***

Ніколас м’явся під дверима, заламуючи собі пальці, прислухаючись до хрусту кожного суглоба. Він ніколи не вмів чекати, особливо, коли нервував. Відчуття завжди були схожими на очікування своєї черги перед тим, як витягнути випадковий білет на екзамені. Очікування не було синонімом до слова «везіння» і не могло дати відповіді на питання: пощастить тобі сьогодні чи ні. І саме це Руффіло не любив. А якщо бути точнішим – свою вдачу.

Ноа в цей момент стояв на кухні, прибираючи з плити сковорідку з тостами, міняв її на чайник. Його тостер накрився місяцем раніше, і хлопець поводив себе як студент, якому простіше піти на будь-які знущання лайфхаки, ніж просто зробити замовлення в онлайн-магазині. Пахло смачно, залишалося дочекатися кави. Співак дістав із шафи баночку джему, тільки почав відкривати кришку, як в двері подзвонили. Саме тому він і не хотів робити замовлення в онлайн- чи будь-якому іншому магазині: ти ніколи, чорт забирай, не знаєш, хто подзвонить у твій клятий дзвінок наступного разу, будучи відомим більше ніж десяти людям.

Від серця відлягає, коли він бачить у вічко Ніколаса – свого друга, і по сумісності колегу-гітариста. Та недосип і нещодавнє підняття з ліжка роблять свою справу, і, перечепившись через власну ногу у спробі відкрити двері, Ноа падає, згрібаючи в своїх обіймах килимок.

За дверима почулися кроки, глухий звук удару і чуже хрипле «секундочку». Одна брова Руффіло піднялася, він перестав мучити свої фаланги, ховаючи руки за спиною. Замок клацнув, і в дверному отворі з’явилася світла маківка друга.

– Щось трапилося? – питання прозвучало майже одночасно, змушуючи обох посміхнутися.

Ноа привідкрив двері ширше, відходячи вбік, пропускаючи Ніколаса до середини. Той тільки кинув побіжний погляд по обличчю Себастьяна, знімаючи свій верхній одяг при вході.

– То-о-о, щось трапилося? – знову перепитав Ноа, незграбно приховуючи те, що його друг встиг побачити ще вчора.

– Ноа, скажи мені, який період життя ми з тобою дружимо? – старший дивився йому просто у вічі, злегка піднявши брови і стиснувши губи.

– Достатній, щоб ти не задавав таких тупих питань, – це не було роздратуванням, але радості в інтонації не спостерігалося також.

Руффіло зробив крок вперед, змушуючи Ноа напружитися, бо від цього хлопця можна було очікувати чого завгодно: від дружнього удару по плечу до побиття ногами у випадку незгоди з його поглядами на життя.

– Ніби це я ходжу в спортзал щоранку… – закотив зіниці Ніколас. – Щодня. – Він мовчки обійшов друга, стаючи впритул до його спини.

– Не щодня, – поправив Ноа. – І це комплімент чи образа? – і одразу ж відступив від старшого на крок.

Ніколас потягнув його за капюшон назад, залізаючи холодними руками під цупку тканину худі. Пальці пробіглися хребтом доверху, зупиняючись десь на середині.

– Не треба, – це було всім, що встиг вимовити хлопець, перед тим, як ледь не скрикнути і закусити ребро власної долоні.

– Піти до лікаря – це надто не по-чоловічому для тебе? – поклав свою голову на чуже плече Ніколас, переміщуючи свої руки на живіт Ноа і міцно його обіймаючи під одягом.

– Це просто травма, не вперше, ти не мав про це знати, – нарешті розслабився Себастьян, обм’якаючи в чужих руках.

– Твій спуск сходами на куприку бачили сотні людей, але завершення цього спуску спиною, схоже, тільки я, – вони так і стояли посеред кімнати, ніби це було чимось абсолютно формальним, як рукопотискання. – Ти хоч сидіти можеш?

– Та все нормально, – відмахнувся Ноа, на що Ніколас відпустив його, повертаючи обличчям до себе.

