В’язниця “Лісова криниця” асоціювалась у жителів Ту-Лейкс та загалом у всього штату Мен з багатьма скандалами: жорстоке поводження з в’язнями, замовні зґвалтування, недобросовісна експлуатація робочої сили в’язнів, корупція і ще багато чого противного людській натурі речами. Також, не в останню чергу, ця в’язниця асоціювалась з одним ім’ям дуже відомої людини як в містечку, так і в Мені загалом. І ім’я тої людини було Донні Осмондс.

Хто такий Донні Осмондс? Тяжко сказати, якщо спитатись в містян Ту-Лейкса то кожен скаже свою версію, однієї думки на всіх, як про ДжФК не буде.

“Зрадник Христа та єретик”.

“Добрий християнин та чудовий проповідник”.

“Злодій та корупціонер”.

“Славний меценат”.

“Мудень, який довбеться в зуби з мафією”.

“Що ти верзеш? Він же начальник в’язниці!”.

Список можна було продовжити нескінченно, та була одна річ, з якою погодились б всі жителі Ту-Лейкс. “Він зробив це місто безпечнішим”. О так, з цим твердженням погодився би кожен, хто живе в цьому містечку на північному заході Мену хоча б початку 70-х. Та давайте не гнати коней, бо особистість Донні Осмондса як вишукана страва – треба їсти повільно та смакувати кожен шматочок.

Варто почати з того, звідки ж Донні взявся на цей білий світ. Осмондс був не місцевим, і це було чутно, бо його каліфорнійський акцент, який витягував кожне “е” та “а” різало вуха, як удар ножем прямо в мозок, кожному жителю Нової Англії. Народився він в 1929 році, як він сам стверджував, в Огдені, що  Юті, але його батьки зразу переїхали в Каліфорнію, а саме в Модест. Ще малим пішов у приватну католицьку школу, а звідти, надихнувшись (напевно) силою Христа нашого спасителя поїхав в Куінс вчитись в семінарії. Коли той вивчився і отримав сан священика він поїхав Нью-Джерсі, а саме в Трентон. Там він завідував якимось приходом на околиці міста поближче до спальних районів, та й просидів там до 1964 року, допоки той не полишив Вселенську церкву та не перейшов до протестантизму, а саме до баптистів. “Я просто зрозумів, що Христос не хотів, щоб якісь хлопці з Риму так безсовісно експлуатували та експропріювали нашу віру в спасення,” відповідав Осмондс на питання, чого ж він лишив пригріте місце.

В наступному році він став проповідником в Ньюарку, та вже в 66-му перебрався в затишне містечко Ту-Лейкс на північному заході Мену. Можна сказати, що його підвищили: старий проповідник там помер, а Осмондса благали туди переїхати, бо їм був потрібен досвідчений не жовтодзьобий харизматичний чолов’яга, який би “ґатив своїм словом по проклятущим католикам та рокерам, які хочуть відірвати наших дітей від Євангеліє” (саме так і було написано в листі, який йому надійшов від громади). Не довго думаючи, Донні зібрав всі свої речі і поїхав в Ту-Лейкс. А там його вже чекав не просто кар’єрний ріст, а кар’єрний вибух, який його вивід до самих хмар.

В тому ж 66-му, після того, як він приїхав в містечко і вже в ньому три місяці жив, Донні поступив в Портлендський університет на заочне навчання для здобуття бакалавра по менеджменту, яке закінчив в 1969. За цей час він зміг стати локальною знаменитістю в окрузі Блеквуд. За період навчання він не тільки досяг велетенського кредиту довіри у своїх прихожан, так ще й зробив багато чого корисного для свого округу: організував гурток бойскаутів при своїй церкві яку назвав “Юнаки за Христа”, організував побудову нової баптистської церкви та став видним агітатором. Маючи в собі якусь містичну (ніяк це по інакшому не назвеш) політичну чуйку, Донні агітував своїх парафіян голосувати за Ніксона в 68-му та 72-му, за Картера в 76-му та за Рейгана в 80-му. Не в останню чергу, завдяки йому ті і перемагали в Блеквуді.

Піку кар’єри Донні досяг в 73-му. Тоді державна в’язниця “Лісова криниця” і запросила його стати начальником в’язниці, і той охоче став ним. Старий начальник звільнився звідти після скандалу того ж року: семеро в’язнів зробили тунель в вуличному туалеті та вибрались через неї за стіни закладу. Їх знайти не змогли, а останній раз їх помітили на кордоні з Канадою. Як ви вже зрозуміли. Бакалавр менеджера став йому в нагоді.

Саме з 73-го року “Лісова криниця” і стала сумнозвісною місциною. Як тільки Осмондс став начальником, той почав реформувати в’язницю. З цього моменту, “Лісова криниця”, яку ще в 72-му в’язні Нової Англії називали “ялинковим курортом”, де можна було купити будь-який наркотик та поводитись як душа забажає, став найгіршим кошмаром для в’язнів. Переведення в “Криницю”, такою кличкою нарекли цю місцину, вважалось серед засуджених гіршим за смерть, бо Осмондс перетворив його в концентраційний табір. Побиття охоронцями за усяку провинність стало нормою, контроль за контрабандою став непробивним, а способи залякування в’язнів стали звірячими.

З моменту становлення Осмондса як “диктатора” в’язниці, з неї ніхто ні разу не намагався втекти. Це просто стало неможливо: охорона прочісувала разом з собаками все в радіусі кілометра від “криниці” та ставила ведмежі капкани. На стінах повісили колючий дріт підключений до електромережі, а за в’язнями, без перебільшень, встановили цілодобовий контроль.

Проте, в Ту-Лейксі ніхто за це не хвилювався. До 72-го це містечко було доволі кримінальним. Браконьєрам, молодіжним бандам та контрабандистам приглянулось це містечко, та після 73-го вони  всі розтворились, ніби їх ніколи не було. Бо якби їх спіймали в Ту-Лейксі, їх би тут же відправили в “Криницю”. Осмондс домовився з відділком поліції, щоб замість в’язниці тимчасового перебування їх тут же відправляли до нього. А в “криницю” ніхто потрапити не хотів.

Чи це все, що можна сказати про Осмондса? Звісно ні. Чи все, що розказував про себе Осмондс було правдою? Так. Тільки от в чому проблема: він розказував про себе не все. Багато чого лишалось з історії Осмондса за лаштунками, і він зі шкіри дерся, щоб не дозволити нікому рознюхати про нього більше. Для громади він мав лишатись героєм, тож інші нюанси свого довгого та насиченого життя він ховав за трьома сейфами.

Та цього літа 1982 все змінилось.

——-

Донні сидів за своїм столом в адміністративному корпусі “Лісової криниці” та перечитував новий договір на використання робочої сили в’язнів на соціально-важливих роботах. В договорі все було ідеально: власник лісопильні, що містився за п’яті миль південніше від Ту-Лекса пропонував харчування для в’язнів своїм коштом та оплату пального для броньованих автобусів, які б мали відвозити в’язнів валити сосни… Та це все другорядні питання. Донні більше цікавили аспекти прибутку, який би він поклав собі в кишеню.

