Хтось особливий

Оригінал: https://archiveofourown.org/works/41163852#main

Фушіґуро Меґумі було лише шість років, коли він усвідомив сувору правду про те, що ніколи не стане кимось особливим для Годжо Сатору.

Фушіґуро Меґумі був самотньою дитиною.

Його біологічна мати, на жаль, померла, коли він був ще маленькою, вразливою дитиною, яка ледве могла прочитати абетку без заїкання. Невдовзі після цього його згорьований батько одружився з іншою жінкою, і в результаті їхнього шлюбу у нього з’явилися мачуха та зведена сестра. Однак не встиг Меґумі звикнути до нової сімейної динаміки у своєму житті, як батько раптово пішов з дружиною – без прощальних слів, без записки, написаної від руки, без нічого. Подружжя ледве забезпечувало братів і сестер грошима, достатніми для задоволення їхніх базових потреб.

Меґумі не пояснював їхній від’їзд, не нарікав і не ридав, коли його урочисто покидали опікуни та родина. Він не гнівався, не проливав сумних сліз. Навпаки, з цього моменту дитя з воронячим волоссям вибудувало непроникний фронт – відкидаючи будь-яку форму прив’язаності до тих, хто його оточував, розриваючи зв’язки й стосунки до того, як він став занадто залежним, до того, як він відчув себе занадто захищеним, занадто комфортним. Він не довіряв (не міг довіряти) легко. Він добровільно підкорився жорстокому спустошенню, щоб запобігти гіркому душевному болю.

Фушіґуро Меґумі був самотньою дитиною.

Тому, коли до нього раптом підійшла висока постать у темному одязі, контрастуючи з пасмами кольору слонової кістки, і почала белькотіти абсурдну нісенітницю про свого батька і про те, як той продав сина заради грошової вигоди, він не зміг примусити себе звернути увагу на безглузді твердження чоловіка. Він очікував, що його типова апатична поведінка відіб’є бажання у високого чоловіка продовжувати цю дивну розмову, але той, здавалося, тільки більше заінтригував його. Набридливий незнайомець не затримався надовго і невдовзі після допиту залишив Меґумі наодинці в темному провулку.

Меґумі припускав, що це буде перша та остання зустріч з дивною людиною.

Зрештою, Фушіґуро Меґумі був самотньою дитиною. Кожен, хто входив у його життя, неодмінно покидав його.

Однак Меґумі виявився не правий. Через кілька днів після того дивного випадку чоловік, який зарозуміло представився Годжо Сатору, повернувся до безлюдного переходу, де вони востаннє зустрічалися. Він ніс великі сумки, набиті великою кількістю свіжих продуктів, і просив (навіть більше — вимагав) зайти до будинку Фушіґуро. Меґумі пішов би геть, повернувся б спиною до незнайомця і продовжував би своє нікчемне, сумне існування, якби не той факт, що їхні з сестрою кошти стрімко зменшувалися, а комора, шафи й холодильник поволі ставали порожніми.

Неохоче він привів Годжо до їхньої з Цумікі квартири та познайомив його з єдиною родиною, яка з радістю прийняла дорослого в їхній убогій оселі. Вона щедро подякувала йому за щедрі припаси, які він привіз із собою. Того вечора він залишився на вечерю, із задоволенням розмовляючи з молодою дівчиною, яка уважно слухала його розповідь. Меґумі мовчки спостерігав за їхнім невимушеним спілкуванням. Він не міг пригадати, коли їхній дім востаннє відчував себе таким живим, легким, знайомим. Попри приємну атмосферу, дитина з острахом думала, скільки часу пройде, перш ніж огидний підліток покине їх.

Зрештою, Фушіґуро Меґумі був самотньою дитиною. Кожен, хто входив у його життя, неодмінно покидав його.

Проте Годжо Сатору був ні на кого не схожий. Він був упевненим у собі, навіть зарозумілим. Він зловтішався зі своїх незліченних перемог, оголошуючи себе найсильнішим чаклуном. А ще він був дитячим, незрілим і безмежно дратівливим. Він був неперевершеним ласуном, здатним до нудоти травити солодкі десерти, які навіть діти не наважувалися доїдати.

Хоча, попри свої численні обтяжливі якості, Годжо Сатору, на відміну від усіх інших у житті Меґумі, залишався незмінним. Він регулярно відвідував хлопчика, завжди пропонуючи продукти, приладдя та будь-які інші речі, яких потребували двоє дітей. Його кулінарні здібності були на низькому рівні, але він чесно намагався готувати їжу разом з дітьми й завжди залишався на вечерю, розповідаючи незліченні історії про свої сюрреалістичні місії, незабутні враження у старшій школі та численних союзників і друзів, яких йому вдалося пізнати. Він часто допомагав братам і сестрам зі шкільними завданнями та супроводжував їх до відповідних шкіл, коли міг. Годжо навіть брав їх на екскурсії по Токіо, водив Цумікі та Меґумі в акваріум, аквапарки, розкішні ресторани та численні парки, а також до улюбленого місця воронячих дітей – зоопарку.

Годжо Сатору поволі став постійною присутністю в самотньому існуванні Меґумі. Малюк поступово звик до гучного, неприємного сміху іншого, коли той сором’язливо дражнив дитину через її неконтрольоване волосся, крихітний зріст чи щось інше, що високий чаклун вважав істеричним у ньому. Він пристосувався до дратівливого прізвиська підлітка: “Меґумі-тян”, яке він так люб’язно дав йому, намагаючись ще більше принизити молодшого хлопчика.

Меґумі почав з нетерпінням чекати пізніх вечорів, коли інший залишатиметься до ночі — він заздалегідь накривав стіл на трьох, і разом із сестрою вони готували для Годжо солодкий десерт, навіть розкладали на підлозі у вітальні додатковий футон, щоб срібноволосий чоловік міг залишитися на ніч. Він став вдячним і з нетерпінням чекав тих небагатьох випадків, коли Сатору міг провести його до своєї квартири або коли він супроводжував його в його короткій подорожі до школи. Годжо завжди жартома простягав свою велику руку, щоб потримати молодшого, і Меґумі поволі почав приймати пропоновану руку, коли минули тижні й він потеплішав з високим чоловіком.

Годжо Сатору, грізний чоловік, несподівано зруйнував усі колись недоторканні, незламні бар’єри Меґумі та став тим, на кого він міг покластися, від кого міг залежати й кому міг довіряти. Він проник крізь апатичний фасад і байдуже ставлення і заохотив Меґумі покластися на нього. Поступово Годжо став для Меґумі кимось особливим, тим, хто водночас був причиною постійних головних болів дитини та причиною того, що він більше не відчував себе таким самотнім, пригніченим і нікому не потрібним.

Фушіґуро Меґумі був самотньою дитиною. Кожен, хто входив у його життя, неодмінно покидав його. Але Годжо Сатору не покидав.

 

Теплого літнього дня Годжо привів братів і сестер Фушіґуро на розкішний пляж — він хотів винагородити дітей за їхні видатні успіхи в школі.

Цумікі відчайдушно пірнула у спокійні, глибокі сині води, насолоджуючись освіжаючим відчуттям хвиль, що м’яко штовхали і притискали її до себе. Вона почала збирати мушлі, що траплялися їй на золотистому березі, і радісно верещала від захвату, коли помічала маленьких морських істот, що наважувалися вийти на дрібний пісок. Вона весело проводила час. З іншого боку, Меґумі залишилася на пляжі, сидячи в затінку поруч з Годжо, який уважно стежив за старшою сестрою, а та продовжувала бавитися у воді з кількома іншими дітьми, які підходили до неї, щоб погратися з ними. Вона завжди швидко заводила друзів, швидко довіряла і швидко кохала. На відміну від Меґумі.

– Меґумі-чан, чому б тобі не піти погратися з Цумікі та її друзями у воді? – дитячий тон Годжо порушив душевний спокій молодшого. Довгий палець роздратовано тицьнув у його пухку щоку, яка почервоніла від уваги чаклуна, що зосередилася виключно на ньому.

– Мені тут добре, – він відмахнувся від пальця, що досліджував його тепле обличчя.

– О, мій Меґумі-чан любить проводити зі мною час, чи не так? Я знав, що цей неприємний хмурий погляд був лише потворним прикриттям, щоб приховати твоє обожнювання твого улюбленого сенпая Сатору-ні!

Меґумі закотив очі, дивлячись на старшого чоловіка, вуха та щоки якого прикрашав яскравий червоний рум’янець. Він ніколи не визнав би цього, але у збентежених словах іншого була частка правди.

