І доля невдумливо зникла у славі…

  Я неначе відімкнувся від Землі.

І гарячий доторк твоїх уст нагадав мені опіки Сонця. Я не очікував, навіть не надіявся на те, що колись таке станеться, і я зможу хоч раз скуштувати їх. Тепер можу сказати, що на смак вони схожі на цукрову вату з магазинчика навпроти роботи моєї матері. Іронічно: там я вперше прочув міську легенду про ельфів-охоронців квітучих душ. Але захопили мене не міфічні істоти, а те, наскільки дорослі відкидають факт існування чогось магічного. Левітація? Ні, неможливо: фізикою не доведено. Ельфи? Вигадка, щоб дітям нудно не було.

А тоді, виростаючи, ти розчаровуєшся у всьому, стаючи таким, як вони.

🌸🌸🌸

І Чонін таким став, і не хотів більше сягнути неба. Вважав себе непотрібним навіть для розмішування цукру в чашці чаю, тож одного дня щось у голові просто вибухнуло, і його понесло до старезного вікна, що все в пилі відбувало свої нещасні дні, бо хлопця не цікавило більше нічого.

“Чоніне, ти такий жалюгідний, хвха,” – у голові тисяча і один голос повторювали лиш одне, а сльози стікали сірою масою на щоки, а з них падали на таку ж брудну не миту 2 роки підлогу. Ян вирішив, що сьогодні помре.

Вітер крізь повністю відчинене вікно продував мізки, але й це не допомагало позбутися непотребу з думок. Натомість він обчислює ймовірність миттєвої смерті з 8 поверху. На жаль, його квартира саме тут, а лізти кудись вище надто лінь, отже доведеться трохи помучитися перед потраплянням до пекла. От що дивно. Бог існує, а щось, заради чого хотілося б жити – ні. Тоді в чому господь бачить свій сенс? Невже так круто дивитися на людей, які не мають куди подітися? От тобі й мудрість: ми повинні віднайти його самостійно, без жодних зовнішніх чинників, і лише тоді він прийме цих обраних людей до себе.

Чонін ніколи не був обраним у жодній зі справ. Як тільки брався до готування – підгоряла сковорідка чи їжа виходила пересоленою, коли вирішував зайнятися спортом – міг випадково зламати собі руку; якщо ж вже говорити про релігію, то скільки б матір з народження не нав’язувала йому віру – ніколи і з нудьги навіть думка про це не з’являлася в свідомості.

З цього всього Нін швидко зробив висновок, що помилкою суспільства він виявився ще з чотирьох років, коли захопився міфами. Скільки ж усього там було: церберуси, титани, перелесники, боги, мавки, урешті-решт ельфи: чарівні істоти, яких завжди описували навіть краще, ніж фанати своїх улюблених айдолів. Ці створіння завжди були красивими, витонченими, спорідненими зі всім живим, а їхньою наймилішою особливістю були вуха цікавої форми. Це справді стало його Римською Імперією, і юнак ходив у різні місця, де, за легендами, можна було їх побачити. Нічого не вдавалося, а одного разу мати сказала:”Трясця, от скільки ще можна ганятися за цими вигадками?! Я вже замахалася витрачати гроші на твої проблеми в голові! Нумо одразу до психлікарні цього разу?!”.

І тоді щось тріснуло в серці. Як це “вигадки”? Хіба не реальність? Невже вона все життя брехливо обманювала свого сина, підтримуючи в цих затіях… На жаль, жінка не знала, що закінчиться це все затяжною апатією, ще й депресією.

У висновку, її син зараз на волосині від мученицької смерті, і після цього його точно ніхто не беатифікує, хіба що занесуть до списку найбільших грішників, якщо такий є, звісно.

Хлопець всівся на підвіконник і звісив свої ноги, щоб насолодитися останніми хвилинами у неволі. Взуття на стопах не було. А для чого? Так хоча б на благодійність їх віддадуть. До речі, записка із заповітом щодо всіх його речей вже лежить на столі, включно з розлитим блиском для губ зі смаком солодкої вати, через який всі його цькували. А шкода, він був неймовірним. Завжди мріяв, щоб хтось поцілував його, доки вуста змащені цією смачнезною масою, але зараз це зможе зробити лише холодна бруківка.