Шановний пане Осмондс, – писав йому власник лісопильні Соломон Бланкет в окремому листі, який прилягав до договору, – я дуже шаную ваш пенітенціарний заклад, оскільки ви змогли забезпечити наше містечко не тільки безпекою, а ще й хорошою робочою силою. Зі всієї поваги я хочу запропонувати вашим в’язням заробіток в розмірі 3.35 доларів/година. Прошу повідомити мене про рішення, як тільки ви зможете розглянути пропозицію.

– Три долари і тридцять п’ять центів… – пошкрябав собі лоба Осмондс. – Це мінімалка, а з неї я ніц не зможу собі взяти. Тре’ передзвонити йому сьогодні ввечері.

Донні глянув на годинник, який висів на стіні справа від нього – 19:22. То вже був вечір. В цей час Дейв Депеш вже дрімав у своєму орендованому житлі.

– До сраки, завтра я до нього сам поїду і скажу, що грошей тре’ більше.

Талант красти гроші у чесного люду Осмондс опанував ще в 1971. Тоді, на будівництві церкви той вкрав понад сім тисяч доларів, не викликавши ні долю підозр у своїх парафіян. На ці гроші він купив власний будинок, нову машину та декілька пачок кокаїну, який той вживав перед кожною проповіддю. Далі він крав їх з пожертв та внесків спонсорів в “Бойскаути за Христа”. А коли той дібрався до посади начальника в’язниці, розміри крадіжок стали просто непристойно космічними: економлячи на всьому, той обікрав за дев’ять років в’язницю на просто непристойну суму в п’ять мільйонів доларів. Але найулюбленішим способом обкрасти в’язницю була махінація з оплатою робочої праці в’язнів. З замовником робочої сили він укладав договір на суму вище чотирьох доларів за годину, а в офіційних документах зазначалось, що умовний Алан Сміті отримує мінімалку в розмірі тих же трьох доларах і тридцяти п’яти центів. Різницю, як ви вже зрозуміли, Донні залишав собі. Гроші йшли на умаслювання податкової служби та його нове розкішне життя в новенькому, до безсовісності вульгарному мак-маєтку за містом. Старий одно поверховий будинок він зараз здає якимось робітникам, які працюють в “БІЧ БОЙЗ”.

Осмондс збирався їхати додому. Робочий день в нього закінчився ще двадцять хвилин тому, а голодний він був настільки, що готовий був з’їсти кілограмовий стейк з буйвола. А чого б і ні? Декілька ласих шматків якраз лежать в морозильній камері. Та зі стейками довелось потягнути аж до наступного дня.

До кабінету ввійшов один з охоронців.

– Доброго вечора, містере Осмондс, – привітався охоронець, знявши свого капелюха.

– І тобі, Шеймусе, – привітався Донні. Він знав всіх своїх робітників в лице. – Що трапилось? І май на увазі, мій робочий день вже закінчився.

– На ваше ім’я до нас надійшла посилка від якогось Д. Гілмора. Бандероль і папка. Нам їх перевірити?

– Посилка на адресу в’язниці? – Здивувався Донні, піднявши брови. – Щось новеньке. І ні, не тре’ перевірки, несіть їх зразу сюди. Я хочу зразу глянути що там таке і поїхати до дому.

– Саме так і зробимо, містере Осмондс, – відповів Шеймус та вийшов з кабінету.

В очікувані посилки, Донні встав з-за столу та пройшовся по своєму кабінету та зупинився перед великим дзеркалом. Тільки гляньте на цього хлопця: в свої п’ятдесят три він виглядає на сорок, чудеса хорошого харчування та пластичної хірургії. А ще молодив його строгий, але підходящий одяг. Піджак, светер-водолазка, брюки та туфлі-оксфорди – всі були строгого темного кольору, без єдиного натяку на якесь різноманіття. Тільки красива, але строга одноманітність, щоб те бидло, яке сиділо в його в’язниці знало, хто тут бос. Волосся, помальоване в чорний колір, щоб сховати сивину було пір’ястим та нагадували всім, що він родом з західного берега.

– Який же ти сьогодні класний, – похвалив сам себе Осмондс та облизав свої чорні губи. – Так тримати, Донні.

Через хвилину після самолюбування до його кабінету занесли бандероль та папку.

– Містере Осмондс, – почав Шеймус, який і заніс йому посилку, – також на папці є якесь письмо, написане маркером.

– Он як.

Донні взяв з рук Шеймуса тут папку і прочитав послання:

Відкрити бандероль та папку після дзвінка. Я подзвоню як тільки ти отримаєш пакунки.

 Твій новий друг, Алан Сміті

– Алан Сміті?! – Скривив лиця Осмондс. – Який ще, чорт забирай, Алан Сміті? Так же лиш називають режисери самі себе, якщо ті не хочуть світити своє лице в поганому фільмі. На таке ім’я дійсно була відіслана та бандероль?

– Так, містере Осмондс, – розгублено відповів Шеймус, – я й не знав…

– Та байдуже. Можеш бути вільним.

– До речі, містере Осмондс, бандероль доволі важка, тож будьте обережні з нею.

Шеймус вийшов за двері. Тепер Осмондс залишився один. “Плакав мій стейк”, подумав Донні та всівся за крісло. Чекав на дзвінок він не довго – телефон подзвонив через декілька секунд, як тільки “диктатор” всівся за своє крісло.

Донні підняв трубку.

– Алло? – почав Донні.

– Здоров, Донні, – прозвучав голос з тої сторони. Голос був наче з труби. – Наскільки я розумію, ти вже отримав мій пакунок.

– Ну, по-перше, я вам не Донні, а містер Осмондс, тож прошу вас підтримувати субординацію, ми одне-одного не знаємо, тож ніякого панібратства. А по-друге…

– Я буду звертатись до тебе як я хочу, Донні, – перебив Алан.

– Я б вас попросив не хамити мені, пане Сміті, якщо це звісно ваше справжнє ім’я. Якщо ви продовжите, то ця розмова може дуже швидко завершитись.

– Ой, що, правда? – Алан засміявся. – Ну тоді відкривай папку. Глянемо, чи ти захочеш перервати розмову після мого подарунка.

Донні фиркнув та притиснувши плечем трубку телефону до вуха потягнувся до папки. В папці містились три аркуші паперу з приклеєними на них фотографіями. Як тільки він витяг одну з них з папки і глянув на них, його лице побіліло. Очі, ті оранжеві очі, який знав кожен в’язень в “Лісовій криниці” звузились, а серце почало шалено бити. Лист та телефон впали на підлогу.

Як тільки Осмондс зміг опанувати себе, той схопив телефон та закричав:

– ТИ ХТО, СУКА, ТАКИЙ?!