Він не був знайомий з більшістю форм любові через свою природу відштовхувати інших. Братська любов була йому знайома і зручна – Цумікі була добра до нього і була ідеальною сестрою. Батьківську любов він не міг пригадати, на що вона схожа. Він вірив, що його біологічна мати любила його, але у нього залишилося дуже мало спогадів про цю жінку; його батько і мачуха були недбалими і покинули його, тому він припускав, що вони були обурені його існуванням, не маючи любові до нього як до свого сина. Платонічна любов була складною, і Меґумі не мав майже ніякого досвіду в цьому; діти, які вчилися з ним, намагалися подружитися з ним, але його беземоційна, безкорислива натура відлякувала їх від зближення, і вони відмовлялися від нього.

Залишалася ще одна форма кохання, з якою він був знайомий – романтичне кохання. Цей тип прихильності він зустрічав лише в дешевих романтичних фільмах, які його сестра вимагала дивитися під час кіновечорів, або в безперервних плітках сестри про її огидні закоханості в хлопців з її класу. Вона могла годинами теревенити про те, якою щасливою вона стає, коли перебуває поруч з ними, як її день стає яскравішим, коли вони розмовляють або проводять з нею час, і як вона мріє прожити решту свого життя зі своїми коханими, вийти за них заміж і жити типовим, казковим романом.

Меґумі вважає, що це нерозумно. Ставати настільки залежним від когось. Проте він не міг втриматись від роздумів про те, як легко хвилювався, коли охоче брався за руку іншого, коли вони йшли до школи чи зі школи. Хоча він ніколи не зізнався б у цьому вголос, він був найщасливішим, коли Годжо був поруч, звикаючи і навіть очікуючи на його безжальні причіпки та неспокійну вдачу, яка регулярно випробовувала терпіння молодшого. Він був константою в житті Меґумі, надійним, відданим, джерелом безпеки та нормального життя, і шестирічний хлопчик, сам того не усвідомлюючи, незабаром зрозумів, що відчуває до свого благодійника незручну, незаплановану прихильність, можливо, навіть закоханість.

– Знаєш, Меґумі, тобі варто більше відкриватися, як сестрі, – Годжо дражнився з диявольською посмішкою, вириваючи молодшого з його роздумів. – Знаєш, тобі варто спробувати завести друзів і погратися, замість того, щоб лежати в тіні, як літня пані.

– Ти тут, поруч зі мною, Годжо-сан, то хіба це не робить тебе старою жінкою? – чаклун голосно розсміявся на безжальні слова молодшого. – До того ж ти ніколи не знайомив нас зі своїми друзями, чи є у тебе взагалі друзі?

– Ти жорстокий, Меґумі-чан, занадто жорстокий. Але ти маєш рацію, у мене мало друзів.

Годжо дивився на безкрайній океан у нехарактерній для нього тиші, його широка посмішка перетворилася на глибоку нахмуреність. Меґумі зазирнув під його темні сонцезахисні окуляри й подивився у чудові, яскраві, небесно-блакитні очі, які своїм чарівним, сильним поглядом викликали заздрість аж до небес. У них похмурими блакитними басейнами плавали смуток, печаль і жаль; вони нагадували про себе і були нещасними. Меґумі був незвичний до раптового урочистого стану Годжо та одразу ж пошкодував про свої попередні слова.

– Знаєш, ми з тобою чимось схожі. Мені теж нелегко любити й довіряти, – старший з них продовжував, його голос був тихішим, щирішим і грубішим.

– Ти коли-небудь кохав когось? – Меґумі не міг не запитати, цікавість перемагала сором, сподіваючись на відповідь, яка б заперечила таке припущення; сподіваючись, що у Годжо не було нікого, кому б він був відданий.

Годжо не одразу відреагував натомість, як не дивно, посміхнувся. Але це не була надмірно завзята посмішка, якою він зазвичай прикрашав обличчя, і не була типова впевнена, красива посмішка, яку любив Меґумі. Ні, ця посмішка була гіркою, скутою і неприродною; вона була сумною, скорботною і чесною. Меґумі відчув, як його серце стиснулося в маленьких грудях; раптова хвиля тривоги накрила його маленьке тіло.

– Колись, – невимовна ностальгія на мить заволоділа виразом обличчя співрозмовника, коли він прошепотів зізнання, від якого Меґумі втратив дар мови й був паралізований, його дихання перехопило в горлі, він був не в змозі обробити раптовий потік емоцій, які викликали ці два прості слова.

Смуток. Скорбота. Душевний біль.

– Ти все ще кохаєш? – він боровся за те, щоб його голос був рівним; боровся зі сльозами, які обпікали та жалили його блискучі очі, боровся за те, щоб вони не розлилися і не впали, боровся за те, щоб приховати свої почуття. Його серце відчувало себе так, ніби його розбили, як дзеркало, на крихітні осколки.

Тривала, напружена пауза, що виникла за його запитанням, лише посилила тривогу Меґумі.

– Хто знає… – його слова контрастували з океанськими очима, які споглядали безмежне море зі щирою тугою, захопленням, обожнюванням; їх не полишав ритмічний потяг і поштовх спокійних припливів до берега, легка усмішка зникала з його красивих рис. Ці вразливі, чесні очі відкривали болючу, огидну правду.

Меґумі міг лише здогадуватися, що відбувається в голові іншого. Він виглядав так, ніби згадував минуле, можливо, роздумуючи про теплі спогади з людиною, яка тримала його серце у своїх поважних руках; тією самою людиною, якій Годжо добровільно присвятив себе; тією самою людиною, яка стала для Сатору такою особливою, такою дорогоцінною, такою значущою.

Це був не Меґумі. Цією людиною ніколи не стане Меґумі.

Біль. Зрада. Розбите серце.

Меґумі звик до трагічного, розчарування, покинутості та ізоляції. Він навчився витримувати спустошення і самотність, пристосувався до дезертирства і вижив без жодної людської опіки серед жорстокості світу. Здавалося б, він готовий впоратися з будь-якими травматичними нещастями та емоційними труднощами, які будуть послані на його шляху.

Проте, як неодноразово доводив Годжо, він був винятком.

Меґумі був не готовий, не мав досвіду з відмовою. Це було боляче. Нестерпно боляче. Його розбите серце розпалося на частини, розлетілося на друзки. Він відчував оніміння, безнадію і темряву. Він безплідно вірив, що стане кимось особливим для Годжо Сатору; ідіотськи припускав, що в майбутньому, коли він стане старшим, сильнішим і мудрішим, більш зрілим, він зможе гордо стояти поруч з іншим, стати тим особливим для нього, стати тим, кому Годжо Сатору зможе довіряти, на кого він зможе покластися і кого він зможе полюбити.

Яким же він був дурнем. Яка абсурдна, недосяжна мрія.

Однак він сам довів собі, що ніколи не стане кимось особливим у небесному існуванні Сатору Годжо. Це звання вже зайняв інший, більш щасливий чоловік.

Це був перший раз, коли він мав справу з таким сильним смутком, трагедією і втратою. Відмову було важко прийняти, і юнак жахався того, як він так легко підкорився своїм нерозділеним почуттям до Годжо Сатору.

______________

 

Був холодний, морозний вечір 24 грудня.  Сніг щедро вкрив Токіо елегантною ковдрою м’якої, неосяжної білизни. Попри безперервний снігопад, небо було чистим; незліченна кількість розжарених зірок і осяйний місяць освітлювали прекрасне місто.

Меґумі дивився на небо, милуючись ідеальним, мальовничим горизонтом. Він підняв догори один довгий палець і простежив обриси кількох сузір’їв, яких його навчила Цумікі, коли вони були набагато молодші й щасливіші.

Цумікі, безперечно, хотіла б відзначати свята під таким чистим небом.

Минув рік відтоді, як його сестра була заклята в непорушному сні, тож це був перший рік, коли він по-справжньому проводив свята на самоті. Він був не надзвичайно святковою людиною, але Цумікі була досить переконливою і заохочувала його святкувати Різдво та брати участь у спільних традиціях. Вона завжди дорожила святами.

Щороку вони прикрашали свою квартиру зеленими, червоними та золотими орнаментами, стрічками, вінками та будь-якими іншими прикрасами, які старша сестра вважала за потрібне, включно з чималенькою ялинкою, яку також рясно прикрашали вогниками, кульками та серпантином. Вони завжди пекли тістечка, пироги та торти, які зазвичай подавали на свята, і навіть пекли кілька таких, що призначалися виключно для іншого чоловіка, занадто солодкі для звичайної людини, хоча Годжо Сатору не був звичайною людиною.

Вони пекли й пекли, аж поки не прийшов їхній вищезгаданий опікун. Вони разом переглядали класичні, сентиментальні різдвяні фільми, насолоджуючись смачними, свіжоспеченими солодощами, і разом засинали у затишній вітальні. Це була їхня традиція. Це було те, чого Меґумі таємно чекав щороку.