– Я розумію, що ти не хочеш, щоб я тобі докучав. Пройшло багато часу відтоді, як ти міг дозволяти мені це робити, – він прикусив щоку з внутрішньої сторони, думаючи. – Я маю на увазі, коли ми були молодшими, було якось простіше. Я міг турбуватися про тебе, не приховуючи цього.

Повисла пауза. Ніколас встиг подумати, що сказав щось занадто особисте, що краще було залишити в голові, щоб ніколи не ділитися цим навіть зі своїм щоденником. Це було гидке почуття: бажання бути собою і говорити чесно, перекреслене адекватністю непідходящого моменту. Себастьян дивився на нього уважно деякий час і, все-таки, знайшовши слова, випалив:

– Боже, на скільки ти встиг постарішати за декілька років, Ніколасе? – Ноа взяв його обличчя в долоні, розглядаючи на предмет зморшок.

– Перестань, ти знаєш, про що я говорю, – хлопець опустив очі. – Ми стали іншими, я сумую за старими днями.

Настрій гітариста з ранньої години дня був паршивим. Мало того, що вийшовши вранці за продуктами, його з ніг до голови облила брудом повз проїжджаюча автівка, він не зміг спокійно повернутися додому, бо забув ключі у замку. Тож туди він летів на шаленій швидкості. І поїсти вдалося тільки о третій дня в якомусь кафе, по дорозі сюди. Та не це його злило саме зараз, хоча хлопець не зраджував аксіомі: «якщо день гівно, то він має бути гівном до кінця».

Його розривало на крихітні атоми від усвідомлення того, яким далеким від нього став Ноа. Як рідко він став посміхатися і розповідати якісь банальні речі, типу того, як колись він впустив зубну щітку в унітаз, і довго думав, йти за новою чи зробити вигляд, що нічого не трапилося. Він не просто зробив крок назад, він по цеглині вибудовував стіни навколо себе, відгороджуючись від усього світу. Образ таємничого хлопця в усьому чорному, який співає зі сцени пісні про те, що болить найбільше і багатьом, почав зливатися з його другом нехай не дитинства – юності точно. Він любив того хлопця в чорному, любив його голос, манеру, риси, притаманні тій людині, яка хоче сподобатися багатьом і одразу, але ще більше він любив того підлітка, з яким вони разом пили пиво, ділячи останню поламану цигарку на двох. Того зануду, який спочатку казав: «Ти що, сказився?», а пізніше одразу: «Я в ділі!». Того, чиє волосся він заплітав час від часу, коли йому було нічого робити. І ті очі, які виражали набагато більше такого звичного для них відображення втоми останнім часом. Раніше з під пухнастих вій світилися карі вогники недоброго азарту, навіть коли було надто тяжко. А Ніколас знав скільки лайна пережив його друг, щоб ручатися за те, як тяжко йому було. Зараз очі Ноа світилися лише від чергового повідомлення на телефон опівночі, коли він брав його до рук тільки для того, щоб відкласти знову.

– Я не розумію, – уважно дивився на нього Себастьян.

– Ти добив мене вчора, – Ніколас хотів було пройти до іншої кімнати, коли почув позаду себе набір не самих доброзичливих слів.

– Піздець розігнався. Я потім тобою буду килим пилососити? – Ноа задоволено поспостерігав за тим, як його друг повернувся, щоб скинути взуття біля входу, і пішов за ним слідом, присідаючи навпроти, на диван.

– Ти так любиш гостей, – хмикнув Ніколас. – Поправ мене, якщо я неправий, але раніше ти хоча б сказав, може, як завжди, жартівливо, по тупому, але сказав би.

– Щоб ти хвилювався?

– Щоб я знав, – відрізав хлопець м’яко.

– Тепер ти знаєш. Тобі стало легше?

– Піздець, а тобі стало легше, – саркастично розвів руками Ніколас.

– Я не хочу це казати, але ти приїхав, щоб зіпсувати мені настрій? Я, звісно, люблю сратися з тобою, але сьогодні я не готовий до цього. Я надто втомився за цей тиждень, – хлопець обережно обперся об спинку дивану, з’їжджаючи по ньому вниз, в напівлежаче положення. – Але я згоден, я веду себе як ідіот.