– Ну що, впізнав себе, га? – знову прозвучав сміх. – Донні, ти в сраці.

– Я ТЕБЕ ЗНАЙДУ, ЧУЄШ!!! А ТИ НІХРІНА НЕ ДОВЕДЕШ! Я…

–  Стули писок, Донні, – спокійно, але зі всією суворістю відповів Алан. Донні замовк. – Стули писок, інакше, я перетворю все твоє життя в пекло. Я це зробити можу, як ти вже зрозумів.

На фотографіях було видно Донні Осмондса. Він був голим та зі стояком, а біля нього стояв якийсь хлопець в формі бойскаута якому було десь років десять. Фото були не розмиті та чіткі, дуже чіткі, ніби їх зробили прямо в тій кімнаті, де був Осмондс та бідолашний хлопець.

– Я знаю, що ти скоїв минулого літа, Донні. – Насмішливо сказав Алан, ніби той знав, яке вираження лиця було в Осмондса. – Я багацько про тебе знаю…

– Сучий ти потрох. Ти ніхуя не докажеш! – повторив Донні, піднявши трубку з підлоги. – Я тебе знайду та згодую свиням! Я…

– Той малий – Біллі Далтон-молодший, – перебив Алан Донні, – він син Далтона-старшого. Ти напевно його знаєш, бо він, і його син з жінкою – твої парафіяни. Здоровань, під два метри ростом, який робить на лісопильні Сола Бланкета, бородатий русий чувак, ти його напевно знаєш по любому. А той підор, який виляє своїм хером перед хлопцем – то ти. Такого як ти не сплутаєш ні з ким, як ти вже переконався. Та я й сам то все бачив. Спочатку ти його запросив до себе в кабінет в бойскаутському таборі “Юнаки за Христа”, в який ти раз на тиждень по неділях приїжджаєш читати проповіді. Наскільки я пам’ятаю, ти його покликав під приводом вручення нового значка, та то пусте. Потім, ти почав роздягатись перед ним, а після – витанцьовувати якийсь дебільний танець. Я то все бачив, Донні, бачив. І ще я бачив, що ти робив далі… Продовжити?

Донні мовчав.

– Наскільки я зрозумів – ні, – почувся регіт. – Та й навіщо щось тобі розказувати, якщо ти знаєш що було далі? Також, я покопався в твоєму католицькому минулому. Ти не сам вийшов з католицизму, тебе звідти виперли, після того, як єпископат дізнався, що ти розбещуєш дітей в сповідальній шафі. Тобі лише дозволили звідти піти “урочисто”, без скандалу та проблем з законом. Щоб не руйнувати свою репутацію, вони спеціально все  лишили за кулісами Трентону.

– Звідки… – в голосі Донні чулось тремтіння, – звідки ти це…

– Звідки я це знаю тебе їбати не повинно, Донні. Також, я знаю, що ти крадеш гроші у парафіян та у в’язниці. Всі докази в мене є, я їх почав збирати два роки тому, з них можна шпалери клеїти в твоєму бридкому маєтку та ще лишиться на запас. А ще, я знаю що ти ласий до кокаїну. Ти напевно після розмови нюхнеш, щоб заспокоїтись, га, Донні?

Донні мовчав. Мовчав та дивився в стіну. В горлі наче був ком, а з чола потік піт. Сказати йому було нічого. Він був переляканий

– Ей, Донні, ти там язик в сраку засунув?

– Я… – видавив з себе Осмондс, та далі він продовжити не зміг.

– Я, я, я… – перекривив Сміті. – Слухай, Донні, а я можу це прямо зараз відіслати до головного прокурора штату Мен, знаєш? Також, я можу це відіслати до ФБР.

– НІ, НІ! – Різко крикнув Осмондс. – Не тре’! Я все зроблю! Чого тобі? Гроші? Я їх віддам, віддам їх всіх! Тільки…

– Ось це вже добре. Та грошей мені не треба, Донні, спокійніше. Та я б тебе попросив про дещо інше.

– Щ… що саме?!

– Слухай мене уважно, Донні. Слухай уважно та вникай, бо я тримаю твої педерастичні яйця в кулаку і я єдиний, хто може тебе врятувати.

Донні слухав. Слухав п’ять хвилин. Ті п’ять хвилин здавались для Донні нескінченно та болісно довгими. Коли він слухав, то його пащека розкрилась, бо не міг повірити в те, про що його просить Сміті. Коли Алан завершив, Донні сказав:

– Це ж… Це ж неможливо! Як я це зроблю?!

– Це мене не цікавить. Викручуйся. Сьогодні о третій ночі все має бути готово. Якщо ти цього не зробиш, то окрім ФБР та головного прокурора я відішлю фотографії ще Далтону-старшому. А я собі вже уявляю, що буде далі. Він з друзяками тебе схопить та повідбиває тобі нирки. Після – виб’є тобі всі зуби, а вже в самому кінці Далтон-старший засуне тобі в пащеку рушницю та стрельне тобі в мізки. Тебе після цього і матір рідна не впізнає. А якщо ти все-таки викрутишся та не попадеш йому в руки – тебе схопить поліція та посадить. А знаєш куди вони тебе посадять? В “Лісову криницю”, Донні, вони віддадуть тебе в лапи тих самих в’язнів, для яких ти був царем, і богом, і дияволом.  І моли Бога, щоб ти вмер швидко, якщо ти, звісно, ще віриш в нього. Але ти не покінчиш з собою, ні, бо ти сцикло, в тебе кишка тонка, щоб завершити життя як Семюел Нортон з Шоушенку, тому ти в мене на гачку до кінця. Ти мене зрозумів?

– Я… я спробую.

– Супер, Донні! Я так і знав, що ти мені не відмовиш. Тільки не намагайся на мене нацькувати поліцію, бо я дізнаюсь. Дізнаюсь, я тобі обіцяю. І тоді не моли мене про останній шанс. Тепер – кроком марш до бандеролі.

Донні покірно встав зі свого крісла та притягнув до себе бандероль, яка була запакована в цупкий папір. Він відкрив її та побачив в ній радіостанцію.

– Це – радіостанція PRC-25 з наплічником, вона ловить сигнал на відстані до чотирьох миль. До неї є інструкція, тож розберешся в ній легко. Візьмеш її разом з собою. План пам’ятаєш?

– Так, містере Сміті, я пам’ятаю.

– Тоді до зв’язку, хробак.

З телефону прозвучали гудки. Розмова завершилась.

Осмондс потягнув руку до шухляди та витяг звідти пакетик кокаїну.

——-

На території “Криниці” панувала темінь. Окрім Осмондса та в’язнів на території комплексу більше нікого не було. Це Донні постарався: він договорився з головним охоронцем та дав йому кругленьку суму за те, щоб сьогоднішня зміна пішла з в’язниці трішки раніше, а наступна – не приїжджала до шостої ранку, а певних в’язнів переселити на перший поверх комплексу. Коли головний охоронець спитав, навіщо лишати в’язницю беззахисною перед оравою в’язнів, Осмондс лише сказав “Так тре’”.