Однак, коли його сестра перебувала у невизначеному коматозному стані, а Годжо ніде не було, чорнявий підліток лежав сам у своєму моторошному, мовчазному домі. Він намагався прикрасити його, навіть поставив ялинку, сподіваючись вшанувати їхні з Цумікі традиції, хоча остання не могла бути присутньою і милуватися його роботою. Пироги, тістечка та печиво, які він приготував цього року, були набагато менш солодкими й набагато менш рясними, оскільки чаклун не очікував візиту свого благодійника.

Минуло кілька тижнів відтоді, як він востаннє бачив цього чоловіка, і ще більше часу минуло відтоді, як вони востаннє розмовляли один з одним. Він став більш заклопотаним, чого й слід було очікувати від Годжо Сатору. Годжо Сатору, який взяв на себе відповідальність викладати на перших курсах школи джиу-джитсу; Годжо Сатору, якому доручали найскладніші й найважчі місії в межах країни та навіть на міжнародному рівні; Годжо Сатору, якого вищі чини й старійшини світу джиу-джитсу викликали на набридливі зустрічі; Годжо Сатору, який був обтяжений вагою світу на своїх плечах. У нього не було часу відзначати свята і шанувати традиції.

Проте Меґумі не втрачав надії на те, що інший раптом з’явиться у його дверях і разом з ним проведе останні кілька годин дня. І ось, з цією крихітною, майже мізерною іскрою надії, Меґумі випік кілька солодких десертів, які, як він знав, були абсолютними улюбленцями Годжо, і поставив їх прямо в центрі свого обіднього столу. Теплі та смачні.

Хоча теплі солодощі з часом ставали все холоднішими, стрілки годинника ритмічно цокали щосекунди, щохвилини та щогодини, відраховуючи миті до завершення знаменної дати. Меґумі терпляче чекав, час від часу поглядаючи на дерев’яні двері, що захищали його від холодного зимового вітру.

Надія поступово змінилася розчаруванням. Очікування почути неприємний голос іншого або раптовий стукіт у двері стали мізерними бажаними думками, які він поховав у найдальшому куточку своєї свідомості.

Годжо забув.

Годжо забув їхні традиції.

Годжо забув про Меґумі.

Не встиг він піти до своєї спальні та проспати тривожні думки, як у тиху квартиру пролунав важкий стукіт, і Меґумі сором’язливо кинувся до дверей, відчинив їх одним плавним рухом, щоб зіткнутися віч-на-віч із жалюгідним видовищем, яке розчавило його серце, що прискорено билося, а завзяття перетворилося на гірку тривогу.

Перед ним височів Годжо Сатору. Його небесні, неземні очі були розплющені, хоча Чарівник Десяти Тіней не міг змусити себе милуватися оголеними сапфіровими самоцвітами, бо в цих трагічних морях здіймався шторм, від сирого страждання, безнадії та образи. Його очі були закриті капюшоном; затуманені в онімілій темряві, позбавлені сили й життя; скляні та налиті кров’ю від непролитих сліз.

Його темне вбрання було розхристане – розірване в кількох місцях і зім’яте, заплямоване кількома тривожними плямами металево-багряного кольору. Нижчий з них помітив, що в одній з великих рук Годжо тримав згорток у білих палітурках, які затуляли йому очі; інша рука була порожня, але вимазана сухими темними плямами крові, що вкривали кінчики його довгих пальців і долоню.

Меґумі мовчки відійшов убік, даючи іншому мовчазний дозвіл увійти в його дім. Годжо безцеремонно сів на диван, його тіло згорбилося, передпліччя спиралися на зігнуті коліна, пальці копалися і дряпалися в шкірі голови й хапалися за білосніжні пасма, які відтіняли легкий рожевий відтінок через залишки крові на руці. Його дихання було прискореним, нерівним, і він злегка тремтів.

Видовище було нестерпним.

Хоча у Меґумі було багато побоювань і ще більше запитань, він не коментував, не промовив жодного слова, поки Годжо не відчув себе достатньо впевнено, щоб відкритися. Він не втручався і не засуджував.

Він сів поруч із засмученим чоловіком, прихопивши з собою теплий вологий рушник, і ніжними тремтячими руками обережно потягнув закривавлені пальці іншого, делікатними рухами звільняючи їх від міцної хватки за довге волосся, відтираючи жахливі плями. Він перейшов до волосся іншого і провів по рожевих пасмах, очищаючи їх якнайкраще, з ніжними пестощами – мовчазною формою втіхи. Годжо, здавалося, оцінив цей жест, притулившись до заспокійливого дотику іншого хлопчика, шукаючи тепла, затишку, заспокоєння.

– Він помер, Меґумі, – його голос тремтів, хрипкий і здавлений. Скорботний тон стиснув серце Меґумі.

Сатору ще не підняв голову, але Меґумі встиг помітити одиноку кришталеву сльозу, що каскадом скотилася по холодній щоці іншого. Його дихання стало глибшим, швидшим і голоснішим, час від часу перериваючись тихим схлипуванням. Меґумі вперше бачив, як він плаче. Вперше він бачив Сатору нещасним, невтішним.

– Мій єдиний і неповторний помер, його більше немає.

Ох. Ох.

Меґумі все ще відчував нерозділене кохання до свого опікуна. Те, що почалося як мізерний бутон, розквітло дивовижним цвітом – почуття, що визріло з невинного захоплення у палке кохання, яке прирекло підлітка на бездумну гонитву за немислимою мрією. Він змирився з тим, що його почуття ніколи не будуть взаємними, попри те, що серце Меґумі віддалося іншому. Серце Годжо не належало йому, хтось уже зажадав його для себе.

І, цей хтось помер.

Огидна, аморальна частина Меґумі тішилася ілюзією, що серце Годжо більше не прив’язане до іншої людини, звільнилося від пристрасної відданості та вірності. На щастя, Меґумі був раціональною людиною і швидко відмовився від мерзенних ілюзій, уважно ставлячись до розбитого серця чоловіка, що лежав поруч. Він був змерзлий, брудний і виснажений. Меґумі піклувався про Годжо, навіть якщо інший ніколи не плакав би за ним так, як він плакав за своїм коханим, він любив Годжо і завжди ставив його вище за себе.

– Сатору-сан, Ви змерзли й виснажені. Вам треба прийняти душ, ідіть, а я принесу вам чистий одяг, щоб Ви могли переодягнутися.

Він підвівся з дивана, але тверда, відчайдушна рука з жахливою силою схопила його за зап’ястя, різко зупинивши його рухи. Молодший повернувся до розгубленого чоловіка. Шалені, тривожні очі пронизали його погляд.

Це було безпрецедентно для Годжо Сатору – з’явитися таким крихким, вразливим, безсилим. Він був Годжо Сатору, найсильніший. Він був самовпевненим, претензійним і самовдоволеним. Він був дратівливим і надокучливим. Він був веселим, обожнював дражнитися і жартувати в найневідповідніші моменти. Він був безтурботним, дитячим. Він ненавидів слабкість і ще жодного разу не був побитий, і ось він тут, розбитий втратою своєї особливої людини, оболонки свого колишнього “я”.

– Меґумі, будь ласка, залишся зі мною, – він просив, навіть благав. І Меґумі змирився й обережно пригорнув іншого до грудей, захисні руки обхопили його голову, а Годжо міцно обійняв його спину, тремтячими руками вчепився в поперек, наче він був єдиною людиною, яка в нього залишилася. Молодший відчув, що його светр намокає, але нічого не прокоментував.

Меґумі м’яко повів чоловіка і поклав їхні тіла на диван, накривши теплою ковдрою. Тієї ночі він дозволив Годжо відчайдушно вчепитися в нього, притиснути його до свого тіла, не даючи відпустити. Він швидко занурився в глибокий сон, а Меґумі все ще лежав в його обіймах, обличчям до його грудей, що здіймалися вгору. Він був задушливим, але заспокійливим, безпечним.

Меґумі подивився на розслаблене обличчя іншого і делікатно змахнув кілька сліз, що спадали на щоки старшого з його густих вій. Його нерішуча рука торкнулася щоки іншого і погладила теплу шкіру, розтираючи великим пальцем заспокійливі кола.

Безсоромна, болісна частина його самого раділа таким інтимним обіймам, жадібно притулившись до захисних обіймів іншого, прагнучи наблизитися до його тепла і дотику – він відчував себе бажаним, потрібним, коханим. Він належав до обіймів іншого. Але його щастя було недовгим, бо Меґумі нагадав собі причину цих ніжних обіймів.

