1688 рік

1688 рік. Румунія. Дрегешань.
Сонце ховалося за далекими верхівками дерев, фарбуючи небо у відтінок запеченої крові. Веліса тримала в руці останній плід Мір’Арана — світло-червоний, пульсуючий, немов серце. Його смак завжди нагадував: ви можете виживати, не вбиваючи. Так її вчив Каель. Так вони жили сотні років — як вегетаріанці серед хижаків. Тепер він стояв на колінах серед натовпу. Його руки були зв’язані, тіло вкрите попелом, що сипався з факелів.
— Він не людина! — знову вигукнув хтось. — Він чудовисько!
— Він допомагав моїй донці, коли вона хворіла! — закричала стара жінка з тремтячими руками.
— Брехня. Демон не знає жалю, — відрубав чоловік із  осиковим кілом, вкритим древніми символами.
Веліса схлипнула, схована в тіні під каптуром. Її очі світилися червоним. Але вона не могла зрушити з місця. Її щось тримало — можливо, віра в те, що люди не наважаться.
— Я люблю тебе. Біжи, — сказав Каель.
Його голос був рівний, спокійний, над людськи спокійний. А потім — удар. Дерево пройшло крізь серце. Світло в його очах згасло.
Вона не кричала. Не плакала. Просто стояла, стискаючи плід, поки той не розчавився в долоні, а сік почав стікати по руці, як кров.
Тієї ночі вона вперше пила. Людську. Теплу. Живу. І більше ніколи не шукала плодів.

Тієї ж ночі.
Вона не хотіла чути радісних криків людей, що святкували смерть того, кого ще вчора благословляли. Не могла повірити, що ті, хто приносив дари до їхнього порогу, тепер забили її коханого до смерті. Вона не могла залишитися у цьому місті. Не могла повернутись у дім, який був їхнім. Не могла відчувати нічого, окрім пекучого болю. Але розуміла одне: потрібно вижити, щоб згодом повернутися — і вбити.
Коли зможе. Коли відкриє в собі хоч якийсь дар вампіра.
— Вам допомогти?
Вона різко обернулася на голос. Перед нею стояв юнак — рудуватий, веснянкуватий, худорлявий, зовсім юний.
— Ви когось шукаєте? — повторив він.
Голос тремтів, але був добрим. Людяним. І ця доброта вбивала сильніше, ніж осиковий кілок.
— Добрий вечір… — прошепотіла вона голосом, який колись був музикою.
Він затамував подих. Його очі широко розкрились. Але він не втік. Голова Веліси пульсувала. Груди стискались. У горлі — пекло. Не від сліз. Від жаги. “Трохи. Лише трохи крові. Інакше я зламаюсь.” Вона повільно підійшла ближче, мов тінь.
— Можна? — прошепотіла, нахиляючись до його шиї.
— Що саме? — злякано запитав він.
Кусати — було, як цілувати смерть. Кров бризнула в рот, як мед з отрутою. Тепла. Свіжа. І вона не зупинилася. Коли перші краплі юнацької крові торкнулися її язика, світ здригнувся. Біль, якої вона не чекала, пройшла від потилиці до чола. Мить — і перед очима з’явилося спогад. Чуже. Але дивно знайоме.
…холодна вода з відра, що розливається по руках…
…усмішка матері, яка махає з порогу…
…страх ночі, коли в лісі виє щось чуже…
…дівчина — рудоволоса, з веснянками… він тримає її за руку. Його щастя — просте і чисте, як дощова вода.
Веліса різко відстранилась, зі страхом.
— Що це було?.. — прошепотіла вона, облизуючи губи, ніби хотіла злизати не кров, а пам’ять.
Хлопець осів на коліна. Блідий, але живий. Його очі кліпали — наче він щось бачив. Щось відчував. Веліса бачила, як життя залишає його тіло. Це було в затуманених зіницях, у збитому диханні. Але зупинитись вона не могла. Не могла. Не могла… Ще кілька ковтків. Усього кілька ковтків — і біль мине. Коли під нею лежало холодне тіло, вона рвучко відступила. Але вже було пізно. Надто пізно. Вона бігла додому. Занадто швидко, щоб зупинитися, та недостатньо, щоб забути.
– Заради нього. Заради нього… — повторювала собі.
Впавши на поріг свого особняка, вона схопила факел, що освітлював сад, і пішла вглиб. Ніч була глуха. Повітря — нерухоме, ніби сама природа затамувала подих.
Ліс Мір’Арана — світлий, тремтячий, шепотів, як завжди. Його листя світилося в темряві — ніжно-рожеве, як венозна кров. Плоди — круглі, теплі, дихаючі. Їхня «кров» текла не через смерть, а через народження для життя.

Каель говорив:
— Не вбивай, якщо є плід. Якщо є шанс.

Веліса ступала поміж дерев повільно. Її плащ тягнувся за нею, мов чорна хмара. Під ногами — м’який мох, їхнє гніздо, їхній дім.
Тут вона вперше доторкнулась до Каеля.
Тут вони цілувалися, відчуваючи солодкий смак плодів на губах.
Тут він сказав, що не хоче більше пити кров. Клявся у вічному житті. Клявся у вічному коханні.Тут вона ще була собою.
Тепер — чужа.
Зуби — гострі.
Серце — порожнє.
Очі — сухі, дикі, мертві.
Вона зупинилась біля центрального дерева — того, яке Каель посадив для неї. Саме тут вона колись сказала:
— Я ніколи не питиму людську кров.
Смішно, правда? Факел у руці тремтів. Вона легко кинула його на суху землю. Вогонь спалахнув повільно, мов печаль. Але розгорівся швидко. Плоди тріскались, стогнали, мов жили — а тепер вмирали. Запах був солодкий, як завжди. Але неспокійний.
Як вино з отрутою. Як спогад. Як перше “я тебе кохаю”.
Вона стояла в центрі пекла, яке створила сама. Не тікала. Нічого не рятувала. Ніхто більше не створить плоди. Ніхто не дізнається смак безкровної сили. Лише вона. І Каель. І попіл.
— Я обираю бути чудовиськом, — прошепотіла. — Коли ти забрав кохання — світ забрав у мене світло.
Тоді Веліса стала не просто вампіркою. Вона стала стихією.
Після першої крові вона вже не зупинялась. І не тому, що була монстром.А тому, що тільки кров глушила біль.Глушила голос Каеля. Убивала нічні спогади, де він дивиться на неї востаннє.