Та ще до всього цього, він покликав до себе в кабінет лікаря в’язниці. Донні теж йому заплатив та договорився, щоб той вколов деяким в’язям сильний транквілізатор під виглядом поновлення вакцини від правця. Підбирав в’язнів Донні особисто: то мали бути в’язні, засуджені до довічного ув’язнення, без родичів, без дітей та без зв’язків за стінами “Криниці”, щоб ніхто не поцікавився, як та через які причини ті померли. “Просто внеси їм в вени той шмурдяк та йди до дому зі штукою баксів. Бажано, щоб вони заснули на години сім”.

Коли на території комплексу більше нікого окрім Осмондса не було, той почав свою частину роботи. До кожного в’язня той приходив сам з великим вантажним візком та переміщував їх на неї. Ті були непритомні, наче мертві. Єдине, що видавало в них життя – це легкий теплий вітерець, який виходив з їх носів. Загалом “смертників”, як їх називав Алан Сміті, було лише четверо. Всіх їх, по одному, він вивозив на двір в’язниці та ланцюгом прикріплював до перекладин, де в’язні займались вправами, щоб не втрачати форму. Це місце Алан Сміті вибрав не просто так – за стіною височів великий двадцятиметровий пагорб з деревами. Якщо піднятись на саму вершину – то весь комплекс був видний як на долоні.  Той пагорб – був єдиним клаптиком вільної землі, на який могли споглядати в’язні та нагадуванням, що з цього проклятого місця можна вибратись.

Коли майже все було готово, Осмондс зайшов до свого кабінету та прийняв ще одну доріжку кокаїну. Прийняв він за ці декілька годин достатньо, щоб з його носа почала юшити кров. Після цієї доріжки його ніс вже не витримав та вишмаркав почервонілі від крові соплі. Треба ж якось приборкати паніку та почуття приниженості, чи не так?

– Блять, – прошепотів Донні та витер ніс серветками. – Щоб тебе чорти побрали, йобаний Сміті!

Насправді це вперше, коли Осмондса водять лицем по багну. В його житті ні разу не було випадків, коли той мав принижуватись, щоб зберегти себе в цілості. Навіть коли його спіймали за розбещуванням дітей в Трентоні його навіть не відчитували або заставляли плазувати, його просто поставили перед фактом: або ти йдеш сам, або тебе турнуть зі скандалом. У Донні все було під контролем: його фінансові потоки, в’язницю та своє особисте життя той тримав в їжакових рукавицях, щоб ні один пройдисвіт не зміг добратись до них та не принести йому неприємностей. Все мало йти за чітким планом та всі до єдиного мали підкорятись лише йому. Не думаючи, його підлеглі мали стрибнути в саме пекло і приговорюючи “Так точно, містере Осмондс!”. Ні одна людина не сміла до нього звернутись на його особисте ім’я, особливо так по-панібратськи, бо він є безумовним авторитетом. Ні один скандал до нього не лип довше ніж на тиждень, бо ні єдиного доказу його провини не було. І те що відбулось сьогодні було для нього приниженням. Щоб він принижувався перед якимось Аланом Сміті і виконував таку брудну роботу? Та таке лиш би приснилось йому як жахливий сон!

Та це все було насправді. Тепер він – сошка, і якщо він не хоче неприємностей, то має принижуватись і лягати під ноги того Сміті як шмата.

Донні надів на плече радіостанцію та вийшов на подвір’я.

Тир був готовий.

——-

– Алло? – Сказав Донні в рацію. – Пане Сміті, ви тут? Вони потрохи починають прокидатись.

– І тобі гарної ніченьки, Донні, – прошипіло з тої сторони. – Я  бачу, все готово для мого експерименту. Четверо смертників, всі, як собаки, на ланцюгах… Через них не буде проблем?

– Ні, містере Сміті, – відповів Осмондс, – вони всі без роду і без племені. Через них ніхто плакати не буде.

– Через скільки вони прокинуться?

– Зараз мають прокинутись, – відповів Донні та підійшов до одного з прикутих до труби в’язнів. Очі, поволі, почали розплющуватись, – через п’ять хвилин вони прокинуться, це точно. Док подбав про те, щоб доза транквілізатора була підходящою для кожного зі смертників і ті заснули на години сім. Вкололи ми їм той шмурдяк о восьмій. – Після Донні додав. – Дозвольте вас спитатись, а що це за експеримент?

– Ти сам все побачиш, якщо все піде за планом. І не сунь носа, куди не треба.

– Добре, сер.

Через п’ять хвилин ті не прокинулись, довелось зачекати трішки довше, доки всі оговтаються. На дворі панувала прохолода, а все навколо було видно, наче в день. Таку ясну, місячну погоду Алан Сміті спеціально підібрав, бо про це він сам сказав Донні. “Слушного моменту не буде аж до липня, тож не підведи мене”.

Першим оклигав від снодійного Пол Ревір. То був старий чоловік, якому вже було за вісімдесят. Сидів він за вбивство своєї сім’ї. Він почухав свою лису макітру з великими родимками та намагався підвестись на свої хворі ноги.

– Ех… Ех… Шо, бля, тут робиться? – Пробурмотів Пол своїм беззубим ротом. Нормально встати йому завадили заплутані в ланцюги ноги. – Ей, бля, якого хуя? Де я?!

Він озирнувся навколо і зрозумів, що той знаходиться посеред внутрішнього двору з причепленим за шию кайданами. Потім він помітив і інших в’язнів, які були прикуті до труб, а вже після – Донні Осмондса, в якого запеклась кров під носом.

– Осмондс? – здивувався Пол. – Осмондс! Якого хуя тут робиться?

– Замовкни, – відповів Донні без свого характерного строгого тону, з яким зазвичай звертався до в’язнів. – Просто замовкни і…

– Гей, хлопці, якого хера ви ше спите?! – Крикнув Пол, встаючи поволі на ноги. В нього були хворі коліна. – Прокидайтесь, вашу ж матір!

Далі прокинувся Ловін Спунфул. Того посадили за збут наркотиків в особливо великих масштабах. Йому було сорок два.

– Га? – відгукнувся Ловін, скинувши зі свого черева ланцюга. – Якого біса? Якого біса я прикутий ланцюгом до труби? – У Ловіна, чолов’яги, який страждав ожирінням, був вкрай низький зір. Він завжди носив окуляри, а ті так і лишились в його камері. Все було розмите, тож він нічого дальше метра не міг бачити. – Пол, то ти?

– Так, то я є! – Відповів Ревір та спробував вибратись з кайданів. Нічого не вийшло. – Той підор, Осмондс, нас прикував до перекладин! Ти його бачиш, нє?

– Я нічогісінько не бачу, Пол, окуляр нема. Що тут твориться?

– Без поняття. – Пол глянув на Осмондса. – Ей, ти, а ну відповідай, садист ти триклятий!

