Nocturne

Лондон. Сучасність.
Коли я зайшла до своєї кімнати, ледве втрималася на ногах і впала на ліжко, заплющивши очі. Моя кімната була моїм відображенням — стриманою, суворою й водночас наповненою тихим, майже байдужим шармом. Стіни, пофарбовані в темний графітовий відтінок, поглинали світло, створюючи відчуття глибокої печери — сховку від жорстокого світу за вікном. На підлозі лежав густий килим кольору обвугленої землі — м’який, але трохи потертий, наче пережив не одну ніч самотності. Навпроти ліжка стояв старий дубовий стелаж, завалений книгами, сувоями й парами бокалів, у яких застигли сліди червоного вина. Серед усього цього хаосу височіла статуетка сови — символ мудрості або, можливо, мовчазного спостереження. На письмовому столі лежали розкриті зошити з нотатками та ескізами, а поруч — невелика скринька з амулетами й особистими дрібничками. Приглушене, тепле світло кількох ароматичних свічок наповнювало простір затишком. Одне з вікон виходило на вузьку лондонську вуличку, але крізь важкі портьєри майже не проникало сонячне світло. Лише холодне місячне сяйво іноді пробивалося крізь щілини, малюючи на підлозі танцюючі тіні. У кутку стояла стара скриня, вкрита павутинням, де зберігалися листи, фотографії й речі з мого минулого життя. Усе це простір промовляло: я — істота, що живе в тіні. Минуле не відпускає, а майбутнє лишається загадкою. Спати не хотілося. Але й жити — теж. Можливо, пройшли години чи хвилини, поки я лежала, заглибившись у думки про своє життя, яке пливе невпинно, але водночас тисне своєю повнотою. А може, це була ціла вічність. Страждати вічність — не вихід. Відтоді, як я була невпевненим немовлям у маєтку Найри, минуло занадто багато часу. Тепер я сильна. І майже позбулася болючих спогадів. Діставши ноутбук із тумбочки, я сіла у позу лотоса й намагалася згадати назву ресторану, який мені так сподобався зовні, коли я блукала нічними вулицями Лондона. Слово спливло в голові — Nocturne.
— Чому я про нього згадала?.. Та байдуже, — пробурмотіла я подумки.
Я відкрила сайт ресторану — він був простий і лаконічний, з чіткою структурою, усе зрозуміло. І раптом в очі впало оголошення про пошук менеджера на нічну зміну.
— Серйозно?.. Доле, ти з мене знущаєшся? — прошепотіла я.
Це був би ідеальний варіант: гарний ресторан, і не якась там офіціантка. Бути офіціанткою — приниження. Я не служниця. Я можу бути стриманою, холодною, мовчазною, але не приниженою. А менеджер? Це інша справа. Влада. Контроль. Дистанція. Можливість спостерігати. Керувати. І так, я знала, що мене не візьмуть. Не з фальшивим резюме, блідою шкірою та очима, які неможливо не помітити.
«Тобі потрібна робота», — сказала Найра.
Спершу це здавалося дурнею, та згодом я зрозуміла — вона мала рацію. Я натрапила на цей заклад випадково… або мені так здалося.
Nocturne — нічний ресторан-клуб майже в центрі міста, в старій відреставрованій будівлі з кам’яною кладкою й вітражами. Усе в ньому було занадто… вампірське. Як декорації до мого минулого. Влаштуватися туди — не проблема. Трохи магії навіювання, харизми, невинного погляду й бездоганного вигляду. Дочекавшись ранку, я надіслала фейкове резюме через сайт. За кілька годин прийшла відповідь — мене чекали завтра після обіду.
Хлопнувши кришкою ноутбука, я вийшла зробити каву — єдина людська звичка, яку я справді обожнювала. Можливо, це найкраще, що вигадали люди. Хоча вампіри й не відчувають справжнього голоду чи спраги, їсти й пити ми можемо — особливо, якщо смачно. З кавою в руці я постукала в кімнату Найри.
— Ти тут? — тихо спитала я.
Найра сиділа за улюбленим заняттям ще з 1690 року — вишиванням. Із сучасного на ній були тільки великі рожеві навушники. Опустивши їх на шию, вона здивовано глянула на мене.
— Велісо, тільки не кажи, що знову щось вигадала.
— Так… ой, ні. Пам’ятаєш нашу розмову про роботу? Ти була права, — видихнула я. — Я влаштувалась у ресторан — нічна зміна, менеджер.
— Жартуєш? Ти ж казала, що зовсім не здатна на людське життя, — розсміялася вона.
— Це зовсім не смішно, Найро, — відповіла я своїм типовим «злим» поглядом.
— Справді? Тебе ж не візьмуть.
— Візьмуть, якщо я використаю трохи своїх містичних здібностей.
— Ти з глузду з’їхала? А якщо не стримаєш спрагу? Тобі ж останнім часом важко контролювати себе.
— Я щось придумаю. Тим паче, ти сама казала — жити серед людей цікавіше.
— Мені вже страшно, — засміялась вона. — Ну що ж, удачі!