– Ти це кажеш, бо не хочеш отримати затріщину, – звівся старший.

– Можливо, – позіхнув Ноа. – Ти вже йдеш?

– Ага, навісити тобі по шапці, – ці слова навіть змусили молодшого підбадьорливо прийняти сидяче положення. – Та розслабся, я прийшов до тебе, бо прекрасно тебе знаю, тому дозволь просто полегшити твої страждання, окей?

Руффіло зібрав всі подушки, які були на дивані, і кинув їх на пухнастий ворсовий килим. Слідом туди відправилась ковдра.

– Ти наступний, допомогти? – Ніколас не знущався, в подібних ситуаціях його сарказм зникав так само швидко, як і з’являвся в протилежних.

Ноа дивився собі під ноги, дивуючись швидкому розвитку подій у своїй голові. Він машинально почав знімати капці, хоча сигнал до мозку дійшов ще не до кінця. Обробка інформації обірвалась на тому моменті, коли Ніколас сказав «сумую».

– Я навіть не знаю, що ти хочеш почути, – зняв з себе єдину річ молодший, і, розправивши ковдру, ліг на землю, зариваючись носом у м’які подушки.

Ніколас побачив криваві гематоми на півспини, злегка прикриті татуюваннями, які пролягали у напрямі хребта, і тихо зітхнув. Він пішов за аптечкою, сподіваючись знайти там щось від болю.

Себастьян поки вмощувався позручніше, його до скрипу у зубах дратувала позиція «на животі», завжди здавалося, що хтось перекриває кисень, здавлюючи горло. Він не вірив у існування психопатів, які засинають так і прокидаються повними сил і енергії. Швидше вірилося у використання подібних практик для катувань.

– Якщо ти приніс не змазку, можеш до мене не підходити, – пробубнів кудись в згин ліктя молодший, почувши кроки біля себе.

Ніколас тепло посміхнувся, сідаючи поряд навколішки.

– Якщо ти скажеш мені, де саме… – прошепотів він над вухом, не закінчуючи фразу.

Ноа повернув голову, уважно спостерігаючи, як той розтирає в руках мазь, зігріваючи її. Різкий запах ментолу вдарив в ніс, і хлопець шморгнув ним.

– Ніколасе? – тихо, майже пошепки.

– М-м-м?

– Мені здається, я зламався.

– Тобі не здається, – все такі ж холодні долоні торкнулися його попереку, починаючи потроху розтирати і втирати ліки, ледь торкаючись шкіри. Ноа тихо застогнав від болю. – Ти побитий, як собака. Хоча Ісус Христос і намагається це приховати.

– Та я не про це, – привстав він на ліктях. – Я реально не можу сказати, коли почуваюся погано. А почуваюся я так ледь не завжди. Сьогодні я майже не спав.

– Я помітив це по твоїх колах під очима.

– Я не можу спати не на спині, мене починає ламати, – Себастьян печально опустив голову, дивлячись на долоні, зчеплені в замок під подушками. – Через декілька днів новий виступ, – він затих, промовивши це.

– Давай перенесемо, – спокійно відповів старший.

– Все, що ти можеш перенести – це мене до труни, коли я закінчу останню пісню.

– Який ти впертий егоїст, – закрутив тюбик «біофрізу»* Ніколас, востаннє проходячись пучками пальців по синюшній шкірі.

– Це ще з якого дива? – почав вставати молодший.

– Куди, блять? Я взагалі-то тільки почав, – натиснув на плечі друга Руффіло. – Ти весь зажатий, як гітара на шостий день туру.

– Що ти збираєшся робити? – дуже неоднозначним тоном запитав Ноа.

Ніколас лише провів по його плечах однією долонею, несильно натискаючи біля шиї. Він зручніше вмостився поряд, починаючи м’яко перебирати пальцями по тих місцях на спині, які не були травмованими. Себастьян щось пробубнів з напіввідкритим ротом, головою донизу, але Руффіло нічого не зрозумів.