Третім прокинувся Роберт Гелфорд. Хлопцю лише був двадцять один рік, та той загримів на довічне за наїзд на пішоходів на повній швидкості, вбивши п’ятеро людей. Той ще вовтузився на землі та відходив від транквілізатора.

– Роб! Вставай давай! – Окликнув його Пол. – Нас прив’язали як собак!

– Я вже як два роки прив’язаний як собака до буди, – жартома відповів Роберт, та жартувати йому перехотілось, коли зрозумів, що то не влучний вираз Пола. – Якого…

– Та’, тебе внатурі припнули ланцом як собаку, Робе. А ну спробуй вирватись, ти ше молодий і сил дохріна.

– Я не розумію, що тут відбувається! – Істерично крикнув Спунфул. – Містере Осмондс, поясніть що тут коїться?!

Осмондс не відповів.

Четвертим прокинувся Білл Престон. Цьому темношкірому чолов’язі тільки вчора стукнув тридцять один рік. Сидів за звинуваченням в серійному підпалі домів, в яких загалом загинули четверо людей.

– Ісусе Христе, ну й башка болить! – пробурмотів Білл та підвівся на ноги.

– Йо, Білл, – окликнув його Роберт, стукаючи каменем по ланцюгу, в надії, що той зламається. – Ти можеш спробувати зламати ланц? Я херачу по ньому каменем, та ніц не виходить.

– Якщо вже й камінь не помагає – то нащо ще щось робити? – розважливо спитав Білл, оглядаючи ланцюг. – Ця штучка загартована, тож хрін її зламаєш.

Білл глянув на Осмондса.

– А це опудало що тут робить? – Білл показав пальцем на Осмондса. – Йо, Донні, я чекав на торт в якості подарунка на день народження, а не ланцюг.

– Не смій називати мене на ім’я, сраний ніґер! – огризнувся Донні. – Хочеш ще місяць в карцері?

То була пуста погроза, бо він знав, що ні один з них не переживе цю ніч. Донні хотів продовжити, та в його потилицю прилетіла каменюка. Кинув її Роберт.

– Ти, сучий виблядок, якого хера відбувається? – крикнув Роб, здувши зі свого лиця копицю рудого волосся. А волосся в нього було довгим. – Я тебе порішу, чуєш мене?!

Осмондс впав на землю та взявся за потилицю обома руками. З рани текла кров.

– Кидайте в цього пса каміння, мужики! – крикнув старий Пол Ревір та також жбурнув в Донні камінь. Той поцілив йому в коліно. – Нам і так ніц втрачати в тій клопівні, тож розважимось!

Пол та Роберт почали кидати в нього великі каменюки. Донні скрутився в калач та сховав голову під руками. Таким приниженим він не відчував себе ніколи. Пол та Роб реготали, коли жбурляли в нього каміння, знаючи, що гіршого за карцер більше нічого не буде. А може вони його вб’ють і взагалі життя шоколадом стане – приведуть на заміну якогось іншого начальника, той весь спадок Донні Осмондса просте, і тюрма з “концтабору” знову стане “санаторієм” з випивкою та наркотою. Ну і що, що їм накинуть ще одне обвинувачення – в них і так довічне!

Та побиттям камінням Білл та Ловін не розважались. Білл не розважався, бо йому було жаль Осмондса. Він ніби відчував, що Донні в щось встряв, і встряв по саму маківку голови. Він не боявся його з самого моменту, як попав в “Лісову криницю”. Донні скоріше було смішно з того, як Донні корчив з себе диктатора. А ще йому подобалось виводити його з себе, звертаючись до нього по імені та регулярно порушуючи дисципліну. І байдуже, що йому доводилось більшість часу сидіти в карцері, зате, його не направляли батрачити на рибну ферму.

А ось Ловін кошмар як його боявся. Спунфул ніколи не мав внутрішнього стержня, та не здобув його і за ґратами. Він з дитинства був переляком, тож найкращим для нього варіантом було просто підкоритись волі Осмондса та не перечити йому ні в чому. Але Ловін був корисний Донні. За те, щоб його ніхто не чіпав в стінах в’язниці, Спунфул домігся знайти Осмондсу постачальника кокаїну. Колишні в’язки допомогли.

А Осмондс… ну, йому було дуже погано. Побивання камінням вже тривало хвилину, поки той не згадав, що він на своїх плечах носить радіо.

– Алло, алло! – крикнув Осмондс в приймач. – Містере Сміті, мене тут збираються вбити!

– Я бачу, – відповів Алан, дивлячись через біноклі на замурзаного в бруді і крові Донні. – Я навіть не знаю, що мені робити: реготати, чи втрутитися? Таку комедію я б не зупиняв.

– Містере Сміті, прошу вас, зупинить їх! – крикнув в приймач Осмондс, ледве не заплакавши. – Вони ж мене вб’ють!

– Благай мене, Донні. – Алан зареготав. – Благай, бо інакше я не пристрелю їх.

Та Донні почув дещо інше: “Я тебе опущу до самого дна, щоб ти знав, хто тут бос до самого кінця твого життя. Я змішаю тебе з брудом, бо ти і є бруд, який чогось подумав, що він якесь велике цабе.”

– Гей, Робі, – окликнув хлопця Пол, показавши пальцем на великий камінь, – а ну візьми ту здорову каменюку та херани Донні нею по хребтині, шоб своїми клешнями не прикривав свою тупу макітру. Може повезе і йому позвоночник переламаєш.

– Я вас почув, сер, – відповів Роб та зробив незграбний реверанс.

– Хлопці, може не треба того робити? – Сказав Ловін, піднявши руки вперед. Спунфул не хотів, щоб єдиний його захист вбили. – Нам же ж гірше буде!

– Стули пельку, Ловін! – Огризнувся малий Роб, вже тримаючи в руках велику каменюку, яка важила десь сімнадцять кілограмів. – Стулись, або я вхріначу тим каменем тобі по лицю.

“Вони мене вб’ють. Вони мене вб’ють. ВОНИ МЕНЕ ВБ’ЮТЬ!”, бігало в голові Осмондса, як таргани по загидженій кухні. Єдиним спасенням для нього б було відкинути всю свою гординю та підкоритись Сміті до кінця. Що він і зробив.

– Я вас благаю, містере Сміті! – зірвався в плач Осмондс. – Я благаю, містере Сміті, врятуйте мене!. Я все зроблю, що скажете, тільки не дайте мене вбити! Бла-га-ю!!!

– До кого ти там пиздиш, Донні? – засміявся Пол, покрутивши пальцем по виску. – Шо, дах тю-тю?

