Глава перша: Новий старт

Липень тягнувся важко. Повітря було важким, наповненим розпеченим пилом дороги, а сонце било просто в очі, коли Джей паркував потріскане старе авто біля гуртожитку університету. Футболка прилипла до спини, а пальці стискали кермо так, ніби це могло зупинити хвилю тривоги, що піднімалася зсередини. Позаду сидів Ейден — мовчазний, сутулий, із капюшоном на голові, хоч було за тридцять. Руки — стиснуті в кулаки на колінах. Темні великі очі впирались у підлогу.

— Ми вже приїхали, — м’яко сказав Джей. — Я піду з тобою. Добре?

Ейден не відповів одразу. Лише кивнув — коротко, ледь помітно.

Джей вийшов першим, обійшов машину й відкрив дверцята. Ейден ступив на асфальт неохоче, ніби земля під ногами могла вибухнути. Його рухи були надміру обережними, настороженими. Тендітна фігура загублена в сірому худі — він виглядав молодшим за свої дев’ятнадцять. Цей одяг був як броня. Захист від чужих слів, чужих рук, чужих поглядів.

— Я міг би сам… — пробурмотів він. — Але… я ще не можу.

— І не мусиш. Ти не один, чув? — Джей поклав руку йому на плече, м’яко, з дозволом — і одразу прибрав, щойно відчув напругу. — Я поруч. До кінця.

Університетський спортцентр виглядав як звичайна цегляна будівля — нічого особливого. Але для Ейдена це було поле бою. Тенісна команда — не просто колектив. Це замкнене коло, де зірки дозволяли собі занадто багато.

І він уже був там. Уже був зіркою. Уже чув, як шепочуть: «геній», «машина», «непереможний». Уже бачив, як один погляд, одна усмішка перетворювались на одержимість. Пам’ятав ті руки, що тримали надто довго. Ті погляди, що краяли повітря, мов лезо. Як стояв у душовій, притулившись до плитки, не дихаючи. Як намагався сказати тренеру — і почув лише:

— Він просто захопився. Ти ж особливий, Ейден. Будь м’якшим. Ви обоє генії — подружитесь.

Це було три роки тому. І тепер його витягнув звідти Джей. Але Джей і досі боявся. Боявся, що одного дня все повториться. Що одного разу Ейден не витримає.

Тепер — нове місто, нова школа, нова команда.

І новий капітан.

Капітан команди, Ной Картер, саме подавав м’яч, коли Джей підійшов до тренера. Потужний удар — і м’яч зі свистом пролетів над сіткою. Ной вирізнявся серед інших: два метри зросту, міцна постава, рухи — точні, вивірені. Плечі — як скеля, руки — з випнутими венами, що пульсували при кожному русі. Але головне — не сила. А спокій. Його обожнювали не тільки за гру. Він умів слухати. Не сміявся, коли хтось помилявся. Завжди приходив першим, щоб допомогти молодшим.

Але зараз він навіть не знав, хто такий Ейден.

— Тренере, — Джей говорив спокійно, але твердо. — Я хочу, щоб ви представили мого брата особисто капітану. Він має талант, але…

— Я знаю, хто ваш брат. І знаю, що він відмовлявся приєднуватись, — перебив тренер. — Але його результати — найвищі за останнє десятиліття. Хто відмовиться від золота?

— Це не просто результати, — різко відповів Джей. — Це хлопець, який боїться навіть слів. Який тримається купи тільки тому, що хтось поруч. Йому потрібна не перемога, а безпека. І хоча б одна людина, яка не буде питати: «А що сталося?»

Тренер на мить замовк. Потім махнув рукою:

— Картер! Іди сюди.

Ной витер лоба краєм футболки й підійшов — спокійно, з легкою усмішкою. І Джей відразу відчув: цей хлопець випромінює тепло. Велику силу — але не загрозу.

— Це мій брат, Ейден. Він… має талант. Але з глибокими шрамами. Колишня команда — досвід, якого ніхто не заслуговує. Ти капітан. І ти вирішуєш, яким буде його старт. Не тисни. Не лякай.

Ной мовчки кивнув. Потім перевів погляд — туди, де стояв Ейден. Постать у капюшоні. Тінь. Нерухомий. Напружений.

— Добре, — сказав він. — Я сам з ним поговорю. Один на один. Без тиску. Без питань. Просто теніс.

Коли Ной наблизився, Ейден уже був на межі втечі. Не фізично — всередині. Йому не вірили слова. Не гріли усмішки. І вже точно не рятували фрази «довірся мені».

— Ти не мусиш говорити, — мовив Ной м’яко, зупинившись на відстані. — Просто скажи одне. Ти хочеш грати?

Ейден підвів на нього погляд. У темних очах блиснуло щось, що було глибше за страх. Чистий біль. Така самотність, яку не зніме жодна перемога й не заглушить жоден талант.

— Я хочу грати… — прошепотів він. — Але не хочу бути поруч з людьми.

Ной помовчав. А тоді, тихо:

— Тоді я зроблю так, щоб тобі не довелося. Гратимеш — на своїх умовах. Обіцяю.

І вперше за роки — хтось не вимагав. Не тиснув. Не торкався.

Ейден кивнув. Ледь-ледь.

Але цього вистачило.

Це був перший крок.

Початок нової історії.