Наступного ранку я провела кілька годин, вивчаючи базову термінологію ресторанного бізнесу. Далі — зовнішній вигляд. Я ж менеджер престижного закладу, підморгнула собі. Я обрала чорну сукню з тонкої тканини, що плавно спадала до колін, ідеально облягаючи струнке, худорляве тіло. Корсетний пояс підкреслював талію. Високий мереживний комір натякав на старовинний стиль. Рукави – довгі, звужувалися до зап’ясть. Волосся було зібране в низький пучок, з кількома вибитими пасмами. Легкий макіяж підкреслював мої золотисто-янтарні очі. На шиї — тонкий срібний ланцюжок, оберіг. Його мені колись подарувала Найра. Саме він  дозволяв мені  хоча би кілька годин перебувати на сонці. Саме завдяки йому я й дісталася до ресторану посеред білого дня.
Nocturne — не звичайний заклад нічного життя. Фасад — старовинний, стриманий розкішний, вхід — темні дерев’яні двері з латунною ручкою у формі голови ворона. Жодної неонової вивіски. Лише витончений напис Nocturne, вигравіруваний у камені. Я впевнено зайшла всередину. Мене зустрів хостес,  допоміг роздягнутися, усміхаючись своєю найкращою  усмішкою яку тільки можна з себе видушити. Усередині — зовсім інший світ: напівтемрява, важкі оксамитові штори, м’яке світло свічок і ретро-ліхтарів, дерев’яні балки. Музика не грала — вона ковзала: джаз із платівок, голос співачки, що співала наживо.  Повітря пахло вином, спеціями й димом. Це був не ресторан — це був храм смаку. На кухні  кухарі працювали як художники. Тут не подавали фастфуд. Тут подавали досвід. Кожна страва була історією — іноді надто інтимною, щоб її можна було спокійно з’їсти. Їжу готували довго, серйозно, з повагою. Усе тут, здавалося, дихало розкішшю. Nocturne став притулком для тих, хто шукає більше, ніж просто алкоголь чи їжу. Для тих, хто не вписується у денний світ. Ідеальне місце для таких, як Веліса — тих, хто не просто живе вночі, а дихає нею.
Розглядаючи інтер’єр, я досі стояла при вході і не помітила молоду дівчину в строгій чорній формі, з високим кінським хвостом і на високих підборах.
— Вітаю вас. Ви Веліса?
— Так, — відповіла я з тією впевненістю, що ще залишалась у мені.
— Прекрасно. Я Кейсі, і я проведу ваше співбесіду. Прошу за мною, — сказала вона, вказуючи рукою на довгий коридор.
Довгий темний коридор виглядав, немов зі старого фільму. Канделябри на стінах були схожі на вироби з кришталю, і красиво освітлювали простір. Ми увійшли в невелике офісне приміщення. Здавалося, Кейсі працювала тут давно — вона знала кожен куточок. Вона запросила мене сісти за непримітний стіл, завалений купою паперів.
— Часу мало, тож почнімо. Ваше резюме… вражаюче. Ви стверджуєте, що маєте досвід у нічному менеджменті?
— Так. Переважно — у приватних закладах. Можливо, ви про них не чули, — спокійно відповіла я.
— Але жодного підтвердження, жодного контакту… Ви розумієте, що це викликає питання?
— Ви втомилися. Не спали кілька ночей. Вам ця робота вже набридла. Ви хочете передати відповідальність комусь іншому. І знаєте, що я впораюся, — я повільно нахилилася вперед, говорила м’яко, але владно.
Кейсі завмерла, примружилась, наче вагалася:
— Я… ну, можливо…
— Я пунктуальна, мовчазна, не ставлю зайвих запитань. І я не боюся ночі.
— Власник має затвердити… Але я можу призначити стажування. Три дні. Якщо…
— Трьох днів буде достатньо, — посміхнулася я.
Це було надто просто. Надто швидко. Але я впоралася. Моя робота — три дні, які поки що належать мені. Початок — завтра опівночі.
Кейсі заповнила всі необхідні документи, люб’язно пояснила обов’язки, дрес-код, безліч дрібних, непотрібних деталей і назвала імена моїх майбутніх підлеглих, яких я, звісно ж, не запам’ятала. Кейсі якраз проводила мені екскурсію приміщеннями ресторану. І раптом моє серце пропустило удар. Я обернулася до вхідних дверей — саме в цей момент до залу увійшов чоловік.
Він з’явився наче з тіні — високий, одягнений у строгий темний костюм, з холодним, проникливим поглядом, який пронизував усе довкола. Він не поспішав підійти до нас чи привітатися. Просто проходячи повз увесь зал, промовив кілька лаконічних, але влучних фраз і зник за темними дверима. Було одразу зрозуміло — він контролює цей простір. За цей короткий момент я встигла роздивитися його рідкісну красу. Ту саму красу, яка здатна збити з думок, залишивши лише бажання доторкнутися. Світле, майже сріблясте волосся середньої довжини спадало на лоб, немов місячне сяйво. Очі — темно-карі, з мідним блиском у глибині. Губи — трохи припухлі, ледь розтулені, наче між ним і його підлеглими повисло щось недоказане. Шкіра — гладенька, тепла, жива. На тлі моєї блідості вона здавалася просто ідеальною. Його тіло — пружне, мов скеля під шкірою, але рухи — котячі, плавні.
— Хто це? — прикусивши нижню губу, спитала я Кейсі.
Хоча відповідь уже знала. Це буде моє гріхопадіння.
— Власник закладу. Досить уже витріщатись. Ти слухаєш, що я кажу?
Але я вже не слухала.