МЕЛАНХОЛІЯ

Вони прилетіли назад до школи, Сатору сидів напружено й тихо на проклятті. Суґуру повів їх до заднього входу, подалі від головного, де Сатору зустрів свій кінець. Ця путь була обхідною, але він не наважувався пролетіти повз те місце тоді. І сумнівався, чи витримав би це Сатору.

Сатору був мовчазним — і лишався таким навіть тоді, як вони осіли за барʼєром, що захищав школу від усіх проклять, окрім Суґурових.

Багато що турбувало Суґуру в його поведінці, однак мовчазність стала однією з найгірших. Сатору не був тихим жодної хвилини протягом двох років, розділених між ними. Але зараз він був не просто тихим, а майже пустим. Коли Сатору розмовляв, то мав усе той самий вигляд знайомого Суґуру хлопця. З гострим язиком і з безстрашністю висловити будь-яку думку, що спаде в голову. Незважаючи на всю кров та зуби, він залишався його Сатору, коли, одначе, замовкав, коли застигав, то набував вигляду остаточно інакшого. Було складно відзначити, що саме створювало таку різницю. Його погляд був холодним, пустим, відчуженим. З ран так само текла чорнота, забруднюючи порвану уніформу. Він ходив занадто плавно, ледве не ковзав над землею замість того, щоб робити повні кроки, мов туман через воду. І мав вигляд не людини. Мав вигляд чогось народженого для полювання.

Суґуру не міг дати цьому точну назву, проте воно осіло в грудях неправильно.

Вони знайшли допоміжного менеджера, що стоптав не одну пару підметок, коротко доповіли про місію і пройшлися до лазарету. Сатору не потребував допомоги, — окрім постійних ран, які й убили його, усе інше зрослося як треба, — Суґуру ж був у гіршому стані. Він не мав змоги зцілити частини, що їх намагалося вщент розірвати прокляття. Тіло досі було покрите кровʼю, синці розквітали, волошкові й фіалкові на шкірі. Щиколотка щеміла від кожного кроку, погрожуючи вивихнутися, адреналін у венах поступався гостому болю.

Він забув, що Шьоко вперше зараз побачить прокляття Сатору.

Коли вона відчинила двері, коли очі опустилися на них, на Сатору, то обличчя ніби перетворилося на моглу.

Сатору немов й не помітив її, розвернувшись і споглядаючи щось незрозуміле для Суґуру.

Суґуру спостерігав, як Шьоко проковтнула слину, як вона розвалилася і збудувала себе наново за мить. Очі були темними, а мішки під ними — глибокими.

— Шьоко, я–

— Шьоко? — Сатору, нарешті, видав звук, озирнувся навколо, усі шість очей блимали й розфокусувалися, зосереджуючись на Шьоко так, немов він щойно усвідомив, де перебуває і хто вона така.

На момент вони дивилися одне на одного. Шьоко бліда, як привид, а Сатору ніби живий. Суґуру відчув потребу втрутитися, розрядити напругу, що формувалася між ними, якимось чином заспокоїти обох. Але не мав слів.

— Який же ти покидьок, — голос у Шьоко був занадто високим, однак значно стабільнішим за Суґуру. — Я казала, що тобі потрібно практикувати зворотню прокляту техніку більше.

— Еге ж, але це ти кепсько пояснюєш, — мовив Сатору і потім зойкнув, коли Суґуру щиро інстинктивно вдарив його по голові.

На мить Сатору не був мертвий. На мить все було як раніше.

І потім пальці Шьоко стислися смертельною хваткою на дверях збоку, і вона прикусила вуста. Сатору донині кровоточив галактиками, а серце Суґуру було розділене навпіл.

— Вам варто вже нарешті зайти; Ґето, тебе ніби щось прожувало й виплюнуло. — Шьоко повернулася до них спиною, пройшлася вперед.

— Думаєш, вона скоро розплачеться? — спитав Сатору, який усе ще втуплювався в її спину, що віддалялася.

Суґуру хотів вструсити його й попросити не казати такі жахливі речі. Замість цього відповів:

— Це ж Шьоко, вона не плакатиме.

І ступив у кімнату.

Сатору прослідував тінню.

 

Шьоко вказала Суґуру сісти на екзаменаційний стіл, Сатору навис над її плечам поганим спогадом. Вони були всі разом, хоча атмосфера залишалася розбитою. Сатору не перебував там так, як їм то було потрібно.

— Більшість крові не моя. — Суґуру підняв футболку над плечима, надаючи можливість обстежити поранення. — Але воно добряче побатувало мене. Я також пошкодив щиколотку, хоча ще можу ходити більш-менш.

Шьоко мовчазно кивнула, сконцентрований вираз зайняв обличчя, щойно вона почала вивчати ушкодження, вирішуючи, де може знадобитися техніка, а де буде достатньо бинтів і швів.

Сатору витріщався на них деякий час перед тим, як почати блукати. Він відчувався невагомим, усередині голови Суґуру, усередині серця Суґуру. Вільний, далекий. Суґуру гадки не мав, що робити із цим — імпульси почуттів Сатору в серці були за сімома печатями. Можливо, він просто втомився? Це був довгий день і ще довша ніч; Суґуру й сам відчував виснаженість.

Він спостерігав за спиною Сатору, поки той рухався кімнатою, далі від них і ближче до моргу, нібито щось взивало до нього. Потрібного тіла там не було, Сатору бачив власними очима, як те винесли. Що ж він шукав, що відчував, що думав? Навіть з їхнім звʼязком, який палав яскраво й сильно в кровині, відповідь була поза зоною досяжності.

Двері трупарні відчинилися зі скрипом, і Сатору промайнув туди, нібито був створеним із серпанку. Шьоко глянула через плече, та все ж не спробувала зупинити. Суґуру теж.

Вона забрала від нього руки, витирла їх об уніформу й всілася поруч. Не торкалася, проте розмістилася близько.

— Це він? — спитала, і Суґуру майже задихнувся знову.

Таке просте запитання, така складна відповідь. Шьоко мала звичайний незворушний вираз обличчя, хоча долоні на колінах стискалися міцно в кулаки.

— У певному сенсі, — сказав він і здригнувся, — іноді я відчуваю, що це має бути він, іноді ж, що не може. Він уже не той, Шьоко.