Набридло сидіти: потрібно діяти. Насправді сидіти отак було чудово, і звуки природи, які неможливо почути вдень, переповнюють душу, але це лише зараз… Потім страждання повернуться, а він цього не бажає, тому різко підстрибує, робить ривок, але приземляється, помітивши яскраве світло, яке поступово тьмяніє, в парку перед будинком.

Чи бачив Чонін ще колись таку красу? Ні, ніколи в житті. Серед дерев, квітів, ліхтарів знаходився невідомий силует, і чомусь він додавав місцю, у якому парубок буває щодня, особливої казковості.

Не подумавши, хлопець ледь не зістрибнув з вікна, бо дуже хотів якомога швидше дістатися істоти, яка так пробудила його внутрішнє бажання жити, але на щастя, встиг зупинитися, і, трохи завмерши в роздумах, без жодних емоцій побіг вниз сходами.

Вони ще ніколи не були такими довгими й темними, але чомусь його це не зупиняло, а босі ноги не відчували ні холоду, ні камінців і скла, що, бува, траплялися на дорозі.

Нарешті Нін опинився надворі. Тут було світліше, ніж усередині, і це надавало певної надії на щось краще. Дорога завела його в саме серце парку, де зазвичай було найспокійніше. Іноді Чоніну здавалося, що там хтось гірко ридає, виливаючи всі сльози в чисте прозоре озеро, а зараз це й справді відбувається, бо його освітлене не тільки місяцем, а й сотнями світлячків диво щось оплакує, поглядаючи на долоні, які буквально кудись випаровувалися.

Юнак просто стовбичив поміж туй, вдивляючись у блондинисте волосся. Воно було таким розпатланим, що він був готовий прямо зараз пробігтися за щіткою на восьмий поверх і назад. Говорячи про зовнішній вигляд незнайомця, можна було відмітити ще й гарну зелену кофтину, яка зовсім не закривала груди, тож цьому допомагало дивне намисто з символічними знаками; та порвані джинси.

Від хлопця віяло певним вайбом, знайомим Яну ще давно. Щось таке… ельфійське..?

І справді, точна копія описів і малюнків, які той розвісив у себе на стіні. У незрозумілому почутті Чонін швидко оглянув його з голови до ніг іще раз, аж тоді помітив вуха з сережками-зірками, достеменно переконуючись: перед ним не хто інший, як справжнісінький ельф.

Неначе прочитавши думки, істота повернулася до непрозорого вигляду й різко, з витріщеними очима, повернулася до нього. З очей стікала “вода”, як от у Нінні кілька хвилин тому, але це не псувало прекрасного обличчя. Хай там як, ельф розридався ще більше, не даючи жодної підказки чому. Він швиденько витирав сльози,  прикриваючись долонями, тож Чонін просто не втримався і притулив до себе хлопчину.

— Я тебе розумію…

🌸🌸🌸

І я відповів на твій прояв ніжності. Це вперше щось так дурманить мою голову, але я зовсім не проти, навпаки – торкаюся твого лиця своїми долонями й погладжую усюди, де можна. Відчуваю, як від дотиків на вустах п’янію, і ти хихочеш, бо я дурник і бо ніколи не бачив мене таким.

Ти тихо вдихаєш у мене життя, а я так сильно зворушений, що мимоволі пускаю сльозу щастя. Це найкраще, що могло бути подане долею. Обожнюю її: матір усього прекрасного чи не дуже – вона все ж найкраща.

А ти все ж помічаєш мою сльозу й відриваєшся від моїх губ. Тепер Ґю важко дихає, а я не можу перевести погляд від неба, аби не задивитися на нього бажаного. Мій коханий ельф відчуває до мене те ж, що і я – неймовірно.

Я хапаю тебе за руку й підіймаюся з землі. Знову наляканий, ти знімаєш стрес, вирощуючи магією маленькі маргаритки. Вони милі, і я навіть не насилююся зірвати одну, щоб вкотре занурити в твоє волосся. Обійдешся сьогодні, хоча можу розплатитися цілунками, якщо вже до такого дійшло.

— Що з тобою? – я так і не відпустив долоню, проводячи по ній пальцем, намагаючися зняти напругу. – Не переймайся цим так… Я заплакав зі щастя, твої почуття взаємні.