Та Білл Престон щось запідозрив. І щось недобре. Білл зразу впізнав на поясі Осмондса радіоприймач, він таким же ж бавився і ремонтував, батько з В’єтнаму привіз як сувенір. І Донні точно з кимось розмовляв. Він точно розмовляв, бо то радіо було включене. А ще, їх по якісь причині прикували як собак на вулиці. “Навіщо? –  почав мозковий штурм Білл, смикаючи себе за борідку. – Що йому треба? Вбити нас? Познущатись? Чого він не міг прикувати нас в підвалі? Крики ж будуть лунати аж до тої нової лікарні!” Далі, Білл глянув на пагорб – той здоровий пагорб, який заріс густим лісом маячив над в’язницею ще з закладки першого каменя. А це ідеальне місце для слідкування. Ціла тюрма на долоні. Білл згадав, як його батько розказував історію про те, як довелось трьома ротами брати пагорб біля Кхешаня, бо з неї вели обстріл в’єтнамці по позиціях військ США.

…бо з неї вели обстріл…

– Ти мені за це будеш винний, Донні, – відповів на прохання Осмондса Сміті. З тої сторони почулось клацання затвора. – Не піднімайся, експеримент починається.

Білл побачив на пагорбі відблиск. Престон зразу зрозумів, що це відкрилась кришка на оптичному прицілі.

– Хлопці, лягайте! – Крикнув Білл та впав долілиць на землю. – В нас стріляти будуть!

Через долю секунди з пагорба відбувся постріл. В цю ж мить високий товстун Ловін Спунфул впав на землю з дірою в голові, з якої струменем текла багряна кров. Від переляку через звук пострілу, Роберт Гелфорд впустив з рук важку каменюку, і та впала йому на ногу. Ні одної кістки хлопцю той камінь не розтрощив, та вереск від болю був гучнішим за постріл. Та на Роберта ніхто і уваги не звернув.

В лісі на пагорбі почувся звук перезаряджання затвору.

Клац-клац.

– Твою ж матір! – крикун Пол Ревір, сахнувшись назад. – Єбать, Ловін! Ловін, ти живий? Пиздець…

– Ревір, біжи до стіни! – крикнув йому Престон. – Ловіна вбили зі сторони пагорба! Якщо сховаєшся під нею, то в тебе не попадуть! Ти найближчий до неї!

Та Пол Ревір його не чув. Паралізований страхом, він міг лише дивитись на труп Ловіна. Біля нього вже була велика калюжа крові, від якої відблискувало місячне світло. Тож і не дивно, що наступним  піддослідним став він.

– Ревір! Чорт забирай, тікай до стіни! – знову крикнув Білл. – Ти на видному…

Наступний постріл попав точно в серце Пола. Пола Ревір, який в свої старечі роки важив всього лиш п’ятдесят п’ять кілограмів відкинуло від пострілу в спину на живіт, наче мішок з пір’ям.

Клац-клац.

– От і другий пішов, – пролунав з рації спокійний голос Алана Сміті. – Донні, вставай і вали до стіни, щоб я твоєї туші не бачив.

– Так точно! – відповів Осмондс та скочивши  на ноги побіг до стіни. – Господи милосердний… скільки це все буде тривати?

– Cтільки, скільки треба, – відповів Сміті та почав вибирати нову мішень, – тож замовкни і не мішай.

Тепер піддослідних залишилось двоє.

——-

Алан Сміті вставляв в М1 “Гаранд” по одному патрону. Ні, не тому що в нього не було магазину чи тому що ця гвинтівка, яка побачила війну в Китаї, Другу світову та Корейську війну була зламаною. Аж ніяк, ця гвинтівка Алану ще довго послужить вірою і правдою, просто одні пулі – для одних потреб, а другі – для других. Не треба змішувати пулі, вилиті з метеоритного заліза та пули із свинцю в одній салатниці, бо в такому випадку експеримент піде не за планом. Один експеримент він вже провів на собі, як це робили такі видатні уми як Парацельс та Луллій, та, можна сказати, експеримент пройшов успішно. Але вибірка повинна бути ширшою, тож для таких цілей потрібні були піддослідні, бажано – такі, щоб їх було не жаль. А де знайти тих, на кого суспільство плювало з високої гори так ще й недалеко від дому? Правильно, в “Лісовій криниці”, особливо, якщо її начальник – Донні Осмондс, який хоч і виставляє себе чорт знає яким диктатором, та на ділі є звичайним чмом.

Вставивши в карабін чергову золотисту метеоритну кулю, той звів запобіжник та почав вибирати, хто піде в розхід наступним – чорний, чи рудий чувак.

Алан Сміті, коли вбив Девіда Кізі довго думав, що робити зі злитком в тридцять унцій. Ножа з нього не зробиш, стріли – надто неточно та є ризик, що ти їх втратиш і більше ніколи не найдеш. Та в одну мить його осяяло: “А що, якщо я заміню цілісно-металеву оболонку кулі на тонкий шар метеоритного заліза?”. І перший же пробний постріл в тушу свині новий винахід зарекомендував себе просто чудово – куля не розлетілась на шматки, тонкий шар метеорита не змарнувався і не злетів після попадання в кістку, а куля летіла чітко в ціль.  Ідеальний баланс.

З його позиції було важко розчути, про що розмовляли смертники. Чув гомін знизу, та більше нічого. Проте, проте, Алан зміг зрозуміти, що кричав той чорний хлопець. “Хлопці, лягайте! В нас стріляти будуть!”. Як він це зрозумів? Він його помітив? Як, чорт забирай? А те, як той крикнув до того стариганя “…Ловіна вбили зі сторони пагорба! Якщо сховаєшся під нею, то в тебе не попадуть! Ти найближчий до неї!”. Як він так чітко визначив його місце? Так ще й толкова порада! Алана це позитивно вразило.

“Той негр не промах, кмітливий. Я його залишу на десерт.”

Як тільки ця думка промайнула в голові Алана, наступну ціль було вибрано. Хрест на оптиці націлився на Роберта Гелфорда. Гелфорд все ще валявся на землі, вхопившись за ступню. Легка ціль, треба лише добре націлитись, щоб попасти в торс або серце. Та яке було здивування Сміті, коли рудоволосий чувак різко стрибнув на ноги та шкутильгаючи почав бігати туди-сюди зиґзаґами.

– Біжи і не зупиняйся, Роб! – Алан різко повернув приціл в сторону Білла, який теж встав та почав різко бігти в різні сторони та горланив. – Він не зможе попасти, якщо ти продовжиш рватись з одної сторони в іншу! Головне, не повторяйся, біжи спонтанно!

Алан від такого рішення присвиснув.

“А я тебе недооцінив. Розумно, та це не спрацює проти професіонала.”

І Алан був правий. Тим паче рухи Роберта були незграбними. Права нога, на яку впала каменюка не давала Робу добре рухатись, хоча сам по собі Гелфорд був доволі спритним хлопцем, та сьогодні йому не пощастило. Кожного разу, коли той біг в іншу сторону, Роберт стояв на одному місці всього лиш долю секунди, щоб нормально ступити на ногу. Цієї долі секунди Алану було достатньо.