— Думаю, було б несподіванкою, якби він не змінився, — пробурмотіла вона й притулилася до Суґуру, коли заглибилася у свій карман. Будь-який контакт від неї відчувався навмисним. Виловила пачку цигарок і запропонувала одну.

— Ми в лазареті.

— І я лікарка.

У тихій кімнаті звук запальнички Суґуру був майже громовим.

— Що він там робить? — Шьоко вказала цигаркою на двері моргу, звідки Сатору поки не показався.

Суґуру заглибився в себе, проте розділені між ними емоції Сатору холодні й пусті зараз, коли всього-на-всього кілька годин тому були інтенсивними й задушливими. Він мав би звикнути до цих приливів і відпливів Сатору в собі.

— Гадки не маю. — Суґуру говорив неголосно — вони обоє розмовляли так. Ніби відвідували похорони на цвинтарі. — Часом він поводиться як зазвичай, і тоді я думаю, що все буде добре. А потім він викидає… подібне, поводиться як щось зовсім інше. І я не знаю, що й думати, — він здригнувся, вдавився словами, — і не знаю, що для нього зробити.

Визнавати це було воднораз і добре, і погано. Суґуру не з тих, у кого душа навстіж, хоча вдає такого. Внутрішні битви було його власними, і він ненавидів вивалювати їх на інших. Зокрема ненавидів вивалювати їх на Шьоко, коли її вічі мали такий темний і мертвий вигляд. Коли вона була першою, хто дісталася до Сатору. Коли її долоні вже були в червоних плямах від спроб оживити того до приходу Суґуру.

Вони всі старалися. Вони всі страждали. Несправедливо з боку Суґуру було класти власні проблеми на й без того переповнену купу Шьоко. Хто він був такий, щоб розповідати про горе тій, котра пережила в рази більше смертей чаклунів, ніж він коли-небудь побачить. Суґуру заштовхнув почуття туди, де вони кипіли в горлі, замкнув там і проковтнув ключ. Він міг впоратися самостійно, не завдаючи болю Шьоко, щоб вона не стала побічною жертвою його самодеструкції.

— Та ж тут нічого не вдієш, він не стане живішим, ніж зараз, — висловилася Шьоко, не усвідомлючи бурхливих емоцій під його шкірою. — Думаю, усе, що ми можемо зробити — дозволити йому існувати та, бозна, не давати їсти людей.

Суґуру засміявся, хоча звучало це радше як плач.

— Він уже пробував напасти на директора і Яґу.

— Правда? Упевнена, це було кумедно. — Шьоко втомлено посміхнулася.

Вони сиділи в тиші, прислухаючись до невиразного шуму Сатору, який вистежував морг, дим скупчувався над ними.

— Гей, Ґето, — звернулася Шьоко, піднявши погляд. — Не віддаляйся, окей?

Він кивнув, навіть якщо сумнівався у своїй спроможності стримати слово, коли йому не хотілося нічого, окрім як сховатися всередині себе й ніколи не виходити.

— Не буду.

Розбиті; так вони себе відчували. Там, де колись були троє, тепер лишилися двоє і зіпсований третій. Усі їхні краї сходилися ідеально хибно, ніби вони були незнайомцями без Сатору. Ким вони тепер були там, де колись дружили? Де колись вони були Суґуру й Шьоко, тепер стали двома людьми, чий друг загинув. Незнайомці одне для одного й для самих себе. Незнайомці для тіні того самого друга. Дим, що закручувався в повітрі, з таким же успіхом міг мати ритуальне значення для цієї зустрічі, яка радше скидалася на чування.

Двері несподівано відчинилися. Двоє здригнулися. Суґуру майже рефлекторно простягнувся до Сатору, посмішка Дзенʼїна Тоджі грала в його розумі зламаною пластинкою.

— Ієйрі? Ти ж тут, ми можемо отримати допомогу? — голова Хайбари визирнула з-за дверей, яскрава усмішка розбилася на друзки, доперва він помітив присутність Суґуру. — Ґето, я– — він завагався у дверях.

Ще дещо зламане.

— Ми чули про те, що сталося, — донісся голос Нанамі, коли той зайшов за Хайбарою. Він тримався за криваву кінцівку, рукав якої був розірваний вщент, демонструючи глибокі порізи на блідій шкірі. Нанамі не дивився в очі Суґуру. — Нам жаль.

— Так, і справді, Ґоджьо, хто б міг подумати, навіть не віриться… — пробурмотів Хайбара, міцно стиснувши кулаки, обличчя скривилося, немов збираючись розплакатися.

Він зробив крок уперед, простягнувши руку до Суґуру. Напевно, збирався стиснути плече, напевно, збирався обійняти, напевно, просто хотів сісти поряд і підтримати, поки Шьоко оглядатиме Нанамі.

Але щойно він наблизився, двері трупарні розпахнулися, а хмара чорнила й галактики пролетіла через кімнату, згорнувшись навколо Суґуру, нескінченні зуби показалися з аморфної голови й кинулися на Хайбару.

Якби він ступив ще на крок ближче, то Сатору відкусив би йому долоню, якщо взагалі не проковтнув ущерть. Суґуру ледве встиг. Його хватка, невпевнена й здивована, тремтіла, коли він схопився за Сатору.

Сатору прослизнув крізь пальці, як пролита нафта, ринувши задля нової атаки.

Нанамі відтягнув Хайбару за плече. Незважаючи на криваву руку, ухопився за зброю.

Сатору сичав, і плювався, і корчився — ворожий і нечутливий.

Суґуру чимдуж хапався за будь-яку частину Сатору. За вертливе ніщо його тіла та за божевільні емоції, що деренчали в кістках.

— Сатору, досить, це ж Хайбара, що ти робиш, годі! — він крикнув, непочутий, непомічений, невислуханий.

Сатору лише стискався щільніше, обмотаний довкола Суґурової голови, мов готова до удару змія. Очі Хайбари були широкі, нажахані. Нанамі трусився, хоча й закріпив свою стійку. Шьоко застрягла десь посередині, намагаючись забратися подалі від Суґуру й стати перед молодшокласниками.

Суґуру ненавидів робити це.

