Глава 1. Неочікуване знайомство

Крістіан заправляє прядку волосся за вухо і нервово кусає губи, не знаючи, що робити далі. Він дивиться на викладача, потім у зошит з нотатками про його майбутню роботу і якось приречено видихає.

—  І що мені тепер робити?

Завдання було не складним, всього на всього треба було намалювати пейзаж міста, але для хлопця воно виявилось справжнім випробуванням. А справа в тому, що останнім часом його партнер — Рафаель — став більш.. дратівливим. Він, на справді, ніколи не підтримував захоплення молодшого в малюванні, а зараз зовсім не міг дивитися на полотно чи фарби. Моне міг малювати нишком, коли його хлопець на роботі, але не завжди вдавалось вчасно закінчити і сховати предмети роздратування темноволосого. Рукава водолазки, як і посмішку на обличчі,  доводилось натягувати все сильніше з кожним днем. Але відсутність робочого місця лише пів біди, бо зараз малювання хлопцю давалося все важче і важче. Крістіан гарно малював, він мав хист до цього, проте, наприклад, минулим вечором він просидів за полотном кілька годин, але так і не зміг нічого вигадати.

Викладач закінчує пару і поспішає покинути аудиторію, як за ним в’яжеться блондин.

—  Думай сам, Моне.

— Ох, б-благаю! Хоча б мінімальну підказку, хоча б підштовхніть…

— Криза застала тебе занадто рано.. Але ти маєш сам з цим впоратися, я нічим тобі не зможу допомогти.

Проте Крістіан не думає відступати, він докучає втомленому чоловіку, поки той намагається пояснити, що творча складова також частина завдання.

Деміан покидає аудиторію раніше за всіх, з бажанням якомога швидше відправитися до дому. Його дратували люди, він не любив зайву увагу, та і не можна було б сказати, що мав хороший характер, але до нього завжди тягнулися люди, чому? Темноволосий у швидкому темпі несеться коридором у напрямку виходу, як чує голос одного з викладачів.

—  Ну чому завжди я? — бубнить собі під ніс хлопець і підходить ближче.

—  Щось трапилось?

— Грейс, прошу, допоможи мені. В мене зовсім немає часу, але в цього хлопця виникли деякі проблеми. Це Крістіан, він один з найкращих студентів на курсі, він і пояснить ситуацію. Дякую!

Чоловік навіть не дає часу обдумати питання, одразу мчить по своїм справах. Він просто все спихнув на студента, залишивши того в компанії Моне посеред коридору в повному ступорі.

— Так… що там за проблема? — все ж порушує мертву тишу Грейс і дивитися на переляканого до смерті хуложника перед собою. Молодший чекає кілька секунд, а після вже хоче піти, так і не глянувши на незнайомця, але тормозить і здригається під чужим поглядом.

— В-вибач, ти не повинен мені допомогати..

Деміан явно не погоджується з цим. Будь хто на його місці просто б пожав плечами і пішов далі, але темноволосий супить брови і все ж таки наполягає на том, щоб хлопець пояснив ситуацію. Проте Крістіану з кожною секундою ставало все складніше щось сказати, в його очах був справжній страх.

— Т-тема міста.. треба намалювати щось пов’язане з нашим містом та спогадами.. І я-я зовсім не знаю, що мені варто намалювати, що показати, де взяти.. Звісно, завдання до кінця семестру, проте я вже тиждень не можу нічого вигадати..

Моне увесь на нервах, він стискає в руках пасок від сумки, відводить свій погляд, розказує все дуже і дуже тихо, що Грейсу доводиться напружувати слух, поводив себе так, ніби зовсім не вмів спілкуватися з людьми.  А хоча.. чи брехня це? Рафаель був занадто ревнивим, він не дозволяв хлопцю спілкуватися навіть з друзями Крістіана, що вже казати про незнайомців. Кріс не знає, коли конкретно він віддалився від усіх. В його житті були лише двоє — він та Рафаель. В холодній квартирі кохання давно перестало зігрівати блондина, він просто існував поруч з Бекером, подібно іграшці, для побутових справ та плотських утіх. Молодший вже і не пам’ятав, коли вони в останнє розмовляли про щось, він нічого більше не питав, а якщо запитували його — відповідь нічого не значила.

— А-але ти.. ти не повинен, я сам щось вигадаю.

Деміан виглядає втомленим і трохи хмурим. Не довго думаючи, він пропонує найлегший варіант, найочевидніший, але не для Крістіана.

