Розділ 2 – Северін

Тут надто сонячно. Я до такого не звик, чесно. П’ять років — і світ майже не зрушив, хіба що побутова хімія стала розумнішою. На ринку з’явилися ензимні штуки, що знімають кров без зайвих танців, оксиданти, які прибирають сперму так, ніби її ніколи не було. Прекрасно. Коли прогрес працює на тебе, «прибиральник» тільки виграє: менше часу на сліди, більше — на контроль.

Я стою і палю біля її офісу. Ноги самі принесли — у плані на день цього не було. Не стежу, не полюю, просто… хотів побачити свою «подружку», що снилась мені п’ять років підряд. Дурне слово, але точне. Нікотин заходить теплим ножем, дим змішується з запахом хлорки, який намертво в’ївся в шкіру на кісточках. Я вже й забув, як добре куряться цигарки надворі: не під витяжкою, не крадькома — просто вдих-видих, і легені скриплять, як старий замок, який все ще відмикається.

Світло ріже очі, я відсуваюся в тінь — так краще видно. За склом фойє тремтить відбиття: рецепція, штучна зелень, дівка з червоною помадою (Рональд; любить плітки, не любить працювати). Двері хитаються кожні двадцять секунд — я рахую. Камери: одна над входом, одна в куті, мертва зона між колонами праворуч. Охоронець повертає голову за звуком — поганий слух, хороша звичка. Я не планував рахувати, але контроль — це не вибір, це рефлекс.

Вона десь там, за шаром скла і кондиційованого повітря. Темно-синій їй личить — це навіть смішно. Дрібниця, яку помічаєш, коли давно перестав вірити в дрібниці. Я не люблю день: він робить все пласким, чесним, як протокол. Вночі простіше — ніч не ставить питань. А зараз питань забагато. Навіщо ти тут, Северине? Що ти хочеш побачити — її страх чи те, що там, під ним?

Я затискаю фільтр між пальцями, вдихаю до запаморочення й розумію: мені байдуже, що скажуть про наслідки. Мені потрібен пульс. Її. Мій. Будь-який. П’ять років я дихав бетоном, тепер — сонцем і димом. І це, бляха, теж вид відмивача: стирає не плями, а відстань.Повідомлення я вже відправив — коротке, чисте, без підпису. Не для залякування. Для позначки радіуса. Хай зрозуміє просту річ: вона не невидима. Ніхто не невидимий, коли я поруч. Я гашу недопалок об край смітника — й кидаю погляд на годинник. Ще хвилина — і вона пройде повз рецепцію. Я дізнаюся, чи змінився її крок. Чи навчило життя не підставлятися. Чи все ще носить телефон у задній кишені.

Вона пройшла повз мене — і повітря змінилося. Запах інший. Не той підлітковий шампунь з ваніллю, що чіплявся до неї п’ять років тому, а пральний порошок із ледь відчутною лавандою, дешевий цитрус дезодоранта, офісний пил і тепла шкіра після метро. Дорослий запах. Без цукру, без наївності. Вона вже не дев’ятнадцятирічна дівчинка; плечі — ті самі, сутулі, згорблені, звичка ховати себе в тканину нікуди не поділась. Але тіло — інше. Стегна важчі, крок глибший, сідниці округліші. Здорова жінка двадцяти чотирьох. Нормальна, жива, з кров’ю і ритмом, що йде своїм ходом попри все, що я про неї вирішив.

Вона тягне подол темно-синьої спідниці, поправляє навушник, дивиться не на людей — на відбиття у склі. Телефон, як завжди, у задній кишені. Волосся зібране абияк, на зап’ястку тонкий світлий слід від давно знятого браслета, на коліні — крихітна затяжка на колготках. Нічого особливого. Але я ловлю кожну дрібницю так, ніби від них залежить збирання міни. Так і є: дрібниці складають радіус. Радіус — моє поле. Мене ковзає бажання назвати її «дівчинкою» — легше так тримати дистанцію. Але слово не лягає. Жінка. Вона виросла, а разом із нею виросло те, що я маю тримати під п’ятою. Я вдихаю її слід, ніби перевіряю, чи справді пам’ять працює краще за камери. Працює. Дурне серце робить зайвий удар — не через красу, ні. Через збіг координат: я, вона, день, коли я не планував бути тут.

Я відхиляюсь у тінь, даю їй пройти й зникаю за колоною так, щоб вона мене не побачила навіть, якби шукала. Я не шукаю зустрічі. Я не шукаю розмови. Я фіксую дані: постава, хода, звички, запах. П’ять років я дихав бетоном. Тепер — неоном і нею. І це достатньо, щоб пригальмувати імпульс увійти слідом. Достатньо, щоб знати: контакт буде не сьогодні. Сьогодні — позначка. Сьогодні — перевірка системи. Вона зникає за скляними дверима, і скло коротко тремтить, ніби від її кроку. Я гашу сигарету об край смітника, не дивлюся вслід, але бачу все, навіть із заплющеними очима. Дорослий запах. Доросле тіло. Та сама погана звичка ховатися. Я не вірю в символи, але цифра «24» — хороша для старту. Для роботи, що має бути чистою. І для мене — щоб не переплутати пульс із слабкістю.

