Розділ 2
by Rubi_Rabbit10 років тому…
— Кіра, ти знову за своє! — голос долинув звідкись.
Різка біль витягла мене зі сну. Голова — на підлозі, тіло — на дивані. Чорт, як так вийшло? Я ж ніби дійшла до кімнати.
— Кейт! Скільки разів тобі казати: не спи у вітальні на дивані! У тебе своя кімната. Через тебе ми не можемо знайти сусідів на цю хату. Ми так у боргах потонемо, все ж платити треба. Сьогодні приходить новий орендодавець — і я тобі не дозволю налякати його своїми приколами знову!
— Шооо… — сонно протягнула я, майже не розуміючи половини того, що вона мені диктувала.
— Марш у кімнату спати. І приберись там нарешті, — вона втомлено видихнула і додала:
— Молю, нам треба ще троє людей, щоб ми не віддавали всі гроші за оренду. Інакше ти так і помреш на цій роботі.
— Добре. Але те, що вони не орендують — не моя проблема. Я їх взагалі не чіпаю.
— У тому й проблема. Ти просто про них забуваєш. Марш у кімнату! — наказливо показала вона пальцем на двері моєї кімнати.
Скотившись із дивана, я повільно попленталась нагору. Моя кімната була на другому поверсі. Всього в домі — шість жилих кімнат із власними ванними. Деякі ще й з об’єднаним балконом. Знизу — простора кухня, одразу зала з диваном, теликом та всім іншим. І ще одна ванна — єдина з ванною, а не душем, як у кімнатах. Звідси ж був вихід у садову веранду, на задній двір.
Ми заселилися сюди взимку. Досі не знаємо, що з тим двором робити: якщо щось виросте — хто дивитиметься? А якщо ні — чи будемо ми самі щось там садити?..
Цей дім вона отримала у спадок. Нам не було де жити, тож відразу перебралися сюди. Але його утримання коштує більше, ніж оренда нормальної квартири. Жах якийсь.
Я вже майже дійшла до своєї кімнати, як раптом задзвеніли дверні дзвіночки. Невже все-таки прийшов новий мешканець?
Цікаво, хто там…
— Добридень, мене звуть… — почулося знизу.
— Знову вона за своє, — промайнуло в голові. — Натягує цю маску на обличчя, її награний голос видає: їй це треба понад усе. Жах. Як так можна вистелятися перед іншими? Хоча… я ж не краща.
Не чекаючи відповіді потенційного сусіда, я закрила двері у кімнату.
До біса, буде він жити чи ні — хоч ми ледве утримуємо цей дім удвох, краще так, ніж з ненормальними сусідами. Чого коштувала минула спроба: її хлопець трахнув дивну сусідку, та ще й додумався вітальні знімати штани, коли на кухні сиділи ми.
Потрібно привести себе до ладу після нічної зміни, а то виглядаю так, ніби по дорозі мене собаки драли.
У затемненій кімнаті віяли сонячні промені, що намагалися пробитися крізь завісу, але вона здавалась непорушною: навіть легкий вітерець не міг її зрушити. Кімната й так була темною, бо знаходилася у тіні дерева, та ще й завіса не пропускала світла. Розкидані речі, книжкова шафа, що лопалася від книг, шафа для речей, теж забита до країв. Усе здавалося хаотичним, але на диво системним — знайти тут щось можна було. На столі лежав ноутбук, навколо нього розкидані різні дрібниці та непотрібні речі, які ніколи не викидали. Та в кутку, відведеному під макіяж чи творчість, все було ідеально організоване — видно, давно ніхто туди не зазирав.
Я сумно глянула на все це. Раніше не могла відірватися від роботи чи творчості — завжди щось робила, щоб не сидіти в телефоні. А тепер через роботу, розвиток, прибирання і готування часу зовсім не залишалося.
Коли три місяці тому мені запропонували переїхати жити разом, я не очікувала, що все зайде так далеко.
На тому й добре.
Кейт любила темряву — чи то звичка, чи то це заспокоювало і давало внутрішній спокій.
Спокійними кроками, поступово знімаючи з себе речі, я пішла до душу — змити з себе бруд роботи.
Прохолодний душ — що ще треба зранку? Та точно: трав’яний чай і печивко. Сама думка про щось похрумтіти розбудила мене, і в ритмі ранкового танцю я покрокувала на кухню.
Ніколи не розуміла людей, яких непокоїть власні думки. Таке враження, що в мене їх узагалі немає — просто роблю те, що приходить у голову. Навіщо вагатися? Життя ж одне. Навіщо гадати, що думає та чи інша людина, якщо можна спитати й одразу отримати відповідь? Усе ж так просто. Навіщо ускладнювати?
Підстрибуючи сходинками, я майже з’їхала вниз і в танці зайшла на кухню. Відкривши шафку, де зазвичай лежали мої трав’яні заготовки, розчаровано видихнула: Ліса знову їх кудись поділа. Чого їй так не подобається, що вони саме тут?
— Бу, злюка, — пробурмотіла я.
Хаотично почала ритися в усіх шухлядах, розносячи все навколо.
— О, ось вони! — зраділа я.
І тут почувся незадоволений кашель Ліси. Скривившись, я почала готувати чай. Печиво пошукаю пізніше, а то ще «цикати» буде.
— Якщо вас усе влаштовує, ось контракт на оренду, — підсунула Ліса папери новому мешканцю. — Оплата раз на місяць, комунальні ділимо на всіх порівну.