Дочекавшись потрібного моменту, Сміті навів на Роберта приціл та вистрілив. Куля прошила хлопця наскрізь, пробивши ліву легеню. Хитнувшись, Гелфорд впав на землю та почав задихатись. Легеня зколапсувала, а праву повільно почала заповнювати кров. Далі, від Роберта було чути лише кашель та відхаркування крові.

Клац-клац.

Лишився лише він і Білл.

Та Алан вагався. Не хотів Сміті вбити Білла як скажену дворову собаку. Це була симпатія? Так, симпатія. Алан любив кмітливих людей, які тримали себе в руках навіть в ситуаціях, коли виходу не було. А ще, той зміг виявити його точне місцеположення ще до першого пострілу. Зразу навіяло спогадами…

– Донні, – сказав в рацію Сміті, – викрути звук на повну. Я хочу тому хлопцю дещо сказати. Викручуй рубильник на повну і підійти до Білла ближче.

– Д… добре, – опанував себе Донні та викрутив рулетку звуку на MAX.

З радіоприймача почало скреготати. Донні Осмондс поволі почав підходити до Престона, який вже почав видихатись. Сил бігати як вшпарений ставало все менше і менше.

З рації почувся скреготливий голос Алана:

– Білл, можеш зупинитись. Я поки в тебе стріляти не буду.

Та Білл продовжив. Єдиною відповіддю був середній палець, який той показав в сторону пагорба.

– Білл, зупинись, – повторив Алан. – Я можу просто дочекатись, поки ти не стомишся та не повалишся на землю. Виходу в тебе нема. Я не хочу тебе вбити, тож не вагайся.

Білл зупинився. Піт лився з чола чорного хлопця наче дощ, а серце шалено билось. Та очі все ще дивились на пагорб. Якби він повернув голову трішки лівіше, то він би дивився точно на Сміті.

– Навіщо… – Білл запнувся, щоб взяти в легені повітря. – Навіщо це все?

– Тобі буде важко це пояснити повністю, Білле, – Сміті задумався, як це краще розжувати. – Розумієш, мені треба провести експеримент, а для експерименту потрібні люди. Такі, якими ніхто не цікавиться.

– І ти вибрав нас. Чорт, а я думав гірше вже не буде, а як виявилось, впасти можна ще нижче. Пониження з в’язня до піддослідного кролика відбулось в одну ніч.

– Білл, давай без жартів. – Сміті навів приціл на ліву руку. – Я пропоную тобі угоду: ти стоїш смирно і рахуєш до десяти заплющивши очі, а я стріляю тобі в руку.

Білл глянув на трупи інших довічно ув’язнених.

– А чого з ними ти не був такий милостивий?

– Це залежить від того, що ми визначаємо як “милість”. Розумієш, ті кулі, які вбили твоїх друзів (якщо вони, звісно, були ними) – не звичайні шматки свинцю покриті мельхіором. Вони – дещо містичне, я сам не розумію, як це працює, але, я точно знаю, якщо людина, яка була поранена або вбита нею – може не тільки вижити, так ще й воскреснути, навіть якщо нею рознесуть голову. А в придачу, як втішний подарунок – воно дає силу.

– Чувак, я не дивився “Зоряні Війни”, можеш конкретніше?

– Ця сила називається стенд, Білле. Якщо коротко, це відображення твоєї душі, твого характеру та твоєї волі. Воно може мати різноманітні форми. Стенд у мене є, вистрілив собі в голову два дні тому. Не всі можуть пережити поранення цими кулями: метал, яким я покрив ці кулі – смертельно небезпечний для тих кого він відкидає. Навіть маленька рана, крихітна подряпина з міліметр нанесена цим металом може вбити відкинутого в страшних муках. Тож я вбивав твоїх колег по нещастю з метою запобігти цим мукам. Без образ, друже, та це правда.

– Яка гарантія, що виживу я?

– Нема гарантії, Білл, та я думаю, що в тебе все вийде і ти виявишся обраним. – Алан вставив патрон в карабін. – То може тобі стрельнути в голову? Серце?

– Вибору “я відмовляюсь” нема?

– Нема.

Білл задумався.

– Я тобі не дуже довіряю, стрілець. Нема гарантій й того, що ти блефуєш. Тож я виберу найменш шкідливий варіант. – Білл підняв ліку руку вверх. – Стріляй в біцепс.

– Якби я хотів тебе вбити просто так, я б тебе порішив вже на місці, нема причин мені не довіряти. Але то твій вибір, Білл.

Алан зняв запобіжник та прицілився в біцепс Біла.

– А тепер заплющ очі та рахуй до десяти, Бавовняноокий Джо. Відчуття буде ніби комарик укусив.

Білл не знав, що буде далі. Сміті обманить його і все-таки вистрелить в голову? Чи все, що він розказував – правда, і він отримає неймовірні сили; або ж гірше – він помре в муках які й описати неможливо? Та одне було ясним, виходу в нього нема. Або вмри захеканий як собака, або довірся стрільцю.

Білл заплющив очі почав відлік.

Один…

Два…

Три…

Чотири…

І тут разом з вистрілом руку охопив біль. І справді, не такий сильний, але й не укус комара. Рефлекторно Білл опустив руку вниз та вхопився за рану. Оранжева роба, в якій він заснув забарвлювалась в червоне.

– Чорт, боляче! – прошипів Білл. – Якого біса, ти ж…

– Я тобі не казав, коли вистрілю, Білле, – засміявся Сміті. – Не бійся за руку, я тобі зачепив лише краєчок.

Клац-клац.

На дворі запанувала тиша. Ніхто нічого не робив. Білл, Донні та Алан чекали, що буде далі. Це видовище для Сміті було більш захопливим за “Втечу з Нью-Йорку” Карпентера. В нього перехопило дух, коли той вистрілив, бо вже тоді думав, що від хворі Білл повалиться на землю та помре в муках. Але ні. Білл, хоча тому стрельнули в руку тримається молодцем. За це і сподобався він Алану – справжній стоїк!

– Гей, Білл, – сказав в рацію Алан, – в тебе рука болить?

– До речі, ні, – здивовано підмітив Престон та зняв з руки робу. Білл думав, що побачить рану на руці, від якої залишиться шрам, але ні. Рани там не було. – Стоп, що?!

– Я все бачу, Білл! – Алан радісно кричав. – В тебе вийшло! Чорт забирай, це дійсно… Білл?!

Престон впав на коліна та схопив себе за голову. Лице було спотворене гримасою болю.

– Боже, як боляче! – Заричав Білл та впав на землю. Його м’язи спазму вали, наче той був заражений правцем. – Що зі мною?!

Осмондс, який це все бачив, відійшов назад.

– Пане Сміті, ви то бачите?! – Переляканий Осмондс сховався за лавкою. – Господи милосердний, в нього вселився диявол?!

Та Алан його не чув. Він дивився на те, як з тіла Білла виходила майже прозора аура. Та мала вигляд вогню темного кольору з тонкими синіми язичками.