Ти оцінив мене незрозумілим поглядом і зітхнув. Я бачив, як одна за одною зникають лілії з кришталевого озера, і це дуже дивно. Невже я марив, і це все виявилося просто передсмертним сном, бо тоді я все ж таки зістрибнув і відірвав свою нитку життя? Ні-ні-ні-ні.

— Я не через це, коханий… – всередині мене вибухнули приємні відчуття, зір загострився і дихати стало вдвічі важче: невже це так відчувається це слово з уст того, кого любиш? – Дозволь мені вперше і востаннє тебе так назвати… – сумна усмішка з’явилася в тебе на обличчі, але саме її я завжди так ненавидів.

— Щ-що? – я не розумів жодного слова. – Що відбувається? Скажи мені негайно, Ґю! – мною керувала тривожність, на зміну щастю різко прийшов страх, тому я трусився і намагався хоч трохи стримуватися, аби нічого не знищити ним.

Ти нервово засміявся, простягаючи долоні. Ці рідні мені долоні стали надто незвичайними, адже кінчики пальців блискітками розвіювалися вітром, потрапляючи мені в очі, тож вони більше не могли не плакати.

— Схоже, ти виявився моєю долею, – з твоїх очей також хлинула сльоза, але усмішка не спадала ні на мить. – Невже ти не знаєш, Нінні? Ельфи – створіння ніжні і зникають, щойно в них перестають вірити, а від поцілунку долі розчиняються вщент.

Мої очі, здається, стали більшими, ніж сонце. Тоді що виходить? Як тоді ельфи дожили до сьогодення, якщо тут така штука? Їм, мабуть, постійно боляче… Не дивно тоді, що за такі страждання їх наділили всім, і увесь світ ніби залежить від них.

— Бомґю, я… ти… ми… Невже це з тобою зробив я? – мої руки затрусилися ще більше. Хто б міг подумати, що колись із моїм коханим станеться таке через мене, і що навіть зорі погаснуть від цього кроку? Почуваюсь жалюгідно, бо й гадки не мав про цей закон.

— Ні, це все я… – ти влягся до мене на коліна, ніби хотів побачити небо востаннє, і воно засвітилося настільки, що навіть астрономи повідкривали би роти, але ти не надав цьому великого значення, бо все неймовірне закінчиться через кілька хвилин; а всі цвіркуни грали на твою честь. – У дитинстві я обожнював своє селище. Воно прямо тут, під землею. Ну й люду тоді було, звісно… Але воно процвітало! Я не вірив у долю. Мої батьки частенько цілувалися, тож для мене це було звичайною справою, і я геть не розумів здивованих облич, які з недовірою дивилися на мене при згадці цього слова. От з чим воно в тебе асоціюється?

— Цукрова вата, обійми і… ти, – я зашарівся, але досі спостерігав за тим, як ти перетворюєшся на купку кольорових блискіток.

Бомґю хіхікнув на мою щирість. Дивно, що це перша й остання наша розмова про таке… А я так ніколи й не зможу назвати його своїм хлопцем. Це слово просто змішається з іншими й ніколи більше не матиме сенсу. Моє життя не матиме сенсу.

— І я так думав, доки одного разу моя матір не зустріла якогось хлопця. Пам’ятаю, наче сьогодні: вона в розкішній сукні, схожій на спокійні хвилі, регоче з іншим чоловіком. Я бачив з-за дерева, як вона зрівнюється з землею після доторку його вуст, – я почав витирати солоні морські краплі, що оселилися в тебе на щоках, – На вигляд було красиво, справді, але з того часу я боявся зникнути. Так до біса боявся! Це справді лякало мене, я тримав дистанцію з усіма, що й врятувало мене від 14 лютого…

14 лютого? Якісь дурниці: що ж могло статися в день, коли й у мене серце розквітає?

— День закоханих? – я трохи заспокоївся і заходився накручувати на пальці твоє волосся із запахом літа, але навіть світлячки бачили, як я не мав, куди дітися.