– Гето… – тихий, майже незрозумілий шепіт залишився б непоміченим, якби не близькість молодшого до скорботного чоловіка. Навіть уві сні він тужив за загиблим коханим. Навіть коли він обіймав Меґумі, Меґумі, який кохав його безумовно, він все одно прагнув обійняти іншого чоловіка.

Меґумі хотілося плакати від того, яким жалюгідним він був. Його рука відсмикнулася від щоки іншого, наче його обпекло.

Йому вкотре нагадали, що він ніколи не стане для Годжо Сатору кимось особливим. Він завжди буде лише його підопічним. Він був особливим для нього, бо був Фушіґуро Меґумі, чаклуном, який успадкував Техніку Десяти Тіней. Він був особливим не тому, що був Фушіґуро Меґумі, простим, непоказним чотирнадцятирічним підлітком, який таїв у собі жалісливі почуття до Годжо Сатору.

______________

Якби ви запитали Меґумі, чи шкодує він про те, що врятував Ітадорі Юдзі тієї ночі, коли той з’їв огидний, гнилий палець Сукуни, він би, без сумніву, заперечив. Юдзі був людиною, яку варто було врятувати. Тієї ночі він був готовий пожертвувати всім заради чаклуна, з яким познайомився лише того ж дня, він стрибнув з головою в небезпечну ситуацію, щоб врятувати Меґумі. Юдзі був хорошою людиною.

І коли він зблизився зі своїм новим сусідом по кімнаті та партнером по місії, то ще більше переконався, що Ітадорі Юдзі – людина, яка заслуговує на безтурботне, щасливе, вільне життя. Галасливий підліток був стереотипним, словниковим визначенням екстраверта, і здавалося, що він зробив своєю життєвою місією прорватися крізь численні бар’єри й байдужий фасад Меґумі, щоб стати одним з його надійних друзів, тим, на кого підліток може покластися і на кого може розраховувати. Зайве казати, що його чарівна та яскрава особистість, непохитна вірність та присутність призвели до того, що Юдзі завоював серце Меґумі та став його другом, найкращим другом.

Ітадорі Юдзі був добросердим, вольовим, щирим і позитивним; втішною людиною, яка приносила незнайомий ковток свіжого повітря, що контрастував з жахливими обставинами, в які він був змушений потрапити. Галасливий підліток володів надприродною силою – як фізичною, так і психічною, що підтверджується його миттєвим прийняттям болісних труднощів і обов’язків, пов’язаних з тим, що він став вмістилищем Сукуни. Він досить швидко адаптувався до складної системи, динаміки сили та правил світу джиу-джитсу. Він не був особливо розумною людиною, але напрочуд швидко вчився і був винятковим чаклуном.

Загалом, Ітадорі Юдзі мав незаперечний потенціал, щоб стати грізним чаклуном особливого класу, одним з найвеличніших навіть.

І так само як Меґумі визнавав свого однокласника сильним і здібним учнем, так само це робив і Годжо Сатору. Їхній учитель завжди високо цінував учнів, яких вважав союзниками, здатними стати пліч-о-пліч з ним у бою, тих, хто мав надзвичайні здібності, тих, кого він сприймав як рівних собі. Познайомившись ближче з Юдзі, потеплішавши до його товариської вдачі, рішучого характеру та несамовитої сили, Годжо невдовзі став прихильним до нього.

І це робило Меґумі боляче.

Меґумі бачив прихильність свого вчителя та опікуна до підлітка, що проявлялася в незначних дрібницях, на які більшість не звернула б уваги, але Меґумі – дурний, жалюгідний Меґумі – ніколи не переставав помічати ті маленькі жести, які колись були призначені виключно для нього самого.

Протягом кількох місяців він помітив часті тренування між владним дуетом. Логічно, користувач Десяти Тіней зрозумів, що це, швидше за все, пов’язано з тим, що Юдзі був найбільш недосвідченим чаклуном серед трьох першокурсників, і йому потрібна була практика, щоб уникнути поранення або загибелі (знову) в бою. Меґумі розумів це, чесно кажучи, але він не міг не помітити, як його серце стискалося в грудях, коли він бачив, як ці двоє чоловіків разом йшли до тренувальних кімнат після успішної місії.

Колишні манери, які були притаманні похмурому підліткові, тепер поділялися з більш життєрадісним, позитивним учнем. Якщо Юдзі вдало влучав у “Чорний спалах”, Годжо засипав хлопця похвалами й охоче поплескував по спині чи плечу. Він придумав для Юдзі миле прізвисько (Юдзі-кун), хоча, на відміну від Меґумі, рожеволосого чаклуна, схоже, влаштовувало і це сором’язливе ім’я. Сувеніри та подарунки, які раніше призначалися лише для нього, тепер роздавали всім, і Меґумі засмучувало те, як похмуро він почувався через те, що більше не був єдиним пріоритетом Годжо.

Це було принизливо.

Юдзі та Годжо були двома однаковими, як дві краплі води. У них були схожі характери – галасливі, енергійні та дратівливі; у них також були схожі інтереси. Їх об’єднували фільми та серіали, музичні гурти й навіть паршива література. Меґумі ловив їх на тому, як вони істерично реготали над недолугими жартами та натяками одним до одного, які, здавалося, розуміли лише вони; вони метушилися над новим фільмом про супергероїв, а у вільний час планували похід до кінотеатру. Вони розуміли одне одного, як ніхто інший.

Найбільше Меґумі засмучувався, коли бачив, як вони весело балакають про все і ні про що, з такою легкістю, наче вони робили це роками. Йому все ще не вдавалося зробити це з Годжо, попри те, що вони були знайомі вже дев’ять років.

Меґумі не був екстравертом. Він також не був товариським; він вважав за краще проводити час наодинці зі своїми шикігамі в безпечних межах своєї кімнати, ніж спілкуватися з іншими; він віддавав перевагу хорошій книзі та чашці чорної кави, а не великим зборам. Він завжди мав труднощі з самовираженням і вважав свою особистість у кращому випадку нецікавою, а в гіршому – нудною і неприступною. Він не міг довго підтримувати розмову, йому бракувало вміння жартувати й дражнитися з учителем – те, що здавалося другою натурою Юдзі, який міг без особливих зусиль підійти до будь-кого і запалити цілу кімнату своєю дурнуватою і безтурботною постаттю.

Це було жалюгідно. Ганебно. Безглуздо.

Він ревнував.

Фушіґуро Меґумі, безперечно, ревнував до Ітадорі Юдзі.

Він не міг не помічати, як у нього пересихало в роті та горіли очі, коли він бачив, як великі, захисні руки Годжо стискали широкі плечі Юдзі, або як він ніжно куйовдив кучеряве волосся іншого, радісно вихваляючи його досягнення, або коли він притулявся до нього й обіймав. Він не міг не відійти, коли вони починали голосно теревенити, не звертаючи уваги на оточуючих; він не міг не уникати зорового контакту, коли бачив їхні яскраві, щирі посмішки, які вони одягали, коли були поруч один з одним.

Його реакцією на огидну заздрість було уникати Годжо та Юдзі, відриватися від них щоразу, коли вони були поруч, уникати їх. Однак це лише поставило його в досить неприємне становище під час місії.

Першокласників та їхнього вчителя відправили до покинутої, безлюдної лікарні – їм повідомили, що прокляття засмічують огидні руїни будівлі, тож їх відправили на страту нечистої сили. Досить просто.

І дочекалися. Вони вигнали безліч духів, поки не змогли відчути жодних інших джерел проклятої енергії, окрім самих себе – з черговим тріумфом і успішною місією вони чекали на поїздку додому, а Годжо та Ітадорі почали щебетати на теми, які Меґумі не міг змусити себе підслуховувати, бульбашки ревнощів повільно закипали всередині нього, ображені кігті стискали струни його серця.

Як завжди, він відійшов на кілька метрів, якраз на стільки, щоб голоси могли заглушитись і він міг заспокоїти своє калатаюче серце і вируючу свідомість. У нього було достатньо часу, щоб озирнутися навколо, перш ніж він втратив свідомість – інтенсивний запах теплої, металевої крові та відчайдушні крики його імені були останніми речами, які він зміг запам’ятати, перш ніж вдаритися об тверду, холодну землю і провалитися в тиху темряву.

______________

Він повільно виходив з несвідомого стану, його важкі очі розплющилися, але різко примружилися від раптової яскравості, що зустріла його. Він зрозумів, що лежить у затишку свого ліжка в школі джиу-джитсу. Коли його зір пристосувався, так само як і всі інші почуття, хвиля болю прокотилася по його виснаженому тілу – голова, тулуб і кінцівки пульсували від гарячої ніжності.

