Тихий ліс

Ліс неподалік від Бухареста. 1960 рік.
Веліса вже два роки не говорила ні з одним створінням, окрім жертв. Її голос почав забувати, як звучить спів. Світ — як кістка без м’яса. Лише ніч і кров. Вона стояла посеред лісу, босоніж, з волоссям, злиплим від дощу, з втомленими, заплаканими очима та блискучою шкірою, коли раптом відчула чужу присутність. Спочатку легкий вітерець, крик птахів удалині, а потім швидкі рухи поміж дерев. Рух був настільки швидкий, що очі не встигали зафіксувати навіть силует або зачепитися за щось. Вампірка з’явилася безшумно. Її очі світилися, мов янтарні лампи. Вона була високою, стрункою і тендітною, наче створеною з порцеляни. Її фігура вирізнялася особливою грацією, але кожен її рух говорив про внутрішню силу, що мовчки дрімала під кістлявою шкірою. Обличчя гостре, з чітко окресленими вилицями та підборіддям, мов вирізьблене з каменю. Золотисто-янтарні очі з вузькими зіницями палахкотіли холодним вогнем. Їхній погляд міг обпекти, як сонце крізь лінзу, і залишити по собі щось більше, ніж спогад. Її повні губи рідко усміхалися, але коли це траплялося, посмішка була лезом: гостра, тонка, незабутня. Волосся кольору попелу  спадало до плечей м’якими пасмами. Її сукня здавалася надто вишуканою для нічної прогулянки лісом. Вона була пошита за останньою модою кінця XVII століття — корсетна, туго стягнута на талії, вигідно підкреслюючи хоч і невелику, але гарно округлі груди. Високий мереживний комір у шиї, пишні рукави зі сніжно-білого батисту спадали м’якими хвилями до зап’ясть, де знизу були оздоблені розкішним мереживом. Уздовж сукні мерехтіли сині камінці, що виблискували в місячному світлі. Широка спідниця, зібрана в пишні складки, спадала важким полотном до самої землі. Ззаду поверх неї пришито додатковий шар тканини, майстерно зібраної в драпіровку, що нагадує пелюстки квітки або шлейф, готовий тягнутися за власницею крізь ніч.
— Ти не перша, хто ховається тут, — промовила вона рівним, спокійним голосом. — Але ти перша, хто не просить смерті.
Веліса мовчала. Її очі ковзали по лісу, шукаючи шлях для втечі або слабке місце в цій незнайомці.
— Ти, нарешті, привітаєшся? — запитала вона, схиливши голову вбік. — Хто ти і що тут робиш? Гості сюди навідуються рідко.
— Йди до біса, — буркнула Веліса, не відводячи від неї погляду.
— Яка грубість, — зітхнула незнайомка, починаючи повільно кружляти навколо. — А я прийшла з миром. Відчуваю, як у тобі кипить кров… цікава кров.
— Я просто хочу, щоб мене залишили у спокої. Якщо ти цього не зробиш, я змушу.
— Ох, сумніваюся, — промовила незнайомка, загинаючи пальці в ігровому жесті, наче дитина, яка рахує до десяти перед тим, як наздоганяти.
— Ти мені вже набридла, — прошипіла Веліса, повертаючись до неї.
Очі палахкотіли червоним — сигналом люті, яку вже не стримати. Вона кинулася вперед, швидко, мов стріла, але там, де щойно стояла незнайомка, уже була пусто. І в той самий момент — холодне дихання на шиї. Вона перемістилася за спину. Не вагаючись, Веліса різко вдарила назад — ліктем, точно і сильно. Її удар влучив у ціль. Незнайомка видала коротке шипіння — чи від болю, чи від здивування.
— А ти не така безпорадна, як виглядаєш, — пробурмотіла вона, відступаючи на крок. — Яка у тебе магічна сила?
— Сила? Я не знаю, про що ти, — прошипіла Веліса, оголюючи зуби.
Але вона не чекала відповіді — за мить знову зникла з виду і раптово з’явилася перед Велісою. Її рухи були граціозними, майже танцювальними, але в них відчувалась небезпечна легкість хижака. Веліса спробувала вдарити ще раз, але тіло незнайомки було слизьким, наче тінь. Вона ухилилась, схопила Велісу за зап’ястя і, закрутивши в одному руху, метнула її з такою силою, що Веліса не встигла ні вскрикнути, ні згрупуватися. Тіло вдарилось об стовбур дерева, спина пройнялася болем. Гілки тріснули.
— Достатньо на перший раз, — холодно сказала незнайомка, повільно наближаючись. — Я — Найра.
— Веліса, — відповіла я крізь зуби, ковтаючи біль.
— Зовсім інша справа! — вигукнула вона і раптом плеснула в долоні, наче захоплена дитина.