Він зупинив спроби здолати Сатору й потягнувся за свою сильну й непохитну сутність, відкликаючи того в нутрощі, як і зробив би з будь-яким іншим прокляттям. Звук, що його видав Сатору, був жахливий — ранений звір, який потрапив у пастку. Шлунок поважчав, і Суґуру відчув, ніби ковтає кислоту, ніби його вирве, коли Сатору бився з ним за кожний сантиментр шляху.

Але зрештою Суґуру був майстром, а Сатору лише прокляттям.

Засунути Сатору всередину змусило його відчути себе хворим і втомленим, змусило його тріщати по швах. Він вчував, як Сатору бився за свободу, бачив це в неконтрольованій трясці власних рук.

— Вибачте, — ледве вимовив перед тим, як опинитися поза межами лазарету, відводячи себе якомога швидше від усіх.

—

Доперва він ступив у кімнату гуртожитку, повітря розійшлося темними стрічками, і Сатору вилився масою жахіття, що корчилася. На щастя Суґуру, він негайно змінив форму на людську, хоча зуби й були надто гострими, а пальці були пазурями.

— Суґуру, якого бі–

— Ні! — крикнув він, здивувавшись притиску у власному голосі, який змусив Сатору шоковано зупинитися. — Я той, хто повинен питати якого біса. Що це було, Сатору? То був Хайбара, чому ти напав на Хайбару?!

Сатору застиг. Чорна кров сочилася ріками, але всі його гострі краї почали тупішати, більше змахуючи на людські, ніж тваринні.

— Я не…знаю…  — мовив, стискаючи долоні. Він мав вигляд такий схожий на хлопчика в ту мить, вразливого й невпевненого. Немов чудовиська, яке майже завдало шкоди їхньому другу, ніколи й не існувало. — Я не знаю… я просто відчув щось поруч із тобою і повинен був… я повинен був… не знаю.

Суґуру відчув, як злість і страх розплавилися в холодній тривозі. Він схрестив руки на грудях, щосили тримаючи себе разом. Сатору був таким, яким Суґру його ще ніколи не бачив: невпевненим, можливо, дещо наляканим собою. Суґуру розривала думка про те, що Сатору міг бути якимось таким тепер, чимось агресивним, чимось непояснимим.

Кожен раз, як він намагався сприймати прокляття за свого друга, воно робило щось, аби довести протилежне.

— Ти не можеш… ти не можеш бути власницьким зі мною, як от щойно, — нігті заглибилися в руки, даючи жалу підтримати його. — Ти не можеш поводитися агресивно з іншими людьми, не можеш просто нападати на кого заманеться, ти маєш слухати мене.

Саторові плечі здригнулися, в очах вихор емоцій. Суґуру відчував той лід болю і зради в шлунку, однак відмовився визнавати це. Сатору міг хандрити скільки влізе, Суґуру не відступить. Він ненавидів затаскувати його всередину, ненавидів командувати ним. Навіть зі змішаними почуттями, поводитися із Сатору як і з рештою проклять, вгамовувати й приборкувати, було неправильно. Але якщо Сатору збирався поводитися так, поводитися нібито якась скажена тварина, що атакує будь-кого, хто підійде близько, то Суґуру дійсно не мав вибору. Вони ходили по тонкому льоду. Сатору дозволять існувати тільки у випадку, якщо Суґуру зможе довести, що має контроль над ним, що Сатору не загрожував іншим чаклунам. Цього не станеться, якщо той продовжить гримати на кожну людину, яка хоча б подивиться в їхній бік.

— Окей, — сказав Сатору через стиснуті зуби, перетворюючись на густі чорнила, — я спробую.

— Ти не просто спробуєш– — огризнувся Суґуру, проте Сатору розплавився в темряві так, як він ще ніколи не бачив.

Той не був ні галактичним чудовиськом, ні океаном під ногами, ні небом над головою. Ця нова форма виявилася маленькою, круглою, ледве більшою за сфери проклять, що Суґуру їх поглинав. Воно покотилося, і воно поповзло, і воно розлилося, і воно зібралося по стіні до кутка Суґурової кімнати, чорні стрічки стирчали з нього. Мов мішок яєць, що застряг у павутинні.

— Сатору? — покликав Суґуру та не отримав відповіді.

Розмова закінчена.

—

Суґуру майже вразило власне відображення в дзеркалі ванної кімнатні. Він був блідий, мов сніг, мішки під очима різко виділялися. Забув зібрати волосся того ранку, і тому воно стало заплутаним, вологим безладдям зі згустками крові та багна, що прилипали.

Він взяв душ, споглядаючи за водою, що змінювала колір на червоний і чорний. Це допомогло — трохи. Це була рутина, крапля стабільності. Краще за те, що вони мали зараз. Він не відав, як варто вдіяти із Сатору. Хотів працювати разом. Навіть якщо їхні старі стосунки зруйновані, вони могли побудувати нові. Але ця задача ускладниться, якщо Сатору продовжить чинити дебош. Суґуру занадто послабшав, щоби тримати цілим себе, тому ніяк не міг зібрати Сатору в щось зрозуміле.

Але не йшлося про те, чи може він. Він зобовʼязаний. Він був єдиною людиною, що могла зробити це. Сатору довірився йому в найвразливішому стані, тому як Суґуру смів підвести його? Навіть коли все всередині кричало, що з нього досить, що йому потрібен час і відпочинок, що потрібен хтось інший за кермом… він був єдиним, хто міг це зробити. Ніхто інший. Не мало значення, наскільки від цього боліло, Суґуру просто мав стиснути зуби, терпіти й сподіватися на завтрашній день.

Він міг би взяти на себе обидва їхніх горя. Це буде нелегко, але він міг би.

— Сатору? Можеш спуститися, я хочу поговорити. — Суґуру ввійшов до кімнати знов, очі на кутку, де засів Сатору.

Жодної відповіді.

Він не мав змоги чітко відчувати Сатору в той момент. Можливо, це було чимось на кшталт сну в проклять.

— Я не можу нічим зарадити, коли ти так поводишся, розумієш? — всівся на ліжко й глянув на руки. — Якщо ти злишся, чому просто не скажеш мені? Якщо тобі важко, ми можемо разом розібратися із цим.