Дивлюся в свій екран: сесія піднята давно, доступ чистий, слідів не лишаю. Їхній айтішник лінивий — дірка в гостьовій мережі занадто очевидна. Я бачу її робочий стіл, курсор, як дихає пошта, як миготить месенджер. У плеєрі — Ashbury Heights. Серйозно? Бляха. Це ж моя епоха, не твоя. Моє покоління. Ти, дурне дівчисько, граєшся з чужою темрявою, не розуміючи, що вона в тебе вже на шкірі.

Біт рівний, холодний; синти ріжуть повітря, наче скальпель. Вона слухає на повторі — я бачу таймлайн: повертає на половині, знов починає з початку. Тривожні пальці по клавішах — інтервали, як кардіограма. Через сервіси бачу, як у неї змінюється швидкість друку після листа: повільніше, потім різкий сплеск, пауза на сорок сім секунд — у цей момент вона підвелася. Камера в коридорі ловить її силует, коли йде до вбиральні; повертається — інша постава, підборіддя нижче, плечі зведені. Повертається до столу — плей знову “грає”. Я не пишу вдруге. Нема потреби. Радіус позначений. Достатньо одного правильного штриха, щоб людина відчула: на неї дивляться. Вона вже відчуває. В Ashbury Heights завжди були правильні тексти: про холод і цукор, про те, як солодко рипить лезо, якщо його довго не точити. Вона слухає, ніби це її саундтрек. Насправді — мій. Я ловлю себе на дурному пориві: кинути ще одну стрічку в її воду — один рядок, одну інструкцію. Контроль каже “ні”. Контроль завжди каже “ні”, коли рука вже тягнеться. Я тушу цей порив так само, як тушу сигарету: повільно, до болю в пальцях.

Вона доросла — я відчув це в запаху. І в тому, як її вибір музики випадково потрапив у мою мішень. Вона думає, що грає бекграунд, щоб не чути себе. Насправді музика лиш підкреслює паузи між її ударами пульсу. Я закриваю віддалену сесію, залишаю тільки пасивний моніторинг логів. Сьогодні — спостерігач, не мисливець. День надто чесний для полювання. Ashbury Heights продовжує литися в навушники на її боці скла. Моє покоління. Мій шум. Моя проблема.

Через деякий час картина складається сама. Я дивлюся логи камер, фрагменти звуку з коридору, відбитки буденності, і — ах так, я саме цього й чекав. Це в її стилі. Тривожність до мозку кісток, дисципліна сорому. Тривожна ти маленька сука. Спершу — автомати зі сніданками: дешевий батончик, інколи шматок піци, ковток кави з молоком. Потім пауза на кілька хвилин — і траєкторія до вбиральні. Повертається — повільніше, ніж ішла. Руки вимиті до скрипу, нігті наведені, зап’ястя ще мокрі, манжети ледь вологі. В повітрі — м’ята з дешевої жуйки, яка має перебивати будь-що, чого не повинно бути в повітрі.

Камера в коридорі ловить дрібницю, яку зазвичай не бачать: кісточки правої руки — вказівного й середнього — почервонілі, шкіра трохи роздратована. Не свіжий слід, звичка. Ритуал. Вона ховає руку в кишеню, коли проходить повз людей, і випрямляє плечі на секунду довше, ніж треба — ніби зціплює себе зсередини, щоб не розсипатися в крихту. Добре. Я люблю ритуали в інших: вони передбачувані. Передбачуване — кероване.

Я занотовую це так само сухо, як паролі: харчові інтервали, коридорні паузи, м’ятний запах, надмірно чисті руки, почервоніння на кісточках. Одна вагома слабкість зафіксована. Прекрасно. Не для шантажу — для радіуса. Її сором — це двері без замка; достатньо знати, де штовхнути, і хідник сам відчиниться. Вона доросла, але механіка залишилась дитяча: з’їсти, зникнути, повернутися такою, «ніби нічого».

Мені не подобається, що це викликає в мені ще й злість — не на неї. На тих, хто вчить людей ненавидіти власне тіло, поки вони не перетворюються на власних наглядачів. Я гашу цей імпульс, як і всі інші: повільно, до білого сліду на подушечках пальців. Тут немає місця злості. Тут тільки факти.

Вона знову сідає. Музика повертається на повтор. Плечі опадають, ніби хтось забрав з них невидимий вантаж і одразу повісив новий. Я закриваю потік з камер, залишаю тільки глухий фон. Достатньо. Мені не потрібні всі її секрети — лише ті, що тримають конструкцію. Сьогодні я не рушу нічого. Сьогодні я просто кладу ще одну шпильку в карту місцевості, де вона думає, що губиться сама.