– Ноа, дістань хуй з рота, потім говори, – натиснув ребром долоні під лопаткою Ніколас, викликаючи чергове приречене зітхання.

– Я кажу, що ти можеш сісти зверху.

– Щоб добити твій поперек? – на мить зупинився старший.

– Я так не люблю і люблю твою турботу одночасно, – роздратовано, але не надто.

– Якби любив, не знущався б над собою, – та Ніколас таки перекидає свою ногу через друга, вмощуючись на його сідницях. – Гріє?

– Дивлячись, про що ти запитуєш…

– Як шкода, що я не можу тебе вдарити, – обидві долоні лягли на боки хлопця, викликаючи табун мурах. Старший жахнувся з того, як швидко шкіра натягнулася на різко напружених м’язах, демонструючи більше, ніж описало б слово «знервований». – Що з тобою не так? – Ніколас запустив долоні під чужі ребра, Себастьян сіпнувся. – Розслабся, хлопче.

– З тобою це ніколи неможливо зробити, – чесно зізнався молодший.

– Ну нічого собі, – Ніколас не знав, що саме він відчув, почувши ці слова, але відповідь вирвалася сама собою. – То справа у цьому?

Ноа мовчав. Ніколас провів долонею по його волоссю, занурюючись пальцями в коротку стрижку. Тіло під ним ще більше напружилося.

– Що мені зробити, щоб ти відчув себе спокійно? – старший готовий був встати і піти, аби тільки не нав’язуватися другу, який, схоже, не готовий був навіть в жартівливому контексті приймати його допомогу. – Ти ж знаєш, що я не претендую на твоє тіло.

– Шкода, – хмикнув Себастьян.

– Я правда не знаю, що з тобою відбувається, але інколи ти мене лякаєш. Без жартів, скажи що не так?

– Все так, я не… – Ноа тяжко зітхнув, обм’якаючи всім тілом.

– Що трапилося? – налякався Ніколас.

– Я не можу тобі про таке сказати, – таку інтонацію в голосі друга Руффіло чув ледь не вперше.

– Тобто, розповідати про те, як ти нюхав собаче лайно, щоб відрізнити його від людського, ти можеш, а тут щось більш інтимне знайшлося?

– МЕНІ БУЛО 12! – голосно запротестував співак.

– Це взагалі нічого не значить, – Ніколас відверто давив посмішку. – Факт залишається фактом.

– Ти, блять, почекай, поки я стану на ноги, – багатообіцяюче процідив крізь зуби хлопець. А через деякий час, після того, як Ніколас продовжив робити йому масаж, наважився розповісти. Бо старшому не можна не довіряти, можна лише тримати час від часу язик за зубами. За правилом: не сказав, бо ніхто не запитував. – Тобі колись хотілося, щоб тебе хтось обійняв? Настільки сильно, що тебе просто починало хуйовити із-за цього?

– Якщо серйозно, було ще гірше, – задумався одногрупник. – Мені постійно самотньо, але не настільки, щоб шукати пригоди на свій зад.

– Я радий, що наші думки сходяться. Бо я втомився від самого себе: так над собою не знущаються мазохісти, а я це роблю постійно. Дякую, що тільки в своїй голові. Поки що. Але я не можу більше… хоча ні, не хочу більше нікому довіряти чи відкриватися. Про це не прийнято говорити, але це факт – фізична самотність найтяжча. Якщо тебе хоч раз обіймали… чи цілували, ти більше ніколи не зможеш жити без цього спокійно. Бо ти усвідомлюєш, що для такої простої хріні треба пожертвувати так багато ресурсів. Знову. Щоб відчути хоч щось. І не факт, взагалі не факт, що отримаєш взамін якусь віддачу. Одним словом, Ніколасе, я уникаю фізичних контактів в першу чергу, і я думаю, ти про це вже знаєш.

– Тобто, я виключення? – долоні пройшлись поблизу гематоми, злегка натискаючи на м’язові тканини.

– Ні, блять, включення, – через біль видавив хлопець. – Це все, що ти скажеш?