Він не торопав, що говорить. Слова звучали сміховинно для власних вух — що вже казати про Саторові? Вони могли розмовляти скільки завгодно, проте смерть Сатору це ніяк не відмінить.

Суґуру сумував за ним.

Суґуру сумував за Сатору як ні за чим іншим. Якби був спосіб повернути час назад, він зробив би це миттєво. Щоб повернути його Сатору, з яким можна спілкуватися і сміятися. Того, який був теплим, і живим, і не напівмонстром.

Розуміння, що нічого не стане як раніше, завдавало болю. Завдавало болю і сидіння там у тиші, поки він спостерігав за тією чорною сферою, роздумуючи над тим, чи такий вигляд матиме останок їхнього життя.

Чи проведе Суґуру решту свого життя в спробах налагодити контакт, у кінці стикаючись лише зі стіною? Чи проведе Сатору решту своєї смерті рабом власних інстинктів і емоцій?

Щось важке закрутилося в шлунку Суґуру від цих думок. Наскільки ж ідилічне, безнадійне, самотнє існування. Чи завжди вони почуватимуться такими близькими, але в різних світах? Тоді він волів би, щоб вони обидва померли.

— Я просто хочу поговорити з тобою.

Але відповіді не було.

—

Незважаючи на виснаженість, Суґуру спав неспокійно. Він провів години просто дивлячись у куток у намаганнях розгледіти форму Сатору в темряві. Кінцівки були важкими, а тіло бажало відпочинку, проте мозок працював, висуваючи один тужливий сценарій за іншим. Суґуру витер сльози, коли ті запекли в очах. Прикусив губу, щоб вони більше не падали.

Він роздумував, коли справи почнуть налагоджуватися. Роздумував, а чи почнуть коли-небудь узагалі.

Мало бути вже пізно, коли він, нарешті, заснув. Бачив понурі, гострі сни — важку безформну тягу на легенях. Прокидався декілька разів, хапаючи повітря, тільки для того, щоби знову поринути в темряву. Одного разу він пробудився з усвідомленням, що Сатору бродить по кімнаті. Але в темряві Сатору, якщо бажав, був невидимим.

—

Суґуру злякано прокинувся, коли двері грюкнули.

До того, як він спромігся повністю розкрити очі та зрозуміти ситуацію, Яґа зайшов до кімнати:

— Суґуру, потрібна твоя допомога. Прокляття–

— Сатору, — протер заспані очі, підіймаючись. — Це Сатору.

Яґа стиснув кулаки, твердо стоячи у дверях. Він понині мав такий старий вигляд, такий стомлений, і Суґуру не міг бачити його зеньки, проте відчував жаль, який засів у них.

— Це не так, ти знаєш про це, Суґуру. Тобі потрібно–

— Мене не хвилює, що мені потрібно робити. І не хвилює, що я знаю. Це Сатору. Йому не подобається, коли його називають по-іншому, тому я не називатиму його по-іншому. — він зиркнув на Яґу гострим поглядом, побачивши, як плечі того розслабилися, поки він масажував чоло.

— Справді, добре… що ж, хай там що, а мені потрібна твоя допомога. Воно– він не дозволяє мені зрушити його з місця і влаштовує невеличку сцену.

Несподівано-таки Суґуру вельми збадьорився. Кинув погляд у кут, де спав Сатору, той був, одначе, пустим. Страх загудів у легенях, як натягнута нитка, коли він схопився з ліжка.

— Що сталося, він когось поранив?

— Ні, не в цьому справа. Він не агресивний, просто… ну, добре, що я перший прокинувся. Сумніваюся, що інші захотіли б це бачити.

Без подальших пояснень, він вивів Суґуру з кімнати та з гуртожитку.

Назовні розвиднялося, і світ все ще мав ту передденну сіру текстуру. Тиша пронизувала до глибини кісток, звуки їхніх кроків здавалися блюзнірством. Суґуру відчував себе чимось непідвладним і нереальним, ніби його існування поки не осіло у світі. Знайомі будівлі розмивалися в незнайомі відтінки, буцім у власні негативні кольори. Худі, яке він накинув на піжаму, ледве відбивалося від прохолодного ранкового бризу. Не було ні реву, ні криків, ні пронизливого вереску прокляття, що вирвалося на волю. Тіло Суґуру було тихим, якщо не спокійним. Він ще не був певен, наскільки їхній зв’язок охоплював стан Сатору, проте в жилах точно не вирувала лють чи страх.

Судячи з усього, Сатору мав бути спокійним.

І тоді Суґуру здогадався, куди саме вони прямували. До подвірʼя, де загинув Сатору.

— Ні.

Він побіг уперед, проштовхуючись повз Яґу, щоб дістатися туди першим. Смикав за звʼязок і благав Сатору потягнути у відповідь.

На подвірʼї не було людей. Яґа мав рацію; так рано-вранці мало хто прокинувся, щоби стати свідком цієї відверто жалібної сцени, яка розкинулася перед ним.

Сатору хилився, чорна кров стікала товстими краплями водоспаду. Він не поворохнувся, коли Суґуру підійшов, ніби зовсім не помічав нікого навколо. Він сидів над плямою крові. Власною плямою крові, точно на місці, де востаннє дихав. Тіло було нестабільною темною масою, що звивалася. Чорна кров плавилася в чорну уніформу, чорні сльози забруднювали бліді щоки, єдині константи — біле волосся і шість яскравих блакитних очей.

— Сатору… — Суґуру приземлився на коліна поряд із ним, кладучи руки на плечі Сатору, і ті майже потонули в шкірі. Сатору не рухався.

— Чому… чому кров досі тут? — Суґуру зібрався з духом, пильно дивлячись на Яґу, який, нарешті наздогнав, його. — Чому ніхто не змив її?

У його виправдання, Яґа принаймні мав присоромлений вигляд, зупинившись за пару кроків від них:

— …ми були зайняті.

— Зайняті– — вицідив Суґуру, проте перервав себе, щойно Сатору заворушився, лише трохи, лише достньо для того, аби линути до доторку. — Сатору, як ти–

— Тут я помер, Суґуру, — голос Сатору був схожий на шепіт, на ревіння вітру в порожньому будинку. Він поклав долоню на висохлу кровину, забруднюючи її своїм чорнилом. — Це моя кров, Суґуру. Тут я помер.