— А?.. — тільки-но чоловік хотів перебити, та вона продовжила:
— За це не хвилюйтеся. Ми дуже економні. Кіра взагалі постійно на роботі, тому виходить майже нічого.
Боже, та вона собі могилу риє.
— Хей, привітики! — заволала я, махаючи рукою. — Чайку? До речі, я Кейт.
Ліса сиділа з переляканою мармизою, яка водночас виражала й розчарування.
— Нік. ні, дякую, — чоловік пронизливо глянув на мене.
— Точно? Трав’яний, сама все збирала.
— Трав’яний? — на його обличчі нічого не читалося: чи хоче, чи дивується, чи чорт його знає.
Запала тиша.
Ліса тільки хотіла її перервати, як Нік (так він назвався) спокійно мовив:
— Тоді можна.
Підписав папери, встав і підійшов до мене.
— У вас є якісь проблеми зі здоров’ям?
— Як я знаю, то ні.
— То добре, — кивнув він.
Я продовжила метушитися з чаєм, а він, на диво тихий, стояв і спостерігав. Цікаво, що в нього в голові?
— А ви чому вирішили тут знімати? Ціна? Місце? Чи сам дім сподобався?
— У більшості зручне місце. Я проходжу інтернатуру неподалік, а зміни добові, тому краще, коли місце для сну поруч. Все інше для мене не так важливо. А ще з людьми зазвичай не маю претензій.
Боже, як відкрита книга. Все видав, як на долоні. По обличчю не зрозумієш, бреше чи ні. Ну, це з’ясуємо потім.
— Прошу, — протягнула я йому чашку. Він спокійно взяв і зробив ковток.
Ліса стояла поруч, намагаючись якось підступитися до розмови, але по ній було видно, що вона не знає, з чого почати.
— Речі привезуть сьогодні після четвертої, — випередивши її, продовжив він. — З кімнатою ми вже визначилися, залишилась тільки оплата. Вам буде зручно на картку?
— Так, і можете звертатися на «ти», а то якось незручно.
Він задоволено кивнув.
— Чай, до речі, цікавий. Ніколи такого не куштував, — допив останні краплі, спокійно встав і пішов до кімнати.
— Завжди будь ласка! — вигукнула я йому вслід. — Наступного разу буде за два долари, приходьте!
Нік хмикнув і зник за дверима.
Я злобно глянула на Лісу. Ну чого саме поруч зі мною? Там же спільний балкон! Де мені тепер йогою займатися?
Ліса, ніби читаючи мої думки, розвела руками:
— Не ний. Не помреш. Йому ця кімната сподобалась, а я що зроблю?
— Навіть не знаю… Тільки не буду під когось підлаштовуватися, — протягнула я.
Клятий чай. Нащо я взагалі поруч із нею сиділа?
Нещастя.
Я ще не встигла обуритися, як Ліса схопила мене за плечі:
— Не смій його налякати, розізлити чи ще щось у такому дусі! Якщо хочеш, щоб ми тут жили, не смій! — вона різко замовкла, вдивившись мені в очі. — Хоча є ще варіант: ти сама знайдеш чотирьох людей.
— Ні! Нізащо не буду таким займатися!
— От тоді, щоб я від тебе нічого не чула, — відрізала вона.
Я видихнула й змушено погодилась.
Надіюсь, він буде адекватним… ну, або таким же ненормальним, як ми. Теж зійде.
Переді мною були прекрасні дні — вихідні. Буду робити, що забажаю.
Але ж… що ж робити?
Так непомітно й пройшов деякий час, поки я не зрозуміла, що вже вечір. Бо почали заносити речі новенького.
Ліса десь пропала — думаю, вже давно. А я нічого й не робила, тільки зависла у власних думках.
Піду позаймаюсь йогою, хоч якийсь толк буде. А потім — пивко з піцою.
Хехе, вечір буде шикарним.
Взяла килимок, спустилася вниз у загальну залу. На балконі вже не можна — не тільки мій, не хочу заважати людині. Та й Ліса просила. У кімнаті місця немає: там хіба що битися об меблі.
І почнемо!
Під легку музику я розпочала займатися. І через якийсь час помітила щось не те: за мною спостерігають.
Повернулася на сто вісімдесят.
— Нік.
Опа. В руках у нього було щось на кшталт книги, але погляд… прикутий до мене. Ні, стоп, не до мене, а до тієї частини, яку я скручувала. Тільки він швидко помітив, що я його зловила, і перевів очі назад у книгу.
Я вирішила трішки познущатися: почала міняти пози одну за одною — від звичайних, які роблю завжди, до найдивніших. І ось: звичайні його навіть не цікавили, а от перевернуті, скручування… дивився з поглядом нерозуміння й намаганням розібратися, як узагалі тіло таке може робити.
Цікавий персонаж. Цікаво, що від нього чекати далі?
І що з ним не так?
Не те щоб він чимось відрізнявся, але відчуття мене не покидало: у ньому чогось бракує.
Через деякий час він пішов, та й я закінчила. Ми зібралися за піцою — сходити вигідніше, ніж замовляти.
Буденність. Нічого нового, все стабільно. Дійшла, замовила, почекала, забрала. І ось я вже вдома.
Як зазвичай — сама. Може, цього разу нікому не заважатиму?
Зазвичай я сиділа в основній залі перед телеком, дивилася щось абияке. Сподівалася, що хтось приєднається. Але зазвичай — так і була сама.
Тоді фіг з ним. Сьогодні — в кімнаті.
0 Comments