— Тема міста? — роздумує Грейс, — хіба це проблема? Сходи зі своєю коханою людиною на прогулянку і намалюй це..

По виразу обличчя художника було все одразу зрозуміло. Той тихо стояв і не міг згадати, коли останній раз виходив з квартири не на навчання, а просто прогулятися.

—Ну.. чи з друзями?

Знову не те. Що ж тоді запропонувати?  Дівчина не піде, друзі також… прогулятися з ним навіть не буде пропонувати.. Потік думок порушує знайомий дзвінкий голос за спиною, він належав Клоду, кращому другу Деміана. Він щось кричав, чи то незадоволено, чи то обурено, а коли став підходити ближче, можна було почути щось про помсту і відсутність будь якої краплини совісті у темноволосого. Останній зупиняє блондина рукою, штовхаючи трохи назад.

— Не кричи, будь твоя ласка, і почекай мене на вулиці, там все мені вискажеш.

— Ти що, зовсім страх втратив?! — незадоволено пирчить старший і схрещує руки на грудях, — ти мене покинув одного і ще й не можеш вислухати мої претензії?

«Одна головна біль..»

Грейс поглядом вказує на художника, який тремтів, наче кленовий лист при осінньому вітру. Олдрідж все одразу розуміє, киває і спішить покинути цю парочку, хоча обіцяє обов’язково висказати усе трохи пізніше.

— Так ось.. я не буду тебе довго тримати, якщо тобі так некомфортно. Я тоді завтра принесу кілька своїх фотографій, які я робив під час подорожі, а ти, можливо, знайдеш в них натхнення. Більшим допомогти не зможу, на жаль, — жме плечима той і ховає руки у кишені свої штанів, — якщо цікаво, то зустрінемося тут завтра у цей же час.

«Фотограф..» — проноситься у думках молодшого і той лише кілька разів киває головою. Він вважає, що ідея і справді непогана, але сказати про це не встигає, бо однокурсика вже поруч не було. Що ж, це було дивне.. знайомство?

Увесь вечір його голову займали думки про світлини, дуже хотілось подивитися на них, побачити роботу студента іншого факультету, адже за всі роки навчання блондин ще ні разу не спілкувався з кимось не з його групи. Хоча коли тільки вступав про це і мріяв: завести багацько знайомств, дізнатися та послухати про пристрасті інших людей, розповісти про свою, але все відійшло в небуття. Моне занадто довго витає у своїх думках, через що не встигає приготувати вечерю до повернення Рафаеля, що не на жарт виводить в без того злого брюнета .Нові синці болять, навіть дуже, заважають спати.

Наступного дня Крістіан стоїть на перерві у коридорі та вишукує поглядом у натовпі вчорашнього хлопця. Старший сильно затримується і художник вже починає втрачати надію..

— В цілому, на що я взагалі сподівався? Чого б незнайомцю мені допомагати?

Деміан же нервово кусає свої губи і хоче якомога скоріше покинути аудиторію. По-перше, він ненавидів цю жінку всім своїм серцем. Вона була завжди всім незадоволена, жодна пара по художньому моделюванню не обходилась без принижень і розповідей на кшталт «ви найгірша група за всі мої роки викладання», о Боже, як оригінально. А сьогодні міс Вокер прийшла на пару вже без настрою, а отже час псувати його всім. Хто б з студентів не показував роботи, всі були їй не до смаку, вона вишукувала до чого ж причепитися і, звісно ж, знаходила, відправляючи студентів один за одним на свої місця з негативними оцінками. Інші студенти теж її не любили, адже окрім висміювань та принижень, цей демон в спідниці затримувала їх надовго після пари, змушувала перероблювати одну і ту саму роботу, і так кожен тиждень. По-друге, він обіцяв тому художнику принести свої роботи, і не те, щоб він мав це зробити обов’язково, але Грейс — людина слова, і якщо пообіцяв, обов’язково мав виконати.

Тому як тільки міс Вокер закінчує свої тортури і нарешті відпускає студентів, обіцяючи обдумати своє рішення з приводу деяких робіт( можливо все ж таки прийме їх), Деміан вилітає в коридор і спішить до місця зустрічі. Підходячи ближче, темноволосий помічає художника, який неприємно жмуриться від болю і дивиться кілька секунд на свою сумку, що спала з плеча. Картина зовсім не подобається тому, але лізти він не збирається.

— Привіт, вибач, що затримався, — втомлено видихає старший та протягує конверт в чужі руки.

