й сам по собі гасне. Тут жарти довго не живуть. Я люблю, коли після нас не залишається навіть на що спертися спогаду. Чистота — не блиск, чистота — відсутність історії. У навушниках змінюється частина концерту, і на секунду в голові спалахує її силует у темно-синьому. Учора я бачив, як вона входила до свого офісу, сутула, але вже інша, важча — доросла. Учора я відправив рівно стільки, скільки потрібно. Сьогодні — ні слова. Сьогодні в мене руки зайняті роботою, а рот — тишею.

 Ми рухаємося, як годинниковий механізм. Я не називаю речі вголос, не люблю, як вони звучать. Я їх просто забираю з цього світу. У моєму ремеслі головне — не залишити свого. Ні слова, ні дотику, ні клітини. Пальці працюють у рукавичках, що клацають на зап’ястях, як метроном. Вівальді добиває фінал, і я розумію: цей номер теж закінчиться і розчиниця в ряду інших, безіменних. У мене для таких місць є валіза, в якій усе на своїх місцях. Не назви — кольори. Біле — те, що знімає білок. Синє — те, що розчиняє жир і бруд. Прозоре — те, що забирає запахи й тишить повітря. Є гель, що тримається на вертикалях і не сповзає, є пінка для пористих поверхонь, є порошок-абсорбент — мов суха губка, що пожирає плями там, де вода тільки погіршить. УФ-ліхтар для сліпих місць. Валик-детектор пилу. Одноразові пакети, пломби, дві пари рукавичок і другі — ще зверху, щоб знімати шар за шаром, не торкаючись власними пальцями світу, який стираю. Блискучий ламінат говорить одним голосом, килим — іншим, фарба на стіні — третім. У кожного матеріалу свій характер: одні відпускають відразу, інші тримаються, як злість. Для пористого — пінка і час. Для гладкого — серветка з правильним складом і тиск, рівний, як пульс. Я не люблю різких запахів, що кричать «тут прибирали»; мені потрібна тиша — і в носі, і в пам’яті. Матрац — завжди лотерея. Краї, шви, місця, куди любить стікати історія. Тут головне є не сила, а послідовність: дати засобу зробити роботу, а не перетворювати пляму на карту світу. Шви крісел, тильні боки тумб, кромки вимикачів, місця під плінтусом, спідниці ліжка, зворотні сторони рамок — там живе неуважність. Її я й ловлю. На унітазі — гвинти кришки; на змішувачі — нижня грань; на дверях — край, за який хапаються, коли квапляться. Дрібниці — це радіус. Радіус — моя робота.

Запах у правильний день змішується в нейтраль: трохи цитрусу, спиртовий холод, чистий метал. Від цього повітря не нудить і не смикає — воно просто є. Тоді я знаю: ми закінчуємо. Хлопці мовчки збирають інструмент, пломбуємо пакети, перевіряємо, чи лежить усе так, як було. Пил, який не зрушили, залишається на місці — мені подобається повага до пилу. Пил — це хроніка. Я прибираю історії, але не переписую час.

У машині знімаю другу пару рукавичок, і на пальцях лишається тільки звичний запах латексу. Вівальді втихає, і чути, як гуде день. Я думаю, що сьогодні ринок знову підкинув пару новинок — у рідині змінили формулу, стала точнішою. Прогрес іноді на моєму боці. Добре. Меньше тертя. Більше контролю. Контроль — це те, що я вибираю, коли все інше вже вибрали за мене. Дорога назад ковзає повз її лінію — під землею вона рухається своїми зупинками, своїми турнікетами. Учора я написав рівно стільки, скільки треба.

Сьогодні — ні слова. Сьогодні я — чистильник. І тільки. Завтра подивимось, що витягне лотерея. Сьогодні моя “подружка” активна. Добре. Суко, тобі знадобляться сили. Не переймайся: “Severin Cleaning” при необхідності внесе “утилізацію” твого тіла в пакет послуг — з ціною по домовленості. 

Але спершу — трошки гри. Блять. А кого я обманюю цими дурними жартами для себе?  Я прибираю трупи. Я не вбивця. Моя робота — не робити світ кращим, а робити його чистішим. Різниця є. Я приходжу після тих, хто натискає спуск. Я залишаю по собі тільки повітря.

Вівальді ще грає в голові, коли машина котиться вздовж Синьої лінії. Я бачу її уривками: скло, в якому вона живе замість облич, чорна футболка назло моєму “білий”, телефон у передній кишені — молодець, навчилась швидко. Вона думає, що йде, як усі. Насправді — трохи боком, як людина, якій холодно всередині. Я дізнаюся кроки швидше, ніж імена. Це професійне.

Гра проста. 

• Радіус і сигнали. 
• Без торкань. 
• Без порогів. 
• Без нічних дверей.

Лише людні місця, денне світло й мінімум літер. Я позначаю межі не для того, щоб загнати — а щоб ти сама бачила, де вони є. Парадокс: я теж роблю тебе безпечнішою. Вчу дивитися вперед, а не в скло. Не класти телефон туди, де його вкраде перший підліток. Не їсти тухлі круасани. Турбота як зброя — найнебезпечніша. Я це знаю, тому дозую, як отруту.

Я пишу в чернетку: “Сьогодні — жодних скорочень дворами. І вода, а не кола”. Не надсилаю. Контроль — це те, чого ти не робиш. Лист без теми вже зробив свою роботу: її плечі навчилися спускатися на сантиметр нижче, коли вона вдихає. Її погляд перестав тонути в склі на цілу секунду. Можливо, вперше за довгий час вона бачить не лише відображення.

 Я теж бачу більше, ніж треба. Бургерну біля офісу — її локальний храм тимчасового порятунку. Ритм обідньої черги, невдале неонове світло, яке додає тіней під очима, і те, як вона кладе стакан точно по центру якоря-підставки. Коли люди ставлять речі рівно — вони намагаються зробити рядок там, де все похило. Я знаю, що з її головою відбувається. І знаю, куди можна натиснути. Не натискаю. Ще ні.

Мої хлопці сьогодні відпрацювали чисто; я похвалив мовчанням — воно цінніше за слова. Нові склади в білій пляшці показали себе краще, ніж очікував: менше тертя, більше часу на огляд периметра. Я люблю, коли всесвіт вкручує правильні гвинти в правильні механізми. Він рідко це робить, але сьогодні — так. У кишені миготить екран. Вона написала “Хто ти?” та видалила, потім знову і вже надіслала, вже прочитано, чекає, б’ється в тишу. Я вирізаю відповідь у голові скальпелем: “Той, хто був там, де ти мене посадила. Той, хто не навчився прощати”. І стираю. Не сьогодні. Сьогодні мені достатньо знати, що її серце навчилося відраховувати мою паузу. Це теж ритм.

Сонце надто чесне. День робить усіх пласкими: жертви, свідків, чистильників. Уночі простіше — темрява не питає, хто ти. Але я поки залишаюся в дні. Для тебе — так безпечніше. Для мене — важче. Хай буде важче.

Я не рятую тебе і не нищу. Я дивлюся. І змушую тебе дивитися у відповідь. Поки що цього досить. Сьогодні ти йтимеш правим турнікетом і не впадеш на мокрих сходах. Сьогодні ти обереш чорне і зробиш вигляд, що це твій вибір. І ти матимеш рацію. Бо поки я тут — у тебе завжди буде вибір. Принаймні один: дихати рівно. А коли настане ніч, ми подивимось, що витягне лотерея. Я — не вбивця. Але я той, хто прибирає після вбивць. І в цьому, маленька, набагато більше влади, ніж ти думаєш.