– Ні, не все. Чесно, я тебе розумію, – руки хлопця хаотично рухалися зверху вниз, з кожним разом викликаючи все менше негативного відклику. – Я ціную ментальний зв’язок більше, ніж можливість з кимось позажиматися в тісній гримерці, – і на цих словах Ноа ніби скупали в крижаній воді.

Звісно, це був натяк на Джоллі, вони лише раз обпеклися на цьому, зайшовши не в те місце не в той час, і більше ніколи про це не згадували. Та справа була не в цьому, бо пригадалося зовсім інше.

Це був не той спогад, який мусив виринати після стількох років. Як айсберг, на який неминуче мав наштовхнутися Титанік. Спогад, в якому вони з Ніколасом, маючи в крові нетрохи алкоголю, сиділи в одному з автобусів, чекаючи на відправлення додому та на інших членів команди. Проте ніхто особливо не спішив. Воно було й не дивно в останній день туру. Вечір насправді був чудовий, як і настрій – попереду тижні відпочинку. І на такій хорошій ноті Ніколас вирішив, що буде чудовою ідеєю схилитися до вуха Ноа, як він це часто робив, щоб їх секрети ніхто не почув, так, ніби в той момент їх міг хтось підслухати. Та говорити він нічого не збирався. Хлопець торкнувся маківки молодшого, пальцями ковзаючи до потилиці, ледь стискаючи волосся, повернув обличчя до себе і сперся своїм лобом на чужий, тяжко, але повільно дихаючи, неначе він намагався заспокоїтися після марафону чи боровся з панічною атакою. От тільки раніше в Ніколаса ніколи не спостерігалося панічних атак. На мить Ноа підняв очі, щоб запитати, чи все добре, і чужі губи проїхалися по його вилиці, лише на короткий момент застигаючи на щоці. І саме в цей момент передні двері відчинилися, демонструючи їм напівживого Ніка. Ніколас стрепенувся, одразу ж відсахуючись. Важлива чи не дуже розмова перенеслася на невизначений час, поховавши спогад під купою часу, роботою, зайнятістю і буденністю, які чудово вміють вбивати очікування будь-чого.

Ноа не пам’ятав, чи це дійсно було чимось реальним і чи це дійсно не було одним з його хворих снів, де він заходить опівночі до Ніколаса в кімнату в надії більше з неї не виходити. Серце боляче защемило, на очі навернулися непрохані сльози. Співак почував себе жахливо. Морально.

Проте фізично йому було краще, ніж до того, як на нього всівся басист. Тепер він розумів, чому його гітари час від часу не витримують і втрачають декілька струн. Пучки пальців Ніколаса огрубіли від гри на струнних, але вони добре розслабляли м’язи, і самого Себастьяна теж. Він вже не пам’ятав, коли вони востаннє з Ніколасом добре проводили час, залишаючись наодинці. Йому подобалося прокидатися з ним в одному ліжку, коли вони всі гуртом жили в одному домі, при тому, що вони обидва засинали в різних. Подобалося обіймати його в рандомні моменти, бісячись із-за якоїсь чергової дрібниці. Йому подобалося бути собою на сцені, дивлячись в очі щойно сформованого фандому, тримаючи за руки Ніколаса, Ніка і Джоллі, кланяючись на біс. Йому не подобалося, що всім цим довелося пожертвувати, заплативши дурну ціну. Не було нічого, що могло б змінити їх стосунки, але одночасно з цим відбувалося щось жахливе. Мабуть, це почалося з того дня, коли Ноа повернувся із перукарні і зняв перед хлопцями кепку. Джоллі знав про потяг молодшого до змін, тож відреагував найспокійніше. А Нік впустив одну з паличок, гепаючи нею по тарілках. У Ноа досі в вухах стоїть той звук. І вираз привідкритого роту Ніколаса. А тепер і сам Руффіло рубанув своє волосся, відмахуючись, що набридло. Та Себастьян знав, що справа не в цьому. Бо справа ніколи не була в Ніколасі.

– Ти заснув? – майже пошепки запитав Руффіло.

– Ні, мені просто добре, – так само тихо відповів хлопець.