— О-ой, ти все ж таки прийшов.. — Моне якось нерозуміюче гіпнотизує той конверт кілька секунд, а коли до нього доходить нарешті, поспіхом забирає його і відкриває.

Коридор був пустим і тихим, а тому Крістіан з головою занурюється в атмосферу зроблених світлин. Він видивляється кожен пейзаж, емоції людей на знімках, а потім помічає і Грейса на одному з них. Хлопець виглядав щасливим, з щирою посмішкою на обличчі він тримав за руку таку ж щасливу дівчину. В них горять очі, вони дивляться один на одного з такою ніжністю та коханням, що відчувається тепло всередині, десь в серці. Крістіан ще довго розглядає саме цю світлину, а потім підіймає погляд на знайомого, який все ще стояв поруч. Молодший розуміє, що сяючі очі на знімку і ті, що він зараз бачить перед собою, настільки різняться, що здається наче це зовсім різні люди. Наступна світлина викликала не менше позитивних та теплих емоцій: на ній була зображена та сама дівчина з щирою посмішкою на фоні феєрверків. Здається, в Моне навіть перехоплює подих, але коли він знову підіймає очі, то бачить, що темноволосий якось розгубився.

— М-мені дуже подобаються твої роботи.. вони неймовірні.. але я не впевнений, чи зможу я намалювати щось таке.., — хлопець червоніє і відводить погляд, — я маю на увазі.. твої світлини наповнені почуттями, я.. не впевнений, чи зможу я передати це саме на полотні.

— І хто тебе навчив складати руки, навіть не спробувавши щось зробити? — Закочує очі Деміан і схиляє голову набік, — ризикни. Більше того, тобі не потрібно переносити мої роботи на полотно, тобі було потрібне натхнення, хіба ні? Забирай їх додому, передивишся ще раз і може щось да й знайдеш.

Грейс знову мовчки уходить, залишивши Крістіана одного посеред коридору. Молодший дивиться йому вслід, а потім опускає очі на світлини. Деміан вдавав, ніби молодший тримав зараз в руках звичайні картонки, які не мали ніякої цінності, проте Моне розуміє, що це не так. Темноволосий виглядав на цих фотографіях надто щасливим, тому художник не міг зрозуміти, нащо цей спектакль з байдужістю.

Повернувшись додому, хлопець поспішає закінчити всі справи до того, як повернеться Рафаель, і тому залишається ще трохи часу. Блондин знову розглядає фотографії, кожну деталь, сам не помічає, як починає обдумувати які світлини за яких умов були зроблені. Було неймовірно уявити романтичні прогулянки цих двох на знімку, відчути ті почуття і зануритися з головою у кохання та щастя. Моне щось відчуває всередині, щось дивне, що хвилює настільки, що він з нетерпінням відкриває свій блокнот, де робив начерки і бере в руки олівець.

Але не встиг той навіть намалювати ескіз, як чує, що відкриваються вхідні двері. Олівець випадає з рук і колиться на підлогу. Хлопець швидко ховає світлини у блокнот і закриває його, вибігаючи до чоловіка.

— З поверненням. Вечеряти будеш?

Крістіан відправляються на кухню, аби розігріти їжу, а Рафаель приймає душ і заходить в кімнату за речами. Погляд одразу падає на блокнот, від чого темноволосий одразу дратується. Він знає, для чого це Моне, знає і це неймовірно бісить. Чоловік підходить ближче і наступає на олівець, відчуваючи його, він не рухається і тихо хмикає. Молодший був обережним в усьому, і нізащо б не залишив свій олівець на підлозі.. аби не поспішав. Бекер бере блокнот, відкриває його і роздивляється світлини, збирає їх та заходить на кухню.

Моне повертається, аби покласти розігріту їжу на тарілку, але жметься під чужим холодним поглядом. Рафаель робить те, що вже давно не дозволяв собі: б’є по обличчю. Блондин падає на підлогу та жмуриться, але того одразу хапають за підборіддя і змушують подивитися на фотографії.

— Що це таке? — роздратовано питає старший, тицяючи світлинами в обличчя і трошки дряпаючи його кутами картонок, — я тебе питаю, нащо тобі ці знімки? І хто це в біса такий на них?

Але відповіді той так і не отримує, що ж, йому в насолоду було дивитися на скалічене обличчя молодшого, на якому виступали малесенькі крапельки крові, а після цього він показово рве фотографії на маленькі шматочки, швиряючи їх в чуже обличчя, а потім сідає за стіл, наче нічого і не було, і нагадує, що не любить чекати.