Він глянув на Суґуру, неможливі очі повернулися, щоби споглядати його. Сатору усвідомлював свою смерть; уже усвідомив. Здавалося, йому було боляче через це відкриття, але він рухався далі з тією ж безтурботністю, з якою зазвичай йшов по життю. Проте очі, повні туги й горя, назвали Суґуру сліпим. Сатору нічого не відпускав. Він просто відсував усе на задній план, бо так було необхідно. Тому що вони мали місії, що потрібно завершити, і проклять, яких потрібно перемогти. Але Сатору (чи бог, чи прокляття, чи хлопець) ніколи нічого не відпускав.

Так само, як і Суґуру.

Суґуру обхопив руками те, що воднораз мало бути уніформою та кровʼю Сатору, і притягнув до себе. Сатору видав придушений звук (такий схожий на ридання, що Суґуру не сумнівався у відсутності бажання почути його знову), і розтанув. Він підтягнув голову до грудей Суґуру, одна його половина розтікалася по руках, поки інша піднімалася тонкими вусиками. Він не ридав і не сказав більше жодного слова. Однак не рухався також. І Суґуру міг сказати, що він трусився.

Яґа ступив позаду них, Сатору здригнувся в руках Суґуру, кинувшись уперед перед тим, як зупинитися і намотатися сильніше. Не атакував. Яґа не загрожував їм, навіть якщо й не допомагав.

— Ходіть зі мною, ви двоє. Люди скоро вийдуть.

Кров кипіла у венах, і він волів кричати на Яґу та питати, яка в біса різниця, чи побачать їх інші, чи ні. Якщо вони погоджувалися грати в ігри, так рано відправляючи їх на місії і сперечаючись стосовно того, чи дозволено їм жити, тоді щонайменше мають споглядати їхній біль, усе, що в них забрали. Але Сатору понині міцно згорнутий на його грудях, і Суґуру ставало погано від думки, що хтось інший побачить його таким.

Тож замість того, щоби кричати, він знову зціпив зуби від болю і штовхнув Сатору в плече:

— Я збираюся підняти тебе, гаразд?

Сатору не відповів, проте тримався за Суґуру сильніше та був настільки ж легкий для підйому, як у лікарні. Важив не більше за повітря. Коли Суґуру встав, Сатору поклав голову на його плече. Суґуру знав, що той знову витріщався на кров.

— Що ж, ходімо тоді, куди нам? — він не хотів, щоби слова, які були адресовані Язі, звучали настільки гостро, одначе той не звернув уваги, відвертаючись із метою провести їх.

— Я покажу вам безпечне місце.

—

— Що це–

— Думаю, його можна назвати моїм сховком.

— Він збирається вбити нас, Суґуру.

Яґа провів їх углиб кампусу до місця, про існування якого Суґуру й не підозрював. Домівлі навколо мали покинутий вигляд, усюди поросло листя, дошки вологі та гнилі. Велике дерево росло посеред усього цього, а в корі його були двері.

— Я б ніколи не завдав шкоди жодному з вас. Я лише забезпечую вас місцем, де немає сторонніх очей.

Протягом усієї прогулянки Сатору компасом був направлений у сторону подвірʼя, рухаючись лише задля того, щоби ближче притиснутися до рук Суґуру. Тепер його голова обернулася, аби поглянути на вхід, щоки притискалися до шиї. Суґуру не подобалося, наскільки млявий він мав вигляд, незважаючи на власні прогнози загибелі. Він був спокійним, він був нерухомим, він не був собою.

— Ви могли б довіряти мені трохи більше. — Яґа присів, проповзаючи в маленький простір дверей, і Суґуру міг тільки спостерігати за його зникленням.

Момент пройшов у дрімоті, Суґуру занурив пальці в Сатору, бажаючи, аби той щось зробив. Було надто тихо, коли мовчав Сатору.

— Думаєш, нам варто піти слідом?

Це щонайменше розбурхало Сатору, коли він вислизнув із рук Суґуру, ніби той тримав воду.

— Почекай тут, я спершу перевірю.

Щоправда, Суґуру був упевнений, що їм не обовʼязково виявляти аж таку обачність щодо Яґи. Якщо вони й мали когось відносно впливового в магічному світі на своєму боці, то це був саме він. Проте Сатору відчувався напруженим і ламким, розгубленим і настороженим. Якщо він потребував дозволу Суґуру на те, щоб поводитися трохи обережніше, то це бажання було легко втілити.

Минув деякий час перед поверненням Сатору, який піднімався, мов плющ, поки не огорнув Суґуру знов.

— Там безпечно, дивно, але безпечно.

Тож Суґуру так само проліз крізь двері.

Він не очікував побачити ліс. Точно не очікував побачити ліс, який не мав нічого спільного з тим, що обвивав периметр школи. Цей був тісним маленьким гаєм дерев, який відкривався на широку площину, пагорби здіймалися і опускалися, скільки сягало око. Яґа чекав на них, прокляті трупи збиралися довкола його ніг і трималися за штани. Суґуру автоматично поклав руку на вихрове тіло Сатору, однак той залишався нерухомим, хіба що бився головою об долоню.

Прокляті духи дратували його, трупи — ні.

Добре знати.

— Я… — Яґа почав перед тим, як відвести погляд до відкритої рівнини, — не впевнений, чи багато можу вам запропонувати зараз. Але ви хоча б можете мати це. Якщо вам потрібно десь сховатися від усього. Тут я зберігаю цих хлопців у безпеці, — поклав руку на голову подібного до кота проклятого трупа, — ви будете в безпеці тут також. Ніхто, окрім нас, не знає про це місце, тому коли вам потрібно зникнути, вільно використовуйте його.

Не так уже й багато. Хоча краще, ніж нічого. Це була обіцянка відпочінку від осудливих поглядів, які вичікували кожну їхню помилку.

— Дякую… — пробурмотів Суґуру, дивлячись, як Сатору стікає з плеча, а потім вислизає, наче струмок крізь траву. — Я просто… я поговорю з ним. Нам потрібно поговорити.

Яґа різко кивнув, рухаючись задля того, щоб поплескати плече Суґуру, перш ніж одуматися. Сатору блукав, але досі мав неабияку реакцію.

