Розділ 9. Гра в тіні

Кирій чекав цього моменту кілька днів, виношуючи план, як хижак, що готується до стрибка. Тиша, яку він демонстрував, була лише маскою, за якою ховалася пекуча рішучість. Він вивчив розклад охорони, помітив, як змінюються вартівники біля садового паркану, і знайшов ту єдину ділянку, де камери залишали сліпу зону. “Сьогодні або ніколи,” — повторював він собі, лежачи в темряві своєї кімнати. Його серце калатало, але не від страху — від передчуття свободи.

Вечір був холодним, повітря в саду пахло вологою травою й осіннім листям. Кирій дочекався, коли годинник проб’є північ, і охорона, як він знав, піде на перезмінку. Він одягнув темну толстовку, яку знайшов у шафі, і безшумно вислизнув із кімнати. Коридори маєтку були тихими, лише відлуння його власних кроків гуділо в вухах. Він минув їдальню, бібліотеку, тримаючись тіней, і нарешті дістався до задніх дверей, що вели в сад. Замок був простим — один із тих, які він навчився відкривати ще в шкільні роки, коли таскав цукерки з учительського кабінету. “Дякую, юність,” — пробурмотів він, коли двері тихо клацнули.

Сад зустрів його темрявою, лише слабке світло місяця пробивалося крізь хмари. Кирій притиснувся до стіни маєтку, обережно просуваючись до потрібної ділянки паркану. Його план був простим: перелізти через паркан, дістатися до найближчої дороги й зникнути. Він уявляв, як повернеться до Сашка, до кафе, до свого життя, де ніхто не називає його “своїм”. Але в глибині душі щось гризло — слова Артема про покарання, його погляд, що пронизував наскрізь. Кирій струснув головою, відганяючи ці думки. “Не час для дурниць.”

Він дістався до паркану, низького й частково прихованого кущами. Охоронець, що патрулював цю ділянку, щойно пішов на обхід. Кирій глибоко вдихнув, підстрибнув і зачепився за край паркану, підтягуючи себе вгору. Його серце гупало, але адреналін додавав сили. “Ще трохи,” — шепотів він, перекидаючи ногу через паркан.

— Один, — пролунав низький голос позаду, і Кирій завмер, ніби блискавкою вдарило.

Він обернувся, його очі розширилися. Артем стояв у кількох метрах, його силует чітко вимальовувався в місячному світлі. Його руки були в кишенях, а на губах грала хижа посмішка.

— Думаєш, я не помітив твоєї гри в слухняність? — Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася небезпека. — Я дам тобі фору, Кирій. Рахую до десяти. Якщо я тебе спіймаю — а я спіймаю — тебе чекає покарання.

Кирій відчув, як кров закипіла від гніву й страху.

— Ти псих! — вигукнув він, але не став гаяти часу. Він зістрибнув із паркану назад у сад і кинувся бігти, ховаючись у тіні дерев і кущів. Це була гра — доганялки, змішані з хованками, але ставки були вищими, ніж у дитячих забавах. Його серце гупало, легені горіли, але він біг, петляючи між статуями й клумбами, шукаючи місце, де можна сховатися.

— Два, — голос Артема лунав десь позаду, спокійний і впевнений, ніби він знав, що Кирій не втече.

Кирій пригнувся за великим фонтаном, притискаючись до холодного каменю. Його дихання було важким, але він змусив себе зосередитися. “Він блефує. Він не може знати, де я,” — подумав він, обережно виглядаючи. Сад був лабіринтом тіней, але Артем, здається, знав кожен його куток. Кирій чув, як хрустить гравій під його кроками, як голос наближається.

— П’ять, — Артем був уже ближче, його тон став глибшим, з ноткою передчуття. — Ти добре ховаєшся, крихітко. Але це мене тільки розважає.

Кирій стиснув кулаки, його тіло тремтіло від адреналіну. Він кинувся до іншого куща, пригинаючись так низько, що майже торкався землі. “Ще трохи, ще трохи,” — повторював він, намагаючись дістатися до дальнього краю саду, де, як він помітив раніше, був старий вихід для прислуги. Якщо він дістанеться туди, то, можливо, встигне…

— Вісім, — голос Артема був тепер зовсім поруч, і Кирій відчув, як паніка стискає горло. Він кинувся до стіни, де мав бути вихід, його пальці торкнулися холодного металу воріт. “Я зробив це,” — промайнула думка, і він уже уявляв, як вислизає в ніч.

— Дев’ять, — Артем говорив так, ніби стояв прямо за ним. Кирій обернувся, але нікого не побачив. Його серце калатало, пальці тремтіли, коли він намагався відчинити замок. “Ще трохи, ще…”

— Десять, — прошепотів Артем, і в ту ж мить Кирій відчув, як сильні руки схопили його за талію й притиснули до холодної стіни. Він спробував вирватися, але Артем був швидшим, його тіло притисло Кирія, не даючи жодного шансу на рух. Його дихання обпекло вухо Кирія, і голос, низький і хрипкий, прошепотів: — Я виграв, мій призе.

Кирій дихав важко, його груди здіймалися від бігу й того дивного жару, що розливався по тілу від близькості Артема. Він спробував огризнутися, але слова застрягли в горлі. Тіло Артема було твердим, гарячим, і кожен його рух здавався навмисним, сповненим контролю. Кирій відчув, як його власне тіло зрадницьки реагує, як серце б’ється не лише від страху, а від чогось іншого, що він ненавидів визнавати.

— Ти… псих, — видавив він, його голос тремтів, але в ньому все ще була іскра бунту. — Ти думаєш, це гра? Я не твоя іграшка!

Артем лише усміхнувся, його губи ледь торкнулися шкіри на шиї Кирія, викликаючи мурашки.

— О, це гра, крихітко. І ти щойно програв. — Він відступив на пів кроку, але його руки все ще тримали Кирія за зап’ястя, притискаючи їх до стіни. — Завтра поговоримо про твоє покарання. І повір, воно тобі запам’ятається.

Він відпустив Кирія, але той залишився стояти, притиснутий до стіни, його дихання було нерівним, а думки — хаотичними. Артем розвернувся й пішов назад до маєтку, кинувши через плече:

— Не намагайся знову. Наступного разу я не буду таким добрим.

Кирій сповз по стіні, його ноги тремтіли, а серце гупало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Він програв. Але найгірше — він не був певен, чи ненавидить цю поразку так сильно, як мав би