Частина 2

676 слів

Коли перший урок закінчився, Вей Усянь звернувся до шатена. 

— Дазай, сходимо в столову? Поїмо. 

— Ем… дякую, я не голодний, — пробурмотів Осаму з несподіванки. Його ще ніхто так просто не запрошував поїсти. Його або звали так, що в нього вибору не було, щоб відмовити, або взагалі не звали, а тут так безтурботно… Осаму був щиро здивований, дуже здивований. 

Його з думок вивів роздратований видих Вей Усяня. 

— Ну добре, зустрінемося на наступному уроці, — сказав довговолосий і вийшов з класу. 

— Ей, Да-зай, — почувся ззаду тягнучий вигук Теруко. 

Він її проігнорував. «Зараза! Пішов би з Вей Усянем, можливо, б не натрапив їй на очі!» 

— Мені подобається твоя витримка, Осаму… — Теруко стала повільно підходити до його місця. — Бо це означає, що я зможу гратися з тобою вічно, — на цих словах Теруко нависла над ним, жорстоко сперши руку на шкафчики позаду нього, притискаючи Дазая до них, та злісно посміхнулася. 

— Кое! — гукнула вона подругу. 

— Так, я тут. 

— Зачини двері, зараз буде вистава. 

На цих словах серце Дазая пішло в п’яти та почало божевільно битися, а погляд Окури, мов лезо, яким він різав себе кожен день, пронизував його наскрізь, проливаючи купу крові. Осаму було реально страшно, страх, мов крига, впився в нього своїми крижаними оковами та не хотів відпускати, все глибше пускаючи крижані корені страху й паралізуючи його рухи. 

Кое встала зі свого місця та поволі попрямувала до дверей. Закривши їх, вона вернулася на своє місце. З кожною секундою його страх то збільшувався, то зменшувався. 

— Дазай… — Теруко взяла його руку та сильно зжала там, де у нього під кофтою були порізи. Осаму болісно поморщився, біль, мов блискавка, пройшлася всім тілом, він мало не здригнувся. — Ти такий жалюгідний, Дазай, ха-а… — вона відпустила його руку та витягла його майно з-під парти. 

— Ей! — вигукнув Дазай та потягнувся відштовхнути її руки, але вона перша їх перехопила та болісно стиснула. 

— Мені цікаво, що в тебе під партою лежить, дурепо! — голосно крикнула Оокура, на неї враз подивився весь клас. 

Вона роздратовано шарпнула Осаму за руку, спричиняючи йому біль. Дазай від болю різко видихнув. Теруко почала ритися у нього в речах. 

— Хах, нічого цікавого… — мовила вона. 

Враз вона наткнулася на його блокнот. 

— Хвилиночку, а це що? — вона відкрила його. 

Кое, побачивши, що її подруга знайшла щось цікаве, підійшла до неї. 

— Кое, глянь-но, що я знайшла. Це ж блокнотик нашого Осаму, — вона посміхнулася. 

Коли Теруко мелькнула ним у Дазая перед очима, його наче хтось скував. Уже вкотре він не може дати собі раду. 

— В-віддай! — верескнув Дазай та спробував вирвати його у Теруко, але та була значно сильніша, тому його спроба увінчалася погано. 

Дазай малював у тому блокноті й тому більше за все хотів, аби Теруко його залишила, щоб не стати ще більшою мішенню для неї. На минулому уроці він, дивуючись довжині волосся Вей Усяня, вирішив його намалювати, адже навіть у дівчат таку довжину рідко коли зустрінеш. 

— Ну ж бо, давай разом подивимося, що ти там малюєш, — сказала вона, відкривши першу сторінку, і, побачивши малюнок, вийшла до дошки, помахуючи блокнотом у всіх перед очима. 

— Так, що тут у нас… — Теруко почала його гортати. — О, подивіться, яка краса! — очевидно, саркастично вигукнула вона та розгорнула блокнот, показуючи всьому класу. — Дивіться, це ж наш новенький Вей Усянь, чи як там його! — крикнула вона на весь клас. 

Дазая пробрав сором. Він його замалював тоді тільки тому, що ніколи не малював довговолосих хлопців , по крайній мірі, він так себе виправдовував. Йому було цікаво, вийде в нього чи ні… 

Тим часом Оокура помахала тим блокнотом та поклала його перед Осаму… 

Він відчув себе пригніченим та розбитим. Суміш відчуттів стиду та страху поїдала його зсередини, наче пліснява, пускаючи тонкі, але міцні, довгі корені паршивого відчуття. 

До нього підійшли його однокласники з оскаленими посмішками. 

— Дазай, а це правда, що ти по хлопцях? 

Вони переглянулися між собою та ще більше посміхнулися. 

Ним шугнуло неприємне відчуття. 
«Треба завжди залишати невимушений вираз обличчя», — нагадав собі Дазай.

— А що тоді за малюнок? Га, Осаму? — вони перестали скалитися в злій посмішці. 

Осаму приречено зітхнув. Вони знову засміялися та пішли від нього. 

«Слава Богу!» 

Ним розлилося полегшення. Враз продзвенів дзвінок, і до класу увійшли Вей Усянь з учителем та сів біля нього.