27.03.2029

Декілька секунд до дівчини поверталося відчуття реальності. Тіни поряд більше не було (логічно), вона знаходилася на своїх білих ковдрах на великому ліжку. В вікно вже пробивалося сонце. Чорт. Вона знову спізнюється.

Юля вистрибнула з ліжка, натягнула на себе лосини і кофту і, навіть не встигнувши нічого поїсти, лише захопивши з тарілки сендвіч й затиснувши його в зубах, вилетіла з дому, навіть не попрощавшись з чоловіком. Збігши по східцевій клітці (ліфт ще зі вчорашнього дня не працював), вона швидко вибігла з двору і, видихнувши, попрямувала до метро.

“Я не хочу знаходитися в цьому домі.” 

Несподівано ця думка змусила Саніну враз зупинитися. Вона обернулася, глянувши на свою багатоповерхівку, на якій сіяло нічим не вирізняюче вікно – вікно в її квартиру.

Її?..

Чи це не квартира Вала? Чи це не чужа їй квартира?

Адже це квартира Олі. Ольги Саннової. А вона Юлія Саніна…

“Сука…”

Обернувшись від вікна, брюнетка зітхнула, тряхнула головою і продовжила свій рух. Відчуття було, ніби її щойно просто вигнали з власного дому, але чому тоді вона почувається так безпечно?

Потрібно знайти свій минулий, власний дім… Можливо, тоді щось згадає…

Тільки коли і де його шукати… Надворі вівторок, найближчий вільний час невідомо коли, та й невідомо, що Вал вирішить тоді робити. Коли вона вибереться на ті пошуки?

Дало ж їй життя з Тіною разом задачку…

А Тіна за нею сумує… Її теперішня Тіна, яка виходить на сцену і думає “Де моя Юля?”. Виходить на сцену… Невже вони колись були на сцені разом? Чому Саніна цього не пам’ятає? Чому в принципі не пам’ятає, що була співачкою?

Невже вона справді могла збирати цілі стадіони? Так, як завжди мріяла?.. Ліберман же сказала, що вона це знає… Що треба робити, щоб відновити спогади?

Приглядатися до дрібниць…

Юля оглянулася по сторонам, пробуючи розглянути хоч щось. Ну так, звісно. Вал же заховав її… Аби щось знайти, треба буде обшукати величезний, живий, постійно рухливий Київ… А в неї на це нема часу.

Тож Оля застрибнула в метро.

***

На роботі не складалося. Точніше, складалося, але не так, як раніше. Брюнетка оглядала усіх людей, які могли б щось значити для минулого, а відчувала лише обман і фальш. До речі, на Марту не працювало. На жаль, не відчувалося ні фальшу, ні минулого.

– Март. – покликала Саннова після закінчення робочого дня. – Як ти на те, аби пройтися разом?

На обличчі подруги на секунду проскочило нерозуміння, але воно швидко згладилося під доброзичливою усмішкою.

– Я не проти, а нащо?

– Мені треба дещо розказати…

Так, тут вже тривожність. Занепокоєння.

– Що таке?

– Збирайся поки. Я розкажу…

Тичана швидко накинула вітровку, рюкзак на плечі і вже за хвилину дівчата виходили з офісу.

– Що ти хочеш розказати, Оль?

– Куди ти хочеш пройтися? Не проти на Хрещатик?

– Звісно не проти. Поїхали…

– Чи може…

– Що таке?

– В тебе вдома нікого нема?

– Нема… Я ж сама живу, ти знаєш.

– Тоді поїхали до тебе.

– Оль, що таке? – налякано спитала руда. – У тебе щось сталося?

– Сталося… – похилила голову брюнетка. – І це не для зайвих вух. І не для Вала також.

– Тоді чому ти вирішила сказати мені, якщо це не для чужих?

– Бо я розумію, що тобі можна довіряти. Ходімо. Якщо пустиш додому, звісно.

– Та без проблем…

Подруги зайшли в метро. Двадцять хвилин… Всього півгодини чекати аби усе розказати… Марта ж живе на Кловській, а їдуть вони з Тараса Шевченка. Вал вже знає, йому була написана есемеска. Лишилося лише розказати все рудій… Вона допоможе…

Допоможе ж, правда?

– Почувайся як удома. Чаю хочеш? – дім Тичани знову зустрів затишком і білими шпалерами, по яких були намальовані чорно-червоні вишивані візерунки. Де Марта такі шпалери дістала – лишалося для Олі загадкою, але, незважаючи на це, вони їй подобалися – адже ж такий колорит!

