Дозволь

 Всеньке заспане місто, що тільки-тільки помаленьку прокидалося, наче світилося зсередини. Сонячні промені проникали в кожний куточок, розливаючись між бетонними стінами, та відскакували від скляних поверхонь, ніби прицілюючись в пошуках темряви.

 Спека. Вітер лагідно пестив листя дерев та кущів. Ліниво розгойдувалися гілки та крони. В той момент Леоріо здалося, що природа наче вдихає повітря та насичується життям після задушливої ночі. Темрява своєю холодною сутністю лише чавить та поглинає, не залишаючи і натяку на проблиски живого.

 Леоріо підняв обличчя назустріч вітру.

 Було приємно нарешті відпочити після чергового важкого дня в лікарні та нескінченної писанини.

Хлопець голосно позіхнув. Сентиментальність ніколи не була його частиною, але чомусь саме сьогодні підсвідомо захотілося цим всім пройнятися.

 Іноді можна, життя ж не таке вже й довге?

 Погляд затримався на білих перистих хмаринах, які розтинали небо. Трава ще досі блищала, вкрита холодною вранішньою росою.

 Ліниво потягуючись, тіло пронизали дрижаки: тепло ще недостатньо прогріло повітря, а спина сумувала за м’якою постіллю. Лавка, на якій вмостився заспаний Леоріо, програвала зручній ковдрі по всіх пунктах, тому хлопець вирішив на цій точці довго не затримуватися.

 Все стає таким приємним, коли не потрібно нікуди йти і справи не насідають над душею важким тягарем. Навіть вранішній час буває доволі таки непоганий.

 Сонце жевріло сліпучим клубком. Птахи заходилися в безтурботному цвіріньканні. Поглядом очі підсвідомо прикипіли до вікна їх з Курапікою квартири. (А він там зараз досипає ті блаженні хвилини спокійного сну.)

 Про Курапіку. Буркотливого, турботливого, до неможливості закритого, заповненого сарказмом, майже вередливого з його впертістю та з поганими навичками вдавання.

 Суцільна ходяча таємниця.

 Сонце – найближче джерело світла та тепла, світить кожного дня, потихеньку спалюючи себе до невідворотної точки кінця. Багато хто навіть про це не замислюється. Та якщо уважно придивитися. Якщо уважно…
Для Леоріо Курапіка теж був наче Сонце.

 Він все помічав, потрібно було лиш лишній раз затримати погляд.

 Як би яскраво не світилася сутність хлопця, яким незламним б він не був на вигляд, всередині Курапіка нещадно спалював та знищував себе до тла.

 Наскільки б міцним він не здавався – десь глибоко в його нутрі тріснуло щось дуже важливе – можливо, це була його непохитна стійкість, а, можливо, то був він сам.

 Його слова при цьому не грали жодного значення, бо вся правда знаходилася ззовні. Справа в тому, що не кожен міг її розгледіти і він цим вправно користався.

 Для очей Леоріо Курапіка сяяв яскравіше за всіх. Він був таким.. Таким особливим?

 В грудях щось боляче згорнулося. Метелики різали своїми крильцями зсередини, навіть не підозрюючи, що завдають болю.

 Хлопець на мить заплющив очі, піддаваючись роздумам.

 Як би вміло Курапіка не відігравав свої байдужі ролі, Леоріо навчився бачити крізь них. Скільки ж болю та агонії приховується в звичному “я в порядку”? Якщо пильніше придивитись, відпустити все і піддатися сентименту.. Одразу помітні стають і втомлені синці під очима, і постійна напруга та схвильованість, задумливі погляди в пустоту та рухи, які стали звичкою від хвилювання,  безсонні ночі в супроводженні жахітть, і спустошена відсутність. Відсутність, сотні замків, сталеві ланцюги та ніби небажання.. небажання жити.

 Їх погляди наче ніколи й не стикаються.

 Курапіка майже завжди дивиться повз, або ж зосереджується на чомусь іншому. Підлога, стіни, речі, що знаходяться найближче. Сторони. Ті, що зліва і з правого боку, знизу або ж навпаки – зверху, але ніколи не стурбований та чіпкий погляд Леоріо. Ніби його не існує зовсім.

– “Це наче гра в хованки. Все, аби лиш.. ніхто не здогадався. Навіщо?”

 Думки ковзали по свідомості хлопця. Десь недалеко птахи сполохано злетіли з зелених верхівок насаджень, а вітер легкими поривами продовжував розвіювати ранкове тепло.

– “Я ж і так все побачив.”

 Цей контраст.

 Лагідний безтурботний ранок, який прогнозував приємний весняний день. Нічого зайвого. Процвітаюче життя та люди, які тільки-но почали просинатися, попереду в яких була можливість відчути цю легкість весни, займаючись своїми денними справами.

 Неподалік грайливо кружляли метелики, то стикаючись, то розлітаючись в різні сторони.

 Метелики ж в грудях Леоріо перетворилися на відчуття бурі, що підступно зачаїлася в очікуванні моменту, готуючись перекинутися в справжній шквал.

 Хлопець втомлено видихнув та запустив пальці в волосся, розтріпуючи його ще більше. Це все варто було б дуже добре обміркувати.

Не те що б Леоріо вперше замислювався про стан Курапіки. Останнім часом надто багато пазлів зібралося до повної картини, тому ігнорувати всі ці знаки Леоріо був просто не в змозі. На груди наче навалилася бетонна брила. Він справді хотів втрутитися. Справді щиро хотів допомогти, а не стояти осторонь, безпорадно спостерігаючи як тліє його Сонце.

– “Дозволь мені. Хочу врятувати тебе від самого ж себе.
Знаю, що не підпустиш.
Знаю, що мене.”

 Сумно всміхнувшись, хлопець піднявся з лавки та неспішно покрокував в бік потрібної багатоповерхівки. Варто б було нарешті влити в себе те дідькове горнятко кави (насправді він з радістю б випив чогось міцнішого). Організм в свою чергу тонко натякав про необхідність дози кофеїну, супроводжуючи всю процесію позіханнями.

 Він обов’язково щось придумає. Обов’язково.