– Білл, ти мене чуєш?! – Алан відкинув карабін в сторону та взяв в руку рацію. – Не втрачай свідомість! Ти обраний! Перебори біль та тримай себе в руках! Не вмри мені тут!

Білл відчував біль, біль нестерпну. Відчуття були, наче того протикали голками і в додачу облили гарячою смолою. Та разом з тим, парадоксально, він відчував дивний прилив сили. В голові в Білла промайнуло, що той одним ударом може і стіну наскрізь пробити. Через хвилину биття в конвульсії той перевернувся на живіт та почав повільно вставати. Аура навколо нього ставала все густішою, а зі спини почала поставати темна постать, яку міг бачити лише Сміті.

Алан затамував дихання, і лише наглядав, не вірячи власним очам. Він не міг повірити, що експеримент пройшов успішно.

– Стенд… – пробурмотів Алан та, роззявивши рота дивився на Білла далі.

Білл вже стояв на колінах, голова була схилена, та треба було лише трішки більше зусиль, щоб повністю опанувати себе та встати на ноги. Його голову переповнювали дивні знання: як звати стенд, які його сили та як її використовувати.

– Як же ж мене КУРВИТЬ!!! – Заричав Престон та розірвав куртку роби на шмаття голими руками. Аура навколо нього вибухнула та розлетілась язиками у всі сторони. – Мої яйця набухли він тестостерону!

Сила, яка його переповнювала, заставила його стрибнути та встати на ноги. Стенд одним могутнім ударом вдарив по ланцюгу та розбив її. Від удару навколо Престона піднялась хмара пилу

– Пора вибратись з цього гадючнику! [NOTHING FROM NOTHING]!

Рука стенда піднялась вверх та, створивши навколо долоні чорну субстанцію, яка нагадувала чорнило, кинув її за стіну. Чорна речовина хляпнула на луг та розтеклась, створивши ляпку розміром з метр в діаметрі. Потім, [NOTHING FROM NOTHING] кинув таку ж саму речовину під ноги Білу.

– Прощавай, Донні, – сказав Білл шокованому Осмондсу та показав йому середній палець. – Щоб тебе собаки виїбали за те, що я тут гнив десять років!

З переможним воплем “Ї-Ї-ЇХА-А-А” Білл Престон стрибнув в ляпку та зник в її глибинах. Через секунду Білла виплюнула ляпка по іншу сторону стіни та, м’яко приземлившись на ноги той забіг в ліс та зник в гущі зелені.

– Я тобі винен, Алан! – пролунало з глибини лісу. – Поставлю тобі пиво, якщо колись зустрінемось!

Як тільки Білл зник в лісі, разом з ним зникли темні ляпки: ляпка стягнулася в крихітну кульку та зникла з очей Донні та Алана. Обидва були шоковані по-різному. Донні не міг повірити в те, що відбулось на його очах: сраний ніґер (інакше Донні Білла не називав) буквально зник на його очах впавши в землю, залишивши на згадку розтрощений загартований ланцюг, який розірвався на шматки  буквально ні від чого. А ось Алан був радий, наче дитина: роки пошуків метеоритного заліза, стільки поту та зусиль вилились в декілька секунд неймовірного видовища! Алан залишився задоволеним.

Швидко прийшовши до тями від успіху, Алан почав приводити до тями Донні, який втупився в розбитий ланцюг.

– Йо, Донні, вистава закінчена. Пора прибирати докази, пам’ятаєш як?

– Та я… Та я того ніґера на шмаття порву як тільки я поверну його на місце! – Схопився Донні та дав копняка в землю. – За моєї каденції звідси ніхто не тікав!

– Тільки спробуй його повернути, Донні, і я тут же тебе пристрелю. Ти більше ніколи не задумаєшся про його пошук, зрозумів?

– Але ж…

– Ніяких “але”! Я тут бос, і я вирішую, що тобі робити, а що ні. Оформиш його як померлого і ніякої згадки про нього більше не буде. Тепер шуруй до трупів і спали їх в котельні. Спочатку вийми з них кулі та збери їх в мішечок, і тільки потім кидай їх у вогонь. І не забудь за ті, які я вистрілив в Біла та того рудого чувака, ті лежать біля перекладин. Потім, збереш недопалені кістки та розтрощиш їх на шматки, після – розкидаєш їх по лісі. Ти все зрозумів?

Донні кивнув головою. Сказати йому було нічого.

– От і супер. Мішечок з кулями сховаєш на кладовищі. До зв’язку, хробак.

Радіоприймач запищав. Зв’язок було розірвано.

Донні залишився на прибирання.

——-

4:33 ранку. З того часу, як Білл Престон втік з в’язниці пройшло сорок хвилин, а Осмондс прибирав бардак. Всі три трупи він вивантажив на візку в підвал до котельні, витяг з них кулі, які дбайливо поклав в пакетик з під винюханого кокаїну та почистив двір від крові, якої було чимало. Холодна вода та високий напір легко зі всім справились.

Найбільше проблем було з Ловіном: товстун вагою в сто шістдесят п’ять кілограмів ніяк не хотів влізати в дверці вугільного котла, хоча вони були великого розміру спеціально для того, щоб сажотрус міг туди залізти і почистити внутрішні стінки котла. Ловіна довелось заштовхували п’ять хвилин зі всієї сили, щоб його пузо здалось та пустило товстуна всередину. Тепер діло залишилось за малим. Далі в котел полетіло тіло Пола Ревіра, а вже потім – Роберта Гелфорда. В котлі вже було готове до розпалу вугілля та вилито два відра керосину для легшого розпалу.

Коли все було готово, Донні взяв сірники та вчорашню газету і зробивши примітивний смолоскип підпалив папір та кинув його всередину. Полум’я тут же розпалилось та ледве не вийшло за межі котла. Донні швидко закрив дверцята та побіг на верх.

Та поставити дверцята на засов він забув.

——-

Донні Осмондс, який все сидів у себе в кабінеті та приводив себе в порядок, накладаючи на потилицю бинт не чув дивний гомін в підвалі котельні. Донні не відчув теплоту тіла Робі Гелфорда, а дарма, бо Роберт був живим.

Охоплений вогнем хлопець вибрався з котла лише завдяки халатності Осмондса. Обгорілий, але з аномальним приливом сил та стендом він вирвався з лап вогню та впав на підлогу котельні. Спотвореним вогнем правою стороною лиця, живий Робі височував з себе сріблясту ауру з тонкими білими язичками. Він швидко зняв з себе охопленою вогнем робу та відкинув її вбік. Обгорілі руки, лице та ноги боліли, та він став на ноги і вийшов з приміщення, наче то були легкі сонячні опіки та попрямував до виходу з в’язниці.

– Я тебе вб’ю, Осмо-о-ондс. – прохрипів Роберт, поволі шкандибаючи до виходу. – Я вб’ю тебе, обіцяю.

З застінок “Лісової криниці” цієї ночі на свободу вийшли двоє в’язнів. І більше вони в неї ніколи не потраплять.