Саннова зняла курточку і нарешті відповіла:

– Ні, не треба. Ходімо одразу до гостьової кімнати…

Дівчата пройшли до вітальні. Там знову знаходилися такі самі шпалери, білий диван з вишитими подушками, великий телевізор, що стояв на бордовій полиці, простий бежевий килим на підлозі. Була також сіра шафа для одягу, прозорий стіл, коричневі віконні рами і квіточки, що стояли на підвіконні. Також у Марти була купа книжкових полиць – тут всього три, але в її кімнаті їх було не злічити – десь з три десятки, якщо не більше. І так, вона справді все це перечитала.

Оля сіла на диван, поплескавши по місцю поряд себе. Тичана нервово видихнула і примостилася поряд.

– Ну? Розповідай! Бо я всю дорогу місця собі не знаходжу!

– Так, для початку заспокойся. Але постався до цього серйозно, будь ласка. Зараз я не жартуватиму…

– Оль, я не сміятимуся, але що таке?

– Одже… – видихнула брюнетка. – Мабуть, варто почати з того, що… Я не Оля.

Марта пирснула.

– Шо? Всмислі? Ти ж Оля…

– Ні, Марто. Я не Оля Саннова. Можеш звати мене Юлія Саніна.

– Що ти маєш на увазі?

– Загалом… Вчора, як ти знаєш, ми пішли на «Ти[Романтику]». І… Там я побачила… Видіння. Коли мене поцілував Семенко, я побачила якісь золоті кучері і відчула, ніби мене справді хтось цілує. Ніби якась жінка… Потім, на «Спочатку було слово» я побачила жінку, вона ніби вийшла з минулого століття. Вона ніби зупинила час на секунду, тягнула до мене руки… І я ще почула слова якоїсь іншої пісні…

– Чому ти мені не сказала?

– Не хотіла тривожити… Ну… Потім, точніше сьогодні вночі мені приснився один сон… Не перебивай! І… В цьому сні я прокинулася в якомусь білому просторі, а поруч зі мною була жінка… Та сама жінка з видіння. Вона представилася Тіною Ліберман-Кароль. У мене ще враження було, ніби я її знаю… Спочатку вона мене налякала, але… Потім вона все мені розповіла. Сказала, що я Юля Саніна, а в минулому була співачкою. Що мені стерли пам’ять, Вал стер мені пам’ять, розумієш? І мені треба цю пам’ять повернути. Вона сказала, що минуле пропадає, бо в мою долю втрутилися, а через це змінилася доля Юлії Головань – це моє минуле життя. Вона сказала, що я в небезпеці. І лише я можу виправити все.

На цьому розповідь була завершена і дівчина приготувалася до запитань. Марта сиділа задумливо, переварюючи інформацію. Нерозуміння. Найочевидніше емоція.

– Почекай… Мені здається, я отупіла. Послухай, це все щойно звучало як брєдні українського сумасшедшего! Я нічого не зрозуміла! Як Вал стер тобі пам’ять? Яка співачка? Яка Юля? Яка Тіна? Шо…

– Слухай, я знаю, як це звучить. Але це правда. І мені потрібна твоя допомога.

– Оль, до чого тут я? В що ти взагалі вв’язалася? Чому саме я?

– Тому що лише з тобою я не відчуваю фальшу. Немає підозр. Ти ніби… Справжня. Справжня людина серед тих, хто здається мені підставленими. І… У мене є підозра, що Юля Головань, ну, минула я, знайома з твоїм минулим я.

– Звідки такі висновки?

– Я і Тіна думаємо, що ти можеш бути наступницею Павла Тичини. А Ліберман-Кароль знайома з ним.

Чим більше Саніна говорила, тим більше округлялися очі Марти.

– Шо??? Оль… Юль… Який Павло Тичина??? Як знайома???

– Вона живе в будинку “Слово”. Вона теж письменниця, але чомусь в нашому часі її ніхто не знає.

– Який в біса будинок “Слово”? Хочеш сказати, ми обидві в минулому пов’язані зі “Словом”?

– Так. Можливо. Я не знаю всього. Але факт є фактом – я розумію, що ти справжня. Ось чому я ділюся із тобою. Ти допоможеш мені повернути все на свої місця? Я розумію, якщо ні! Просто… Без когось я не впораюся…

Тичана мовчала, обдумуючи все. На обличчі дівчини була якась дивна емоція. Чи то сум, чи то страх, чи то нерозуміння, чи то взагалі все разом. Нарешті вона видихнула і підняла очі.

– Оль… Юль… Я не знаю, як тебе називати! Я… Я допоможу тобі. Але… Це ж був просто сон. Ти впевнена, що все, що ти побачила – правда? Що це не простий витвір твоєї уяви?

Юля застигла, обдумуючи відповідь, і знову повернулася до рудої.