Її голос став дзвінким, майже ігровим. Вона підійшла і простягнула руку, щоб допомогти мені піднятися. Пальці були холодними, але дотик не здавався ворожим.
— Підеш зі мною? — запитала вона.
— Куди? — буркнула я без особливого ентузіазму.
— Підеш  — дізнаєшся.
Її кроки були надто швидкими, рухи нечіткими, майже примарними. Я ледве встигала за нею,  то плелася позаду, наче безпритульна, що пристала до незнайомки з світу, якого я ще не розумію. Спочатку ми йшли мовчки. Я ховалась у своїх думках, намагаючись не кульгати, приховуючи біль і роздратування. Але Найра не з тих, хто довго терпить тишу. Зрештою заговорила я. І слова лилися з мене, наче порваний мішок. Я розповіла їй все: як втратила коханого… як у відчаї спалила цілий ліс… як жила два останні роки під відкритим небом — ховаючись у покинутих будівлях від сонця, живлячись, мов хижак, мовчки, без мети, без надії. Я зізналася, що ще молода. За вампірськими мірками навіть не підліток, а дитина. Неуміла, розгублена дитина. Моє перетворення відбулося всього кілька років тому. І зробив це, звісно, Каель — той, кого я любила всім серцем. Він хотів, щоб ми були разом вічно. Він навчив мене всьому: як споживати плід МірАранта, щоб втамувати спрагу… як ховатися від сонця… як виживати, коли все всередині палає. Він був поруч, коли я стогнала в лихоманці перетворення. Він тримав мою руку, поки я ще могла відчувати тепло. І його більше немає. Коли ми дійшли, серце стиснулося. Перед моїми очима постав особняк, надто красивий. У вишуканих вікнах відбивалося місячне світло, дах оповив плющ, а в повітрі зависла тиша — така затишна, наче спогад. Щось у ньому нагадало мені наш дім. Я зупинилася. У грудях раптово і боляче защемило. Вдих. Видих. Але біль не відступав. Дім стояв посеред чорнозеленого лісу, наче ожила стара легенда. Величне кам’яне помістя з темного вапняку, з високими, вузькими вікнами, місцями закритими важкими червоними шторами. Триповерхова будівля з крутим дахом, шпилями і балконами, що нагадували кам’яні язики. Уздовж карнизу — декоративні горгульї, у ротах яких застигли водостічні жолоби. Дах був вкритий темною черепицею, а плющ, наче стара шкіра, оповивав стіни майже до самого верху. Навколо дому — мертвий сад. Засохлі троянди, побляклі скульптури, потріскані доріжки з грубого каменю. Але, незважаючи на це, у всьому відчувалась увага і стиль: цей дім не був покинутий. Він жив. І дихав вночі.
— Це твій дім? — прошепотіла я, не відводячи погляду від масивних дубових дверей, оздоблених різьбленням.
— Можна і так сказати, — відповіла Найра, проходячи вперед і штовхаючи двері. Вони відчинилися без скрипу, плавно, наче сама темрява їх відкрила.
Я ступила всередину і відразу відчула, як повітря навколо змінилось. Воно було прохолодним, пахло старим деревом, попелом, — можливо, лавандою або сухою кров’ю. Високі стелі з балками, підсвічники на стінах, тіні, що ковзали під ногами, наче мережива. У каміні тліло полум’я, і м’яке світло розливалося підлогою, мов золото на дні глибокої криниці. Мене охопило те, чого я давно не відчувала. Серце стиснулося. Я відчула… дім. Теплий, хоч і холодний. Живий, хоч і мовчазний. Захищений від сонця. Захищений від світу. І разом із тим — біль. Раптовий, гострий, у самій грудях.
— Тут затишно, правда? — обернулась Найра і вперше подивилась на мене по-людськи, без гри.
— Дуже, — хрипло промовила я. — Це… схоже на дім. Наш дім. Слова самі вирвались з уст.
Я стояла посеред зали, і мене почало трусити. Спочатку ледь помітно — пальці, плечі, потім усе тіло. Раптом із грудей вирвався звук, який я не могла стримати. Це не був плач — ще ні. Це був розлом. Тонкий тріск у броні, яку я носила два роки, не знімаючи.
— Я так втомилася, — прошепотіла я. — Так втомилася ховатися, вбивати, виживати. Так втомилася бути цим створінням.
Найра підійшла і мовчки поклала мені руку на плече. Її дотик був тихим, обережним — не втішним, а людським. Просто «я тут».
— Добре, — сказала вона. — Тепер ти не одна.
З того вечора почалась наша дружба з Найрою. Вона більше нічого не питала. Не давала порад. Просто була поруч. І поступово стала єдиною, хто знає мене по-справжньому.