— Правильно, звучить добре. Якщо я вам знадоблюся, то буду тут.

Він пішов геть, прокляті трупи попленталися за ним.

Незважаючи на те, що Яґа не зачіпив його, Суґуру все ж відчув опік там, де той збирався доторкнутися. Цікаво, чи саме так відчував себе Сатору, коли активував нескінченність.

Сатору вийшов на відкриту місцевість, стоячи посеред поля в більш людській подобі. Суґуру бачив, як кожне око, уважне й ретельне, бігало, коли він наближався.

— Ти щось бачиш?

— Нічого. Тут нема проклять.

Сатору згорбився, зісковзнувши в траву. Суґуру сів поруч і дивився, як той туго згорнувся калачиком, чорне мастило крапало в калюжу, що згодом втягнеться назад у тіло.

Він ніколи не бачив Сатору таким.

Сатору дратувався, розчаровувався. У нього були погані дні як і в усіх. Але це ніколи не демонструвалося, принаймні не настільки відверто. Суґуру не помічав цього за перший рік навчання, але почав розуміти на другий. Коли Сатору падав, то ставав вмотивованим — зосереджений як лазер, розтоптуючи те, що турбувало його із самого початку. Він був тією людиною, яка завжди рухається вперед, невгамовно втираючи в пил усе, що посміє кинути йому виклик.

Це не було схоже на нього. Хандрити й ображатися, роздумувати над чимось, надмірно засмучуватися через це. Проте смерть — це не те, що можна просто перемогти, не більше, ніж Сатору вже. І прокляття завжди були більш вірними своїм емоціям за людей.

Чи завжди Сатору так сумував?

Де лежала лінія між справжніми емоціями Сатору й тією привнесеною прокляттям новизною?

Суґуру думав, що добре відав Сатору, майже так само добре, як і самого себе. Тож чому він не міг відповісти на питання?

— Є щось… що я можу зробити? — він здригнувся від власних слів, від їхньої безглуздості.

— Ні.

— Ми обходитимемо те місця, не має значення, наскільки вони безтолкові, та все ж відмиють його. Яґа їх змусить.

— Я не про їбану кров, — голос Сатору тріскався і розбивався над кожним словом, потворний і зіпсований.

Суґуру нібито задихався на кожному глубокому вдиху, який робив:

— Тоді про що?

— Я помер.

— Я розумію–

— Ні, ти не розумієш, Суґуру! — блакитні вічі вискочили з каламутного тіла, застигаючи на Суґуру гарячковим поглядом. — Ти не знаєш. Усе це місце сповнене мною, ти не розумієш. Моя кімната, твоя кімната, кабінет Яґи, уся школа повна мене, навіть морг, морг найгірший!

— Сатору–

Несподівано Сатору опинився над ним, темний, мов нічне небо, зуби в сантиметрах від обличчя. Але навіть так, Суґуру не міг відвести погляду від цих яскравих очей.

— Що станеться, коли ми повернемося до класу, га? Вони дозволять прокляттю просто перебувати там? У кафетерії, де всі бачитимуть? У спортзалі, на тренувальних майданчиках, на автобусній зупинці, у магазині? Суґуру, я всюди, але відтепер не можу бути ніде!

Його тіло сіпнулося, коли він відсторонився, проходячи неохайними, подібними до пазурів, руками по волоссю.

— Моя кімната більше не належить мені. Бути в твоїй уже не те саме. Навіть якщо вони дозволять повернутися в клас, моє місце більше не буде моїм. Я навіть не хотів складати іспити, але тепер вони нізащо не дадуть мені й шансу, і я сумую за тим, коли ненавидів, що скаладати їх обовʼязково. Я не можу– я більше не можу контролювати себе. Ти знаєш, як це? Знаєш, як це, коли ти просто втрачаєш усе? Я навіть не можу думати над чимось більше, і все, що ти робиш — це сидиш тут і ненавидиш мене–

— Я не ненавиджу тебе.

— Не бреши мені–

— Я не ненавиджу тебе, це правда, Сатору–

— Ну, я тобі й не подобаюся також! — Сатору розірвався і зібрався наново, поливаючи Суґуру чорнилом свого тіла. — Ти думаєш, що я кончений! Ти радше волів би, щоб я здох, ніж був оцим!

Суґуру зірвався.

Він кинувся вперед, схопивши Сатору за комір, не відпускаючи, нехай його пальці й тонули в ньому:

— Не приписуй мені цих слів!

— Тоді не посилай свої почуття мені в голову!

Суґуру відсахнувся, і Сатору прослизнув крізь пальці, як пісок, кожна фібра вібрувала. Суґуру знав, Сатору ніколи б йому не нашкодив. Але плечі напружилися, коли ці гострі-гострі зуби націлилися на нього.

— Думаєш, я тебе не чую? Думаєш, я не відчуваю, коли ти так міркуєш? Коли ти намагаєшся оцінити, чи гідний я бути людиною? Думаєш, це не боляче? Постійно відчувати, як ти ниєш, весь такий бідненький, жалкуєш, курво, про все й мрієш, щоб я не був таким, яким є. Я зрозумів, правда. Але ти не один-єдиний, хто, чорт забирай, втратив мене, Суґуру.

До того часу він скрутився над Суґуру, крапаючи чорною рідиною на обличчя — напівлюдина, напівчудовисько. Суґуру скуштував гіркоту на язиці, але не знав, вона належала йому чи Сатору.

— Я намагаюся, Сатору, ти ж знаєш. Хоча й не спрощуєш мені роботу!

— І що це має означати?

— Подивися на себе, як я повинен міркувати, коли ти маєш такий вигляд! — він вказав на всього Сатору,кровоточиві рани, гострі ікла й злі очі.

Сатору стиснув зуби так міцно, що якби він досі був живий, то Суґуру хвилювався б, чи не зламаються вони.

— Це лише моя зовнішність.

— Тобто ти здатен перетворитися на величезного космічного монстра, але не можеш мати нормальний вигляд?

— Ні! — Сатору відштовхнув Суґуру, кігті зачепили худі, розриваючи те. Суґуру впав на землю, Сатору, бурхливий і темний, здійнявся над ним. — Я не можу! Ти зовсім не тямиш у цьому. Легко бути великим, як от зараз, але дуже важко мати людський вигляд. Ти хоч розумієш, наскільки деталізовані й обмежені людські тіла? Чому б тобі не спробувати!

