Розділ 7. Тіні в золотій клітці

Життя в маєтку Артема було для Кирія як ходіння по лезу ножа, де кожен крок нагадував про його ув’язнення, загорнуте в позолоту розкоші. Прокидався він у величезній кімнаті, де високі стелі й важкі оксамитові штори створювали відчуття, ніби він у склепі, а не в спальні. Ліжко було надто м’яким, наче знущалося з його неспокійних ночей, коли він лежав, дивлячись у темряву й проклинаючи ту мить у провулку. “Треба було пройти повз, ідіоте,” — бурмотів він, змушуючи себе встати. Ванна, з її мармуровими стінами й дзеркалом у позолоченій рамі, відбивала його втомлене обличчя, де темні кола під очима ставали дедалі помітнішими.

Дні тяглися в задушливій рутині. Сніданок о дев’ятій: свіжі круасани, екзотичні фрукти, кава, яку Артем, звісно, замовляв із якоїсь елітної плантації. Кирій їв біля вікна, дивлячись на сад, де ідеальні газони й фонтани охоронялися озброєними тінями. “Це не сад, це грьобаний концтабір із квіточками,” — бурчав він, жуючи без апетиту. Після цього він брався за книги, які Артем наказав принести: від Достоєвського до сучасних трилерів, але слова розпливалися перед очима. “Навіть “Злочин і кара” тут здається інструкцією з виживання,” — кидав він, відкидаючи книгу.

Коридори маєтку були лабіринтом із картинами старих майстрів і люстрами, що виблискували, як крижані сльози. Охоронці, мовчазні й непроникні, стежили за кожним його кроком. Кирій пробував жартувати: “Ей, хлопці, може, в шахи зіграємо? Обіцяю не тікати до ферзя,” — але їхні холодні погляди гасили будь-яку іскру гумору. Він вивчав розклад варти, запам’ятовував розташування камер, перевіряв двері в заборонені зони, але щоразу натикався на замки чи попереджувальні погляди. “Цей псих продумав усе до дрібниць,” — зітхав він, повертаючись до кімнати, де вечорами віджимався до знемоги, готуючи тіло до втечі. “Я вирвуся. Я не його лялька.”

Обіди й вечері з Артемом були найгіршою частиною дня — і водночас тими моментами, коли Кирій відчував, як його серце зрадницьки прискорюється. Артем сидів на чолі столу, елегантний, як диявол у костюмі, і кидав фліртувальні погляди, що пробирали до кісток. “Ти сьогодні гарно виглядаєш, Кирій,” — міг сказати він, торкаючись його руки так, ніби це випадковість. Кирій відсмикувався, кидаючи: “О, дякую, це від твоєї тюремної дієти. Може, ще кайдани подаруєш?” Але жар не міг приховати того, як його шкіра горіла від цих дотиків. Після вечері Артем пропонував вино чи розмову, але Кирій тікав до кімнати, ховаючись від того дивного тепла, що наростало всередині.

Того дня напруга в Кирієві досягла межі. Він сидів за обіднім столом, коли Артем вийшов на черговий дзвінок, залишивши його наодинці з покоївкою Оленою. Вона була тихою, з довгим темним волоссям, зібраним у хвіст, і завжди трималася непомітно, прибираючи зі столу чи приносячи страви. Кирій, якого душила тиша й безсилля, не витримав. “Олена, скажи, як ти тут виживаєш? — почав він, крутячи виделку в руці. — Цей маєток, ці охоронці… це ж ненормально. Ти не хочеш звідси втекти?”

Олена підняла погляд, її очі блиснули тривогою, але вона швидко опустила голову, продовжуючи витирати стіл. “Я… звикла, пане Кирій. Господар добрий до нас,” — відповіла вона тихо, але її голос тремтів.

Кирій нахилився ближче, його голос став різкішим, сповненим відчаю. “Добрий? Це в’язниця, Олена! Я не можу тут сидіти вічно. Я вже продумав, як тікати — через сад, коли варта міняється. Там паркан не такий високий, можна перелізти.” Він зупинився, зрозумівши, що сказав забагато. Його серце закалатало, коли він побачив, як Олена завмерла, її пальці стиснули ганчірку. “Чорт, забудь, я просто жартую,” — додав він поспішно, але його голос видав нервозність.

Олена повільно кивнула, її обличчя залишилося непроникним. “Я не чула, пане. Мені треба йти,” — пробурмотіла вона, її голос був майже шепотом, і вона швидко вийшла з їдальні, залишивши Кирія наодинці з його думками. “Дурень, ідіот,” — вилаяв він себе, вдаривши кулаком по столу. Він знав, що вона не забуде. І що це може коштувати йому дорого.

Пізній вечір накрив маєток темрявою, і лише в кабінеті Артема горіла одинока лампа на масивному дубовому столі, відкидаючи тремтливі тіні на стіни, обшиті темним деревом. Кабінет був уособленням влади: високі полиці, заповнені книгами про стратегію й історію, шкіряне крісло, завалений паперами стіл, де лежали зашифровані записи й контракти. У кутку стояв сейф із кодовим замком, що ховав, мабуть, не лише гроші, а й таємниці, від яких залежали життя. На стіні висіла картина з бурхливим морем, що вирувало в рамі, ніби відображаючи хаос, який Артем тримав у своїх руках. Повітря пахло сигарами й старим деревом, а за вікном шелестіли гілки, гойдані нічним вітром.

Олена постукала й увійшла, її постава була напруженою, руки стиснуті перед собою. “Господарю, ви просили доповісти про пана Кирія,” — сказала вона, опустивши погляд, ніби боячись зустрітися з його очима.

Артем сидів за столом, тримаючи склянку віскі, його обличчя частково ховалося в тіні, але очі виблискували в світлі лампи. “Говори,” — наказав він, його голос був холодним, як сталь.

Олена ковтнула, її пальці нервово стиснули поділ сукні. “Він… говорив про втечу. Сказав, що планує перелізти через паркан у саду, коли варта міняється. Я… я намагалася не слухати, але він був дуже наполегливим.”

Артем повільно поставив склянку, його губи скривила хижа посмішка. “Втечу, кажеш?” — Він відкинувся в кріслі, його пальці постукали по столу. “Добре, Олена. Спостерігай за ним далі. Кожен його крок, кожне слово. Зрозумій, що він планує.”

Олена кивнула, її обличчя було блідим, і вона швидко вийшла, зачинивши двері так тихо, що звук майже загубився в тиші. Артем підвівся, його силует вирізнявся на тлі темного вікна, де відображалися лише зірки й тіні дерев. Він підійшов ближче до скла, його пальці торкнулися холодної поверхні, а голос, коли він заговорив сам до себе, був сповнений темної ніжності: “Хочеш зіграти, крихітко? Я не проти. Тільки не плач, коли програєш, моя любов.”