– Ти нарешті прокинувся, Меґумі-чан! – Годжо був тут, з ним. Як він не помітив високу постать біля свого ліжка, було вище його розуміння. Йому не повинно було бути так добре від усвідомлення того, що старший чоловік спостерігав за ним уві сні й піклувався про нього, чекаючи, поки він прийде до тями. Він відмовлявся визнавати тепло, яке приносив йому заспокійливий голос вчителя, те, як прискорено калатало його серце в грудях.

– Як довго я був без свідомості? – його голос був хриплий, у роті пересохло. Він озирнувся по кімнаті, і здавалося, що Сатору зрозумів причину його блукаючого погляду, підняв склянку з прохолодною водою зі столу і приніс її з собою, коли сів на інше ліжко. Його губи скривилися у зловісній посмішці, коли він підніс склянку до пересохлих губ молодшого, чекаючи.

Його поблажлива посмішка ставала дедалі ширшою, коли Меґумі дивився на нього, а щоки спалахували диким багрянцем від наслідків дій іншого.

– Облиш, Меґумі, не дивись на мене так! Твої руки ще не зажили та потребують відпочинку. Дозволь своєму надійному і красивому Годжо-сенсею допомогти тобі!

Поранений підліток мав би відкинути його пропозицію, мав би відштовхнути руку, що підносила склянку ще ближче до його жадібних вуст. Але, чорт забирай, його мучила спрага, він був розчулений-зголоднілий, він давно прагнув безроздільної уваги та турботи свого опікуна, і він був ушанований і того, і іншого, тож він випив.

– Хороший хлопчик, Меґумі, – він не міг витримати зорового контакту з чоловіком із зав’язаними очима, спонтанна похвала змусила його серце затріпотіти, і він мало не захлинувся прохолодною рідиною, його долоні вкрилися тонким шаром поту. Йому хотілося розчинитися в чорній постільній білизні. Це було занадто багато для його все ще виснаженого і заплутаного розуму, щоб впоратися з цим.

– Відповідаючи на твоє запитання, тебе не було цілий день. Нобара і Юдзі почали хвилюватися.

Нобара і Юдзі, але не Годжо.

– Що взагалі сталося? Я думав, що ми вигнали всі прокляття? – він відігнав настирливі, нав’язливі думки, вирішивши зосередитися на ситуації, що склалася. Він подивився на свої забинтовані руки – напевно, у нього було кілька переломів; його груди піднімалися й опускалися з кожним подихом, він терпів болісний біль – можливо, кілька зламаних ребер і розірваних зв’язок; його голова також була загорнута в білу пов’язку, яка стискала його дике темне волосся донизу.

– Так, було, але одному вдалося сховатися від нас. Першокласник з дратівливою здатністю на мить приховувати свою прокляту енергію і маскуватися під оточення. Він чекав, поки ти відійдеш від групи, щоб напасти. Агресивний вилупок, він розважався, кидаючи тебе, як ляльку. На щастя, твій сильний Годжо Сатору був поруч і врятував тебе за лічені секунди!”

– Що ж, це пояснює, чому все моє тіло відчуває себе як лайно. З Нобарою та Ітадорі все гаразд?

– Так, вони залишилися неушкодженими, ти був нашою єдиною жертвою, – Меґумі опустив очі, розчарований тим, що знову не зміг завершити місію, не наражаючи на небезпеку своїх друзів і власне життя. Відійшовши від групи через дитячі ревнощі, він міг наразити своїх колег на смертельну небезпеку. – Не будь таким похмурим, Меґумі. Це не була б місія першого року, якби ти не постраждав в якийсь момент! Це вже стало традицією!

– Якби я міг, я б врізав Вам, Годжо-сенсею, – Меґумі зітхнув, пригнічений своїм теперішнім станом і результатами. Проте він був вдячний своєму опікуну за спробу підняти йому настрій.

Меґумі хотів продовжити розпитувати про небезпечне прокляття, що напало на нього, але слова застрягли у нього в горлі, коли лісова зелень змінилася потойбічною небесною блакиттю. Годжо відкинув темну тканину; пронизливий, непохитний погляд, що дивився на нього, ніби препарував кожен сантиметр душі Меґумі, лякав – лякав тим, що якщо Годжо вивчить його досить уважно, загляне досить глибоко в очі, то всі його інтимні таємниці, щирі емоції та бажання будуть розкриті.

– А тепер серйозно, чому ти відійшов від групи? – його голос був залякуючим, серйозним. Мурашки побігли по спині від його тону і порушили їхній непорушний зоровий контакт.

Як він мав пояснити чоловікові, що втік з команди, бо не зміг контролювати свої ревнощі? Як він мав виправдати те, що став тягарем для місії та своїх товаришів через те, що не знав, як керувати своїми почуттями до вчителя?

– Мені потрібен був час для себе. Я не думав, що кілька хвилин на самоті піддадуть когось ризику. І навіть якщо на мене нападуть, я досить сильний, щоб впоратися з прокляттям самостійно.

– Послухай, ти цілком здатний впоратися сам. Ти сильний, неймовірно сильний. Але якби не той факт, що я помітив, як ти пішов, і не побачив, як дух напав на тебе, ми б навіть не зрозуміли, що ти поранений. Тебе могли вбити, а ми б навіть не здогадалися про це, – він поклав велику мозолясту руку на голову іншого і тепло, ніжно погладив перев’язане місце –  обережно, щоб не зробити Меґумі боляче. – Я вже читав тобі лекцію про те, як цінувати своє життя, не буду повторюватися. Сподіваюся, з часом ти почнеш цінувати своє благополуччя так само як ми з твоїми товаришами, так само як я.

Сподіваюся, з часом ти почнеш цінувати своє благополуччя так само як ми з твоїми товаришами, так само як я.

Меґумі втратив дар мови, його очі були широко розплющені, як у метелика. Його серце калатало, а в голові паморочилося. Не те щобвін не знав, що має якесь значення для Годжо – він усвідомлював, що цей чоловік піклується про нього. Однак те, що Годжо прямо підтвердив, що він цінує і плекає його життя, було приголомшливим. Це змусило його відчути себе важливим, значущим, особливим – так, ніби Годжо ставився до його існування з більшою повагою, ніби він був для нього кимось особливим.

– Ну що ж, я пообіцяв Юдзі, що проконтролюю його тренування Чорного Спалаху, тож я піду і залишу тебе наодинці відпочити.

При згадці про Судно Сукуни Меґумі пошкодував, що його не прикінчило прокляття.

Як безглуздо, що в одну мить він був цілком задоволений; він повірив на кілька коротких секунд, що слова Годжо були щирими; він жалісливо повірив, що, можливо, Годжо цінує його благополуччя, як і кожен, хто має якесь значення в житті іншого, але йому миттєво нагадали, що Сатору ніколи не дивитиметься на Меґумі, як на свого учня, свого підопічного. Він піклувався про нього т так само як про Нобару, Ітадорі та всіх інших учнів школи джиу-джитсу. Він не був особливим. Він ніколи не стане кимось особливим для Годжо.

Тижні ставали місяцями, а місяці – роками. Події сьогодення перетворилися на теплі спогади про минуле. Час перетворився на історію, а Меґумі став дорослим, вступаючи у складну пору дорослого життя.  Негаразди й незручності підліткового віку поступово відійшли в минуле, як тільки розтанув останній зимовий сніг, і природа розквітла весняним розквітом.

На тонких гілках міцних дерев розпускалися рожеві вишневі бруньки; урочиста білизна перетворювалася на розкішні відтінки зеленого, на безкраїх полях розпускалася тонка трава, ліси знову вкривалися листям, а квіти розквітали під теплим, променистим сонячним промінням; хрусткий холод змінювався затишним теплом; ссавці прокидалися від солодкої сплячки, а птахи будували домівки на верхівках високих дерев, що росли на горах, за якими ховалася Школа Джиу- джитсу.

Усередині вражаючого коледжу студенти та багато чаклунів зібралися на вулиці на церемонію випуску тих небагатьох талановитих молодих людей, які довели свою стійкість, наполегливість, силу та вміння виконувати свої обов’язки кваліфікованих і добре підготовлених чаклунів.

Кугісакі Нобара, Ітадорі Юдзі та Фушігуро Меґумі офіційно закінчили школу джиу- джитсу. Це було грандіозним досягненням для трьох учнів, які наполегливо йшли до мети всупереч усім труднощам. Вони пліч-о-пліч боролися з нескінченними ворогами та війнами, перемагали небезпечні загрози та виживали разом.

Три довгих, важких, виснажливих роки вони були нерозлучні, стали один для одного сім’єю, коли у них більше нікого не було. Разом вони вигравали й програвали битви та війни, рятували та були врятовані один одним. Разом вони оплакували втрати загиблих товаришів і друзів, були один для одного розрадою, заспокоєнням і порятунком від божевільного світу джиу-джитсу. Разом вони також були пов’язані незліченними та незабутніми ночівлями, виїздами та місіями; вони сміялися і плакали, здавалися один одному найгіршими й найкращими.