Суґуру поняття зеленого не мав, що це означало, він не міг ось так змінюватися і ковзати. Але в цьому й полягала суть. Він піднявся, не даючи Сатору дивитися на себе зверху.

— Добре, гаразд, я зрозумів. Я намагаюся пристосуватися, якщо ти знаєш, що я відчуваю, то бодай мав би допетрати. Я сказав тобі, мені потрібен час.

— Боляче, що тобі потрібен час, аби вважати мене людиною!

— Знаю! Добре, я знаю, але не можу зробити нічого, окрім як вибачитися і старатися пристосуватися ще краще. — він стояв, не тьохкаючи, піднімаючи руку як пропозицію для Сатору, очі якого пильно дивилися на неї. — Я можу дати тобі лише те, що вже роблю, Сатору. Це все, що в мене є.

— Це несправедливо.

— А коли хоч щось було справедливим?

Сатору витріщався на нього, шість очей, які не кліпали, палили саме в душу. Нарешті вони закотилися, і він схопився за руку Суґуру, збираючись лозами по рамʼях.

— Відстій!

— Знаю.

— Ти відстій.

Незважаючи на ситуацію, Суґуру не зміг стримати пирхання, коли сів назад.

— Дуже шкода, докладатиму більше зусиль.

Сатору видав глибокий уїдливий звук перед тим, як зісковзнути з плечей і повернутися до людської подоби, важко притулившись до Суґуру.

— Знаю, завдяки моєму неймовірному таланту це здається супер легким, але насправді дуже важко.

— Що саме?

— Та все, постійно. Спочатку почуваюся добре, потім жахливо. Відчуваю себе богом, а потім монстром, і це просто важко. — він рясно крапав на плечі Суґуру, але щонайменше заспокоювався. — Те, як усі дивляться на мене… я не хочу, щоб на мене так дивилися. Я тямлю, що я таке, тямлю, хто я такий. Ненавиджу, коли мені говорять, що я поняття не маю, що ти не маєш, що це помилка. Це змушує мене сумніватися, а що від мене залишилося. Боляче.

Суґуру прикусив губу, дозволяючи теплим і схожим на мʼясо галактикам Саторового тіла крапати у відкриту долоню. Йому й на думку не спадало, що Сатору так почувався. Не той Сатору, який завжди робив, що заманеться, незважаючи на опінію людей навколо. Не той Сатору, якого не хвилювали думки інших. Не той Сатору, який би ніколи не дозволив себе визначати за словами інших.

Але якби Суґуру сказали, що він нелюд, чи зумів би він запобігти впливу цих слів на себе?

— Вибач, я мав докласти більше зусиль.

— Я знаю, ти стараєшся…

— Але цього недостатньо.

— Якби в мене був ти, то було б достатньо.

Суґуру згорнув пальці над чорнилом у руках, відчуваючи мʼяке тепло. Воно просочилося крізь персти й пофарбувало долоні в чорний. Сатору сидів поруч із ним, обидва пʼястки на колінах, поки він витріщався на длані Суґуру. Якось це все одно відчувалося, ніби вони трималися за руки.

— У тебе є я, Сатору. — він ніжно гладив галактики, що розквітали поміж пальців. Сатору поряд здригнувся. — Мені не варто було казати такі речі. Я знаю тебе. Завжди знав. Незалежно від твого вигляду, незалежно від твоєї поведінки, я знаю тебе. Я знаю, що це ти. Просто–

— Просто що?

— Я тримав твоє тіло.

— Суґуру?

— Гм?

— Ти тримаєш його зараз теж.

Густі галактики в руках кипіли, теплі й заспокійливі, як живе серце. Суґуру прикусив губу, щоб не заплакати.

— Я тут.

— Знаю.

— Я прямо тут.

Суґуру глибоко вдихнув, даючи повітрю пронизувати кожну фібру свого єства. Сатору поклав голову йому на плече, дивлячись знизу на Суґуру під тим кутом. Очі великі й уважні. Суґуру дивився у відповідь, тримаючи цей нескінченно блакитний погляд власним, либонь Саторові вічі були чашами для ворожіння, на яких він бачив їхню долю.

— Не має значення, хто що каже, я знаю, ким ти є, Сатору. І хто ми. — він стиснув долоню навколо частки Сатору, що тримав, даючи її рівномірному пульсу заспокоїти себе. — Гадки не маю, чи зможу зберегти нас обох сам, але я буду–

— Ти не один, бовдуре. — Сатору дав йому щигля, висунувши язика.

— Що?

— Я сказав, що ти не один. Говориш так, ніби мене тут немає, ніби ми не команда. — Сатору обмотався навколо нього, накидуючи себе на спину Суґуру, як гиряву ковдру. — Я не таке вже й прокляття, знаєш? Я можу попіклуватися про тебе так само добре, як і ти про мене. Якщо не краще.

Щось розкололося в грудях Суґуру, і він майже задихнувся. Він був надто емоційним останніми днями, готовим розридатися за першої-ліпшої нагоди. Відчував, як воно притиснулося до зубів, а потім потекло вниз до тремтливих пальців. Полешгення виявилося солодшим на смак, ніж він був готовий визнати.

— Суґуру? Суґуру, ти розчулився? — Сатору тицьнув йому в шию, нерівні пальці заглибилися у волосся.

— Ні-ні, зі мною все гаразд.

— Брехло, ти зовсім не вірив мені, думав, я змушу тебе робити все самотужки.

— Справа не в цьому.

— Тоді в чому?

Суґуру притулив суглоби пальців до очей. Відчув таке полегшення, що й не торопав, плакати йому чи сміятися.

— Та ні в чому, не хвилюйся за це. Просто я радий, що ми команда.

— Ото кумедний, сам же казав, що ми найсильніші. Звісно, ми команда.

— Так, казав, хіба ні?

Він стиснув зуби, не кмітуючи, як відпустити це почуття. Він звик справлятися з проблемами самотужки, звик придушувати й пробиватися, знаходячи рішення, які не турбуватимуть інших. Якась його частина знала, що, урешті-решт, він єдина людина, якій може по-справжньому ввіряти — на яку може по-справжньому розраховувати. Будь-хто інший не заслуговував довіри. Будь-що інше було егоїстичним. Якщо він міг упоратися самостійно, навіть коли це зводило його нанівець, то так і мав діяти.