Крістіан ледь як підіймається, накладає їсти тремтячими руками, і чекає, поки старший ляже спати. Закрившись в ванній кімнаті, Моне намагається зібрати знімки назад, проте це просто неможливо. Безліч маленьких шматочків перемішались між собою, а після ще й намокли від чужих сліз.

— Що я йому тепер скажу?..

Наступного ранку, Рафаель, поснідавши, підзиває до себе хлопця. Він без потрібної турботи клеїть пластирі на щоки і тихо хмикає. Закінчивши, Бекер проводить по волоссю молодшого кілька разів, а після різко стискає їх на потилиці, підіймаючи голову того.

— Зайчику, лише дратуєш і дратуєш мене. Я попереджував, що я не буду терпіти поведінку, як у хвойди, — він хлопає по чужим щокам кілька разів, заставляючи Моне болісно схлипнути.

— Не вигадуй, я тебе навіть не торкався. Досить займатися дурнею, час тобі серйозно замислитися над тим, щоб покинути університет, зрозуміло? —  Бекер цілує Крістіана у скроню і йде на роботу.

В цей же день Моне ходить біля аудиторії фотографа і ніяк не може зібратися з силами, не може підібрати слів, щоб пояснити за світлини. Йому страшно, дуже, але він повинен, по іншому просто не можна.

Грейс виходить зі своєю компанією з аудиторії в більш менш гарному настрої, але помічає поруч Крістіана, який ледь стримував сльози.

— Йой, хто це тут в нас? — з усмішкою починає один з хлопців, — який хорошенький.

— Метт, рот.

— Ладно-ладно, зрозумів, не злись, — пирчить той і йде вперед, а за ним і інші хлопці. Деміан підходить ближче до знайомого і схиляє голову набік, — щось сталось?

Молодший все мовчить і не підіймає голову, і хоч ця тиша діяла на нерви, шатен розумів, що треба почекати.

— Я.. не зможу повернути тобі фотографії.. — нарешті випалює молодший і жметься.

Ця фраза током прошибає тіло і боляче віддає десь у грудях. Справа в тому, що Грейс майже ніколи не робив копії своїх робіт, він навіть на них майже не дивився, і якщо, наприклад, в нього були копії з найдорожчими людьми, копій робіт з тією дівчиною не було, вона сама попросила ніколи не робити їх. Тепер Деміан не знав, чи залишилась хоч одна світлина з нею?

Дихати стає важко, серце до болі стискається і наче розбивається на малесенькі частину . Моне підіймає заплакані очі і зі страхом дивиться на старшого. Вистачило однієї фрази, як в очах темноволосого щось ламається ще більше. Хіба.. можна зламати щось, що і так було розбито? Молодший витирає сльози жалю і бачить, як Грейс посміхається. Нещиро, це ж очевидно, але нащо ця байдужість…

— Забий, це всього на всього звичайні фотографії. Нема їх то й нема, не кінець світу ж, так? — хлопець вкладає паперові рушнички в чужу руку, — звичайний папір, нічого цінного. Ти краще заспокойся та відпочинь, якщо з фотографіями не вийшло, то вигадаємо щось інше. Наприклад, коли перестанеш мене боятися, то можна вийти прогулятися з тобою. Подумай над цим, і даси відповідь, коли будеш готовий.

Той різко відвертається, відчувши як сльози почали скочуватися по щокам, а після шумно видихає.

— Я не назначаю ні час, ні місце. Мою групу ти вже знаєш, тому швидко мене знайдеш. Бувай.

Старший знову уходить мовчки і першим, залишивши блондина одного посеред коридору, він виходить з університету і йде у сторону дому, але як тільки відходить до невеличкого провулочку, виміщує свої злість на стіні будинку, залишивши після себе кілька тріщин.  Він сповзає вниз і заривається пальцями у своє волосся, боляче стискаючи його.

— Ти знав, що треба було забрати світлину, ти знав, що станеться щось погане! Ти просто кончений ідіот, Деміан, просто ідіот, — хлопець опускає голову на свої коліна і нарешті випускає сльози. Це перший раз, коли він плаче з того самого дня, він не намагається стриматися, не намагається себе виправдати чи скинути провину на інших чи обставини, які склалися, був винен лише Грейс і він чудово це знав.

— Вибач, я все такий самий кретин, як і тоді.. — тихо каже хлопець.