Вони пройшли все разом.

І тепер вони стояли пліч-о-пліч перед нечисленним натовпом своїх поважних старших товаришів, друзів, колишніх керівників і наставників і приймали диплом, закриваючи розділ і свій шлях у юності.

Натовп щиро святкував – аплодував і виголошував тости на честь успіхів і досягнень трійці. Меґумі був затиснутий в задушливих обіймах з двома своїми найближчими супутницями, обидві ридали та плакали над ним. Проливаючи рясні сльози від безперечної гордості та одночасної скорботи.

Вони вже не були дітьми. Вони були дорослими. Вони були чаклунами, а не учнями. А згідно з нормами джиу-джитсу, після закінчення навчання кожен учень мав здійснити свою першу самостійну місію, за кордоном. Це було необхідним випробуванням, яке гарантувало, що новоспечені чаклуни здатні витримати місії самостійно.

Юдзі, Нобара та Меґумі розлучалися вперше за три роки. Вони так звикли до присутності та компанії одне одного, сформували такий міцний зв’язок і були найкращими друзями, що, безперечно, було страшно розлучатися, нехай навіть лише на кілька місяців.

Меґумі щиро посміхався, Юдзі, який вражаюче виріс, плакав у його темне волосся, а Нобара схлипувала на його плечі. Він обійняв їх у відповідь і відчув, як сльози піднімаються і затуманюють його зір.

Меґумі не витримував кислої самотності з шести років, відколи в його житті з’явився цей несамовитий імбецил, на ім’я Сатору Годжо і повністю змінив траєкторію його існування. Відтоді, як він зустрів Годжо, він жодного разу не був забутий чи покинутий. Проте з наближенням завдань, які розкидали трьох чаклунів по різних куточках світу, вперше за довгий час Меґумі довелося подолати самотність, спустошеність.

Меґумі більше не був самотньою дитиною.

Він забув, як страшно, як травматично бути покинутим. Тихий, розчарований голос у його голові запитував, чи не покинуть його двоє товаришів так само якйого батько і мачуха, чи, можливо, вони знайдуть інших друзів, кращих друзів, і не захочуть зважати на Меґумі. Хоч якими б гучними не були ці настирливі думки, галасливі крики двох друзів, що стояли по обидва боки від нього, були сильнішими. Нобара, крізь густі сльози та соплі, погрожувала вбити його, якщо він не писатиме чи не дзвонитиме щодня, а Юдзі, у такому ж огидному стані, проголошував, що їм потрібно терміново спланувати обов’язкову відпустку, як тільки завершаться всі їхні експедиції.

Меґумі більше не був самотньою дитиною. У його житті з’явилися люди, які не відмовляться від нього. Йому більше не треба було турбуватися про себе чи боятися мовчазної самотності.  У нього з’явилися друзі, які, здавалося, пройшли крізь неприступний фасад Меґумі, які втішали й заспокоювали його в його тривожній невпевненості, які прорвалися крізь його колись нездоланні бар’єри.

Меґумі сховав обличчя в тремтяче плече Юдзі, дозволив ностальгічним сльозам каскадом котитися по щоках і притиснув до себе друзів, що плакали.

Урочистості продовжилися. Розливали шампанське, вино та багато інших алкогольних напоїв, подавали їжу і зносили її, а світло-блакитне небо темніло, і люмінесцентні зірки прокидалися від сну, всипаючи нічне небо делікатним блиском. У якийсь момент Меґумі зумів відірватися від своїх п’яних друзів і почав шукати чоловіка, який жодного разу не покидав його розуму, серця і душі з того дня, коли вони зустрілися в тому темному, похмурому провулку.

Його очі обшукали невеличкий натовп щасливо п’яних дорослих, і крізь гамір незграбно танцюючих тіл і п’яних чаклунів він безпомилково розгледів темну пов’язку на очах, що належала бажаному чоловікові. Годжо стояв з недоторканим келихом шипучого шампанського в руці, широка горда посмішка розплилася на вродливому обличчі.

Можливо, коктейлі, які Нобара змусив його випити раніше, затьмарили його звичний здоровий глузд; можливо, це була ностальгія за минулим, спогади про нього, а отже, і про Годжо; можливо, впевненість у тому, що вже завтра його відправлять у болісно довгий переліт до країни, яка знаходиться за багато годин від його колишнього вчителя та опікуна, де йому не доведеться зіткнутися з наслідками своїх вчинків. Якою б не була причина, Меґумі відчув, що зараз ідеальний момент, щоб зізнатися у своїй давній прихильності до цього чоловіка.

Тож, злегка похитуючись, він тремтячими кроками рушив уперед, аж поки не опинився прямо перед Годжо, чия посмішка лише розширювалася від веселощів.

– Хм, що з тобою, Меґумі-чан? Ти забагато випив? Хочеш, щоб Сатору-ні провів тебе додому? – Меґумі витріщився на чоловіка, який дивився на нього зверху вниз. Він не виріс з першого року навчання в школі джиу-джитсу, його зріст залишався незмінним з віком, тож Годжо все ще вивищувався над ним. Він завжди уявляв, як приємно було б притиснутись до його грудей, почути його заспокійливе серцебиття і розтанути в його сильних, захисних обіймах.

– Будь ласка, пройдіть за мною, – прошепотів він, хапаючи іншого за вільну руку та обережно тягнучи за неї, мовчки просячи його піти з дуже гучного, дуже публічного місця.

Якщо він збирався отримати відмову, то нехай це буде на самоті. Не було достатньо алкоголю, щоб допомогти Меґумі змити приниження і горе, якщо його друзі будуть сидіти в першому ряду і слухати, як Годжо заперечує його почуття.

– О, мій найдорожчий учень хоче особисто попрощатися зі мною наодинці. Ти подякуєш мені за всі неймовірні уроки, які я давав тобі протягом цих трьох років? Можливо, навіть скажеш, що сумуватимеш за улюбленим вчителем під час своєї відсутності? Ти зігріваєш моє серце, Меґумі, але не треба плакати за мною, ми побачимося за кілька тижнів! – Годжо розсміявся, дозволивши відвести себе геть.

Меґумі не міг навіть усміхнутися. Його мозок шаленів, думки плуталися в безглуздій, незрозумілій тарабарщині. Серце калатало в грудях, а у вухах дзвеніло. Тривога і сумніви затьмарювали його сплутаний розум і невпевненість у собі знову виринали на поверхню.

Йому завжди було важко демонструвати й виражати свої емоції, як він міг висловити словами те, що відчував до Годжо? А якщо він зізнається старшому, що тоді? Як він зможе зустрітися з ним обличчям до обличчя? Як він повинен був впоратися з відмовою? І як чоловік відреагує на зізнання? З огидою? Розсердиться? Розчарується? Чи зможе він знову дивитися на Меґумі в тому ж світлі?

Вони зупинили свій рух, коли віддалилися досить далеко від гучних святкувань, музика стихла і настала тиша. Вони усамітнилися на мирній галявині, оточеній прекрасними квітами та вражаючими високими деревами.

Там були лише вони, Меґумі та Годжо, удвох, наодинці.

Меґумі перевів подих, намагаючись заспокоїти розбурхані нерви та прискорене серце, ігноруючи раптову хвилю жалю та сумнівів. Він наважився поглянути на чоловіка, який ще не промовив жодного слова, терпляче чекаючи, коли Меґумі почне. Тремтячими руками він нерішуче відтягнув темну пов’язку з очей Годжо – якщо він збирався зізнатися у своїх почуттях, то збирався зробити це, дивлячись чоловікові в очі.

Синій зустрівся з зеленим.

І це було так, ніби Меґумі знову стало шість років, і він вперше подивився в неземні, потойбічні очі, безмовний і вражений, як колись, коли він був убогою дитиною, зачарованою всіма маленькими, добрими жестами Годжо; він обожнював його за те, що він був константою в його жалюгідному існуванні, сподіваючись на потенційне майбутнє з цим чоловіком, але усвідомлюючи, що це було нездійсненною мрією.

Годжо Сатору вкорінився у всього Меґумі – серце, розум і душу – і поглинув його, цілком і повністю.

Кохання було прокляттям.

Годжо зосередився на ньому, тільки на ньому, терпляче посміхався тільки для Меґумі, тільки для нього. Частина його самого хотіла відступити, уникнути спустошення і душевного болю, позбавити себе неминучого відторгнення – але він мусив. Він не міг далі жити з невгамовною спрагою, не міг далі гнатися за недосяжними мареннями.

Він був виснажений.