– Марто… Це правда. Повір, це не просто щось, що я вигадала. Розумієш, це не мій здоровий розум це відчуває. Моє серце це відчуває. Мій голос відчуває. Пам’ять відчуває… Я це відчуваю. Є хтось, хто чекає на мене. До кого мене так сильно тягне серцем. І саме завдяки ньому я відчуваю – усе це правда. Я мушу знайти цю людину. Я мушу дізнатися правду.

– …Гаразд. Я допоможу. Ти ж моя найкраща подруга.

Саніна тепло усміхнулася і обійняла Марту.

– Я знала, що на тебе можна покластися… Але ти маєш пообіцяти, що Вал ніколи не дізнається про те, чим я займаюся. Я не можу ризикувати з ним. Усі працівники в нашому офісі також. І взагалі усі мої знайомі не повинні знати про те, чим я займаюся.

– Обіцяю. Це буде наш секрет. Нікому.

– Дякую. – знову всміхнулася брюнетка. Проте враз обличчя набуло серйозного вигляду. – Нам потрібно якось змусити мене згадати.

– Але як? Ми нічого не знаємо про твоє минуле життя! Як ти про нього дізнаєшся? Обійдеш увесь Київ? Що як ти навіть не тут жила?

– Ні. Точно тут. Бо я пам’ятаю прогулянки. Десь до 2024 року. Я гуляла по Києву. Точно.

– Якщо в тебе є якісь спогади, раджу їх записувати в якийсь блокнот. І запам’ятаєш краще, і потім можна буде перечитати, якщо щось забудеш.

І тут голову Юлі аж прорізав новий спогад. Ось він – коричневий блокнот, де синьою ручкою виводяться цифри і слова. Дівчина ахнула – важлива деталь!

Вона вела щоденник. 

– Марто! Мені потрібно знайти свій щоденник!

– Що?

– Я щойно згадала! В тому житті, якого я не пам’ятаю, в мене був щоденник, коричневий блокнот, в якому я все записувала. Мені потрібно його знайти!

– Стоп! Для початку заведи новий. Зараз вже ніхто не піде його шукати. Тож… – Тичана вийшла з кімнати і за кілька хвилин повернулася з невеликим фіолетовим блокнотом і ручкою в руках. – Ось. Треба записати все, що ти згадаєш. Навіть найменші деталі. У вас в квартирі є якісь нички, куди можна сховати це?

– Нема. Про всі схованки знає Вал. Він його знайде.

– Значить, побуде у мене. Я носитиму його з собою, якщо що, зможеш прийти до мене і записати те, що згадала. Згодна?

– Згодна.

Марта кивнула і простягнула блокнот ближче до Юлі. То був фіолетовий товстий зшиток з твердою обкладинкою, на якій були намальовані якісь жовті візерунки. Збоку знаходився замочок, проте де ключ?

– Ось. – ніби прочитавши думки Саніної, руди простягнула їй невеликий іграшковий срібний ключик. Він мав невелику дірочку, аби можна було почепити на нитку або ланцюжок, але найголовніше те, що відкривав записник. – Я не пам’ятаю, здається, я купила колись спонтанно цей блокнот, бо він просто був красівий. Тобі він потрібніше. Записуй туди все, що знаєш.

Брюнетка кивнула і, провернувши ключ, розгорнула зшиток. Далі вона зняла з ручки ковпачок і, хвильку подумавши, нарешті почала виводити текст.

Я – Юля. Юлія Саніна Олександрівна. Я була Ольою Санновою, проте це брехня. Я Юлія Саніна.

Мені 37. Я не молода дівчина, проте я не пам’ятаю, що було в моїй молодості. Проте я знаю, що обов’язково все згадаю. Для цього у мене і є цей блокнот. 

Мені стерли пам’ять. Власний чоловік стер мені пам’ять. Принаймні, так сказала дівчина з мого сну. Якщо бути точніше – з мого минулого життя. Її звати Тіна Ліберман-Кароль. І я знайома з її життям у цьому часі. Щоправда, я не пам’ятаю цього. Як і не пам’ятаю, хто була ця дівчина з мого життя. Але я її знайду. Також потрібно дізнатися, навіщо Вал обманює мене.

Мені сказали, що я була співачкою. Я вірю в це, проте мені потрібно згадати свої пісні. Чи не забагато “потрібно”? Якесь вільне есе виходить.

Я вела щоденник – коричневий блокнот з переробленого паперу. Було б чудово його знайти.

А я жива. Жива і не залізна.

Що це за слова – я не знаю. Але вони щось означали. В моєму житті. 

Я зроблю все, аби згадати.

Видихнувши, Юля відклала ручку, згорнула блокнот і провернула ключик.

– Ніби готово. Коротко, але поки це все, що в мене є. Якщо згадаю ще щось, напишу. І… Дякую, що даєш цей блокнот, Марто. Бережи його, будь ласка.

– Звичайно. А, іще почекай.