Раніше коли хтось стверджував, що може розділити його тягар, Суґуру просто ввічливо було всміхався і продовжував ховатися у шкаралущі.

Коли Сатору стверджував це, поки його серце билося в грудях і в руках Суґуру, то був перший раз, коли він повірив у це твердження.

Він не був самотнім.

Він не мав бути самотнім.

— Збираєшся залишити волосся таким?

— Що? — Суґуру навіть нормально не зареєстрував питання, вискакуючи зі своїх думок до відчуття Сатору, який розчісував волосся.

— Розпатланим, типу, ти ходив так останні два дні.

Сатору витяг довгі пасма й дав їм впасти на плечі Суґуру, ніби доводячи свою думку. Суґуру простягнув руку, розчісуючи пальцями куштар, щоби привести до ладу.

— Та не те щоб… останні кілька днів були напруженими, я не запарювався над цим.

Сатору гмикнув, а смертельні пазурі дуже ніжно й обережно розвʼязували утворені протягом сну вузли.

— У тебе є резинка? Не знаю, куди всі мої поділися.

З усього одягу Сатору, лише уніформа, здавалося, збереглася в його проклятій подобі. Сонцезахисні окуляри, і ті пропали, хоча не схоже було, що Сатору помітив, лишивши обличчя та очі разюче видимими. Суґуру заліз до карманів свого худі, поки не натрапив на єдину резинку й простягнув її через плече.

— Я можу заплести його?

— Викладись на повну.

Сидіти посеред мирної, маленької долини, поки мертвий друг заплітав волосся будо дивним. Сатору стих, зосереджений на цьому завданні більше, ніж на будь-чому, що не стосувалося винищування проклять, за останні два дні. Сонце повільно піднімалося небом, ранкова сонливість поступалася суєті пізнішої години. Світило охопило їх, тепле й заспокійливе. Суґуру заплющив очі, зосереджуючись на помаранчевих фігурах, які воно утворювало під повіками, і на руках Сатору у волоссі. Повітря було свіже від поранньої роси, і на секунду здалося, немов їхні справи підуть добре.

Навіть якщо ситуація була чудернацька, навіть якщо вони були розірвані зсередини, то зрештою все зʼясується.

— Ось і все! Я досі у формі! — Сатору гордо проголосив, і Суґуру простягнув руку назад, аби відчути недбалу косу, яку той зумів змайструвати цими пазурями. Мати зачіску в порядку не повинно було справити на нього такий ефект, змушувати відчувати себе зібраним.

— Дякую.

Сатору видав афірмаційний звук, розкинувшись на спині Суґуру й поклавши підпоріддя на рамено. Від нього не віяло теплом, хоча контакт через одяг не був таким уже й дивним. Сатору не відчувався повністю як людина, але й не відчувався настільки нелюдом, щоби змусити Суґуру нервувати.

— Суґуру?

— Ммм?

— З нами все буде добре, правда ж?

Голос Сатору знов звучав легко й безтурботно, проте слова були важкі. Сатору не з тих, хто вголос непокоїться через щось, але абсолютно все вийшло з-під контролю. Щоправда, Суґуру не мав відповіді на запитання. Коли він намагався міркувати над майбутнім (їхнім майбутнім), то в голові виникали темні й мутні обриси. Раніше це було так просто, вважати, що обидва стануть чаклунами разом, що решту життя проведуть у битвах пліч-о-пліч, виганяючи проклять, — найсильніші чаклуни, які стоятимуть над усіма іншими. Тепер же він не був певен, що на них чекало. Старійшини не вподобали існування Сатору й не раділи стосовно того, що Суґуру обрав його сторону. Після загибелі Сатору Суґуру лишився найсильнішим чаклуном у школі, або ж принаймні тим, хто мав найбільший потенціал. Він хотів думати, що цього було достатньо, аби змусити старійшин відчепитися від них, аби зійтися на взаємній, вигідній для всіх угоді, аби мати можливість продовжити їм обом жити своє життя, свою смерть, як того бажали. Одначе ставити на милосердя старійшин було нерозумно. Вони могли такими темпами опинитися на пласі вже завтра. Можливо, Сатору втратить контроль і зрівняє все із землею, можливо, Суґуру не вистачить сил, щоби зберегти його людську сторону.

Майбутнє було невловимим, темним, однак у будь-якому разі Суґуру міг розраховувати на дещо.

— Чим ти хотів займатися, коли випустишся?

Сатору схилив голову на бік із лускотом, пронизливі блакитні очі вдивлялися в Суґурові:

— Ти маєш на увазі, окрім усього цього лайна, до якого мене готували в клані?

— Так, що ти хотів робити?

— Пхе, так говориш, ніби в мене мав бути якийсь план… — пробурмотів Сатору, дивлячись на ранкове небо, кігті повільно згиналися і розгиналися на плечах Суґуру. — Фіг його знає, нічого особливого. Битися з прокляттями й таке інше. Я зрозумів, що все встане на свої місця, якщо ми будемо разом.

— Еге ж, так само, — пирскнув Суґуру, розтягуючи руки над колінами. — Ти й сам казав, що ми втратили тебе в певному сенсі. Відтепер тебе не вистачатиме, навіть якщо ти будеш поряд, це все одно не буде як раніше.

— Не закінчуй, якщо збираєшся сказати щось депресивне.

— Але, знаєш, що буде, те буде. Ми впораємося, завжди так було. Ти на моєму боці, і я на твоєму. Одне щонайменше ніколи не зміниться.

Сатору пирхнув, вуста піднялися в зарозумілий невеличкий глум, що змушував Суґуру всміхнутися так само:

— Тож, простими словми, ти кажеш: «до біса все, ми хоча б можемо вбивати прокляття разом, як і планували»?

Суґуру знизав плечима.

— Дивися на позитивні сторони, правильно? Це майбутнє, яке в нас ніхто не відбере.

На секунду Сатору витріщався на нього — перед тим, як гучно й пронизливо розреготатися посеред тихого ранку:

— Думаю, я можу змиритися із цим.