Кохання було прокляттям. І, можливо, єдиним способом звільнитися від нього було відректися від своїх почуттів і насильно вирвати з його душі, серця і розуму те глибоке коріння, що занурилося в його розум, душу і серце. Незалежно від того, наскільки це його знищило б.

– Я кажу тобі це лише тому, що завтра я буду далеко від Японії, – він нерішуче схопив обидві руки чоловіка, які заспокійливо тримали його. Заземлювали. Його губи тремтіли, очі небезпечно сльозилися, коли він спостерігав, як обличчя Годжо змінюється від захопленої цікавості до занепокоєння.

Зараз або ніколи.

– Я кохаю Вас, Годжо-сан. Я люблю Вас з дитинства і ніколи не переставав любити з того часу. Це до біса соромно, ні, це принизливо, як би я не намагався забути Вас, як би не намагався ігнорувати ці почуття, я просто не можу. Я поводжуся егоїстично, обтяжуючи своїми почуттями, будь ласка, дозвольте мені побути ще трохи егоїстичним.

Він тримався на кінчиках пальців ніг, щоб опинитися віч-на-віч з Годжо. Він відчував дихання іншого на своєму почервонілому обличчі, його блакитні очі були широко розплющені від шоку та очікування. Меґумі швидко скоротив відстань, що їх розділяла, м’які губи несміливо торкнулися одна одної, наче пір’їнки, в пестощах. Це був перший поцілунок Меґумі.

Він відчував, що від його вуст по всьому тілу розливається електричний струм. Його розум, який колись був у бурхливому безладі, тепер перебував в ейфорійному блаженстві. Їхні губи ідеально припали одне до одного. Це було правильно, він відчував себе так, ніби його тіло було створене саме для Годжо.

Але не схоже було, що інший поділяв ту саму думку.

Годжо різко відсахнувся, зробивши кілька кроків назад, трохи далі від пригніченого Меґумі. Його рот залишився відкритим, щелепа відвисла. Що зламало Меґумі, так це його очі, його прекрасні, блакитні очі, які завжди дивилися на Меґумі з любов’ю і турботою, ті самі очі, які зараз зосередилися на ньому з жалюгідним сумом.

– Меґумі, мені шкода.

Меґумі підняв тремтячу руку, щоб змусити іншого замовкнути. Його обличчя опустилося вниз, марна спроба приховати солоні сльози, які рясно котилися по його почервонілих щоках, по тремтячих губах, які він прикусив, щоб приглушити свої сумні ридання. Він не міг витримати співчутливих слів Годжо. Він думав, що був готовий витримати будь-яку можливу реакцію на його раптове зізнання. Однак, коли чоловік так рішуче відсторонився, наче губи Меґумі обпекли його власні, наче його відштовхнув інтимний контакт, він не очікував такої реакції.

Кохання було прокляттям.

– Меґумі, я…”

– Більше нема про що говорити, Годжо-сан. Вибачте, що так раптово, що потурбував вас такою дрібницею. Я вже піду. Добраніч.

– Меґумі, зачекай!

І Меґумі вже не було.

______________

Годжо Сатору завжди був переконаний, що кохання – це найжорстокіше прокляття, яке тільки можна собі уявити. Воно було нещадним, безжальним і не щадило нікого: чаклуни, не чаклуни, чоловіки, жінки, діти, всі й кожен міг стати жертвою кохання. Вона була здатна засліплювати людей, затьмарювати їхній здоровий глузд, провокувати слабкість, залежність, вразливість – розбите серце, зів’яла душа і розбитий розум могли стати власною загибеллю.

Годжо Сатору був найсильнішим. Він володів Шістьма Очами та опанував Нескінченність — прокляттяпрокляття, чаклуни, можновладці й навіть звичайні громадяни молилися про його остаточне падіння. Проте він завжди перемагав. Годжо Сатору був найсильнішим – він завжди перемагав.

Ніхто і ніколи не міг його зламати, незалежно від того, ким був його супротивник, наскільки він був вправний або якими здібностями він був обдарований. Ніщо не змогло його зламати: нестерпна, болісна втрата товаришів на полі, тяжка відповідальність перед світом, перетворення на простий інструмент у суспільстві джиу-джитсу – ніщо навіть близько не змогло його зламати.

Його розум, душа і серце були невразливі, вони належали повністю і виключно йому.

Доки не стало інакше.

Аж поки він не зустрів Суґуру Ґето і не закохався в нього до нестями.

Його колись недоторканне, непереможне серце більше не належало тільки йому – Ґето тримав його беззахисне, любляче серце у своїх руках. Його розум, колись непідкупний, не думав ні про кого іншого, ні про що інше, окрім коханого – навіть уві сні він уявляв собі райське, безтурботне майбутнє з цим чоловіком, тужив за ним навіть у підсвідомості. І його душа, здавалося, ніби злилася з душею Ґето – дві божественні істоти, створені лише для того, щоб жити одне для одного.

Небо і пекло створили їх одне для одного як обітовану пару, споріднені душі, які були найсильнішими та нерозділеними. Їхній зв’язок перевершував людське розуміння, а їхня любов була абсолютною.  Так само як Ґето був єдиним і неповторним для Годжо, так і Годжо був єдиним і неповторним для Ґето.  Їм судилося зустрітися і присвятити одне одному свої тіла, серця, все своє єство.

Але так само як їм судилося кохання, їм судилася безжальна трагедія. Годжо втратив свого єдиного і неповторного, людину, яка виросла разом з ним, яка боролася разом з ним у злиднях і радощах, яка колись віддала всього себе заради Годжо, – та сама людина була розбещена аморальними переконаннями, бажала лиха і спустошення. І в той день, коли пролилася кров Ґето, коли згасло прекрасне, палаюче світло з його очей, коли його душа звільнилася від холодного, неживого тіла, Годжо зламався.

Це було нестерпно. Серце калатало, несамовито билося в грудях, наче хотіло вирватися з тіла, яке його захищало, в’януло і розкладалося після синців, побоїв і побиття; очі горіли, розфокусовані, затуманені важкими солоними сльозами; дихання було нерівним, неефективним – він був у паніці. У його голові вирував несамовитий шторм, думки були хаотичним нагромадженням огидних побоювань, зруйнованих фантазій, несамовитих спогадів про юність, проведену разом з Ґето, про ті видіння, що повторювалися в його збожеволілому мозку.

Нічого не відчуваючи, він відчував усе. Він відчував себе заціпенілим, відстороненим, безнадійним, зневіреним, мертвим. Але він також відчував злість, страждання, відштовхування, пригніченість, дезорієнтацію, депресію, смуток, біль, нещастя, розгубленість.

Це було занадто.

Він не міг зосередитися, не міг бачити, не міг чути, не міг дихати, не міг думати.

Це було занадто.

Його тіло, здавалося, діяло саме по собі. Щойно він стояв над холодним тілом свого найкращого друга, свого коханого, а вже наступної миті опинився перед знайомою квартирою, де мешкав його дорогоцінний підопічний.

Тієї гіркої ночі Годжо усвідомив, наскільки руйнівним може бути кохання. Кохання було найжорстокішим прокляттям. Воно не щадить нікого, навіть найсильніших, і розчавлює їхні серця, розум і душу, стаючи їхньою власною загибеллю. Годжо втратив би себе, впав би в темне заціпеніння, дозволив би поглинути себе виснажливому почуттю провини, втопився б у своїй печалі, якби не Меґумі.

Меґумі став його єдиним порятунком тієї злощасної ночі. У хвилину відвертої вразливості він довірив юному підопічному свій тягар і образи, оплакував, ридав і ламався – емоції, які він відкидав і ігнорував, виринули на поверхню у потворному, сумному, жалюгідному прояві слабкості. А Меґумі не промовив жодного слова; він ніжно змив засохлу кров, що пофарбувала його руки в багряний колір, запропонував йому теплу ванну і місце для ночівлі. Меґумі втішав його, піклувався про нього. Він не вимагав відповідей, не засуджував іншого.

Він був найсильнішим Годжо Сатору. Від нього очікували, що він завжди перемагатиме, поразка була непрощенною, незбагненною. Йому не дозволяли відчувати, оплакувати, сумувати. Він народився людиною, обтяженою існуванням як бог. Це було виснажливо. Але коли він лежав поруч з Меґумі, тримаючи теплого підлітка в обіймах, милуючись неглибоким, рівним диханням, що змушувало його груди ритмічно здійматися й опускатися, він відчував, що може бути просто Годжо Сатору.