І раптово відчув на собі вагу іншого тіла, яке придавило його до підлоги. Найдивнішим було те, що йому справді більше не боліла спина, лише колючі відголоски нагадували про поясницю. І подушки не давили на горло, залишаючи бажання вдихнути побільше кисню. Чужі руки накрили його власні і Ніколас вмостив свою голову на широкому плечі.

– Ти тут замерзнеш, вставай, – хотів було вже підводитися Руффіло, коли молодший переплів їх долоні, смикаючи на себе.

– Мені зараз так спокійно, як не було вже цілу вічність. Нехай це самообман, та дозволь мені себе обманювати ще декілька хвилин, – голос був надто втомленим, але спокійним, старший назвав би його домашнім.

На деяку мить Ніколас звівся, прибираючи одну зі своїх долонь. Ноа навіть не одразу зрозумів, що трапилося, коли теплі вуста торкнулися однієї з його лопаток, затримуючись на кілька секунд. Тілом пробіг табун мурах, його аж дрижаки взяли. Це змусило старшого видихнути, приховуючи сміх. Потім він кашлянув, витираючи губи сподом долоні.

– Ти будеш довго відмивати цю гидоту зі своєї спини, – хлопець вмостив свої руки так, щоб Ноа накрив їх своїми долонями, і примостився в згині між шиєю і плечем, провівши носом до вуха молодшого. – Все одно замерзнеш, – в саме вухо, як завжди за старих часів.

– Ніколасе… – багатозначно і коротко.

– Ноа, – однозначно і твердо. – Я сумую. Ніби це щось може змінити, – очікуючи від себе більшої самовитримки, Ніколас точно був собою незадоволеним цього вечора. Він був не в змозі стримати те, що давно накопичувалося, не маючи можливості звільнитися. Теплі сльози капнули на плече Себастьяна, змушуючи душу останнього скрутитися в хаотичний клубок з почуттів і відчуттів. – Ти не уявляєш, як я боюся тебе втратити.

Ноа відчув, як стало важко дихати. Не із-за того, що його придавили намертво до землі, – із-за почуття, ніби його поховали живцем декількома словами в один момент. В очах з’явилися сльози, наче на автоматі, він швидко витер одну з них чужими долонями.

– Будь ласка, не змушуй моє серце розриватися, – слова застрягли в горлі, де вже і так стояв болючий клубок зі злості на самого себе і розпачу. Ще одна сльоза скотилася по щоці, і, немов мимоволі, хапаючись за Ніколаса реальність,  хлопець притулив долоні старшого до своїх обвітрених сухих губ. Він цілував кожен сантиметр шкіри, не бажаючи зупинятися чи відпускати. Скільки б це не тривало, це могло почекати ще декілька хвилин, поки його серце з кінцями не зупинилося би в грудях.

Це ніколи не траплялося в реальності Ніколаса, де на слова: «я більше так не можу», Себастьян відповідав: «прошу, не треба».

Це ніколи не траплялося в реальності Ноа, де він сідав на чуже ліжко, і його просили встати і піти розкласти собі диван.

Це все відбувалося в реальності, де Ноа з хворою спиною підіймав на собі Ніколаса, горлаючи на всю квартиру:

– ЧАЙНИК!

***

   Три хвилини потому молодший сидів на краю столу, дожовуючи охололий тост, печально дивлячись на цілісінький чайник, що стояв осторонь. Тепер на додачу до тостеру в список покупок додалася нова плита. Хлопець саркастично посміхався, дивлячись то на гітариста, то на кухню. Той посміхався у відповідь, але точно не від думки про броньований чайник.

Руффіло підійшов тільки для того, щоб заспокійливо похлопати друга по плечу і взяти собі тост.

– Я можу запропонувати тільки воду, – знизав гітарист плечами, ловлячи на собі засуджуючий погляд.

 

* Biofreeze — знеболювальна мазь на основі ментолу з охолоджувальним ефектом. Використовується зовнішньо для тимчасового полегшення м’язового та суглобового болю, зокрема при розтягненнях, ударах або перенавантаженні.