— Що? Ні… Люди знову все перекрутили, – Чхве замовк, а з ним і все живе навколо. – Цей день – день, коли всі закохані ельфи просто перетворилися на зоряний пил. Такий, як у мами, тільки інших кольорів. Не знаю, яким чином це трапилося, але залишилися тільки я та мій друг Аарон. Ми з ним прожили ще два століття після того інциденту, аж як раптом його насмерть збив автомобіль… – ти надто беземоційно це розповідаєш, хоча й душишся всередині, і я помічаю, як разом із блискітками вивіюєш з себе інші почуття. – У момент нашої зустрічі це й сталося, тому я безслідно зникав. Це й найгірше – навіть моїх кроків не залишилося б на Землі, тож побачивши тебе, я зрозумів, що це доля, хоча й ніколи в житті, навіть після всього, що сталося – не вірив.

З кожною секундою я розчулювавсч все більше. Чому ти розповідаєш це тільки зараз? Увесь цей час я зовсім не знав тебе? Усі ночі, які ми розділили – були ілюзією? Не перестану думати, що все було б гаразд, якби ця таємниця була відомою мені…

— Все гаразд, я на тебе не злюся, давай чудово проведемо останні хвилини, – я обіймав тебе так, ніби свою останню надію, хоча так воно й було…

— Ні! Не все гаразд, Чоніне! Я прожив на цій клятій землі 284 довбані роки, і справді щасливими були лише 2 останні – роки з тобою, – гіркі сльози заповнили твої очі ти вивільнилися стрімким водоспадом. Дивно, що зараз ми не знаходимося в центрі бурі. Схоже, останні хвилини мають свої привілеї. – Я повинен був тримати дистанцію, і у мене це прекрасно виходило, доки останнім часом я не почав відчувати ознаки пропащі. Кажу ж: з тобою неодмінно щось станеться, і тоді я вже ніколи не зміг би зізнатися в коханні, яке метеликами вилітає з мене щоранку, коли ти покидаєш мене.

Так от чого в цьому парку завжди кишіло метеликами… Навіть зимою я бачив одного-двох. Неймовірно, мій коханий неймовірний. Через це я ще більше поринаю в жаль і плачу з тобою в унісон, доки небо сяє над нашими головами.

— Я повинен був зробити все можливе, аби бути з тобою якомога довше, але не зміг стриматися: кохаю-бо до нестями…

— І я тебе, – мушу зізнатися, що досі не вірю в те, що відбувається. Бомґю труситься, навіть його білосніжні зуби цокають в такт моєму стурбованому серцю. Я відсторонююся і сідаю навпроти нього, цілуючи кожну щоку і витираючи сльози, які вже встигли набриднути.

Місяць стає в зеніті, і я звертаю на це особливу увагу. Час поливати любов’ю водяні лілії, але наразі їх більше немає. Ніхто їх більше тут не побачить, і я вже боюся, що люди доволі швидко забудуть про цей сад.

Ти напівпрозорий, і я не можу торкнутися твоїх рук, бо пальці проходять наскрізь, але розціловане моїм блиском обличчя сяє сумним тьмяним світлом лише для мене.

— Благаю, не чини самогубство, – ти звідкись дізнався мої наміри. Але що ж мені робити в іншому випадку, якщо без тебе навіть зірки не здаватимуться прекрасними… – Залишаю тобі під опіку цей сад. І світлячки… Попіклуйся про них, і тоді, у наступному житті, ми обов’язково будемо разом.

Я спостерігав за тим, як вивітрюються останні спогади з тіла переді мною. Контури твого обличчя мене заворожували, тож я потягнувся за останнім поцілунком. На диво, він був достатньо реальним, і я вже встиг повірити в те, що це все було сном, доки крізь розплюшені очі не побачив твоєї відсутності. Ґрунт, усипаний блискітками, змусив мене впасти в істерику й ритися в кольоровому “піску”. Поміж ним я побачив твої вуха, але чомусь це мене не злякалоґ навпаки – сприйнялося як маленький подаруночок на згадку.

У цей момент я зрозумів, що насправді ненавиджу долю усім серцем.  Нехай вона загубиться в тоннах проклять і зникне назавжди так, як оце щойно мій хлопець. Не можу повірити, що він прожив стількисот років для того, щоб одна звичайна річ зруйнувала все…

Мене досі переповнювало щось незрозуміле, проте я обіцяв собі приглянути за місцем твого спочинку, тож наступного дня я придбав розсаду водяних лілій…

тгк:”Марічка здихає🙃”