Тичана підскочила і знову зникла в коридорі. Не було її хвилин десять, проте повернулася дівчина уже з невеликим пакетиком, у якому щось тихо бряжчало.

– Що це?

Замість відповіді руда розгорнула пакет і на її долоньки впав…

– Ланцюжок? Навіщо?

Металевий срібний ланцюжок блищав у світлі лампи. Марта зосереджено розплутала його, розв’язавши вузлики, після чого простягнула до Саніної.

– Візьми. Якщо на нього повісити ключик, можна сказати, що це просто прикраса. І в Вала не виникне запитань. Ти просто зможеш сказати йому, що я подарувала тобі підвіску. Просто так. Тобі потрібно носити цей ключ із собою. А на шиї він ніколи не загубиться.

Брюнетка знову усміхнулася.

– Марто, ти геній, я тобі це казала? Дякую! Ти просто чудо!

Тичана зашарілася і опустила очі. Так завжди відбувалося, коли її за щось хвалили – завжди соромилися, хилила голову і ніяково посміхалася. Юля встала і знову обійняла подругу. Марта обійняла її у відповідь.

Раптом з телефону Олі різко залунала музика, змусивши обох дівчат підскочити. Розімкнувши обійми, Саніна кинулася до слухавки. Чорт. Вал дзвонить…

– Ало, Оль, ти де?

– У Марті.

– Не поняв. З якого хрена ти у Марти, а мені нічого не сказала?

– Я не казала тобі, що піду до неї? Я ж писала.

– Ні, ти мені нічого не казала і не писала.

Саннова швидко увімкнула на дзвінок фоновий режим і відкрила телеграм. SMS справді не було. Вона ж була впевнена, що написала…

– Бігом пішла додому. Мені тут ще волноватись за тебе не хватало.

– Вал, ну на трохи…

– Ні. Ти їдеш прямо зараз. Не будеш через півгодини вдома – сам особисто до тої Марти поїду.

Мовчанка.

– Добре, зараз збираюся. Чекай. Скоро приїду.

Дзвінок швидко було скинуто і брюнетка опустила плечі.

– Вал?

– Да. Сказав, щоб швидко їхала додому. Блядь.

– Я візьму блокнот завтра на роботу. Якщо щось згадаєш, зможемо вийти під час обідньої перерви, і запишеш.

– Добре. Тільки сховай його не в основну кишеню рюкзаку. Аби, якщо будуть обшукувати портфель, то не знайшли.

– Ти справді гадаєш, що в мій рюкзак будуть лізти?

– Не знаю. Але було б добре перестрахуватися.

Марта кивнула головою.

– Гаразд.

Юля ще секунду подумала і знову міцно обійняла Тичану. Та аж трохи похитнулася від несподіванки, але вириватися з обіймів не стала.

– Дякую.

– За що?

– За те, що допомагаєш. Я знала, що звертаюсь до правильної людини.

– Немає проблем, О… Юль.

Дівчата захихотіли.

– Я ніколи не звикну до твого імені!

– Куди ти дінешся? – посміхнулася Саніна, накидуючи куртку. – Зустрінемося завтра на роботі.

– Удачі тобі! І… Будь обережна… З Валом.

— Буду, Марто. я буду… 

Швиденько вислизнувши з дому подруги, брюнетка попрямувала до метро. Перехід знову зустрів її сірістю і повністю. Проте тепер навіть відчуття від підземки були інші. Вона їздила на цьому метро, коли була співачкою.

Коли поїзд доїхав, уже було темно, на небі світили зірки. Вона дивилася на ці самі зірки, коли була співачкою.

Чорт забирай, а з ким же вона на них дивилася?

Хто в її пам’яті залишився таким дорогим, світлим, але недосяжним, ніби ця сама зірка, яку неможливо дістати з неба? Вона любила Вала, так. Але кого ще?

Отак роздумуючи, Юлія пройшла повз парк і, повернувши в двір, зайшла в свій під’їзд. Їй знову треба було перетворитися на Олю Саннову, покірну дружину і звичайну редакторку новин. Проте тепер це ненадовго.

Вона знає свою історію. Не всю, але знає. І в цій історії вона була не така.

Вона…

Джинні була пружиною, натягнутою до сонця,

Хвилиною, секундою…

Джинні була жоржиною на батьковому віконці,

Сміялася, ховалася під зорі… 

Співачка легко схопилася за скроню. Повільно і по шматочках у голові починала грати пісня. Новий спогад…

«Жоржина». Це пісня «Жоржина». Це її пісня.

– Зазвичай ми її не виконуємо… Але сьогодні мій концерт. 

Юля стиснула кулаки.

Сьогодні її концерт. Вона – власниця свого життя і свого концерту.

Вона – Жоржина. Вона – Юлія Саніна.