Розділ 10. Ціна бунту

Кирій прокинувся з відчуттям, ніби над ним нависла невидима буря. Його серце калатало ще з ночі, коли Артем притиснув його до стіни в саду, а слова про покарання гуділи в голові, як рій розлючених бджіл. Він намагався вдавати, що все під контролем, але кожен звук за дверима змушував його напружуватися. “Я не його лялька,” — повторював він собі, сидячи на ліжку й стискаючи кулаки. Але всередині щось тремтіло — суміш гніву, страху й того проклятого тепла, яке він ненавидів визнавати.

Двері до його кімнати відчинилися без стуку, і Артем увійшов, як господар, якому не потрібен дозвіл. Його постава була спокійною, але в очах горів той самий хижий вогник, що змушував Кирія відчувати себе здобиччю. Артем сів на край ліжка, його рухи були неквапливими, майже ледачими, але в кожному жесті відчувалася влада. Кирій мимоволі відсунувся, притискаючись до узголів’я, і кинув:

— Що, прийшов читати лекцію про мою погану поведінку? Чи тобі просто сподобалося грати в доганялки?

Артем усміхнувся, але ця посмішка була холодною, як зимовий вітер.

— Я довго думав, яке покарання тобі обрати, Кирій, — почав він, його голос був низьким, майже шепотом, але кожне слово різало, як лезо. — Спершу я хотів роздягнути тебе й зачинити в цій кімнаті так, щоб ти точно не зміг утекти. Але я не можу дозволити, щоб хтось бачив те, що належить мені. — Він зробив паузу, його погляд ковзнув по Кирію, ніби оцінюючи кожен дюйм його тіла. — Потім я подумав про ошийник із повідцем. Ти був би завжди поруч, а на ніч я б прив’язував тебе до ліжка. Але це… занадто легко.

Кирій відчув, як кров відливає від обличчя, але змусив себе вигнути брову, ховаючи тривогу за сарказмом.

— О, ти прямо сценарист еротичних трилерів. Може, тобі ще плітку принести для повного комплекту? — Його голос тремтів, але він сподівався, що Артем цього не помітить.

Артем нахилився ближче, його рука лягла на простирадло поруч із Кирієм, ніби позначаючи територію.

— Покарання має запам’ятатися, — сказав він, і його тон став темнішим, сповненим небезпечної обіцянки. — Тож знімай штани й лягай мені на коліна.

Кирій завмер, його очі розширилися.

— Ти що, серйозно? — видавив він, його голос зірвався на високій ноті. — Ти хворий, Артем! Я не буду… — Він спробував відступити, але Артем був швидшим. Одним різким рухом він схопив Кирія за зап’ястя, потягнув до себе й перекинув через свої коліна, наче той був невагомим. Кирій смикнувся, намагаючись вирватися, але хватка Артема була залізною.

— Пусти, псих! — прошипів Кирій, його щоки палали від гніву й приниження. Але Артем лише міцніше притиснув його, однією рукою тримаючи за поперек, а іншою повільно провів по його сідницях, викликаючи мурашки, які Кирій ненавидів відчувати.

— Покарання має відчуватися довго, — тихо сказав Артем, його голос був спокійним, але сповненим влади. — Щоб ти не міг сісти, не згадавши про свій вчинок. — Без попередження його долоня опустилася на шкіру Кирія з гучним ляском, і той різко вдихнув, його тіло напружилося від болю й несподіванки.

— Ти… — Кирій стиснув зуби, намагаючись не видати слабкості, але ще один удар змусив його здригнутися. Біль обпікав, але разом із ним приходило щось інше — дивне, зрадницьке тепло, яке розливалося по тілу. Артем бив методично, не поспішаючи, кожен удар супроводжувався його спокійним голосом: — Ти мій, Кирій. І ти навчишся це пам’ятати.

Ще кілька ударів, і сідниці Кирія почервоніли, а в очах почали збиратися сльози — не стільки від болю, скільки від бурі емоцій, що вирували всередині. Гнів, приниження, збудження — усе змішалося в коктейль, який він не міг контролювати. Він кусав губи, щоб не видати жодного звуку, але його дихання стало нерівним, зрадницьки видаючи реакцію.

Артем нарешті зупинився, його рука затрималася на розпаленій шкірі, повільно погладжуючи, ніби заспокоюючи.

— Досить, — сказав він тихо, його голос був хрипким, але в ньому відчувалася стримана насолода. — Сподіваюся, ти запам’ятаєш цей урок.

Він обережно підняв Кирія, посадивши його назад на ліжко. Кирій відвів погляд, його щоки горіли, а очі блищали від сліз, які він відчайдушно намагався стримати.

— Ти хворий, — прошепотів він, але в його голосі вже не було тієї впевненості. Тіло тремтіло, а розум був у хаосі.

Артем встав, його погляд ковзнув по Кирію, ніби той був витвором мистецтва, який він щойно створив.

— Наступного разу я не буду таким поблажливим, — сказав він, прямуючи до дверей. — Відпочивай. І подумай, чи варто знову мене провокувати.

Двері зачинилися, і Кирій залишився наодинці, його тіло все ще горіло від болю й того проклятого жару, який він не міг ігнорувати. Він стиснув кулаки, шепочучи в порожнечу:

— Я вирвуся. Я не твій. — Але навіть він сам не був певен, чи вірить у ці слова