Меґумі давав йому відчуття безпеки, дозволяв відчути себе вразливим і людяним. Він був єдиною людиною, окрім Ґето, з якою він почувався нормальним, яка не дбала про нього, бо він був Годжо Сатору, найсильнішим. Меґумі не боявся його, не поклонявся землі, на якій він стояв, він не очікував іншого. Він спирався на його людяність і моральність. Він піклувався про нього, бо той був просто Годжо Сатору. А роки йшли, Меґумі дорослішав і розквітав, ставав прекрасною душею і людиною. Годжо поступово заплутувався в небезпечному, смертельному і знайомому павутинні, сплетеному зі складних почуттів, теплих спогадів і сильної туги. Він знову ставав жертвою кохання.

Він закохався у Фушіґуро Меґумі. Але йому все ще було боляче, він був травмований втратою. Він все ще боявся кохання. І тому він придушив і знехтував своїм болючим серцем, яке прагнуло бути ближчим, інтимнішим зі своїм прекрасним учнем. Він ігнорував свої немислимі бажання створити з ним глибші в’язані зв’язки. Він не міг.

Це розірвало його душу в той день, коли йому довелося відкинути зізнання свого ідеального учня. Він доклав усіх зусиль, щоб не нахилитися до боязкого поцілунку іншого, притиснути його до себе і не відпускати, тільки для нього. Його серце завмерло, коли він побачив, як рясні сльози вільно котяться по щоках іншого, а той жалюгідно відштовхнув його. Він не хотів нічого, крім як схопити цього вродливого чоловіка і сказати йому, як він займав його думки вдень і вночі протягом багатьох років, як він прагнув залишитися поруч з ним до того дня, коли їм судилося бути розлученими.

Але він не зміг. Він не міг знову пережити розбите серце. Не міг втратити ще одну людину. Не міг дозволити собі знову бути проклятим коханням – бо якби він втратив Меґумі, то не мав би більше нікого, хто б його підтримував, хто б нагадував йому про його людяність і підтримував його моральність; у нього більше не було б причини боротися проти темряви. Він хотів Меґумі, але не міг стати залежним, слабким, вразливим.

Це було на краще. Він думав про те, як серце Меґумі розривалося на його очах, як надія покидала його чудові, неповторні зелені очі.

Це було на краще. Повторив він, коли Меґумі прибрав беземоційну, апатичну маску. Тепер він дивився на нього порожнім поглядом – в його очах були розбите серце, поразка і втрата. Це було так, ніби Годжо спостерігав за собою того дня, коли Ґето помер.

Це було на краще. Він заплакав від розпачу, вдаривши кулаком по найближчому дереву, коли побачив, як згасаюча постать Фушіґуро Меґумі втікає, не шкодуючи його останнього погляду. Пішов. Фушіґуро Меґумі більше немає.

Кохання було прокляттям.

 

Це був останній раз, коли Годжо розмовляв з Меґумі. Протягом багатьох років він не контактував зі своїм колишнім учнем – не тому, що не хотів (не було нічого, чого б він хотів більше, ніж утримати своє заборонене кохання і зберегти його для себе), а тому, що він був винен. Тієї вірної ночі він розбив своє серце, відкинув свою щиру прихильність і розчавив будь-які сподівання на спільне майбутнє.

І з кожним днем, що минав без звістки від Меґумі, він все більше шкодував про своє рішення. Він думав, наскільки іншим могло б бути його життя, якби він просто не прислухався до власних сумнівів, якби не піддався впливу минулих трагедій, якби зосередився лише на Меґумі та собі, на їхньому незрівнянному зв’язку, на їхній спільній прихильності й не зважав на минуле.

Якби він просто не дав Меґумі втекти, зізнався йому у власній відданості, втішив його, міцно обійняв, виціловував сльози та запевнив, що його кохання відповідає – можливо, вони з Меґумі були б вічними, могли б одружитися, втекти від суворого світу джиу-джитсу і почати все спочатку, якомога далі від прокльонів, якомога далі від усіх – тільки вони, Годжо Сатору і Фушіґуро Меґумі, разом, нероздільні, закохані.

Все це були нездійсненні мрії та безплідні дива. Швидше за все, він більше ніколи не зустрінеться з Фушіґуро Меґумі, можливо, ніколи не почує від нього жодної звістки, окрім побіжних коментарів серед чаклунів. Він заслуговував на це, заслуговував на самотність, спустошеність, душевний біль.

Аж поки не отримав те єдине, просте, елегантне запрошення, яке зруйнувало його оманливі ілюзії та сповнені надії мрії.

Він отримав просте, елегантне запрошення холодного зимового вечора. Він міг би проігнорувати його, викинути серед постійно зростаючої гори листів, адресованих йому від різних голів кланів, міжнародних чаклунських організацій і навіть від кількох знайомих, яким він не потрудився відповісти взаємністю. Проте йому впало в око знайоме ім’я чоловіка, з яким він роками мріяв возз’єднатися, його красиве ім’я, написане витонченим курсивом.

Поруч з ім’ям Фушіґуро Меґумі стояло ім’я самого Оккоцу Юти, написане таким же королівським шрифтом.

Годжо не міг пригадати, коли востаннє розмовляв з Чаклуном Особливого Класу, мабуть, багато років тому. Він чув від своїх колишніх однокласників, що цього боязкого чоловіка постійно відправляли у важкі місії за кордон і по всій країні, і при цьому йому доручали наглядати за потенційними підвищеннями молодих чаклунів, які прагнули просунутися в кар’єрі.

Здається, за час, що минув від останньої розмови з Годжо, Юта не лише переймався тягарем зарахування до Особливого класу, адже запрошення було не просто звичайним запрошенням, ні, це було запрошення на весілля Фушіґуро Меґумі та Оккоцу Юти.

Ох.

Годжо гірко хихикнув у золотий аркуш паперу, перечитуючи слова, від яких до горла підступила гидота. Не те щоб він не вірив, що Меґумі зрештою житиме далі, знайде справжнього чоловіка, здатного кохати без вагань, без страху. Але він не очікував, що це станеться так скоро. Не розраховував на те, що Меґумі заручиться і його запросять на весілля

Це було боляче. Було боляче, коли він вперше привітався з Меґумі в день його весілля. Чоловік виглядав вишукано, з віком він став ще більш неземним. Він ввічливо посміхнувся Годжо, подякував йому за приїзд, вибачився і взяв на себе провину за розрив їхніх стосунків. Годжо мріяв стати на коліна, благати Меґумі стати його власним, хотів забрати його собі, чоловіка, який тримав його серце у своїх долонях, не підозрюючи про владу, яку він мав над ним.

Але до них приєдналася Оккоцу Юта, перекинулася кількома словами зі старшим чоловіком і, обнявши чоловіка за талію, повів його геть від Годжо. А Годжо залишився, святкуючи їхню єдність і кохання. Він дивився, як вони обмінювалися численними ніжними поцілунками. Він дивився, як вони танцювали в обіймах одне одного, Меґумі поклав голову на плече коханої, а Юта притягнула його до себе за поперек. Він дивився, як вони дивилися одне на одного з такою любов’ю та обожнюванням.

Йому було боляче.

Годжо Сатору було тридцять вісім років, коли він усвідомив сувору правду про те, що втратив свій шанс стати кимось особливим для Фушіґуро Меґумі, Оккоцу Меґумі.

Примітки:

Перш за все, я хочу висловити свою вдячність і подяку кожній людині, яка знайшла час, щоб прочитати цю роботу. (*´∀`*)

Цю історію було непросто написати, але вона стала однією з найбільш вдалих історій, які я написав(ла) відтоді, як почав(ла) писати, і я не можу не пишатися її результатом. Очевидно, що мені ще належить пройти довгий шлях, перш ніж я буду повністю задоволений своїми письменницькими здібностями, і мені все ще є над чим працювати, але я також відчуваю, що можу побачити свій прогрес як письменника(ниці) в цьому оповіданні.

Так чи інакше, про історію. Я хотів(ла) зосередитися на Меґумі, його почуттях, проблемах та менталітеті, пов’язаних з його почуттями до Годжо. Сподіваюся, я вшанувал(а) його характер і не зробила його OOC. Я буду більш ніж радий(да) обговорити його характер і т.д. в коментарях!!! У випадку з Годжо я хотів(ла), щоб його почуття були розкриті лише у фіналі, щоб зробити одкровення про те, що він відповів на почуття Меґумі, більш вражаючим – сподіваюся, мені це вдалося!

Я вдячний(на) за кожен коментар, похвалу, закладку та поширення!!! Вони тримають мене мотивованим(ною), і я також люблю отримувати відгуки від вас!!!

Я завжди вдячний(на) вам, будь ласка, бережіть себе!!!

До наступного разу (^o^)

Примітки перекладача:

Дякую за прочитання!!! Підтримайте автора цієї роботи і поставте kudos.

Підписуйтесь на мій телеграм-канал, якщо вам буде цікаво:  https://t.me/+ITB1KhNDeIA5OWE6